…Семен Данилович Ковальчук. Його добре пам’ятають журналісти Дніпропетровщини. Завжди підтягнутий. Зосереджений. Добряк. Коли хтось потребував якоїсь допомоги, обов’язково підставляв своє плече. Ніколи не казав на біле чорне і навпаки. Про це, до речі, прекрасно знали і на обласному радіо, де він трудився, і в обласній газеті «Зоря», в якій довелося працювати після того, як одного разу на тому ж таки обласному радіо його оббрехали так, що звідти довелося піти. Були, на жаль, і такі «нюанси» в його журналістських буднях, були… Начебто й колеги! Начебто й здоровкалися щиро! Але деколи такі підніжки підставляли, що після цього доводиться тільки плечима похитувати.
А ще Семен Данилович був воістину талановитим поетом, писав ніжні і теплі вірші.
Він умів відчувати Слово!
А це по-справжньому дар божий.
Водночас був прекрасним батьком, виховуючи двох дітей.
І цей перелік визнаних людських рис можна продовжувати й продовжувати.
А наш колективний непоправний біль у тому, що його не стало в розквіті його життєвих і творчих сил, коли йому було лише 39 років… Ось такою також буває доля людська. Однак про таких людей залишається світла і добра пам’ять. І її треба зберігати.
У своїх публікаціях мені не вперше доводиться згадувати світле ім’я Семена Даниловича – і на 65-річчя від дня його народження, і на 70-річчя, й на 75-річчя. Згадувати і в окремих публікаціях, що друкувалися в обласних газетах «Зоря» та «Вісті Придніпров’я», і у своїх книгах «Стерня і колос», «Чорний хліб правди», «Жить и помнить…», в журналі «Журналіст України», ряді інших видань. Готуючи до друку саме цей матеріал, я переглянув попередні публікації й спробував їх об’єднати, де все, залишаю так, як і було написано раніше, нічого звідти не викидаючи, хоч з того часу багато чого й змінилося – і в самому журналістському житті, і в різного роду стосунках з тими, хто тут згаданий. Але так було написано і якихось правок просто не може бути.
Єдине, що дозволяю собі, це до деяких колишніх фрагментів робити певні пояснення або коментарі. Чому так? Відповідь проста: декого з тих, хто згадується в тих публікаціях ще живими й зоровими, нині, на жаль, уже немає. А тоді, в ті роки, коли здійснювалися ці записи (а це були 2008, 2013 та 2018 роки), вони, ці люди, були ще поряд.
Є тут, зрозуміло, й нові фрагменти розповідей, скажімо, той же певний аналіз поетичної творчості Ковальчука, дещо інше. Отак і витанцювалася ось ця своєрідні документальна повість. Отже, спогади. Про талановиту і світлу особу Семена Даниловича Ковальчука.
Однак спочатку ось про що.
Золоті імена дніпропетровської журналістики
…Ми якось звикли до того, що у нас ледь не все відбувається дуже й дуже несподівано: раз! – і готово. Але це не так. Усе має свою послідовність. У журналістській практиці також.
Якось у 2008 році журналіст Володимир Притискач запросив мене взяти участь в одній з радіопередач обласного радіо, де було заплановано цілий цикл передач про ветеранів журналістики Придніпров’я, за що йому щире спасибі. Так вийшло, що то була перша передача цього задуманого циклу. У нас тоді відбулася досить щира й тепла розмова про багатьох і багатьох наших колег-журналістів, – як про тих, хто ще працює на журналістській ниві, так і про тих, кого, на жаль, уже серед нас немає.
Тоді в отій передачі ми по черзі називали відомі на Дніпропетровщині імена й ніскільки не приховували своїх емоцій: як же справді багато у нас гідних і талановитих людей!..
Багато з них, на щастя, нині живі-здорові, сповнені творчих сил, впевнено продовжують своє творче довголіття, й нехай це прекрасне явище триває якомога довше.
