Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Хліб… Про глибокий життєдайний зміст цього слова, як і про любов, написано й переписано силу-силенну віршів, пісень, статей і книг. Не обійшов цих тем і Олександр Тараненко, бо ще змалку в нього вселилася божа іскра і хлібороба, і поета, і великого життєлюба. Здавалось би, вилетівши з хліборобського гнізда, що в Червоній Кам’янці поблизу Олександрії, забуде він, ставши жителем великих промислових міст Кам’янського, а потім і Дніпра, широкі хліборобські степові розгони, і сільські мальовничі вулички з вишневими садами, і тихоплинні малі річечки зі ставковими плесами. Але ж ні! Чисту любов до свого краю проніс через усе своє життя. Проніс, ні на мить не зупиняючись на перепочинок. Причому віддавався сповна тій справі, яку дарувала доля. Навіть працюючи в секторі преси колишнього обкому партії, був помічником і наставником для всіх редакторів газет, радіо й телебачення (за що його трохи згодом недолюблювали нові демократи). Але й тоді у віршах світилася любов до села, до хліба, до рідної природи. Поет Сергій Бурлаков сказав про це високим стилем – що його, Олександра Тараненка, поетика дослухається до теплих мелодій стиглого колосу і яскравих заграв соняшникових світань, у ній живе могутній дух всеплодющої землі…
До речі, працюючи і в обкомі, і вже потім у газеті, Олександр Андрійович не раз і не два відстоював журналістів. Схожий випадок був і зі мною, що зблизило нас у подальшому. Було це у 1990-му, коли я працював у газеті «Дніпровська зоря» Дніпропетровського району і під час виборчої кампанії до Верховної Ради збирав матеріал про зловживання службовим становищем тодішнього першого секретаря райкому Анатолія Бровка. Говорив на цю тему і з чиновником виконкому. А той, аби вислужитися, написав на мене доповідну першому. Тож негайно зібрали бюро райкому, куди без будь-яких пояснень викликали мене і редактора Володимира Холода. Через брак серйозних доказів розправи над рядовим комуністом не відбулося, хоча залишатися в редакції означало наражати себе на подальше переслідування.
Про ситуацію стало відомо (ми на той час уже були знайомі) Олександру Тараненку. Він порекомендував мені переїхати в Синельникове і очолити там міськрайонну газету, де була вакансія. А згодом запропонував працювати в апараті «Зорі» власним кореспондентом. Отакий слід у моїй долі лишив Олександр Андрійович. Він мав багато різних нагород, включаючи звання заслуженого працівника культури України. Але найвища йому відзнака – був людиною високого гуманістичного ґатунку.
…Ще до розформування компартії Тараненку пощастило перейти на творчу роботу – першим заступником головного редактора обласної журналістської колиски — газети «Зоря». Причому пощастило не тільки йому, а й газеті, яка найбільш прихильно серед інших видань ставилася до села. То був зоряний час Тараненка. Можна без перебільшення сказати, що Олександра Андрійовича знали в кожному селі Дніпропетровщини насамперед як автора ліричних віршів, сатиричних і гумористичних етюдів, гуморесок, усмішок, бувальщин, які були опубліковані не тільки в газеті, а й видані в двох десятках книг.
За службовою посадою Тараненко опікувався організацією роботи власкорівського корпусу. А ще й досить часто організовував редакційні зустрічі з селянами в глибинках. Вони так і називалися — «Зорянські зустрічі». Цвяхом програми завжди були виступи поета-журналіста. Звісно, найкраще сприймався гумор і сатира. Ось тільки деякі заголовки тих сатир: «За українське сало», «Кумпартія», «Чому в нашому житті у тюрмі сидять не ті», «Нардеп в електричці».
