Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
13.06.2019 ми прощалися з Дорою — напередодні у фейсбуках немовби сяйнули веселки крізь сльози. Так буває після дощу. …У наших біографіях є дві головні дати: народження… — смерть…
У біографіях видатних людей другої не може бути, бо щось таке закреслює завершення життя. Подвиги в ім’я людства, значущі для нащадків відкриття, прекрасні твори мистецтва, в яких — заповіти на тему ДУША ПОВИННА ПРАЦЮВАТИ… Що ж іще?
Я спробую відповісти на це запитання по-своєму.
Хто народився в 1934 році, як і моя героїня, той наразі скаже: прожити аж до 2019-го… О, то вже й подвиг! Історія випробовувала настільки жорстоко, що бодай вижити — це вже дуже багато.
Правда.
Але — не вся. Дора Калинова мала якусь таку свою правду, що претендує на спадкоємність. Вона вміла розкривати людські здібності й активно сприяти становленню талантів. Завжди була готова боротися за справедливість і перемагати власні труднощі мистецтвом подолання. Прагнула підтримувати людей, які заслуговують на продовження творчого довголіття через увагу та повагу суспільства до всього того, чим це суспільство завдячене батькам і дідам, прадідам…
Багато хто визнає Дору Калинову своєю вчителькою. Зокрема, допомогла юній радіожурналістці Валентині Орловій відбутись і стати майстром. Валя поруч зі мною біля труни, щось шепоче, ховаючи обличчя у квіти… Як боляче визнавати необоротність усього того, що сталося! Ні, не суто відбуття в небуття за віком, а страшну трагічність незавершеності добрих справ і творчих проектів… Можливо, бодай на йоту більше підтримки та поваги — пожила б іще. Готову до друку книгу побачила б у повному накладі й передала б абсолютно безкорисливо людям у спадок… Комусь обґрунтувала б якісь пільги… Стосовно когось відвоювала б визнання таланту: «Людині гідній користь — собі радість. Отак і життя продовжується!»
Не та на сьогодні формула щастя?
Запитання риторичне.
На сьогодні.
А вірити хочеться — в завтра.
Саме тому замість траурних маршів лунають вірші Дори Калинової, пісенні твори на вірші Дори Калинової… Композитори Галина Логвінова та Валентина Вірясова, виконавиця творів Дори Калинової Ірена Бобошко, близькі й рідні, шанувальники творчості нашої видатної землячки говорять щирі слова вдячності людині, яка не просто жила довго. Вдячності — за якість життя. Не суто по-багатійському. З установкою на роботу великої душі, від якої — спадкоємність у праві нащадків на чесне слугування рідній землі.
Замість коментарів процитую саму Дору Калинову. Вмістили свого часу в газеті «Зоря» її нарис про Лушу Рогожан, яка саме складала свій іспит на довголіття. Дора скрупульозно викладає: « 22 червня 1941-го Луші випав вихідний, але відпочивати не довелося. Страшна звістка погнала всіх до шахтоуправління. Через місяць маркшейдер Василь Шевченко організовує юних шахтарок і йде з ними пішки аж під Запоріжжя копати протитанкові траншеї. А назустріч йшли відступаючі війська. «Які там окопи, тікайте додому!» — кричали солдати дівчатам, що застигли з лопатами в руках. Уже було холодно. І як тепер дістатися до своєї Голубівки, коли мчать у тому напрямку потяги, навантажені танками та гарматами. Вчепилась у вагон, сховалась під брезент, а морозний вітер обпалює лице. Зглянувся над «пасажиркою» вартовий, дав Луші теплі рукавиці, щоб зігрівала руки і вуха. Проїжджаючи станцію, машиніст стишив хід, і Луша разом з іншими, такими, як і вона, «пасажирами», стрибнула на ходу. То була перша травма ніг, пізніше ще й зранених на війні… А потрапить вона аж під Курськ уже в 1943 році напередодні історичної битви на Курській дузі. Знову ж таки завдяки Василю Шевченку, залишеному в тилу, як пізніше всі дізнались, для підпільної роботи. Він запропонував тим шахтарочкам, які рили окопи під Запоріжжям, іти на захід, слідом за нашими наступаючими військами… Так і потрапляє разом зі своєю подругою Шурою Підлужною в 38-у діючу армію під командуванням генерала Москаленка. Йшли тоді в армію такі