Назву лише окремі прізвища з цього переліку. Колишній головний редактор газети «Зоря» Георгій Семенович Бурейко. Колишні працівники цього видання Зоя Володимирівна Нікольникова, Тетяна Олександрівна Абрамова, Тетяна Алемподистівна Колядинська, Валентина Сергіївна Кордюкова, Анатолій Олександрович Байдужий, Віктор Васильович Цвіркун – і цей список можна продовжувати й продовжувати. Так це ж лише представники одного видання!.. В якому, до речі, мені особисто пощастило відпрацювати загалом понад дванадцять років. (Примітка. Цей спогад, з якого також нічого не викинуто, написано в тому ж таки 2008 році, коли й відбулася ота найперша передача на обласному радіо,. Тут згадуються імена Георгія Семеновича Бурейка, Анатолія Олександровича Байдужого, Віктора Васильовича Цвіркуна. У 2008 році, коли писалися ці рядки, вони були ще живі-здорові і сповнені сил. Нині відійшли за межу вічності. Світла їм пам’ять).
А взяти інше видання – газету «Днепр вечерний». Який тільки багатий тут букет по-справжньому талановитих ветеранських імен! Ось лише окремі з них.
Колишній головний редактор газети Валентин Тимофійович Тараненко, Надія Василівна Єфременко, Вадим Германович Єфремов, Анатолій Миколайович Косий, Дмитро Миколайович Кравченко – і цей перелік, знову ж таки, можна продовжувати й продовжувати.
Згадано лише два видання. Два видання лише обласного центру. І дуже й дуже обмежений перелік тих, хто там колись працював. А якби представити «повний список»?.. Тоді б довелося виділити для таких спогадів не одну сторінку. Адже наші колеги-ветерани є в кожному районі й місті Дніпропетровщини. Усім їм найнижчий уклін і найщиріші побажання теплої щасливої осені у всі, без винятку, пори року. А тим, кого уже немає серед нас, усім світла наша пам’ять.
А якими ж справді світлими були ті імена!..
Ігор Петрович Пуппо, Іван Олександрович Азаров, Віктор Петрович Нікітченко, Федір Михайлович Цуканов, Леонід Пилипович Ушаткін, Марія Олександрівна Нежиборець, Віктор Ілліч Собур – і цей перелік, на жаль, також можна продовжувати й продовжувати.
«На жаль» – тому, що краще б ці люди жили, не відкладаючи у далекий закуток журналістське перо, і, як і годиться, радувалися б кожному прожитому дню.
А скільки таких гідних імен у нас в області!..
Скажімо, на тому ж обласному радіо та телебаченні.
Вони, у свій час, були по-справжньому знаними людьми двічі орденоносної Дніпропетровщини, їх імена знали в кожному місті й селі нашої області: Леонід Дмитрович Залата, Анатолій Олексійович Шаранда, Микола Микитович Безуглий, Олександр Семенович Токар – і цей перелік, знову ж таки, можна продовжувати й продовжувати.
От і подумалося: а чому б не почати таку розмову про ветеранів журналістики Дніпропетровщини з імен тих, кого уже серед нас немає? Чому б не почати з імен тих, хто колись працював на тому ж таки обласному радіо? Адже саме тут з’явилася добра думка про те, що треба не забувати тих, хто присвятив себе Її Величності Журналістиці.
А розпочати таку розмову захотілося про одного з відомих радіожурналістів Дніпропетровщини Семена Даниловича Ковальчука, світла йому пам’ять. А далі, думалося, мої колеги продовжать такі розповіді уже новими іменами – і іменами тих, хто уже пішов у вічність, і іменами тих, хто має велике щастя жити сьогодні. Тим більше, що саме таку думку – створити серію видань «Золоті імена журналістів Дніпропетровщини» схвалено на черговому пленумі Дніпропетровської обласної журналістської організації. До речі, така ініціатива знайшла гарячу підтримку на рівні Національної спілки журналістів України.
Отже, залишається згадувати і не забувати. А в основу конкретно цієї розповіді про Семена Даниловича Ковальчука покладено, як я вже говорив раніше, опубліковані матеріали, які пощастило надрукувати в обласних газетах «Зоря», «Вісті Придніпров’я», у нашому обласному журналістському виданні «ДніпроІнформ» і у вже згадуваних моїх книгах «Стерня і колос», «Чорний хліб правди», «Жить и помнить…», які мають таке ось уточнення – «Про колег журналістів і не тільки». Перегорнемо разом деякі їхні сторінки.
«Брехунці» тоді слухали. Ще й як тільки слухали!..
