Ах, Муся, Муся… Марія Олександрівна Нежиборець… Певно, про тебе варто написати цілу книгу: стільки яскравих моментів твого життя заслуговують на увагу.
… Вересень 1953-го. Ми, вчорашні абітурієнти, зграйками юрмилися на першому поверсі червоного корпусу Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У деканаті факультету журналістики, організованого не так давно, наш курс із 170 (!) осіб, розділили на шість груп. Про нашу першу говорили чомусь як про «елітну». Хоча це смішно було чути: дівчата були ще з косами, без манікюру, одягнені скромно, уявлення про майбутню професію мали надто романтичні. Можливо, лише Ліля Коваленко, Вітя Сидоренко були трохи знайомі з газетярською справою, бо їхні батьки працювали в редакціях газет. Потихеньку ми знайомилися одне з одним.
В Марії приваблювали ґрунтовність, затишність, і ми, приїжджі, залюбки тулилися до неї, до її теплої зеленої кофти. А чутлива душа киянки відгукувалася прагненням відігріти, заспокоїти новоявлених подруг. От вона й запросила нас до себе додому. Будиночок на околиці Києва біля рибкомбінату, недалеко від Жулян, привітно зустрів нас, подвір’я вразило розмаїттям квітів. У кімнатах – затишно, зі стін дивилося безліч вишивок. Пізніше частину їх Муся забрала з собою до Дніпропетровська, я їх побачила у гуртожитку ВПШ на вул. Леніна (нині там пологовий будинок). Особливо серед них вирізнялися цесарки, які немов допомагали молодому фахівцеві звикати до місця роботи в редакції обласної газети «Зоря».
Її мама сама виховувала трьох дітей – батько помер. Тьотя Настя, як ми її звали, проста трудівниця, усім трьом дала вищу освіту. Муся була найстаршою.
Сім’я жила скромно, але ніколи не бачили її зажуреною, навпаки, наша Нежиборець випромінювала оптимізм, привітність, помножені на бажання допомогти, чим могла. До того ж вміла робити це непоказно, не зосереджуючи увагу на своїй ролі. Старостою нашої групи був Вадик Пасс. Невисокий, кремезний, симпатичний, трохи заїкуватий. Дбав про нашу дисципліну, особливо щодо відвідувань. Ми його не підводили, але ж траплялися якісь події, коли треба було піти з занять. Вадик крехтав, потихеньку обурювався («Ну що це за причини?»), не поспішав обіцяти не ставити «нб». А ми віднайшли вірний засіб впливу: «Муся, поговори з Пассом!» Дуже часто староста «здавався» на її умовляння. Оце вміння Марії довести, обґрунтувати, переконати знадобилося не лише в її матеріалах, а й у повсякденному житті.
Коли редакції газет перебралися на лівий берег у восьмиповерхову споруду – так званий будинок преси «Зоря» – співробітники діставалися на роботу переважно автобусами №№ 45 та 57, які мали кінцеву зупинку на тодішній вулиці Косіора біля Палацу металургів. А нам треба було ще «чапати» через «косогір» десь кілометр-півтора. Влітку – не проблема. А взимку? І Нежиборець довела автокерівникам необхідність завертати 57-му на наш «апендикс» (який пізніше нарекли вулицею Журналістів). Колеги інших газет (та й відвідувачі) дякували за це нашій голові профкому. А Марія відгукувалася на житейські проблеми не тому, що мала те громадське доручення. Просто люди знали, що Нежиборець завжди допоможе, якщо це в її силах. Влаштувати в дитсадок, організувати медичну консультацію, провести телефон і таке інше – на вирішення цих проблем не жаліла ні сил, ні часу. Та ще й сердилася, коли прагнули віддячити якимось сувеніром. Наші кабінети були поруч, і чутно було, як одна зі співробітниць стукала в двері: «Маріє, відчини!» і ледь не жбурнула вазочку на підлогу, коли її прохання залишилося без відповіді.
Очолюючи відділ радянського будівництва, Марія Нежиборець опікувалася значним колом тем нашого життя. І всі вони були злободенні – торгівля, транспорт, побут, лікувальні заклади, діяльність депутатів тощо. Вона прагнула не лише зафіксувати позитив чи негатив, а й запропонувати методи вирішення проблем. Згадую, як билася над проблемами з овочесховищами. Скільки дзвінків, скільки розмов було, аби розібратися… І от вийшла її убивча кореспонденція, де по полицях розклала, що, як, де, коли втрачається…. Каялись прокритиковані, телефонували і редакторові Г. С. Бурейку, і його заступнику Ф. М. Цуканову. Мабуть, і керівники області робили певні висновки щодо поліпшення становища.
Не з цієї, а з якоїсь іншої теми до Дніпропетровщини приїхав власкор «Гудка» чи «Труда». Представився першому секретареві обкому В. Г. Бойку. А секретар подзвонив Бурейку: «Ні, нехай про цю проблему напише ота ваша жіночка, що пише про роботу виконкомів». Ох і тряслася тоді Марія: така відповідальність!
Поважали її й власкори інших центральних газет. Мені здається, ні до кого так часто не заходив власкор «Правды» Віталій Черкасов, як до Нежиборець. Йому було цікаво, як вона дивиться на ту чи іншу проблему, як би її висвітлила. А якось після серйозної розмови зауважив: «Маріє, ти – немов Наталя Ужвій – уособлення української краси».
Така вона, наша Муся, Марія Нежиборець. І красива, і розумна, і дотепна, і турботлива, і неспокійна. Навіть, коли сердилася, зверталася лагідно: «Ну, голубчик…».
Кажуть, людина живе, поки про неї пам’ятають. Ми, зорянці 60-90-х, обов’язково згадуємо Марію, коли збираємося разом, цитуємо її, шкодуємо, що так рано (у 52 роки !) її не стало. Вона залишила про себе добру пам’ять.
Зоя НІКОЛЬНИКОВА,
член Національної спілки журналістів України