Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Зазвичай, повернувшись із відрядження, я розповідала дівчатам із машбюро про свої мандри. Диктофонів у нас не було, одна надія на блокнот і на пам’ять. І ось тоді, прокручуючи стрічку нещодавніх вражень перед своїми слухачками (двоє з них – Галя Кільницька і Аня Старченко – уже в кращих світах), відзначала найяскравіші моменти і найцікавіші факти, які пізніше лягали на папір. Так само зараз – стрічка крутиться, і хочеться не пропустити у ній найкращих кадрів, на яких усі ще живі…
З першого знайомства із «Зорею» я зрозуміла, що потрапила у сім’ю. У 1976-му приїхала сюди на практику після третього курсу факультету журналістики Шевченкового університету. Запізнилася, бо того літа пощастило побувати ще й на ознайомчій практиці у Кракові і Варшаві. Бажане місце у відділі промисловості зайняла однокурсниця і красуня Віта Попович — «привітатися» із завідуючим відділом В’ячеславом Григоровичем Чечуро одразу зачастили чоловіки із сусідніх редакцій (Вікторія, світла їй пам’ять, потім тривалий час вела новини на Першому національному телеканалі). Отож, довелося йти у відділ інформації, — там якраз був у відпустці Петро Григорович Шерепенко. Але кілька матеріалів вдалося тоді зробити й на економічну тему. Можливо, знайомство із Дніпропетровськом на цьому й закінчилося б, якби не коротенька записка, яку отримала навесні від першого заступника редактора Федора Михайловича Цуканова.
Федір Михайлович використовував обрізки паперу — невеликі прямокутні «карточки», на які він виписував помилки, неоковирні фрази з наших матеріалів (а читав усе до найменшої замітки), і потім, на редакційних летучках, оприлюднював ті «перли». Тому всі помітно напружувалися, коли слово брав Цуканов. Ось на такій «карточці» я отримала запрошення в «Зорю» на літо. «Гуртожиток, відділ промисловості і півставки гарантуємо», — писав Федір Михайлович. Практики у той рік студенти не мали, але багато хто збирався працювати. Я без вагань поїхала у Дніпропетровськ.
Те літо було плідним – вдалося виконати творчу частину диплому, тобто опублікувати в газеті матеріали на тему дипломної роботи. Очевидно, визначилися щодо мене і в редакції: взимку чекали на переддипломну практику, а перед розподілом надіслали виклик на роботу — на вакантну посаду власкора у Новомосковську і Новомосковському районі. Але редактор, Георгій Семенович Бурейко, вирішив інакше: оскільки я в університеті спеціалізувалася на економіці промисловості, він направив мене на стажування у відділ сільського господарства, адже тепер доведеться освоювати і сільську тематику.
ЯК МЕНЕ У ВІДРІ КАТАЛИ
У кабінеті Петра Олексійовича Ткаченка я з порога випалила: «Вибачте зарані, якщо підмочу репутацію газети на селі». Петро Олексійович, кремезний небагатослівний чоловік з голою головою і теплим поглядом голубих очей, після недовгої паузи вказав на книжкову шафу: «Що воно отам стоїть – бик чи корова?» Я обійшла шафу з двох доступних боків, придивляючись до рогатої керамічної фігурки: «Бик!» «Буде з вас аграрник!» — посміхнувся Ткаченко і послав мене у Павлоградський район писати про підшефний колгосп, якому «Зоря» допомагала вибиратися із відстаючих. Через кілька днів на стіл заввідділом я з гордістю поклала розлогий «економічний нарис» і стала чекати вердикту. Минув день, на другий не витримала і запитала про долю свого матеріалу. «А-а-а, так він на машинці, вже, мабуть, надрукували…»
Поки спускалася із шостого поверху на п’ятий, із машбюро в кабінет, побіжно переглянула надруковані аркуші. На очі виступили сльози: з мого нарису на півшпальти формату А-2 залишилися «ріжки і ніжки» – рядків двісті розширеної інформації. Я не приховувала емоції, а Петро Олексійович лагідно заспокоював: «Не переживайте, матеріал вийшов гарний!» У газеті він і справді не загубився на сторінці, а я, погортавши підшивку, зрозуміла Ткаченкову правку: про викреслені мої «відкриття» газета уже докладно розповідала…
Петро Олексійович ніколи не сердився, не сварився, не квапив, не докоряв. І взагалі, складалося враження, що у найгарячішому відділі обласної газети, яку передплачували здебільшого на селі, температура була помірною, а погода завжди комфортною. З Анатолієм Євгеновичем Федоруком, який недавно перебрався в «апарат» із Новомосковська, куди належало їхати мені, ми встановили неофіційне чергування: на одному тижні у відрядженні він, на другому – я. Нашим із Федоруком обов’язком була також поточна інформація і робота з листами. Петро Олексійович у той період писав мало, в основному передовиці, готував до друку матеріали власкорів, статті науковців-аграрників. Але в його авторських матеріалах проявлявся не тільки високий професіонал, який знав не гірше за фахівця аграрну науку і проблеми сільського господарства, а й тонкий лірик, який усією душею любив село.
Коли ми усі втрьох залишалися на місці, то разом обідали у буфеті, а після обіду виходили прогулятися у нашій малолюдній промисловій зоні. З боку, очевидно, це мало кумедний вигляд: троє людей, розосередившись, на ходу пильно дивляться під ноги і позирають навкруги, наче шукають щось загублене. Ми дійсно видивлялися на дорозі різні залізячки, незвичайні скельця і ще щось неочікувано корисне для Петра Олексійовича – він перетворював цей непотріб на милі сувеніри, які дарував колегам. Я теж маю металеву підкову, всіяну кольоровими камінчиками, з пером на ланцюжку. Майстром на всі руки був і Федорук: зі старої шкіряної сумки пошив собі популярну свого часу барсетку, полички, шафочки у квартирі – теж власного виробництва, пізніше й дачний будиночок великою мірою звів власноруч.