…Ще раз хочу згадати рік 2008-й. Саме тоді мені вперше публічно довелося доторкнутися до імені Семена Даниловича, який майже все своє журналістське життя, як кажуть, відтрубив на Дніпропетровському обласному радіо. Тоді, в 2008 році, йому мало б виповнитися 65 років, і тоді в найперших спогадах про Семена Даниловича я написав: «Дивна і незвична дата для цієї непересічної особи! І не тому, що раптом не вистачає фантазії побачити отой справді прекрасний золотоосінній вік. Все набагато простіше: ніяк не можу уявити Семена Даниловича літньою людиною. От стоїть він перед очима – молодий, красивий, з русявим, зачесаним наперед, волоссям, з дійсно доброю тонкою посмішкою й щирими, завжди відкритими очима! – й іншого Семена Ковальчука я просто не знаю, іншого Семена Ковальчука я просто не знаю…».
І це правда. Саме таким він і був – молодим, красивим, з русявим, зачесаним наперед, волоссям, з доброю і тонкою посмішкою і завжди зі щирими й відкритими очима. А говорив, як правило, не поспішаючи, – неквапливо, повагом і по-селянськи розсудливо.
– Щось воно, – піднімав угору довгого, трохи вузлуватого пальця, – не зовсім правильно, коли селянин! – знову піднімав угору вузлуватого пальця. – Який ніколи копійку не потопче!.. І раптом, приїхавши на обід з поля додому, кинувши трактор за воротами, не вимикає його… Чого б воно отак, га?..
І тут же задивлявся у вічі довгим і синім, аж волошковим, поглядом.
– Ніхто не знає… І я також. Треба розібратися! – гладив свого коротко стриженого наперед чуба. І тут же, ніби шукав підтримки у тих, хто його слухав. – Ну це ж неправильно, коли трактор годинами молотить біля двору! До того ж, не десь там коло якогось одного двору, а по всій області!
А ще через деякий час на Дніпропетровському обласному радіо з’являлася окрема серія прекрасних журналістських досліджень і роздумів – і про бережливе ставлення до народного – на той час народного! – добра, і про безконтрольність збоку колгоспного – на той час! – керівництва до використання пального.
Як не дивно це, мабуть, чути сьогодні, але тоді пального… не вистачало. І його берегли. Хоч літр бензину на той час коштував у два рази дешевше, ніж… півлітра мінеральної води. Пригадали?.. Як і те, що сама порожня півлітрова пляшка, яку здавали в магазин після того, як випили з неї воду, була також дорожча за літр бензину: 12 копійок коштувала порожня пляшка і лише 10 копійок літр бензину. І журналісти прямо ставили питання: чому колгоспні господарства не зацікавили селянина у збереженні матеріальних благ? Ставив такі питання й Семен Данилович. І критика допомагала.
До речі, це було те прекрасне журналістське надбання, яке у наш час, на жаль, втрачено і, думається, вже назавжди. А тоді на будь-який критичний виступ будь-які керівні ланки реагували. І реагували по-діловому. Миттєво! І горе було тому з керівників, хто раптом надумав відмахнутися від критичного зауваження. А ми кажемо, не було свободи слова…
Але окрім свободи, була ще й дієвість, а не пустопорожні нинішні балачки про те, що і там щось не так, і там. Де нинішня дієвість? Її, як це не прикро, немає. А тоді, не дивлячись ні на які прокльони минулого з усіх екранів телебачення і більшості газетних видань, вона була. І якщо журналіст піднімав якусь серйозну тему, то вона знаходила своє вирішення не тільки за окремою адресою, але і в масштабі всієї області.
– Їду тими ж селами, – згодом аж світився весь Семен Данилович! – а трактори біля дворів… мовчать! А чого? – допитувався усіх, хто його слухав. І сам же відповідав. – А того, що селянина зацікавили! Щоб він пальне на вітер не розтринькував. І ніякого контролю більше не треба. Селянинові почали платити за економію пального.
І знову, трохи хитрувато по-селянськи, пригладжував свого стриженого чуба.
– А кажуть, «брехунця» не слухають… Слухають!
«Брехунцями» у 70-80 роки минулого століття тепло і ніжно називали репродуктори, по яких у кожній селянській хаті й міській квартирі люди слухали передачі радіо, – і районного, і обласного, і республіканського та всесоюзного.
«Брехунці» фактично ніколи не вимикали. Ні на мить! Зокрема, у Дніпропетровській області таких радіоприймачів було щось більше мільйона. А значить, у кожній хаті щодня чули оте звичне й традиційне для журналіста завершення передачі: «Вів репортаж Семен Ковальчук». Чим, скажіть, це не щоденні мільйонні тиражі?
