Моя розповідь – про «Зорю» часів Петра Євдокимовича Орлика, а він був її редактором із березня 1949-го по 1970-ий, аж до виходу на пенсію. Я прийшла в редакцію наприкінці 1961 року коректором, а на пенсію вийшла літературним редактором. Поряд із цими людьми зростала професійно, у них вчилася життєвій мудрості. Буде несправедливо, якщо ці імена загубляться в часі, забудуться…
ТАЄМНИЦЯ НАЗАРА ПОБЕРЕЖНОГО
Найперше слово у цій розповіді про мого вчителя, порядну, добру людину Назара Павловича Побережного.
З виду він був суворим чоловіком. А скоріше серйозним і навіть зажуреним. Та коли розговориш його, то змінюєш думку. Розгадку цієї суворості і певної «відлюдькуватості» я почула від його старшої сестри Марії у день похорону Назара Павловича. Плачучи відкрила вона сумну сторінку їхнього життя.
У сім’ї було шестеро дітей. Батьки трудилися, тримали господарство, піднімали дітвору. Так-от біда: у сина Назара щось із ніжкою. Він плакав від болю, не міг ходити. Наскільки дозволяли статки, возили і носили хлопчика до лікарів. Ті пропонували операцію і не одну, але успіх не гарантували. Забігаючи наперед, скажу, що з часом хворобу «приглушили», але з паличкою–помічницею до кінця життя він не розлучався.
…Якось одного ранку у вікно постукали. Батько відчинив двері. Зайшли троє озброєних і наказали: «Виходьте! Нічого не беріть із собою, швидко повернетесь». Діти чекали батька і матір день, два, десять. Згодом їм сказали: «Батьків розстріляли як куркулів». В усіх шістьох сльози лилися рікою. Як це немає ні тата, ні мами! І їх уже ніколи не було. Клопоти за дітей і за «домогосподарку» поклала на свої юні плечі Марія як старша в сім’ї.
Назар згодом пішов до школи, але ходив не щодня – хвора нога не дозволяла. Ось так і жили в сльозах та горі. Коли закінчилась Вітчизняна війна, в країні взялися відновлювати народне господарство. До Побережних завітав чоловік із сільради і сказав: «Маріє, ти від своєї сім’ї поїдеш на відбудову Донбасу». Знову сльози, бо діти лишались напризволяще. Звернулась до родичів за порадою: «Як бути? Хто дітям хоч суп зварить?» На сімейній раді вирішили, що поїде Ліда, менша сестра, а Марія буде порати дім і «господарку». Тільки-но Ліда почала збиратись, як Назар із чоловічою впертістю сказав: «З Лідою поїду і я, бо як їй, сільській дитині, там прижитись».
Приїхали спочатку до Дніпропетровська. Назар як розбитніший знайшов роботу – в газеті «Зоря» роз’їзним кореспондентом. Його цікавило переважно сільське господарство, бо виріс на землі, любив її. З часом вступив до університету. Навчався заочно. За роки роботи в «Зорі» дорослішав серед старших колег, які ділилися з ним і своїми знаннями, і досвідом, ставилися з любов’ю як до меншого друга. Така була атмосфера в «Зорі» – доброзичлива, приязна.
Назар Павлович дуже багато читав, причому читав по-своєму, неодмінно щось занотовував, щось конспектував. Мов губка, вбирав усе, що йому дарували улюблена робота, спілкування з людьми, про яких писав. Любов до книжок Назар Павлович проніс крізь усе життя. Не було в нього ні кохання, ні сім’ї. Він скрупульозно вивчав епоху, яка забрала у нього батьків.
Університет закінчив, Ліда повернулася з Донбасу до нього. «Зоря» дала квартиру з кількома сусідами на кухні. От тільки його скупість була непояснима. Він буквально кожну грошину економив, носив роками завжди акуратний костюм.
І тільки Марія, коли ми поверталися з цвинтаря, розкрила цю таємницю: від самої першої зарплати він надсилав їй на Тернопільщину гроші на прожиток. Надсилав усе життя, бо вона не змогла заробити пенсію – ні на кого було лишити ні господарство, ні дітей.
