Тема спільного засідання, присвяченого 85-й річниці з дня заснування Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України.
У засіданні взяли участь члени НСПУ, поети і письменники В. Луценко (голова), Є. Заржицька, С. Заславський, В. Кільченський, О. Рєпіна, А. Твердохліб, А. Шкляр. А також наші постійні члени клубу члени НСЖУ Н. Гармаш, В. Іншаков, В. Климентьєв, Т. Котишева, С. Повод, Д. Снітко, С. Шведун.
Доповідач – голова Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України Володимир ЛУЦЕНКО.
Тези доповіді, думки учасників дискусії, як зазвичай, подаються в конспектному викладі. Остаточні висновки, як завжди, за читачами.
- ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА СЬОГОДЕННЯ — КЛІПОВЕ СПРИЙНЯТТЯ РЕАЛЬНОСТІ
А зараз слово членам дискусійного клубу, яким проблеми наших колег добре відомі.
Станіслав ПОВОД: «Мені дуже жаль, що політика наших місцевих влад зараз опустилася до такого низького рівня. Як кажуть, нижче плінтуса. Я починав свого часу роботу в комсомольських і партійних органах, отже ситуацію того часу знаю з середини. Ставлення радянської держави до письменників було неоднозначне, але і робилося для них багато. То була історія становлення нашої літератури, якою можна було б пишатися на фоні убогого сьогодення.
Дійсно, треба визнати, що исторія знищення українських письменників в 30 роках минулого сторіччя у нас ще мало досліджена. Людству ще належить дати об’єктивну оцінку тому геноциду, який практично знищив нашу культурну еліту. Тоді практично всі дніпропетровські літературні митці були заарештовані і подальша їх доля за рідкісним виключенням була трагічна.
В минулі роки на радіо ми хотіли зробити антологію письменницького розстрілянного відродження. Не склалося. Сьогодня ми повинні примусити владу повернутися обличчям до культури і зайнятися тим, чим вони повинні займатися.
Треба визнати, невігластво почалося не сьогодні. Таке зневажливе ставлення до культури, мистецтва, материальної і організаційної підтримки митців закладалося ще в перші роки нашої незалежності. Але сьогодні Дніпропетровщина своїм жлобством и вульгарним ставленням до своєї творчої елити перевершила саму себе. І ще має цинізм і наглість називати себе «культурною столицею». Хоча куда більше нині вона нагадує зруйнований некрополь билої слави і величі дніпропетровских митців і кладовище талантів часів незалежності. Далі такий стан терпимим бути не може. Треба творчим працівникам, письменникам і журналістам об’єднуватись і разом боротися за поновлення своїх конституційних прав».
Наталія ГАРМАШ: «Дійсно, те, що нині відбувається на Дніпропетровщині з нашою культурною елитою, не може бути терпимим. Цього вимагає навіть історія письменницької організації. Я нагадаю один знаменний факт, який мало хто зараз згадує.
Вчора прочитала у «вечірці» статтю щодо пам’ятника Тарасу Шевченку на Монастирському острові, який найбільший в Україні, і про встановлений біля нього водоспад «Порог ревучий». А про головне — ні слова і ні натяка.
Мені колись уже доводилось писати, що історию письменницької организації Дніпропетровщини треба починати навіть не з Лесі Українки, а з самого легендарного Тараса Шевченка. Який насправді заповідав поховати його біля Екатеринослава. Ось як народився цей заповіт.
Насправді після багатьох своїх митарств Шевченко вирішив пішки перетнути всю Україну. Ось так дойшов до наших степів, де його зустріли величні кургани, а після курганів і дніпровські пороги. Кургани в той час називали могилами.
Саме тоді, вражений їх величчю, він написав: «Як помру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого (в Каневі, де його поховано, немає таких степів!) на Вкраїні милій, щоб лани широкополі і Дніпро, і кручи, було видно, було чути, як реве ревучий…»
Так-так, саме тут він побачив найбільший, найстрашніший водопад, який в народі називали «Ревучий». Казали тоді, як до нього дійти і вухом до землі притулитися, то буде чутно, як він там реве під водою. Саме його грозна велич так вразила великого поета-бунтаря, що Тарас Григорович заповів поховати його саме тут, біля того порогу. Я вже не кажу про прадавні легенди, які пов’язані з Монастирським островом. Ось, що пов’язує Дніпропетровщину з Тарасом Шевченком. Недаремно вона подарувала Україні і світу стільки талантів».
Але ж… «Иных уж нет, а те далече, Как Сади некогда сказал…» ці пушкінські рядки, що мимоволі згадуються на руїнах цієї минулої величі, звучать вироком місцевій владі, яка своїм нинішнім відношенням до нащадків і продовжувачів справи великого Тараса зганьбила себе перед історією і майбутніми поколіннями.