Ще одна немаловажна деталь: журналістів на той час знали. А знаючи, чекали чи то на їхні публікації, чи то на радіопередачі.
Щодо Семена Даниловича, то йому у Дніпропетровській області не треба було представлятися тим, хто його завжди слухав по радіо: він щоранку входив у кожен дім зі своїми журналістськими матеріалами, і його голос не тільки прекрасно знали у кожному домі, але й на превелике його людське й професійне щастя – чекали.
І це та велика правда журналістського минулого, про яку сьогодні, на жаль, не говорять. Як і про те, що журналісти були чи не найпершими державниками, які щиро раділи кожному доброму крокові й так же щиро протестували проти усього, що заважало людям нормально жити. І в найперших лавах таких державників був прекрасний журналіст та ще й поет Семен Данилович Ковальчук. Бо скажіть: йому просто так треба були оті трактори, що «молотять» під людськими ворітьми?
Або те, що під час жнив багато хто допускав зернові втрати?
Чи під час сівби порушував норми висіву?
Чи те, що в якомусь колгоспному клубі взимку було холодно?..
Він був журналістом-державником. І це те, що було насправді.
На жаль, уже ніхто й ніколи не підрахує, скільки по-справжньому золотих народних копійок зберегли Ковальчукові репортажі та його гострі сатиричні передачі, за які він ніколи не отримував високих державних нагород.
На жаль! – не отримував.
І це також правда того часу…
Друзі називали його коротко – «Сєня».
…А так і було – «Сєня». Не Сеня, не ще якось, а саме ось так, дуже м’яко – «Сєня».
– Сєня знову по відрядженнях мотається! І не набридне воно йому!
Або:
– Ти чув, з яким репортажем Сєня виступив? Караул! Обком на вухах стоїть: готують питання на бюро за те, що дояркам нові халати вчасно не видають!
А ще:
– У Сєні народилася донька.
– У Сєні народився син.
В офіційних випадках називали повним іменем – Семен.
– Семен сказав.
– Семен допоміг.
– Без Семена це взагалі ніколи б нормально не вирішилося.
Він був безкорисливим і щиром товаришем. І що подобалося нам, його колегам, які працювали тоді в районах (я, наприклад, тоді працював у Широкому), він ніколи не проминав заскочити в районну редакцію або до когось із нас додому.
Бувало й таке. Осінь, уже близько дванадцятої ночі і раптом у двері дзвінок.
– Ти уявляєш? – стояв на порозі Семен Ковальчук. – Їхав через Софіївку, а за нею не орють, а плугом по землі шкрябають. Ну, я й затримався… Не міг проїхати мимо! А вже, як почав записувати на магнітофон, то люди багато чого розказали, – і як голова колгоспу грубить людям, і як районне начальство вже третій місяць у село очей не показує… Влуплю на всю котушку! Люди про хліб дбають, а вони ледачі до них під’їхати, добре слово їм сказати!
І знову були репортажі, а то й серії репортажів про те, що селянинові треба в ноги вклонятися за те, що він про хліб не забуває за будь-якої погоди.
Якби раптом зібрати усе те, про що розповідав на обласному радіо Семен Данилович Ковальчук, цими матеріалами можна було б заставити цілі книжкові полиці. Але таких полиць уже не буде, – передачі в архівах не зберігають. Зате залишається пам’ять тих, хто пам’ятає його й зараз – навіть через десятиліття після того, як його не стало…
Сльоза на щоці
…Про нього можна писати окрему повість, адже у цього журналіста було все, що треба і для людини, і для володіння журналістською професією, – розум, талант, глибоко поважне ставлення до людини. А селянинові він взагалі готовий був цілувати черевики.
– Ти тільки подумай! – казав. – Дощ, сніг, а механізатор у полі. Це ж не в цеху якомусь, де клацнув вимикач – і тут же лампочка загорілася, а батарея в кутку – руку не втримаєш. Я за: низький уклін усім тим, хто працює в цехах! Але степ!.. Тут вітрище – аж сльоза біжить!
Бігли сльози і в нас, коли не стало Семена Даниловича. Він на той час працював у обласній газеті «Зоря». Поїхав у гості до мами в село. І от два брати, дві дорогі людини, лежать у рідній хаті поруч – отруєння чадним газом.