Перетнувши «кучугури» (необжиту піщану територію перед видавництвом), ми завертали у дерев’яне дитяче містечко, що було окрасою житлового мікрорайону. Посеред нього стояла карусель — писана красуня з двома відрами на коромислі. «Залазьте, Таню, у відро, покатаємо!» — скомандував якось Петро Олексійович, і я залізла… Колеги не обійшли увагою наші походеньки — з восьмиповерхового «голуб’ятника» із бетону і скла вид відкривався саме на кучугури. (Жартували, що вгледівши на стежці у цих пісках перехожого, в кожній редакції тішили себе надією, що то саме до неї прямує автор або читач). Так от, коли Петра Олексійовича запитали, куди це його відділ повним складом ходить в обідню перерву, він із серйозним виразом обличчя відповів: «Таню у відрі катати».
Його жарти сприймали за чисту правду, і навіть явні розіграші все ж хотілося перевірити. Напередодні однієї з перших моїх летучок попередив: «Завтра одягайте найкраще плаття. До нас приїде Ален Делон». Наголос в імені і прізвищі він робив на першому складі. Звичайно, я не сподівалася побачити у зорянській «грецькій» залі славнозвісного француза, але з усього було видно: Ткаченко нізащо не відкриє, хто гратиме його роль. Все зрозуміла, коли вранці побачила Василя Закревського, власкора із Верхньодніпровська. Він дійсно трохи нагадував Делона. Але любили Василя в редакції не за красу, а за талант. Таких нарисів не писав ніхто. Досі гадаю, як йому вдавалося випитати у своїх героїв найсокровенніше, як можна було запам’ятати усі ті діалоги (Василь показував свій записник — стовпчик ключових слів)…
Маю від Петра Олексійовича ще один подарунок. Моє складне по-батькові – Алемподистівна — ніхто не запам’ятовував з першого разу, а багато хто й з десятого… Якось після відрядження до Кривого Рога зі сміхом розповідала колегам, як директор рудника вийшов із ситуації, назвавши мене Олександрівною. Хтось запротестував: мовляв, одна Тетяна Олександрівна у нас уже є, отже, щоб уникнути плутанини, шукай інший варіант. І тут озвався Петро Олексійович: «Таню, якщо ви не проти, дарую вам ім’я свого батька». Я із вдячністю прийняла пропозицію, і тільки коли увійшли в моду візитівки, вказала на них справжнє по-батькові, чим немало здивувала людей, які знали мене багато літ.
За неповний рік у відділі сільського господарства побувала у багатьох районах області і написала про всі головні сезонні роботи на колгоспних ланах і фермах. Повернувшись із чергового відрядження, дізналася, що мене переводять у відділ промисловості. Редактор уточнив: «Ні, не переводимо, хоч ви завжди прагнули у цей відділ. Надаємо можливість обирати самій – сільське господарство, промисловість або власкор у Новомосковську, ця посада ще вакантна». Мені хотілося у відділ промисловості, але ще дужче не хотілося підводити Петра Олексійовича. А він зустрів мене такими словами: «Я збираюся на пенсію. Анатолій Євгенович готується очолити відділ, а ви вдвох уже спрацювалися. Ось тепер треба шукати іншого кореспондента. Шкода вас відпускати, але по-батьківськи раджу йти до Чечури, тим паче, що він ініціатор цієї перестановки. Це зараз ви мотаєтеся по селах, а з’явиться сім’я – буде складно…»
На пенсії Петро Олексійович купив «дачу» — хатину у селі неподалік міста — і запросив мене на полуницю. Познайомив із дружиною і донькою, показав кожне дерево у своєму садку, розповів про службу на флоті, де він також випускав газету, яку ілюстрував своїми малюнками, а кліше виготовляв із гуми. Додому я поверталася з бідончиком соковитих ягід.
Востаннє провідала його в лікарні. Він був трохи пригнічений, говорив, що лікарі не можуть поставити діагноз. Насправді діагноз був смертельним. Минуло зовсім небагато часу, і вся редакція прощалася з Петром Олексійовичем Ткаченком біля стін рідної «Зорі». Звідси він вирушив до останнього свого прихистку.
СПАСИБІ, ЩО ЖАЛІЛИ ПОСИЛАТИ НА ПЕТРОВКУ
В’ячеслав Григорович Чечуро не любив їздити у відрядження і мене відпускав зі скрипом. «Поїздка на Петровку – це уже відрядження, — казав він. – А в Кривому Розі, Нікополі, Павлограді є власкори, не треба їм заважати». Редактор, Георгій Семенович Бурейко, був іншої думки. Він викликав мене у кабінет, чомусь саме у дні, коли В’ячеслав Григорович чергував по номеру: «А чи не хочете ви у Кривий Ріг? Є цікава тема!» – «Хочу!» Коли через кілька днів я з’являлася у відділі, Чечуро з напускним невдоволенням питав: «Де ти оце шастала?» – «У Кривому Розі» – «І який це розумний тебе туди послав?»…
Із В’ячеславом Григоровичем мені було весело, комфортно і затишно. Він умів просто пояснити складні речі, може, тому, що був технар – закінчив Запорізький машинобудівний інститут, устиг попрацювати на заводі майстром, інженером-конструктором, ученим секретарем обласного науково-технічного товариства. Тобто знав «матчасть». Спілкувався російською, писав українською – грамотно і вправно, думки формулював точно і зрозуміло. І мене вчив не камуфлювати мудрими термінами те, чого сама не розуміла.
