Час, вірний собі, мчить без перепочинку. Ми й озирнутися не встигли, як опинились перед неабиякою датою: 5 лютого 2019 року головному часопису нашого краю «Новомосковській правді» виповнилося 100 років.
Така округла, така поважна дата – якраз привід для торжеств, приємних і радісних вітань, підсумків прожитих років.
Нам же, ветеранам журналістики Новомосковщини, цей ювілей навіює і радісні, і сумні водночас думки-спогади. Про минуле, в якому всі ми ще молоді, щасливі, безтурботні. В якому ми всі живі і здорові. Тож, озирнувшись на далеке-близьке, згадаємо тих, хто вже ніколи не прийде в редакцію. Згадаємо їх разом, назвемо поіменно.
Отже. Григорій Федорович Буряк. Він із тих фронтовиків, які ніколи і ні на яких трибунах не світилися, виставляючи напоказ свої ратні будні. За чверть століття, впродовж якого керував «Новомосковською правдою», наш часопис отримав, без перебільшення, імідж оперативного інформатора, аналітичного хронікера різноманітних подій, якими жила Новомосковщина. В колегах найбільше цінував небайдужість. За цю рису й поважали ми свого редактора, підвести якого вважалося поганим тоном.
При ньому газета отримала найбільше нагород, але не в них вбачав редактор головну мету журналістів. Чим слово наше відгукнеться – ось що найважливіше. І воно не звучало даремно. Прикладів цьому – безліч.
Після публікації в «Новомосковській правді» була зупинена спроба деяких спритників збудувати автомийку на березі Самари. Врятована наша річка і від шкідливих викидів, що йшли з Павлограда. Реалізовано немало інших заходів для захисту довкілля краю…
Наш редактор не боявся зіпсувати стосунки з високим начальством, коли йшлося, наприклад, про створення належних умов праці журналістів. Тож у нас були і пристойні кабінети, і сучасна, як на той час, техніка, і «уазик», який міг доставити репортера у найвіддаленіший куточок міста чи району.
Турбувався Григорій Федорович і про відпочинок своїх колег. При цьому любив збирати нас обов’язково сім’ями.
Багато чого доброго і пам’ятного залишив по собі найстаріший редактор «Новомосковської правди», але це вже, як мовиться, для окремої публікації.
Далі моя розповідь про Дмитра Антоновича Корнієнка, який упродовж багатьох років був заступником редактора «Новомосковської правди».
Відважний у минулому танкіст, він ніколи й нікому не скаржився на поранення, яке всерйоз «діставало» ветерана упродовж всього життя. Дмитро Антонович завжди випромінював невичерпний оптимізм і життєлюбність. Тому й працювалося з ним легко, без зайвого напруження. Ніколи не показуючи свою «вищість» перед підлеглими, він міг просто, по-товариському сказати: «У Перещепино рекорд на жнивах «визріває», як гадаєш, варто з’їздити?» І ти обов’язково їдеш, і привозиш матеріал, який якраз на той момент і «просився» на газетну шпальту…
Герої публікацій Дмитра Антоновича – люди трудові з особливими цікавими біографіями. Та з особливою любов’ю творив він портрети фронтовиків, зокрема, і наших земляків, якими багата новомосковська земля. Про них і пісні співав – задушевно, сердечно. Зі своїм другом і колегою Климом Михайловичем Карпенком «освоїли» вони буквально всі сцени Новомосковщини. Часто і в редакції можна було почути, як переглядаючи свіжу пошту, наспівує наш ветеран про те, як «прилетіла ластівка з голубою ласкою», чи «несе Галя воду»…
Із піснею і добром пройшов по життю ветеран-журналіст, залишивши по собі світлу пам’ять.
Історію «Новомосковської правди» важко уявити без Григорія Йосиповича Олексенка. Наш «найвідповідальніший» відповідальний секретар вражав непідробною, природною інтелігентністю. Колеги не переставали дивуватися, звідки в людини, яка пройшла всі пекельні кола війни, така витримка, терпимість, уміння спокійно вислухати, зрозуміти, підтримати в найскладніших життєвих ситуаціях.
При цьому Григорій Йосипович був абсолютно принциповим, безкомпромісним, коли йшлося про нехтування моральними нормами, принципами журналістської етики.
Молодим колегам любив говорити: «Як тільки відчуєш, що написане тобою хоч якось вплинуло на ситуацію, ти вже не зможеш звернути з обраного шляху».
Не один з нас і не раз переконавшись у правоті цих слів, справді і назавжди пов’язав свою долю з журналістикою. Зокрема, завдячуючи старшому наставнику.
Ніна ПОЛЯКОВА,
редактор «Новомосковської правди» (1988-1997).