Дружина Семена Даниловича – Таїсія Миколаївна, теж журналіст і теж працювала на обласному радіо, стояла на порозі, обнявши одвірок: було до кого прихилитися – тепер немає…
В той день у селі, де ховали Семена Даниловича, стояла страшенна непогода. Дощило так, ніби небо провалилося, а з багнюки ноги не виймеш. Коли несли Семена Даниловича, Леся, його донька (тільки-тільки школяркою стала) і Олексій (так Семен Данилович з самісінького малку називав свого сина) стояли на узбіччі.
– Дивіться, – сказав нам, присутнім там журналістам, наш колега-зорянець Григорій Руденко, якого, на жаль, нині також уже немає. – Леся аж пальчик прикусила. Батька несуть!.. А Олексій… Скільки років йому? Не більше семи? Просто стоїть. Ще, мабуть, нічого не розуміє, що батька уже понесли…
Тоді Олексієві було дійсно не більше семи. Ще точніше – рівно сім. Семена Даниловича Ковальчука не стало в день народження його сина Олексія.
Нині донька Семена Даниловича, Леся, живе в іншій країні, а Олексій, Олексій Семенович Ковальчук, редагує газету «Вісті Придніпров’я» й очолює Дніпропетровську обласну журналістську організацію. Батьківська стежка виявилася не чужою…
Як тільки швидко плине час!..
…А й справді: як тільки швидко плине час! Здається, ледь не вчора писалися ось ці рядки до 65-річчя Семена Даниловича (то був, як я вже говорив, 2008 рік), а вже минуло і його 70-річчя, уже нині і рік 2013-й…
І що додати до сказаного?
А додати є багато чого.
Ім’я Семена Даниловича, як було, так і залишається добре знаним у журналістських колах та серед тих, хто колись слухав його радіорепортажі.
Він був по-справжньому талановитим журналістом.
Любив село.
Писав гостро й зі знанням справи.
До роботи на обласному радіо працював у магдалинівській районній газеті.
Ще одна сторінка життя – навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського держуніверситету.
І тоді подумалося: а як згадують Семена Даниловича ті, хто колись з ним навчався?
Виявилося, згадують. До того ж, з найглибшою повагою.
Дозвольте послатися на деякі з таких спогадів.
«Він був для нас старшим товаришем»
…Колишній генеральний директор Дніпропетровської обласної студії телебачення, а також колишній голова Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, перший заступник Генерального директора української студії телевізійних фільмів «Укртелефільм» Віктор Михайлович Петренко, пригадуючи студентські роки, сказав:
– Він був для нас старшим товаришем, хоч ми всі тоді навчалися на одному курсі.
І пояснив:
– Ми всі були від нього молодші. Молодші на декілька років. І так склалося, що він роками був для нас справді добрим старшим товаришем і не тільки.
Віктор Михайлович почав загинати пальці.
– На той час Сєня вже встиг відслужити три роки в армії. Попрацювати шофером. Попрацювати в редакції магдалинівської районки.
І тут же, ніби підсумував.
– От і рівнялися на нього у всьому!
Потім уточнив.
– А в чому саме рівнялися?
Й тут же відповів на власне запитання.
– А в тому, що у нього не було зверхності до людей! Розумієте? Не було зверхності до людей! І ми, – казав з найглибшою повагою про того, про кого розповідав, – переймали цю науку. Не перебільшую! – повторив. – Науку! До якої ми тягнулися також.
Віктор Михайлович згадав ще один пам’ятний момент студентського життя.
– Він завжди добре навчався. І, скажіть, що треба було робити нам – тим, хто був молодший за нього? Правильно! – Сам же й відповів. – Значить, до цього повинні були підтягуватися й ми! І ми підтягувалися. І якщо хтось із нас десь посковзнувся у навчанні, то було досить незручно перед тим, хто був старший за нас… А це такий, скажу я вам, був заклик до успішного навчання!.. Ось тому нині й згадується все оте. І не просто згадується, а згадується з приємністю, з низьким поклоном до того, на кого ми тоді всі рівнялися…
Поділився Віктор Михайлович і ще одним добрим-добрим спогадом.