Багато літ був секретарем парторганізації. Виконував це доручення без фанатизму, розважливо, за що, очевидно, його й переобирали на новий строк. Пам’ятаю ситуацію, коли колегу звинувачували у посяганні на святе – «Леніна продавав». Насправді він допомагав товаришеві-скульптору збувати у колгоспах погруддя вождя і за свою підприємливість міг поплатитися партквитком. В’ячеслав Григорович на партійних зборах зумів вгамувати «викривачів» і так повернути справу, що колега відбувся легким переляком — доганою без занесення в облікову картку.
На столі у нього завжди був безлад. Купи паперів, статистичні збірники, газети, старі оригінали і ще недописана стаття – усе це, ніби спеціально, було розкидане, перемішане, а вінчала розгардіяш попільничка з недопалками. Вибравши момент, коли мій начальник або чергував по номеру, або відлучався на якусь нараду, я розкладала на акуратні стосики цей хаос, знаходила «на дні» кілька ручок, які «пропали», протирала стіл і раділа сотвореному. Від побаченого у нього відбирало мову. «Як же я тепер тут щось знайду?!» — врешті вигукував він, і через день-другий все верталося на круги своя…
В’ячеслав Григорович мене любив. Як люблять дітей. На день народження я отримувала від нього подарунок, а на Новий рік – ялинку. Справжню. Він сам її встановлював, прикрашав принесеними з дому іграшками. До сліз розчулив, з’явившись із дружиною і малим Андрієм на людному пероні, щоб привітати нас з Володею (у той день ми розписалися і їхали в Крим). А я дарувала йому віршовані вітання. Останнє – на 75-річчя:
Кажется, это было вчера…
Я просила Вас с утра:
«Ну, пошлите меня на задание!»
А Вы отвечали: «Пойди на свидание
Или хотя бы в кино».
Оказывается, это было давно…
Сегодня я бы не сопротивлялась
И вместо Петровки в кино смоталась…
До сих пор я штопаю носки
На Вашем грибочке.
Можно бы поставить точку
На тех старых носках,
Но мне хочется грибочек подержать в руках.
Помните, под Новый год
Вы наряжали для меня елку?
Нет, я не берегу с нее иголки,
Но один блестящий шарик
И сейчас мой праздник украшает.
А еще перед глазами многолюдный перрон,
Я уже собиралась войти в вагон…
От Вас с Лидой мне такой букет тогда достался,
Только Андрюша с цветком так и не расстался…
Этому событию скоро 28 лет,
А с того перрона и сейчас льется теплый свет…
И было что-то вроде медали,
Когда меня Чечуринской называли.
Но вот наконец мы с Вами сравнялись
И в одном статусе оказались:
Теперь и я из пионеров
Выбилась в пенсионеры.
Отплачу за все Ваши подколки
И смело скажу: «Вячеслав Григорьевич!
Спасибо Вам за цветы и за елку,
За то, что жалели отправлять на Петровку.
Будьте здоровы еще много лет!
Я даже готова достать партбилет,
Заплатить за все годы взносы
И глупые не задавать вопросы.
Но уж простите, что без умолку
Буду проситься в командировку»…
У «Зорі» він трудився понад тридцять років і пройшов шлях від літпрацівника до заступника головного редактора. На пенсії писав і для «Нашого міста». Теми для своїх публікацій знаходив неординарні, які мали відгук у читача, викликали дискусію.
Уже після смерті В’ячеслава Григоровича його Андрій випадково знайшов листи бабусі Регіни з Івано-Франківська, матері рідного батька В’ячеслава Григоровича – Леха Петкевича. Євфімія-Регіна Бартосіньска походила зі збіднілого графського роду, а Петкевичі були багаті і не погоджувалися на цей шлюб. Очевидно, тому молода сім’я й опинилася в Україні.
Лех Петкевич познайомився з Катериною Павлівною Павловською у Запоріжжі, де й народився В’ячеслав. Коли хлопчикові було всього кілька місяців, Леха і його брата Ольгерда арештували. Їхнього батька – Владислава-Генріха Петкевича — врятувало те, що його не було вдома, пізніше він переховувався і уникнув арешту. Усіх трьох звинувачували у шпигунстві на користь Польщі.
Андрій знайшов в архівах оригінал вироку – братів засудили до вищої міри покарання і 11 жовтня 1937-го розстріляли. Хоча Катерина Павлівна ще довго після цієї дати отримувала від чоловіка листи. Згодом їй повідомили, що обидва померли від хвороб. Пізніше вона вийшла заміж за Григорія Чечуро, який всиновив В’ячеслава. Андрій розшукав родину Петкевичів і в пам’ять про розстріляного діда поміняв своє прізвище на Петкевич. З його дозволу я оприлюднюю цю історію.
Варто згадати, що дід В’ячеслава Григоровича по материнській лінії – Павловський Павло Іванович – був хранителем у музеї Поля (нині Дніпропетровський національний історичний музей імені Д.І.Яворницького). Дмитро Іванович Яворницький високо цінував його і як доброго працівника, і як чесну, порядну людину, про що збереглися письмові свідчення у листах.
І ще: В’ячеслав Григорович і Лідія Онуфріївна усе життя зворушливо піклувалися один про одного. Дружина пережила його всього на кілька місяців…
ОТАКЕ ВИТВОРЯЛИ!