Дмитро СНІТКО, філософ, політолог: «Те, про що тут шла мова, дуже сумно. Але, кажу як філософ, корабель людскої історії неодноразово проходив такі духовні затяжні рифи, в тому числі, в літературі. Історія свідчить, що не варто розраховувати на кращі зміни вже сьогодні, вони повинні визріти в суспільстві.
І в минулі епохи було багато письменників, поетів і філософів, які видавали свої твори за власні кошти і про державну підтримку не мріяли. Але те, що вони писали і казали дійшло до нас і через тисячу років саме тому, що в душах нинішніх поколінь знайшло відгук.
Проблема нині в тому, що у сучасних молодих людей кліпове сприйняття реальності. Через перенасиченність медіапростору інформацією важко відібрати собі те, що справді треба. Те ж саме і з книжками.
Років 200 тому не всі люди могли писати, зараз уміють писати усі. Інтернет дає можливість легко, на перший погляд, реалізувати цю функцію, донести свої думки до людства, тому потреба в письменниках сьогодні неактулізована. Це реалії нашого буття.
Я сподіваюсь, що мають бути якісь трансформації. Спартанці, наприклад, писали коротко тезами, афоризмами. Можливо сучасна література теж зміниться і стане більш компактною пристосованою до нінішньої швидкоплинної реальності. А щодо деміфологізації і бездуховності нашої культури я повністю згодний і ставлюсь до цього с тривогою. Знаменитий философ Лосев, у свій час довів, що міф — більш рушійна сила в соціальній історії, ніж реальна правда.
Проблема, на мій погляд, полягає в тому, що наші предки 2000 років збирали хліб, забивали бичка і дякували за це Богові. Ми ж сьогодні, купуючи ковбасу в АТБ, навіть не думаємо подякувати Богу. І молитву «Отче наш» забули: «Хлеб наш насущный даждь нам днесь». Сподіваємося лише на себе, а не на Бога. Нам він вже не потрібен. Звідси засилля прагматизму, падіння моралі, матюки – це відображення нашої знедуховленої епохи».
ОТ АВТОРА. Трудно не согласиться с уважаемым философом в том, что духовные изменения в обществе должны вызреть. Они строятся на наших представлениях о мире, на мотивациях, страстях. «Украинская политика, — сказал как-то философ и политолог Дмитрий ВЫДРИН, — это лишь следствие, зеркало общей культуры и психологии украинцев». А они указами президента и принимаемыми парламентом законами не меняются.
Тот же автор в подтверждение сказанного привел следующее объяснение:
«Когда заглушали Чернобыльскую АЭС, один из операторов оставался в эпицентре достаточно долго и получил смертельную дозу радиации. Когда его спросили (он был еще жив), зачем вы остались у приборов, он сказал: кривая разогрева реактора и кривая остывания одинаковы. То же самое касается социально-экономических процессов. Длительность вхождения и выхода из процессов одинаковая (что же тогда говорить о ментальных процессах,-Авт.) За счет политической воли могут быть какие-то подвижки, лаги в ту или иную сторону, но, как правило, процесс входа и выхода одинаковый по времени».
Вместе с тем, бороться за ускорение этих изменений и контролировать их ход, как чернобыльский оператор, безусловно, надо. Но не бестолково, как у нас происходит ныне, а со знанием дела. В связи с чем приведу ещё несколько мыслей от того же Дмитрия Выдрина:
«Происходящее в Украине я связываю с тем, что в стране отсутствуют высокие, опережающие, мобилизующие смыслы. Но это длинная история, и началась она не сегодня и даже не вчера… Поэтому главной проблемой сегодня считаю возвращение в Украину великих смыслов, либо их поиск, взращивание и культивирование.
…У нас не смысловой кризис, а смысловая катастрофа. И вся предстоящая президентская кампания, на мой взгляд, будет конкуренцией смыслов, либо конкуренцией смысла и бессмыслицы. А кровь проливается тогда, когда побеждает бессмыслица».
Согласитесь, какой на удивление точный прогноз перед развязанной Россией агрессией сделал уважаемый философ. Особенно вызывающе наглядно это подтверждают выборы 2019 года, из которых так и била зловонным фонтаном агрессивная бессмысленница…
И последнее. «Сегодня Европа переживает кризис не потому что у них мало денег, а потому что многие смыслы, ради которых жили европейцы, обесценены или выработали свой ресурс. Это хороший урок для всех наших политических сил: ищите смыслы, за которые люди будут голосовать осмысленно». А голосовать нам, похоже, придётся гораздо раньше положенного. Но это уже авторский прогноз.
По поручению членов дискуссионного клуба ДОО НСЖУ
Вадим КЛИМЕНТЬЕВ