– З нашого випуску, так потім склалося, багато хто присвятив себе журналістиці. А от найпершим з наших однокурсників досить ґрунтовно почав займатися серйозною журналістикою саме Семен Данилович. Він найпершим серед нас почав займатися журналістикою! І, дякуючи йому, крок за кроком до журналістики згодом почали наближатися й ми. Так, що для нас, для тих, хто згодом прийшов у журналістику, він по справжньому був ще й нашим хрещеним батьком у журналістиці…
«Хлопці! Гайда у моє село! В Почино-Софіївку!»
…А ось що розповів про Семена Даниловича Ковальчука також його однокурсник, колишній генеральний директор Дніпропетровської обласної телерадіокомпанії Станіслав Іванович Повод.
– Він, – пригадує Станіслав Іванович, – безперечно, всією душею любив журналістику. І яким тільки добросовісним був журналістом! Сєня ніколи не проходив мимо тих, хто потребував допомоги. Але! – зробив наголос Станіслав Іванович. – Він водночас писав і прекрасні вірші. Без нього не відбувалися жодного засідання університетської літературної студії. Без нього не виходила студентська газета «Гарт». І що дивувало тоді всіх нас – він скрізь встигав. І це також був своєрідний заклик до всіх нас: встигайте й ви! Правда, у нього це звучало дещо по-іншому: «Не валяйте дурня!». І ми не валяли…
Станіслав Іванович також добре пам’ятає їхню спільну роботу в будівельному загоні.
Були тоді такі загони, які не лише привчали студентів до праці, але й допомагали доточувати до студентських стипендій досить серйозну копійчину.
Одного разу студентське перебування в будівельному загоні уже завершувалося. Уже всі роз’їжджаються по домівках. І раптом пропозиція Ковальчука:
– Хлопці! Гайда у моє село! В Почино-Софіївку!
– З якого це дива? – ніяк не могли второпати товариші. – Додому пора…
– Та там, – стишив тоді голос Семен, – школу треба добудувати.
І хлопці поїхали.
Усі 12 чоловік.
Відпрацювали там півтора місяці.
І зрозуміли: село для Семена було чимось святим. Та ще те село, де він виріс удвох з матір’ю, – батька не стало в роки війну. І Семен, уже перейшовши жити до міста, вирішив вклонитися тим, хто колись давав йому знання.
– Ми були щасливі, що допомогли йому в цьому, – не приховує Станіслав Іванович. – І потім ще більше шанували Семена за його невичерпну любов до села.
«Я не забуду, як цвіли акації…»
…А от для Любові Коцюби пам’ятний інший епізод. На час нашого спілкування вона працювала заступником директора з виховної роботи Вищого професійно-технічного училища № 7 у місті Миколаєві.
– Я не забуду, як цвіли акації… – розповідала вона.
А чому не забуде? У Дніпропетровському держуніверситеті працювала літературна студія імені Володимира Булаєнка. Пізніше літстудія «Гарт». І які тільки люди відвідували її! Володимир Грипас (видав декілька збірок), Володимир Буряк – письменник і доктор філологічних наук (нині, на жаль, обидва вже покійні), Михайло Дяченко (згодом лауреат літературної премії імені Миколи Шутя), Любов Голота (нині лауреат Шевченківської премії, до речі, колись також працювала на Дніпропетровському обласному радіо), Наталка Нікуліна (поетеса, також працювала на обласному радіо), Юрій Кібець, Семен Ковальчук і багато-багато інших.
Любов Коцюба особисто віршуванням не займалася. Однак завжди прагнула допомогти літстудійцям організаційно.
Як саме? Друкувала їхні вірші на профспілковій друкарській машинці, організовувала творчі зустрічі, допомагала у випусках стіннівки «Гарт». А газета «Гарт» це була ще та газета! Вона висіла в коридорі, склеєна з… 5-6 ватманів!
Пам’ятається й кімната № 52, де у студентському гуртожитку мешкав Семен Данилович. Дуже часто вона перетворювалася на своєрідний літературний клуб. Вже спати час! А там, у кімнаті, все сперечаються й сперечаються про поетичну цінність слова…
А одного разу, коли цвіли акації, вони після чергових літературних баталій йшли головним проспектом нашого обласного центру разом – Любов Коцюба, Василь Грушка і Семен Ковальчук.
І раптом Семен каже:
– Дожить би оце років до сорока!
– А мені – хоч б до 33-х! – відказав на те Василь.
Тоді усі утрьох довго і дружно сміялися.
А далі було те, що було: не дожили до визначених своїх життєвих рубежів ні Василь Грушка, який після роботи в широківській районній газеті почав працювати в дніпропетровській молодіжці «Прапор юності», ні Семен Ковальчук.