Ще в молоді роки, сперечаючись якось із чоловіком на кухні, я стала руки в боки і з докором вигукнула: «Ну, Коля!..» На мить повисла пауза. Мій Володя посміхнувся і сказав: «Продовжуйте, продовжуйте…» — «Ти ж знаєш, що це Бондаренко» …
Микола був поза підозрою, як і я для його Зіни. Ми заприятелювали, здається, одразу після знайомства. Хоч могли розсваритися у перший же рік моєї роботи в «Зорі», бо то на його місце я прийшла у відділ промисловості. А його перевели в «інформацію», де, треба сказати, він знайшов себе, писав цікаві репортажі, охоче висвітлював спорт, бо сам був спортсменом, брав інтерв’ю у неординарних, багатогранних людей, які, крім роботи, мали ще купу різних захоплень і охоче ділилися ними з нашими читачами.
Микола був незамінний на всіх зорянських «круглих столах» — забезпечував їх технічно, оскільки розпоряджався редакційним магнітофоном — спочатку записували на бобінний, потім на касетний, а більшість із нас не знала, на які кнопочки натискати. Він міг припаяти дротик в апаратурі, яка перестала «фуричити» (все для цього лежало у нього під рукою).
Під час виїздів на природу, по гриби, на суботниках, редакційних святах Микола був серед організаторів та головних дійових осіб. І на печальних подіях завжди серед тих, хто першим поспішав на допомогу.
До речі, про зорянські свята. Ми збиралися у «грецькій» залі (так називали зал засідань) на «капусники» і 23 лютого, що, як відомо, із Дня радянської армії перетворилося на свято всіх чоловіків, і 8 березня, коли вітали жінок, а особливо готувалися у квітні до дня народження газети. Не для того, щоб випити і закусити, — на столах були лише бутерброди, солодощі і чай (кава в дефіциті), — а заради «програми». Складали її «мозковим штурмом», а долучалися до цієї справи, як правило, Микола Бондаренко, Олександр Пільонов, Тетяна Абрамова, Микола Кравчук, Василь Чуб, Ярослав Газда і автор цих рядків. Свого часу з дому, з Рівного, я привезла патефон із платівками, і ось у так званому клубі «Біля патефона», президентом якого був Микола і де ми обговорювали перебудовні ідеї, народжувалися й ці сценарії. На тих святах звучали дружні шаржі на колег, презентувалася творчість наших поетів і гумористів, а вели програму незмінно ми з Бондаренком. Перед однією такою вечіркою він запропонував: «Треба, щоб у нашому одязі був якийсь «ансамбль». Кажу: «Буде тобі ансамбль!» Відрізала від блузи, яку збиралася одягнути, добрячу смужку (благо, довжина дозволяла) і зробила з неї для Миколи шийну хустку…
Ми й «Днепровке» влаштували свято з нагоди якоїсь круглої дати. На урочисті збори до колег нагрянули в українських костюмах (Микола Кравчук у театрі позичив), з патефоном. Борис Мирза грав на баяні веселий марш. Володимиру Кузьмінецькому, який очолював тоді «Днепровскую правду», на шию начепили намисто із сердечок (тобто подарували наші серця), і запропонували редакторам тут же підписати договір про співпрацю, взаємодопомогу та дружбу. Наостанок під патефонні «Брызги шампанского» вони підняли келихи … з молоком – ми принесли з собою цілу сулію, закорковану кукурудзяним качаном. Отаке витворяли!
З Бондаренком ми і мешкали недалеко один від одного. На стадіон поруч із моїм будинком Микола виходив на вранішні пробіжки. Загітував і нас з Аллою Туранською. Ніколи не забуду, як він будив мене о шостій ранку під балконом: «Таню, виходь!» І мусила виходити, поки не підняв на ноги весь будинок. Через якийсь час чоловік питає: «А чому це ти не на стадіоні? Де Бондаренко?» — «Він перебрався на Перемогу» (тобто з лівого на правий берег Дніпра, та ще й на найвіддаленіший, шостий, масив) – «Подумаєш, скільки там тої дороги, міг би вранці прибігати»…
«Зорі» Микола віддав двадцять років свого життя і своєї праці, прийшовши з дипломом журфаку Московського університету із багатотиражки Дніпропетровського заводу металургійного устаткування. А потім його одним із перших покликав Микола Кравчук створювати «Наше місто». Через рік і я прийшла у цю газету, в одному кабінеті з Бондаренком ми просиділи майже п’ятнадцять років. Отож, враховуючи, що упродовж нашої спільної роботи і сорокарічної дружби я проводила з ним у редакції більше часу, ніж удома, не дивно, що у мене вирвалося в тій суперечці з чоловіком Миколине ім’я…
Микола Андрійович вийшов на пенсію з посади першого заступника головного редактора. Коли у 2016 році ми зустрілися на 25-літті «Нашого міста», важко було повірити, що це той Бондаренко – дужий, веселий, повний сил і енергії, який верховодив у компанії, любив мандрувати (серед його друзів було чимало туристів, альпіністів), ходив на лижах, наїздив солідний кілометраж на велосипеді. Він узяв мене під руку і тихо попросив: «Це нічого, що я до тебе причеплюся? Майже нічого не бачу…»
Він не дожив трохи менше двох тижнів до свого 72-го дня народження. Для нього — такого, яким ми пам’ятаємо Миколу Бондаренка упродовж всього творчого життя, — це далеко не межа…
ЛЕГКОВУШКОЮ ПО ТАНКОДРОМУ
Завжди чекала, поки Толя проявить плівку і віддрукує свіжі знімки. «Заходь!» — лунало у слухавці, і я бігла на шостий поверх, перебирала ще гарячі після просушки фотографії, слухала короткі Толині коментарі. Кожен із нас мав свій інтерес: він нерідко просив мене написати розширену текстівку, а я шукала собі героя. Одного разу, перебираючи знімки для репортажу із мартенівського цеху Петровки, завмерла: з фотографії дивився на мене втомлений сталевар, який щойно зробив свою роботу, відійшов від печі і запалив цигарку. «Толю, не давай його у газету, — благала я, — напишу про цього чоловіка до Дня металурга». Знімок був виграшний, чи не головний у репортажі, але Анатолій здався: «Пиши!» Це була моя перша зміна у гарячому цеху, досі пам’ятаю, як називався нарис – «Вогонь батькової кузні», з великим портретом сталевара Олександра Васильовича Бондаренка на першій сторінці. Після публікації я, вчорашня студентка, отримала від брата мого героя, Миколи Васильовича, перший у житті відгук, який бережу досі. Та подяка повною мірою адресована й Анатолію Красножону, бо без нього нарису не було б.