«МИ – РЕДАКЦІЙНІ, ЗНАЧИТЬ – ВСІ СВОЇ!»
Коли «дев’ятий вал» ненависті намагається потопити наші душі, я буду говорити про любов. Від неї – паростки миру, людяності, справедливості. Чи ж не завдяки любові покоління новомосковських журналістів виплекали газету на ціле сторіччя?!
Тепло і любов зустріла я на початку 80-х, коли вперше переступила поріг редакції «Новомосковської правди». Путівку в професію дав мені наш редактор, Григорій Федорович Буряк, а єдиним і незабутнім шефом став Віктор Тимофійович Терно. На той час він очолював відділ промисловості.
Потім був заступником редактора, а в пенсійному віці трудився у газеті «Трубник Присамар’я». Пером і фотоапаратом створювалися незабутні образи металургів, цілих династій виробничників, зокрема, і для книг з історії заводу-флагмана.
…Двері кабінету промвідділу відчиняються:
– Де Тимофійович?
– На об’єкті…
І так щодня. За столом не засиджувався. З оптимізмом і своєю знаменитою усмішкою крокував Віктор Терно журналістськими дорогами…
Першого мого робочого дня він поставив мені завдання: навчитися працювати з телефоном і придумати собі псевдонім. Так з легкої руки Тимофійовича з’явилася Ольга Горлинка. А щодо телефону… У мене постійно заплутувався шнур, коли розмовляла, а Віктор Тимофійович, як колишній моряк-балтієць, терпіти не міг безпорядку. Кожного разу, розплутуючи того шнура, примовляв: навчив на свою голову…
Такого шефа ще пошукати. Завжди уважний, ввічливий, турботливий. Яким був у своїй родині, таким і в колективі. Виховав двох синів. Виховав і мене як професіонала.
Моя мама на наші свята готувала свої фірмові голубці і щоразу приказувала: пригости Віктора Тимофійовича.
Філософ за освітою і за складом характеру, неспокійний життєлюб, його завжди бачили з блокнотом і фотоапаратом. І зараз хочеться почути його привітне «Вітаю! Як справи?»
«Та кепські справи, – хочеться відповісти. – Дуже не вистачає нам зараз такої світлої особистості, такої щирої усмішки».
Тимофійович, здавалося, розумівся на всіх питаннях буття. Особливою його пристрастю були шахи. Довгий час вів цю тему в газеті, сам був активним учасником турнірів. Репортажі з різноманітних змагань, футбольних матчів – у кожному номері «НП».
Була в редакції особлива форма подачі критичних матеріалів – «Дем’ян Кропива». Дуже часто гуморист і сатирик Віктор Терно-Озерянський друкував свої матеріали під цим іменем. Наш Дем’ян боровся з несправедливістю. І читачі його поважали.
Життєве кредо Віктора Тимофійовича, всієї його родини – совість. Нині дружина Надія Григорівна, сини Володимир і Валерій, онуки продовжують жити так, як вчив їх глава сім’ї.
Цікаво виміряти ті кілометри, які пройдені журналістами «НП» за 100 років. Тимофійович від природи був репортером, жодна цікава подія від нього не втекла. Тож частка його кілометрів – досить вагома.
Завжди дивувалася життєвій мудрості Віктора Тимофійовича. Він пізнав горе і бідність, складну долю моряка-рятувальника, недоброзичливість людей зі свого оточення… Але знав завжди свою правду, свою віру в справедливість. Багато труднощів подолав. До останнього подиху був відданий «Новомосковській правді».
…Нині з сумом проходячи Воронівським кладовищем, бачу, як з чорного мармуру посміхається Тимофійович. А поруч з портретом, як завжди було в його житті, – блокнот, ручка, фотоапарат. Вклоняюся пам’яті журналіста і Людини.
Саме тут, на Воронівському, сам собою утворився журналістський осередок. Недалеко від Тимофійовича – берегиня новомосковського радіо Валя Іконнікова, кореспондент Сергій Калаптур. Підходячи до кладовища, бачиш закарбований у камені серйозний погляд працівника редакції (у 50-ті роки) Петра Дмитровича Ткаліча, можна прочитати на пам’ятнику його вірші. Тут спочивають Федір Олексійович Олексієнко, Віктор Шматенко, наш великий друг, активний позаштатний кореспондент Олександр Пєлін…
Скільки їх, незабутніх моїх колег, зі світлих Небес радіють наближенню 100-ліття газети «Новомосковська правда»! Вони залишаються поруч. На роки. На віки.
І хай вже менше нас
Лишилось на землі.
Ми – редакційні,
Значить – всі свої!