Назар Павлович був літературним редактором «Зорі» десь чотири десятиліття. Мову знав добре, але до довідкової літератури звертався часто. Він правив текст дуже обережно, ніби боявся, аби його «почаївський» (Тернопільщина) говір «не претендував» на літературну норму. Який був акуратний як людина, таким прагнув бути і в журналістських доробках. На кожне виправлення міг сказати чому так, а не інакше, вмів переконувати. Юнацьку допитливість проніс крізь усе життя. І навіть у далеко за сімдесят ходив щодня до читальної зали бібліотеки, в якій мав «свій» стіл, а джерела, над якими працював, лишались розкритими саме на тій сторінці, яку він читав звечора. У нього був свій режим роботи, бо продовжував ґрунтовно вивчати історію України.
Якщо вже про щось розповідав, то вважай, що звірене все те з серйозними публікаціями, а енциклопедія була його настільною книгою. Любов до знань замінила йому сім’ю, відсторонила побутові клопоти, які добровільно взяла на себе сестра Лідія Павлівна.
Уже будучи на пенсії, приходив на редакційні летючки. Казав, що часто подумки відтворює їх одну за одною, повертається до моментів, коли схрещувались різні погляди. Завжди для себе обирав чиюсь думку, а особливо поважав і поділяв позицію В’ячеслава Чечуро, Марії Нежиборець, Федора Михайловича Цуканова, Олександра Григоровича Зобенка.
Пригадую його останні відвідини – десь 4 чи 5 листопада. Після летючки сказав: «Я радий, що колишні юні журналісти виросли і можуть ставати в один ряд із «правдистами». (Газета «Правда» була тоді еталоном і мірилом професіоналізму.) А десь через тиждень Назар Павлович пішов у небуття.
На багато своїх «чому» так і не одержав правдивої відповіді. Не дізнався він і про те, що боліло йому усе життя, – чому й за що розстріляли батьків.
ЯК ОКРУШКА ПІДВЕЛА КРАСУНЯ
При згадці про Анатолія Окрушка завжди приходить на пам’ять одна історія – із тих, які зазвичай називають журналістськими бувальщинами і які з часом розповідають із усмішкою. Хоча насправді героєві такої бувальщини було не до сміху. Як от Анатолію Окрушку. Він прибув у нашу газету із «Зорі Полтавщини». Дуже багато писав, а головне – співуча полтавська мова виділяла його з-поміж інших і завдяки їй він викликав до себе симпатію.
Якось Толя привіз із відрядження ґрунтовний матеріал, і в ньому була фраза на зразок: «Сонце всілося на гарбі поміж дівчатами, які їхали з поля і співали, а одна з них – красуня – визирала мовчки з-під хустки». Оте «красуня» наробило стільки галасу! Олександр Григорович Зобенко на летючці зауважив Толі: «Треба ж думати, що пишеш».
Як виявилося, та дівчина була дуже некрасива, ховалася під хусткою, соромилася самої себе і від того стала відлюдькуватою. Поза очі її так і звали – «красуня». А вона плакала… Чому Анатолій так написав – потім пояснити не міг. Можна тільки здогадуватися: чи так незграбно хотів підбадьорити дівчину, чи не роздивився її на тій гарбі, чи просто придумав цей епізод і так співпало…
Коли чергував свіжоголовим (була в ту пору й така функція під час випуску номера), то неодмінно заходив у коректорську на вулиці Ленінградській, 56 і від самих дверей лунав його приємний баритон: «Я іду багряним садом, туман ляга на лист опалий»…
Ця пісня зринала часто тоді, коли зорянці їздили на природу, і Надія Григорівна Чорнобильська, маючи дуже приємний голос, співала бодай один куплет, а потім промовляла щось тепле, дружнє… І ми всі згадували нашого зорянського соловейка. Йому було все ніколи, він дуже поспішав жити і все встигати, а особливо закохуватись. Він ніби відчував, що дні його короткі…
ЧОМУ ЗАМОВК ГРИЦЬКО СТРЮЧОК
Івану Павловичу Опанасенку, зорянському метру, рівних у тодішній обласній пресі, мабуть, і не було. Років йому нацокало чимало, але ні сім’ї, ні дітей він не мав. На обридливі «чому» відповідав сміючись: «А хто мене такого вередливого витримає чи покохає?»