Я любила їздити з Толею у відрядження. Одного разу нас терміново відправили до Кривого Рога робити фоторепортаж про відомого будівельника, Героя Соціалістичної Праці Федора Дмитровича Замрія. Мобілок тоді не було, зв’язатися з Федором Дмитровичем заздалегідь не вдалося, отже, виїхали рано-вранці з надією зустрітися з нашим героєм на роботі. Приїхали на будову, а там кажуть: «Федір Дмитрович у відпустці з сьогоднішнього дня». Телефонуємо додому – ніхто не відповідає. І тут Толя проявив себе чудовим слідопитом. Через четверті-п’яті руки (усі переговори з телефону-автомата!) вийшов на зв’язок із зятем Замрія, який повідомив, що Федір Дмитрович забиратиме онука зі школи. Ми туди! Поки чекали, Толя лущив горіхи, які так доречно знайшлися у його кофрі, і пригощав мене. Замрія ми вчасно «засікли», поїхали фотографуватися на будову, потім додому, ще й на останній автобус до Дніпропетровська встигли. Для мене то був показовий урок оперативності.
Але з одного відрядження повернулися ні з чим. Ця подорож навіки закарбувалася в пам’яті, і згадували ми її частенько. У суботу нас викликали в редакцію, дали машину (новеньку!) і відіслали у Новомосковський район шукати шефів, які у свій вихідний допомагатимуть селянам заготовляти сіно. Їхали з вітерцем, надворі і на душі сонячно. За містом стали виглядати косарів у лісопосадках. Нікого не бачимо! Звернули з траси – може, за деревами нам їх не видно. Ґрунтова дорога дуже скоро перетворилася на піщану, і ми забуксували. Отут і почалося…
Упродовж наступної години ми просувалися не більше як на метр-два вперед після чергового піддомкратування. Толя знайшов якісь дошки, гілляки, підмощував їх під колеса, але це мало допомагало. Довкола ні душі, щоб хоч спитати, куди нам рухатися. І раптом назустріч нізвідки вигулькнула крита військова машина. Офіцер, вислухавши нашу печальну історію, скомандував бійцям, які сиділи в кузові, ті взяли на руки редакційну легковушку і поставили її на тверде узбіччя. «Раджу вам повертатися назад, — сказав військовий, — попереду танкодром!» Ця звістка поклала край нашим надіям на те, що, може, ще десь знайдемо бодай одного косаря. Але пам’ятаючи поневіряння, які вже витерпіли, ми вирішили рухатися тільки вперед…
На танкодромі я була вперше. Це як біг із бар’єрами, тільки для танків. Горбик – ямка, горбик – ямка… Ямка така, що у ній танк сховається. Олексій Афанасійович Морозов, наш водій, виходив із машини, примірявся, який треба взяти розгін, щоб подолати цю ямку, сідав за кермо, і ми пірнали у вирву. Нагорі чекали хвилину-другу, поки пісок сповзе з даху по вікнах і в салоні трохи розвидниться. Морозов знову виходив із машини і примірявся до наступної ямки. Години через дві таких маневрів (добре, що обійшлося без водних перепон!) ми нарешті вискочили на бетонку і, як літак на зльоті, помчали у невідомість. Дуже скоро попереду замаячила сторожова вежа, а під’їхавши ближче, побачили розморених на сонці солдатів, які напівлежали у траві. Почувши в тилу гул мотора, вони підхопилися і наставили на нас автомати.
Бійці не одразу повірили, що наша «Волга» дорівнялася до їхніх танків і змогла подолати неабиякі перешкоди. Та, перевіривши посвідчення, випустили за ворота КПП. Повагом ми дісталися річки, вмилися, сяк-так змили куряву з машини і поїхали додому. У понеділок я сіла видзвонювати інформацію про косарів.
…Його фотолабораторія завжди була повна людей – тут любили збиратися фотокори з інших редакцій, часто сюди заглядали зорянці, і не лише у творчих справах: якщо треба було щось прибити, приклеїти, полагодити, бігли до Толі, він був майстер на всі руки і мав чимало різного інструменту, навіть якийсь шліфувальний верстат, на якому обробляв звичайні дощечки з ящиків, із яких збирався класти паркет. Як він мене сварив, коли дізнався, що я свої імпортні чоботи із м’якісінької шкіри винесла на смітник: «Ти не уявляєш, який футляр для об’єктива вийшов би з тих халяв!» Із «Зорі» Анатолій Красножон пішов у РАТАУ, а потім ми з ним ще чимало літ працювали в «Нашому місті». Шкода, що йому не вистачило сили волі подолати згубну залежність від чарки, яка вкоротила віку не одній творчій особистості. У моїй пам’яті він назавжди залишиться кращим із кращих, митцем у своїй професії.