дівчата, як вона, вільнонайманками. Комусь треба було на війні заготовляти і добувати продукти харчування, готувати обіди і годувати бійців і командирів. Пізніше наздогнала свою сестру й Поліна. Отак і пройшли сестри Рогожан із 38-ю армією бойовий шлях від Курська до Праги, де 11 травня 1945-го зустріли День Перемоги… Вона щаслива, що дожила, діждалась того справедливого закону, який прирівняв колишніх вільнонайманок-добровольців до учасників бойових дій. Бо вони пройшли пліч-о-пліч з бійцями і командирами фронтовими дорогами, разом з ними виборювали Велику Перемогу і досі з ними в одному строю…
Цей нарис був надрукований у «Ветерані Придніпров’я» газети «Зоря». Я його зберегла і включила до художньо-документальної книги «Не померкне подвиг у віках» (2011). Всі ці роки я підтримувала тісний зв’язок зі своєю Героїнею, якій 26 грудня 2017 року виповнився 101 рік. Тоді, пам’ятаю, була дуже здивована, що її ніхто не вітає з Днем Перемоги. Зустрілась із працівниками ради ветеранів АНД району, в якому проживає Лукерія Андріївна. До речі, у них є моя книга, яку вони досі читають з великим інтересом. Є ця книга і в 43-й середній школі, де я виступала і розповіла, що неподалік від них проживає і героїня моєї книги. Відтоді учні стали провідувати її, поздоровляти зі святами. А рада ветеранів АНД району запрошувала її на всі зустрічі, які проводились у приміщенні ради ветеранів. І от під час однієї зустрічі Лукерія Андріївна, йдучи по слизькій підлозі коридору, впала і поламала шийку стегна. Вже другий рік вона прикута до ліжка. Благо, що у неї є племінник, теж пенсіонер, проживає далеко від тітоньки, але не залишає її без уваги. Він і найняв стареньку жіночку, яка її доглядає. Щомісяця вони платять їй зі своєї скромної пенсії 5 тис. грн. Соцпрацівника, як повідомили мені в раді ветеранів, їй начебто не положено, бо у неї є племінник. І от я й думаю: а чи багато є в нашій області ветеранів війни такого поважного віку, як моя Героїня Лукерія Андріївна? Може, вона одна-єдина і є все-таки можливість у нашої влади організувати їй безплатний догляд? До речі, вона й зараз, на своєму сто другому році життя при повному розумі, і ми маємо можливість спілкуватися хоча б по мобільному телефону. Бо у мене теж проблеми зі здоров’ям, і я не маю можливості провідати її і розрадити в її безвиході. Тому й подаю на конкурс цю розповідь, аби члени комісії прочитали і організували моїй Героїні матеріальну допомогу. Без надії сподіваюсь. З глибокою пошаною до всіх вас, хто прочитає мою розповідь…”
Отакою була вона завжди. Настирлива, готова бути патріоткою жаги до життя саме за принципом «Якщо тобі погано, знайди того, кому ще гірше, й допоможи».
Не завжди мала порозуміння з усіма, до кого зверталася з наполегливістю, гідною бодай відгуку. За те й мала імідж дивачки, отакої Донкіхотки, страждала й потерпала від того. Та на творчі презентації книг чи просто зустрічі з усіма, кому цікаво послухати відверті зізнання сучасника в любові до Вітчизни, люди приходили масово. Сучасники цінували відвертість і щирість авторки, вірність професії й темі життя, що від роду, якому нема переводу. Адже Дорочку родовід зобов’язував. Рубрика «Розповім про подвиг» у розділі «Ветеран Придніпров’я» газети «Зоря» багато чим завдячує старійшині-журналістці, вірній темі тієї війни, якій рідний батько віддав стільки років життя, скільки потрібно було Батьківщині для права нашого бути господарями своєї землі.
Вона це за святе на долю перейняла.
Коли вже не могла кудись виїздити, продовжувала писати в різні видання, готувати книги… Регулярно писала в газету «Естафета», засновником якої є громадське об’єднання осіб з інвалідністю «Творчість», очолюване Тетяною Шелюг. Саме цю газету я представляла 13.06.2019 на прощанні-непрощанні з активною авторкою унікального видання, бо творці проекту — особи з інвалідністю прийти не змогли. Вони делегували мене (волонтерку «Естафети» до волонтерки «Естафети») з надією на вічну естафету милосердя.