Матеріали під рубрикою «Грицько Стрючок бере на гачок» були ним заримовані. Ото що «народив» Іван Павлович, не можна було ні скоротити, ні виправити – порушувалась ритмомелодика публікації. А ставили Грицька Стрючка, як правило, на другій полосі «підвалом» десь рядків на 300-350.
Редактор Петро Євдокимович Орлик одного разу посягнув на цю «монополію» і скоротив цілий абзац. Вранці, тільки-но почався трудовий день, Іван Павлович зайшов до редактора і від самих дверей випалив: «Друже, я римую-римую, а ви так безжально обійшлися з моїм текстом. Все, я вам більше не дам такого задоволення». Відтоді Грицько Стрючок замовк назавжди. Хоч стосунки збереглися. Вони були дружні, виробничі і в жодному разі не мстиві…
ЯК НАТАЛЯ ЛАПОНОЖЕНКО РЯТУВАЛА САМСОНА
Одного разу, прийшовши на виставу в театр імені Т.Г. Шевченка, у вестибюлі на сходах я побачила чарівну і надзвичайно вродливу жінку у вечірній оксамитовій сукні, із зачіскою принцеси. Зупинилась і не повірила, що це та Наталія Сидорівна, яка вчора була моїм черговим редактором. Попереду нам випало ще багато років спілкування, але щоразу подумки згадувала її ту, яку побачила в театрі.
Відділ у Наталії Лапоноженко був дуже бойовий – із листами вона, як правило, отримувала скарги, невдоволення читачів, прохання розібратися у конфліктній ситуації. Писати про щось хороше їй випадало рідко.
Пригадується її публікація «Чому плакав Самсон?» Це про «озеро» в тодішньому парку імені Чкалова, посеред якого стояв Самсон і тримав у руках рибину, із пащі якої бив більш як триметровий фонтан. Вода в тій штучній водоймі заросла водоростями, сморід стояв такий, що люди обходили її десятою дорогою. То ж чи не тому плакав Самсон?..
Після публікації штучну водойму взялися реконструювати. Діставалося від Наталії Сидорівни і керівникам міського транспорту, лікарень, чиновникам торгових управлінь, залізниці. Зрештою всім тим, хто ображав трудову людину.
Своє довге життя колишня харків’янка пройшла поруч із надзвичайно вірним їй чоловіком – Анатолієм Веніаміновичем Каширіним, на прізвище якого вона перейшла в останні десятиліття життя і стала підписувати свої матеріали – Наталя Каширіна. Це була міцна сім’я з високими запитами, ґрунтовними знаннями, яка передала надбаний моральний багаж своєму синові – викладачеві одного з навчальних закладів міста.
Наталія Сидорівна вміла бути веселою, сміялась щиро, розкотисто, знала, як берегти сокровенне, яке довіряли їй. Не було у неї ворогів, ця жінка не «обростала» друзями, бо кожен її день був заповнений роботою, сім’єю, спільним відпочинком.
Вродлива, наполеглива, позитивна, вона прагнула нести позитив для всіх. Їй щастило пробудити совість і відповідальність у тих, від кого залежав добробут міста. Підтвердженням цього були перші місця, які виборював наш Дніпропетровськ у змаганні з іншими містами України за чистоту, озеленення парків і скверів.
ПРО ЙОГО ЖИТТЯ ТРЕБА ЗНІМАТИ КІНО
Випробувань випало на долю Петра Захаровича Каракаша таких, що вистачило б не на одне життя. Чого тільки варта ця історія!
Офіцер Радянської Армії з перших днів Великої Вітчизняної війни був мобілізований одразу ж на фронт, воював танкістом, мав бойові нагороди. Брав участь у визволенні майже всієї Європи, а в Угорщині, де довелося затриматись, допомагав місцевим жителям налагоджувати повоєнне життя. Він навіть був удостоєний звання Почесного громадянина одного з угорських міст, чим дуже гордився.