По всій області в Тараненка було не десятки – сотні справжніх шанувальників його творчості і друзів. Та найбільш заслуговує на увагу спілкування «Зорі» з ТОВ «Зоря» Покровського району. У Маломихайлівці, Гаврилівці та Великомихайлівці газету читали в кожній другій хаті. Якось генеральний директор товариства Анатолій Пучка запросив нас перед початком зустрічі з колективом відвідати хлібне поле. Ми виїхали в рукотворний пшеничний простір, де аж очам було боляче від цього золотавого пейзажу. За придорожніми обкосами стіною стояла вона – пшениця – українська полів цариця.
«Напевне дасть по вісімдесят центнерів на круг», — кинув прагматичну репліку вдоволений господар. На мить запанувала якась неповторно-урочиста мить мовчання. Тоді Олександр Андрійович тихо, мов побоюючись порушити тишу хлібного степу, підійшов до колосистої стіни, став на коліна й пригорнув до чола налите важке колосся. Неквапом піднявся, і всі тихо, як після молитви, пішли до машини…
Саме завдяки такому щирому й пізнавально-продуктивному спілкуванню газета знаходила собі справжніх друзів. До речі, на такі колективні діалоги часто їздили з нами композитори Ігор Тищенко, Петро Клименко, котрі свого часу написали чимало пісень на вірші Тараненка. А ще в різні роки вони разом проводили творчі вечори не тільки в театрах обласного центру, а й на виїздах у містах Придніпров’я. Публікації Олександра Тараненка були про справжніх хліборобів, таких як Анатолій Вуйчицький, Олександр Ніколаєв, Олександр Пархоменко, Іван Копичай, Володимир Лижник. Їм були присвячені й вірші у збірці «Друзі хороші мої». Тепла лірика цієї книжки торкнулася й колег-журналістів віршем «Товариші мої власкори»:
Вас пізнають у кожній хаті,
Хто причастився від «Зорі».
Людськими долями багаті
Подвижники-газетярі.
Золотошукачі, агенти,
Невидимі герої дня.
Вас просто звуть – кореспонденти,
Й немає вищого звання.
Глибин життя незмінні свідки,
Чарівники палких рядків.
Ви, як відділення розвідки,
Що добува нам «язиків».
Хай друзів буде ціле море,
Та знову вас я оберу.
Із вами я пішов би в гори,
Мої колеги по перу.
Власкори газети мали більш тісний зв’язок із читачами. Один із них — Микола Яковчук — згадував, що частенько розповідали Тараненку цікаві історії, а невдовзі вже чули їх у його віршах. Будучи власкорівським куратором, він притримувався з нами доброзичливого тону в спілкуванні. Тому й ладилась робота на творчій «кухні», тому й газета мала гарний тираж.
Олександр Андрійович дуже уболівав за газету. Якось ми відпочивали в кримському Коктебелі. Одного разу після дегустації у фірмовому магазині місцевих виноробів треба було зателефонувати в редакцію. А сигналу мобільного зв’язку (то були тільки перші телепровісники), на жаль, не було. Тараненко пішов з екскурсією аж на гору Волошина, звідки й поспілкувався з секретаріатом.
…Ще одним «коником» поета-журналіста була ветеранська тема, яка з часом переросла у створення газети «Ветеран Придніпров’я» у складі багатолистої «Зорі». Разом з обласною ветеранською організацією позаштатний кореспондентський актив інформував про те, чим і як живуть колишні фронтовики. Причому газета виходила регулярно і мала високий рейтинг не лише в межах області, про що свідчили численні відзнаки і нагороди.
У Олександра Андрійовича було дві дати народження: одна справжня, друга — за паспортом. Народився він 11 листопада 1940 року, але під час пожежі всі документи згоріли, і вже у післявоєнний час виписали нові — для зручності дату народження вказали 1 січня 1941-го. 25 грудня 2013-го Олександра Тараненка не стало. У рідному селі на Кіровоградщині пишаються своїм земляком і бережуть пам’ять про цю талановиту і світлу людину. Вулиця, на якій пройшло дитинство поета, перейменовано на його честь.
Олександр СВЯТИНА,
власкор «Зорі» (1991-2010р.)