…А сніг летить, як і тоді,
І свято знову йде.
Метелиця-хуртелиця мете.
Злітають в інії
Сріблясті літаки…
Куди?
У незабутні наші –
«НП» – роки»!
Ольга ГУБСЬКА,
ветеран «Новомосковської правди».
КОЛИ МИСТЕЦТВО Є ПОКЛИКАННЯМ
Юрій Нортенко був не просто фотографом, а фотохудожником, цілою епохою у «Новомосковській правді». Протягом 32 років його фотографії були в кожному номері газети! Він мав унікальну здатність фотознімком зупинити миттєвість, відобразити через свої фото внутрішній стан людини, її переживання. Мабуть, у кожному сімейному альбомі у Новомосковську знайдеться фото, зроблене Юрієм Олександровичем. Перевагу надавав людям праці. На редакційному мопеді, а згодом мотоциклі, літав найвіддаленішими кутками міста і району, встигав бути в числі перших там, де народжувалося щось нове, цікаве, перспективне.
Фотографія – не єдине захоплення Юрія Олександровича, він, випускник університету мистецтв, гарно грав на багатьох музичних інструментах, десять років очолював знаменитий у 60-70-х роках духовий оркестр міського парку імені Сучкова.
До останнього подиху Ю.О. Нортенко залишався життєрадісним, сповненим оптимізму й іскрометного гумору. «Здрастуйте, це Юра Нортенко, спасибі за прекрасну газету», – і досі дзвенить у пам’яті його традиційне, з молодечим запалом, телефонне вітання.
…Оформлення газети – важлива ділянка творчості працівників редакції. За 100-річну історію журналістської практики в «Новомосковській правді» накопичено величезний досвід оформлення періодичних видань художниками-графіками, живописцями, карикатуристами, фотографами. Кращі традиції сьогодні розвивають нинішні майстри газетного дизайну. Газетна сторінка набуває цілісності лише тоді, коли вона художньо оформлена. Від виваженого, продуманого оформлення газети залежить вплив матеріалів на читача. Адже верстка та оформлення є своєрідними коментарями до змісту номера, вони сприяють вираженню ідеї з допомогою технічних і художніх засобів.
«Новомосковська правда» завжди славилася цілою плеядою талановитих майстрів-оформлювачів, серед яких Юрій Олександрович Нортенко, Віктор Михайлович Щепець, Петро Юхимович Гарбуз, Микола Власович Крамський, Іван Іванович Суїменко (світла їм пам’ять!), а також Володимир Іванович Удод, Віктор Григорович Татаринцев, Михайло Павлович Куюн (многая їм літа!) та багато інших, хто в повній мірі розкрив свої таланти в «Новомосковській правді».
Всі вони – багатогранно обдаровані люди, довершені майстри, митці від Бога.
Вадим ЧЕРВОНОШТАН,
редактор газети «Новомосковська правда» (з 2009 року).
ЯКИМ ВИ БУЛИ – МИ ПАМ’ЯТАЄМО
Чи не найвагоміший внесок у розвиток нашої газети вніс Анатолій Павлович Липка, пройшовши трудовий шлях від рядового кореспондента до редактора. Очолював відділ промисловості, а тут, як відомо, широке поле діяльності. Брав участь у різних творчих конкурсах, і молодого журналіста помітили, запросили на роботу в обласну газету «Днепровская правда».
Творче життя захопило з головою, були злети і падіння, радість і смуток. Шалений ритм мегаполісу все частіше хотілося змінити на тихе, рідне з дитинства місто на Самарі, на мальовничих берегах якої любив посидіти з вудкою.
Повернувся в стіни рідної редакції відповідальним секретарем.
Вимогливий у роботі, насамперед до себе, Анатолій Павлович намагався зробити газету змістовною, красивою, наповненою новими ідеями, цікавими фактами.
Уболівав і за тираж. Щоб його збільшити, організовував різні конкурси, «лотереї» з подарунками і призами. І це давало свої результати.
Довгий час Анатолій Павлович Липка очолював профспілковий комітет редакції. Під його керівництвом організовувалися поїздки на море, в театр, а відпочинок на лоні природи – фішка колективу. Збиралися сім’ями, співали, розповідали кумедні історії, грали у футбол, ласували зливною кашею і неперевершеною юшкою, яку міг зварити тільки такий заядлий рибалка, як Анатолій Павлович.
Свій журналістський шлях закінчив на посаді редактора рідної газети.
Є автором книги про мальовниче Присамар’я.
Якби скласти всі рядки, написані за життя в газеті, вийшло би багатотомне видання.
Отже, життя прожито недаремно.
Світлана КІСТРИЦЯ,
ветеран «Новомосковської правди».