СКАТЕРТИНА ДЛЯ СЕСТРИ
Мою квартиру йшли дивитися майже повним складом відділу листів: очолював «делегацію» Яків Захарович Новак, за ним дріботіли ми з Клавдією Чемерис і Галиною Бринь – обліковцями листів.
Це щастя впало на мене несподівано, і я навіть не знала, чи треба воно мені. Минуло лише трохи більше півроку, як я працювала в «Зорі», мала ліжко в кімнаті на чотирьох у гуртожитку «Дніпроважбуду» неподалік редакції, подружилася з сусідками. І тут раптом викликає редактор і ставить дивне запитання: «Таню, ви нікуди від нас не збираєтеся?» — «Куди, наприклад?» — здивувалася я. – «У Київ…» — «Та ні… А чому у вас виникло таке запитання?» — «Бо ми вирішили дати вам квартиру».
…Яків Захарович дуже вчасно з’явився на порозі однокімнатної «хрущовки», з якої щойно вибралася сім’я і у стінах якої ще витав дух поспішного переїзду. Помітивши мій підупалий настрій, він узявся розхвалювати: «Ти подивися – два вікна, скільки світла! І підлога дерев’яна, і кімната простора – аж 19 квадратних метрів! І балкон – у двір, і третій поверх – золота середина! А оту синю фарбу у прихожій на стінах заклеїш шпалерами…» Під кінець оглядин я уже любила своє нове житло, а увечері з Галиною Василівною Бринь ми здирали старі шпалери. Першими заїхали у квартиру розкладачка і дефіцитний палас (його дістали дівчата-продавчині, сусідки по кімнаті в гуртожитку). Сидячи на ньому, редакція й святкувала моє новосілля.
Ще кілька слів про Новака. Він був у редакції одночасно як довідкове бюро і як швидка допомога. Складалося враження, що Яків Захарович усіх знає і все може. Мені він не раз допомагав із квитком на популярний поїзд Сімферополь-Ковель, яким я їхала до мами в Рівне і на який у Дніпропетровську практично неможливо було купити квиток.
Новак приносив у редакцію не тільки гарячі новини, а й міські плітки і нові анекдоти. Частенько як анекдот звучали і його бувальщини. Кур’єром у «Зорі» працювала жінка дуже поважного віку — Євдокія Лаврівна Бруєвич. Вона носила оригінали з редакції у видавництво і була впевнена, що газета цілком могла би прожити без кореспондентів. Головне, щоб була вона сама, редактор і «московки». Так на свій манер називала «восковки» з офіційними матеріалами, які передавалися телетайпом. Усі кликали її Лаврівною, а позаочі бабою Дусею. Одного разу я запитала у Якова Захаровича, скільки бабі Дусі років. «Не знаю, — сказав він. – Але до війни вона уже була «баба Дуся»…
Це була справді сім’я, у якій я почувалася дочкою редакції. А після того, як не стало моєї мами, колеги намагалися оточити мене особливою увагою. До Жіночого свята у часи суцільного дефіциту наша профспілка організовувала торгівлю недоступним товаром. Одного разу привезли барвисті лляні скатертини, хтось відмовився, і Марія Олександрівна Нежиборець, голова нашої профспілки, запропонувала: «Таню, візьми ще одну, сестричці подаруєш». Мою Любочку знали всі, бо, гостюючи у мене, вона обов’язково заходила в редакцію. Коли я буваю у Люби в Таллінні, вона завжди накриває стіл тією скатертиною, і я згадую цей момент. У Марії Олександрівни було своїх дві доньки, і вона розуміла, що тепер про нас піклуватися нікому і що я маю стати для меншої сестри трішки мамою…
ЗАРАДИ ПРАВДИ У РЯДКАХ «ЗОРІ»
Як шкода, що немає вже Марії Олександрівни Нежиборець і згадуваних тут Якова Захаровича Новака, Клавдії Іванівни Чемерис, Федора Михайловича Цуканова, Петра Григоровича Шерепенка, Петра Олексійовича Ткаченка, Анатолія Євгеновича Федорука, В’ячеслава Григоровича Чечуро, Миколи Андрійовича Бондаренка, Василя Феліксовича Закревського, Галини Іванівни Кільницької, Ганни Григорівни Старченко, Олексія Афанасійовича Морозова, Георгія Семеновича Бурейка – про нього трохи пізніше. Нема й редактора нашої суперниці «Днепровки» Володимира Васильовича Кузьмінецького.
Пішов у засвіти і Олександр Григорович Зобенко, який довгий час був заступником редактора і очолював відділ пропаганди «Зорі». Бережу його подарунок – книгу Василя Пєскова «Люди, яких пам’ятаю» із побажанням приємних зустрічей на життєвій дорозі з людьми, яких би пам’ятала сама і які б пам’ятали мене. Олександр Григорович був ліриком, любив природу і вже на пенсії зібрав книжечку оповідань для дітей. Умів написати зворушливий нарис і розібратися у конфліктній ситуації. Колеги нерідко згадували його публікацію з Дмухайлівки, тож, складаючи привітання Олександру Григоровичу до якогось ювілею, я теж її згадала:
«Нам стільки тем і стільки дат лишилось,
І за листом іще не раз нам в путь,
Але в Дмухайлівку, напевне, не судилось,
Бо скарги із Дмухайлівки не йдуть…»
Нема і Григорія Даниловича Самойлова, завідуючого відділом партійного життя, і Станіслава Степановича Скірка, який працював під його керівництвом, а потім перейшов у РАТАУ власкором по Дніпропетровській області. Григорій Данилович свого часу був і моїм начальником — не один рік ми трудилися пліч-о-пліч, я «вела» у відділі партжиття профспілки і комсомол. Він щедро ділився темами і адресами, був хорошим організатором, умів знайти тему, на висвітлення якої працювала вся редакція.