Дружина Льоля, теща і син, які залишались в окупованому Дніпропетровську, опинилися спочатку в Німеччині, а потім перебралися в Англію. Петро Захарович по закінченні війни приїхав у Дніпропетровськ на попелище – ні будинку, в якому жили, ні сусідів чи друзів зустріти не вдалося. Став розшукувати сім’ю: писав і в Червоний Хрест, і в міністерства – у відповідь мовчання.
Влаштувався на роботу в «Зорю» і продовжував пошуки. Одного разу, через роки, отримав листа, до якого боявся доторкнутись. Від сина. Перемішуючи українські і англійські слова, той писав: «Бабуся перед смертю розповіла, що в мене є ти, тату, що живеш ти в Дніпропетровську, і взяла з мене слово, що я тебе розшукаю, бо ти хороший тато. От я й надіслав листа».
Передати стан Петра Захаровича не берусь – слів забракне. Одразу ж полетіла вісточка за океан, а Петро Захарович почав збиратися в дорогу. Після кількох листів і перемовин син призначив зустріч у Москві, але розмовляв тільки по-англійськи. Петро Захарович почав потроху вивчати мову, але врешті домовився з перекладачем і вони рушили у столицю.
Зустрівшись, наговоритися не могли. Син закінчив в Англії університет і уже жив в Австралії. Працював педагогом. Прощаючись в аеропорту, домовилися про зустріч у Дніпропетровську, однак вона так і не відбулася – наше місто було «закритим» для іноземців. Згодом Льоля приїздила сама, зустрічали її Петро Захарович і друга його дружина.
Уже в досить поважному віці він зважився на поїздку до Австралії – на ювілей сина, дивувався, як там тихо святкують: напередодні син попередив сусідів, що у нього буде вечірка і вибачився за можливі незручності, хоч, як запевняв Петро Захарович (він стомився з дороги і пішов раніше від святкового столу), навіть у сусідній кімнаті нічого не було чути. А його пляшка горілки з перцем й інші алкогольні презенти лишилися майже повними… А ще розповідав, що знайшов там співвітчизників і зварив їм український борщ.
У «Зорі» Петро Захарович довгий час був відповідальним секретарем, згодом став завідувати відділом промисловості. Місто відроджувалось, «одягалось» у нові квартали і площі, кожен будівельник тоді міг бути названий Героєм. В усіх тих повоєнних успіхах є величезний вклад і промвідділу «Зорі», який помічав і людину-трудівника, і толкового керівника.
На пенсії Петро Захарович теж не відпочивав – працював у товаристві «Знання», їздив з лекціями у трудові колективи і мав успіх у слухачів. Його шанували за людяність, готовність прийти на допомогу і дивувалися стійкості цього чоловіка, який ще не раз витримував удари долі, мужньо переживав трагічні моменти у житті, але не дозволяв їм себе зламати.
ВІН НІЖНО НАЗИВАВ ЇЇ КЛАВЕНЯТКО
Вона стала працювати в «Зорі» одразу після десятирічки. Сором’язливе дівчатко відало у нас листами, що надходили від читачів сотнями щодня. Їх треба було прочитати, інколи поплакати над тим, чим ділилися з редакцією дописувачі, а потім уже визначити, хто з журналістів поїде у відрядження «за листом» чи просто напише відповідь. Була тоді така рубрика «Лист із редакції». Завідувач відділу Федір Іванович Ратушний брав лист із рук Клавдії і адресував комусь із колег. Саме тоді народилась улюблена рубрика читачів – «Лист покликав у дорогу». До речі, майже всі хороші матеріали з’являлися після відряджень, бо у них розповідалися правдиві життєві історії, критикували чиновників за бездушність та безвідповідальність.
Клавдія причетна була майже до кожної сповіді, бо вони нагадували її долю. Росла вона без матусі (рано померла від туберкульозу) й без батька (загинув на війні). А тітка, яка опікувалась дівчиною, була сердита на весь білий світ не знати чого. Саме через це Клаві часто перепадало. Її дитячі очі майже не просихали від сліз.