Минули вже роки й роки, але Любов Коцюба впевнена і зараз:
– Ой, не треба ніколи нічого загадувати! Ой, не треба!..
«Його відверто не любили бездарі й сексоти»
…Свої спогади і у Віктора Хоменка – нинішнього власного кореспондента газети «Сільські вісті» по Автономній Республіці Крим. (Примітка. В 2013 році, коли писалися ці спогади, Віктор Хоменко працював власкором «Сільських вістей»). Мешкає Віктор у Сімферополі, а Дніпропетровськ, як був, так уже назавжди й залишиться у його серці. І не лише місто, але й Дніпропетровське обласне радіо, де також відпрацював роки і роки.
Він пригадує, що в той час, коли працював на обласному радіо, поїхати із Семеном Ковальчуком у відрядження вважалося за щастя. Адже Ковальчук, без найменшого перебільшення, був однією з візитних карток дніпропетровської журналістики.
Він знав селянські проблеми!
Знав сотні селянських імен!
І його також знали.
У всіх селах.
А ще, що завжди особливо вражало його колег-радійників, Семен Данилович понад усе шанував його величність Селянина. Він бачив село виключно через людську працю. І якщо було щось хороше, що потрапляло йому на очі, значить, оте хороше було і в його репортажах. А щось навпаки – значить, навпаки: тоді оті репортажі аж судомило від болю!
У нього завжди боліло серце за правду.
Він не хитався у своїх поглядах.
Не кривив душею.
Коли ми з Віктором згадували оті його поїздки на село, він раптом запитав:
– А чи всі любили Семена?
І тут же відповів:
– Ні, не всі. Його відверто не любили бездарі, сексоти (гірко про це говорити, але таких «діячів» у журналістських колах, що тоді, що зараз, хоч греблю гати!), не любили кар’єристи (і таких також вистачало й вистачає!). І на цьому фоні, – наголошував тоді Віктор Хоменко, – все вищим і вищим є ім’я цієї людини, яка мала не просто належну журналістську кваліфікацію, але й справжній журналістський і поетичний талант.
«Він ніс мене і сина на руках…»
…Свої теплі й ніжні спогади про Семена Даниловича і в його дружини Таїсії Миколаївни, яка також колись роки й роки відпрацювала на обласному радіо.
– Ми з ним, – розповідала Таїсія Миколаївна, – сиділи в університеті за однією партою. 20 червня 1970 року захистили дипломи, а 27 червня – весілля. На той час Семен уже працював на обласному радіо. Його запросили туди на роботу з четвертого курсу. І так вийшло, що він навчався й працював одночасно. Потім на обласне радіо влаштувалася і я. Разом відпрацювали там близько десяти років.
– Він, – пригадує Таїсія Миколаївна, – був надзвичайно доброю і талановитою людиною. Його навіть викладачі інакше, як Семен Данилович, не називали. Був дуже щасливий, коли народилася донька Леся. Але йому так хотілося сина! І ось, нарешті, 27 листопада 1974 року, народився Олексій.
– Ніколи не забуду, – говорить Таїсія Миколаївна, – як він забирав мене з пологового будинку. Приїхав на таксі, а мої чобітки… забув дома! І що робити? Я, – пригадує Таїсія Миколаївна, – тримаю на руках маленького Олексія, а він бере мене на руки і нас обох на руках несе через калюжі до таксі. Минають роки, але це не забувається. І вже ніколи не забудеться…
Роки летять! Але нічого не забувається…
…Розповідаючи про Семена Даниловича, хочу дещо додати до цього й особисте.
Ми удвох також дружили. І сильно!.. Минають роки й десятиліття, а спогади про це, як були, так і залишаються у моєму серці. По-справжньому глибоко шанувала його і моя покійна дружина, також журналіст Раїса Олександрівна Пільонова.
– У нього немає подвійного дна, – говорила вона. – У нього так: біле – значить, біле. Чорне – значить, чорне. Скрізь би отак!
Коли не стало Семена Даниловича (тих, кого немає, вже звично називаю по імені та по-батькові), я працював власним кореспондентом обласної газети «Зоря» по Широківському, Апостолівському та Криворізькому районах. Жив у Широкому. Дружина працювала у широківській районній газеті «Прапор Леніна» відповідальним секретарем. І раптом дзвінок із Дніпропетровська: не стало Семена Ковальчука… Трубку взяла дружина. І не пішла на роботу до тих пір, поки я не приїхав із «вранішньої дойки», готуючи черговий репортаж, – турбувалася, щоб ця звістка мене не підкосила.