Нема і Володимира Микитовича Балинця, і Олександра Андрійовича Тараненка. У різний час вони обидва прийшли до нас із обкому партії і полонили своїм поетичним словом.
Молодими відлетіли за небокрай і кореспонденти-аграрники Федір Федорович Орішечок і Семен Данилович Ковальчук.
Поріділи ряди й нашого секретаріату. Незабутній Леонід Пилипович Ушаткін… Він носив у своїй пам’яті бібліотеку! Міг бути і грізним: «Ну, ти скоро народиш?» (це коли матеріал писався в номер), і веселим, і добрим, і уважним, й іронічним. Колег-жінок жартома називав Дуньками. Але раптом улюблений вислів щез із його лексикону. З’ясувалося, дружина прочитала вітальну листівку від нашого жіноцтва, підписану «Ваші Дуняші», і провела з Леонідом Пилиповичем виховну роботу…
Десь там тепер, поруч зі своїм начальником, випускові Анатолій Іванович Кульпінов і Анатолій Григорович Ситник, художник Владислав Савович Гавриш, коректори Ганна Миколаївна Крючкова і Валентина Степанівна Ніколаєнко.
На небесні «кущі» («кущем» вони називали «свої» райони) перебралися власні кореспонденти «Зорі» Віктор Ілліч Собур із Нікополя, Григорій Миколайович Руденко з Верхньодніпровська, Віктор Васильович Цвіркун із Покровського, Борис Олександрович Матющенко з Дніпродзержинська (Кам’янського). І ось зовсім недавно Анатолій Олександрович Байдужий, який збирався написати у цю книгу про колег-криворіжців…
Заради правди у рядках «Зорі» об’їздив і сходив усі закутки Петриківського, Царичанського, Павлоградського районів, коли працював у тамтешніх газетах, а потім ще й Межівський і Петропавлівський, коли став власкором «Зорі», Іван Семенович Мережка. Ось ці кілька римованих рядків, записаних на старенькій папці, очевидно, десь у дорозі, відображають сенс його життя:
Із цією папкою власкора
Їжджу я по селах і містах.
Миршава вона. Але й нескоро
Папку я куплю золотокору,
Головне — була б вона товста.
Щоб у ній вміщалася робота,
А не злогостинні хабарі.
Ну, нащо мені та позолота?
Золото я кину у болото
Ради правди у рядках «Зорі».
Я застала Івана Семеновича уже завідувачем відділу сатири і гумору, на сторінках газети він часто виступав в особі Пилипа Гострозорого, з яким його асоціювали читачі. А потім заступив на пост відповідального секретаря. Залишив нам добру жменю гарних віршів, кілька з них стали піснями. Він пережив чотири інфаркти і не зміг назбирати грошей на операцію, яку можна було зробити тільки за кордоном. На його могилі у рідній Першотравенці на Магдалинівщині, як він і просив, посадили калину.
Недавно і Василь Чуб здолав останню свою дорогу. Теж на малу батьківщину – у Хрущівку, що в Золотоніському районі на Черкащині. Я знала Василя ще із студентської пори — він був на курс старший, а в гуртожитку ми були сусідами. Щовечора його висока струнка постать з цигаркою в одній руці і книжкою в другій підпирала одвірок кімнати навпроти.
Після закінчення столичного університету Василь потрапив у Запоріжжя, потім перебрався у дніпропетровську молодіжку «Прапор юності», а звідти його запросили до нас, у «Зорю», оглядачем у відділ промисловості. Згодом наші шляхи знову перетнулися у «Нашому місті». Василь Васильович був серед тих, хто створював цю газету, завідував у ній відділом реклами.
1 січня він відкривав календар редакційних іменинників. Пішов із життя у грудні 2018-го. До свого 64-ліття не дожив кілька днів.
ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ВІН БУДЕ ЗАВЖДИ
Не кожен може так вразити за життя, як Георгій Семенович вразив після смерті… Ми прощалися з ним холодного грудневого вечора 2017-го. Тільки зорянці. Хтось мовчки клав йому останні квіти, а хтось промовляв кілька тихих слів. Уже на порозі, прощаючись із рідними, запитали у присутніх «діючих» колег: «Некролог встигли дати в номер?» А відповів несподівано Гліб, внук Георгія Семеновича: «Так, ми передали в редакцію» — «Ви? А хто ж писав?» — «Дід…»
«Уявляю собі всі залежні від цієї невеселої ситуації специфічні клопоти рідних, близьких та й багатьох колег по роботі. Тож хоча би бодай трішки зменшити невідворотне емоційне і фізичне перевантаження безпосередніх учасників печального дійства, вирішив наперед підготувати до друку традиційний, але ж, розумію, досить незвичний, автонекролог», — так пояснював він своє рішення. Написавши коротко про свій життєвий шлях, раптом звернувся до колег віршованими рядками: «Ми з вами йшли разом майже чверть віку. / І радість, і горе ділили на всіх. / Ніхто не міг збити нас з пантелику, / хоч мали на серці і совість, і гріх…/ Спасибі вам, друзі, за довготерпіння, / за ваш щиросердий останній уклін. / Хай вічними будуть всі цінності спільні / – зорянські традиції всіх поколінь…»
Нашому незабутньому редакторові Георгію Семеновичу Бурейку судилося довге і плідне життя – ще кілька місяців і ми вітали б його із 86-им днем народження. Але його відхід все одно був несподіваним, бо здавалося, що він вічний…
Майже чверть століття – із 1976-го по 2000-й – Георгій Семенович очолював редакцію «Зорі». На посаду прийшов, маючи за плечима Криворізький гірничий технікум і історико-філологічний факультет Кіровоградського педінституту імені Пушкіна, досвід роботи у долинській районці і у криворізькому «Червоному гірнику». Понад десять років працював спецкором РАТАУ і ТАРС по Кривбасу, потім — заступником редактора «Днепровской правды». Уже будучи редактором «Зорі», закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС у Москві, тринадцять років очолював обласну організацію СЖУ. До речі, почесне звання «Заслужений журналіст України» з’явилося саме завдяки його ініціативі. У часи суцільної комерціалізації стараннями Георгія Семеновича «Зоря» вижила і навесні 2017-го відсвяткувала 100-літній ювілей. На жаль, хвороба не дозволила йому бути присутнім на цьому святі.