Одного разу завітав до редакції молодий письменник Валентин Чемерис. Лист у редакцію привів його до Марії Нежиборець. Поговоривши про справи, Маша (так її називали між собою) натякнула Валентину, що в редакції є хороша дівчина, скромна, турботлива, привітна до людей. То чи не хоче він з нею познайомитися? Невдовзі він уже називав її своїм Клавенятком. Зорянці щиро раділи за молоде подружжя, яке пройшло довгий життєвий шлях. Щоправда, Клавдія Іванівна дуже боялась своїх 33-34 років. А боялася тому, що саме в такому віці померла її матуся. Та минулося. Бог їм подарував двох дітей і вродливих онучок.
Згодом Клавдія Іванівна з чоловіком переїхали до Києва – Валентина Лукича покликали на роботу в столицю. Коли невиліковно захворіла, то говорила, що допомагали матеріально багато знайомих та незнайомих киян і дніпрян, але «відбитись» від невблаганної біди так і не вдалося…
НЕ УЗУРПУВАВ ГАЗЕТНУ ПЛОЩУ НА КОРИСТЬ КОЛЕГ
І нарешті про людину, яка об’єднувала усіх нас, спрямовувала нашу роботу, яка понад три десятиліття керувала редакцією газети «Зоря».
Петрові Євдокимовичу Орлику, який пройшов горнило Другої світової військовим кореспондентом, вдалося створити в колективі атмосферу поваги і шанобливого ставлення один до одного. Важко пригадати випадок, коли редактор підвищував голос на співробітника. Він хоч і зрідка усміхався, але вже коли усмішка осявала його обличчя, то була справжня на те причина. Ніколи в «Зорі» не блукали коридорами плітки, бо тільки-но якісь хвильки досягали редактора, як він одразу ж викликав у кабінет «дійових осіб» і в його присутності ті мали з’ясувати свої образи. З кабінету виходили з «холодним» позитивом, який невдовзі переплавлявся у теплі стосунки.
Петро Євдокимович мало писав до газети. Щоправда, зрідка з’являлися його передові статті, які в 60-80-ті роки вважалися прапором газети, рупором ідей для суспільства. А не писав ось чому: «Я одержую пристойну зарплату, – говорив колегам, – тож не буду узурпувати площу. Пишіть ви, використовуйте кожен її сантиметр».
Якось на шпальтах «Зорі» пройшла груба похибка: помилково назвали XXII з’їзд КПРС XII з’їздом КПК. Бюро обкому тривало до півночі. Петро Євдокимович доводив, що це звичайна помилка, а не позиція газети, носив в обком усі полоси, які підтверджували неуважність співробітниці, а була та правка десь після другої чи третьої години ночі. Довелося Петру Євдокимовичу звільняти коректора з 30-річним стажем. З цього приводу сумували всією зорянською сім’єю, але неуважність засудили на зборах.
Редактор часто підкреслював: «Ви вичитуєте полоси вдень і ввечері, а я не сплю всю ніч і чекаю дзвінка Євдокії Лаврівни, яка принесе мені вже готову газету». Петро Євдокимович уважно прочитував заголовки, деякі тексти, інколи замінював статті, бо були або не на часі, або через якісь інші причини, відомі тільки йому. Та коли тьотя Дуся (так називали Лаврівну в повсякденні) приносила полоси із підписом редактора «У світ», то одразу ж лунали тихі оплески радості, бо було вже за третю чи четверту ранку, а графік виходу газети – друга година ночі. Якось тьотя Дуся приходить і дуже сміється: редактор знайшов у заголовку помилку – в слові «пісня» випала літера «н». Було неуважній співробітниці на горіхи!
Запам’ятався Петро Євдокимович своєю акуратністю. Ходив на роботу переважно у білосніжній вишиванці, яку в ту пору рідко хто одягав. Оця акуратність буквально процвітала у стосунках із співробітниками. Не було у нього ні любимчиків, ні підлабузників – не любив він цього. Понад усе цінував старанних, ініціативних і небайдужих працівників. Вітався, як правило, перший, вкладаючи в потиск руки свої повагу і шанобливість.
Алла ТУРАНСЬКА