Сказала я Дорочці в той день пошепки: «Прости, якщо замало для тебе зробила». Могла принаймні більше своїх вихованців — слухачів школи юного журналіста комунального позашкільного навчального закладу «Дніпропетровський обласний дитячо-юнацький кіноцентр «Веснянка» Дніпропетровської обласної ради» привести до твоєї квартири-музею, де стільки пам’яток про твоє життя. Адже наші зустрічі-тренінги були корисними для всіх. От послухай, що наразі процитую: конкурс у нас був — ЮНТЕЛЕПРЕС називається. Тема: «Де народився, там і жити згодився». Прийшли ми до тебе, Дорочко, з початкуючою слухачкою Школи юного журналіста при «Веснянці». Ти так зраділа, коли я натиснула домофонну кнопочку: «То Наталочка! Ми з Юлечкою. Іовлевою. Вже вдруге…»
Ми не раз у тебе побували, до конкурсної роботи вона взяла тебе за приклад щирого слугування Батьківщині. Написала моя (і твоя, повір!) вихованка:
„Каждую секунду в мире рождается ребёнок, у которого своя судьба, предназначение и место в жизни. К сожалению, многие представители молодого поколения, которые проживают в Украине и в России, всё больше стараются выехать за границу, по разным причинам (чаще всего на заработок или на ПМЖ). Также они считают, что им предначертано судьбой жить и учиться за границей. Но есть и люди, которые остаются на своей Родине и стараются изменить жизнь в лучшую сторону. К счастью, на своём веку мне посчастливилось познакомиться с такими. Именно о них я и хочу сегодня рассказать. Первая: Дора Калинова. Это прекрасная женщина — журналист, поэтесса. К сожалению, лично я познакомилась с ней не так давно, но даже за этот период (4 месяца) я успела прочитать практически все стихи Доры Васильевны. Дора Калинова родилась в с. Звонецкий Хутор (Солонянский район, Днепропетровская область). Всю себя посвятила радио. Стихи также начала писать благодаря радио. Отдельно скажу про стихи: все стихи этой замечательной поэтессы пропитаны душевными переживаниями, жизненными историями. „Моя поезія – це моє життя. Я писала про те,що сама пережила і перестраждала… Приміром, «Дніпропетровськ»:
Рідний, хороший, любий, погожий,
Кращого в світі ні, не знайду!
Веж заводських в золотому світанні
Ген на околиці довгий стрій.
Дніпропетровськ, моє місто кохане –
Щастя і радість в юні моїй!
Благодаря таким поэтам и поэтессам на свет рождаются прекрасные произведения, которые помогают нации культурно и духовно развиваться…”
Дуже шкода, що ми більше отак дружньо й невимушено вже не зустрінемось, Дорочко. Але книжки, які ти подарувала дітям, будуть читати в тих школах, де вони навчаються.
Я вже не прийду в гості зі своїм ноутбуком, щоб ти разом зі мною подивилась фільми, які зроблено в рамках програм навчально-виховного спрямування методом народної будови за місцем діяльності моїх найкращих співавторів — активістів Жовтневої/Соборної організації в м. Дніпро Всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль України» на чолі з Олександром Лісняком. Ти сприймала ті творчі звіти зі сльозами на очах, ти знала нашу роботу за публікаціями в «Естафеті» — і якось мені зізналася: «Як ти живеш з отаким жахом у душі?» – і нічого не відповіла мені, коли я одказала: «Як і ти…»
У кожного покоління свої жахи, та ми живі, допоки долаємо їх опором душі. Ми з тобою порозумілися, бо хтось та має поборотися за повноцінне довголіття нації, в якої немає майбутнього, допоки вона не навчиться продовжувати вік людям і цінувати кожного, як неповторне надбання СВІТУ.
Ти мовчиш у відповідь…
Почуй, прошу!
У ДОО НСЖУ саме встигли щось зробити для твого пенсійного забезпечення, Дорочко. Можливо, знайдеться можливість і довидати твої книги, які вже просяться на публіку.
Почула?
Наталія АБРОСИМОВА.
P.S. Усі знають: БЕЗ ХЛІБА Й КАЛИНИ НЕМА УКРАЇНИ, а також НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ. Хто від себе доповнює НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ, у того доля КАЛИНОВА.
КАЛИНОВА ДОРА=КАЛИНОВА ДОЛЯ.