Бувало, ми сперечалися з ним, бо нам, молодим, хотілося свободи і гласності, хотілося бути сміливими і незалежними, а наш редактор «притримував повідки». Подорослішавши, ми його зрозуміли…
Георгій Семенович був одним із небагатьох «граючих тренерів». І писав не лише передовиці. Але схвального слова про свої публікації від нас не почув, бо сам встановив це правило: матеріали редактора на летучках не обговорюються.
Не раз і не два було, коли принципову правку він узгоджував з автором, хоча на правах головного міг би й не питати. Згадується один випадок. До Дня Перемоги я написала недільну розмову з читачем. Викликає редактор: гарний, каже, матеріал вийшов, щирий, душевний, сльозу навертає, але треба додати абзац – про керівну роль партії. Я запротестувала: не буду нічого дописувати, бо порушиться ота душевність, там же не про парадні реляції… Георгій Семенович запропонував компроміс: «Ви мені дозволите? Я сам допишу». Наполягати на своєму було марно, і я погодилася. У понеділок зранку редактор зустрів мене сердитим запитанням: «Таню, це ви зняли абзац із недільної розмови?» — «Ні, я навіть його не бачила». Викликає у кабінет чергового по номеру Володимира Головка. «Я зняв! – заявив Володимир Лук’янович, дізнавшись у чому річ. – Так воно ж не лізло, а, крім цього абзацу, там нічого було викинути». Георгій Семенович аж якось потемнів, опустив очі і тихо сказав: «Ідіть…»
Радів, коли «Зоря» знаходила тему, яку потім підхоплювали інші, коли ми першими встигали на подію, шукав нові форми, щоб привабити читача. Так з’явилися молодіжна сторінка «Вітрила юності» у моєму доробку, жіноча сторінка «Зорянка», яку писали по черзі її ініціаторки Марія Нежиборець, Зоя Нікольникова і Олена Десятерик, «Поради бабусі Ганнусі», які готував… Віктор Мачула, а згодом і смілива для того часу рубрика знайомств, що дуже швидко переросла у сторінку Олени Десятерик «Шукаю долю», яку вона веде досі!
Окреме слово про «Дні «Зорі» у трудових колективах. Найбільше запам’яталося, як ми спускалися у павлоградську шахту. Чоловікам видали штани з наколінниками, оскільки передбачалася ще й «екскурсія» на четвереньках. Жінок нарядили в звичайний спецодяг, бо їх у цей «марш-кидок» не запрошували. А я вирішила пройти хрещення до кінця і поповзла за Георгієм Семеновичем. Перший секретар міськкому партії повз позаду і ловив мої чоботи, які були на кілька розмірів більші і постійно сповзали. В коліна впивалися вугільні колючки, за комір капало зі стелі, яка нависала над самісінькою головою, з боків затискали металеві кріплення. На думці було тільки одне — швидше звідси вибратися… Олександр Пільонов «увічнив» той похід такими рядками: «Я з редактором в лаві була. / Ми повзли по вузесенькій лаві, / й доповзли до сліпого ствола. / Через дучки, до світла , до слави. / І тепер можу я говорить: / «Я з редактором в лаві. І цить!» Додам, що за славу я дорого заплатила: наступного ранку ледь сповзла з дивана – коліна напухли і вкрилися синцями…
Знімок Юрія Боловіна, на якому ми втрьох з Георгієм Семеновичем і Оленою Десятерик, не раз публікувався у газеті, його використали і на обкладинці одного із зорянських буклетів. Про наш десант у вугільну шахту згадував у своїх публікаціях на сторінках «Зорі» і Георгій Семенович.
У моєму альбомі багато фотографій із наших свят. 70-річчя газети ми святкували в редакції у вихідний. А оскільки зранку працювали на суботнику, то вхід до «грецької» зали перетнули не червоною стрічкою, а товстенькою колодою. І замість ножиць піднесли на подушечці редакторові ножівку. Планувалося, що він зробить надріз, а хлопці допиляють. Георгій Семенович поламав наш сценарій і сам розпиляв ту колоду навпіл.
Вийшовши на пенсію, Георгій Семенович уважно читав газету, час від часу друкувався, одне слово, тримав руку на пульсі. Спілкувалися ми по телефону. На мій день народження перший дзвінок був від нього. Телефонували один одному й у свято. Після вітання завжди запитував: «Ну, що нового у нас, Таню?» У нас…
Після смерті він не схотів ні домовини, ні могили, ні надгробка. І цим рішенням ніби сказав нам: пом’яніть, коли згадаєте, — у хвилину творчого натхнення, за святковим столом, коли дивитеся в небо чи на води Дніпра…
Тетяна КОЛЯДИНСЬКА.
(у книгу пам’яті)