Відчиняю двері, а дружина, яка сто разів думала-передумала, як сповістити мені про цю гірку звістку, вирішила так: треба без довгих прелюдій сказати відразу. І сказала:
– Саша, постарайся бути спокійним: Семена не стало.
Однак я тут же аж захитався. Добре, що поряд була стіна…
– На води. Попий, – простягнула дружина мені чашку води, яку приготувала зарані, і поки я пив, продовжувала говорити. – Так сталося. На жаль… Я тобі вже все підготувала для поїздки. Похорон завтра. Так, на жаль, трапилося…
Вранці ми виїхали з Широкого на «бобику» секретаря парткому колгоспу «Дружба» Євгена Васильовича Дяченка (нині, на жаль, його також уже немає), з яким Семен Данилович підтримував дружні зв’язки. Так було тоді: ми їхали і всю дорогу мовчали. Тільки якесь слово – і тут же горло, ніби лещата стискають!..
…А щодо пристрасті Семена Даниловича писати вірші, то він написав їх, як казав колись сам: «Добру торбу!»
На ряді поетичних конкурсів займав провідні місця. Підготував до видання першу збірку поезій. Але так і не видав. У зв’язку з цим подумалося: а чому б не зібрати усе оте по краплині й не видати хорошу поетичну книжку Семена Ковальчука?
І не тільки заради пам’яті. А заради того, щоб ті, хто триматиме її в руках, знали: колись була епоха, в якій цінувалося художнє слово.
Епоха, в якій цінувалося художнє слово!
Щоб переконатися в цьому, порівняйте це з днем нинішнім.
Напевне, щось залишилося й з Семенових репортажів. І це також може стати предметом друку.
А поки що ось цей короткий спогад про людину, яка заслуговує на добру-добру згадку. Думається, що багато хто, перегорнувши ці сторінки, згадає Семена Даниловича Ковальчука також: він був одним із тих плугатарів журналістики, які залишають нащадкам родючі й чисті поля душі, таланту, совісті і всього того, що називаємо духовністю.
І наостанок. Як відомо, Дніпропетровська обласна журналістська організація має намір здійснити серію видань «Золоті імена журналістики Дніпропетровщини».
У нас таких чимало. Ось лише деякі з них.
Інна Барвінок, Ігор Пуппо, Григорій Руденко, Володимир Буряк, Віктор Сидоренко, Володимир Пайос, Володимир Іноземцев, Володимир Грипас, Микола Безуглий, Анатолій Шаранда, Володимир Кузьмінецький, звичайно ж, Семен Ковальчук – і цей перелік можна продовжувати й продовжувати. І ці, й інші імена треба зберегти.
У зв’язку з цим, дуже й дуже відверто: якщо цього не зробимо ми, – тобто ті, хто знав цих людей особисто, – більше ніхто такої роботи не виконає. Так, що давайте пам’ятати. Всіх разом і кожного окремо. Ми це ще можемо, ми це ще можемо…
(Примітка: Цей фрагмент розповіді про Семена Даниловича Ковальчука було написано ще в 2013 році. Нині вже рік 2019. Як же тільки швидко летять роки, як же тільки швидко!.. І тут є така особливість: з відстані часу все, колись пережите, стає все виразнішим і виразнішим. Тому зараз хочеться сказати й про те, що журналістські старання Семена Даниловича не залишилися на узбіччі, вони мають своє логічне продовження. Про що й буде сказано далі.).
По батьківській стежці…
…Я вже згадував, що син Семена Даниловича, Олексій Семенович Ковальчук, своєю життєвою стежкою вибрав стежку батьківську – журналістську. І хоч каже про себе, що він «не творець» (тобто сам особисто не пише ні статей, ні нарисів, ні фейлетонів), однак ось уже роки й роки з повною віддачою сил займається журналістикою.
В одному з моїх матеріалів, який було написано декілька років тому, про нього було сказано так: «Такі люди, як Олексій Семенович Ковальчук, особливих представлень не потребують. Ім’я відоме. Головний редактор дніпропетровської обласної газети «Вісті Придніпров’я». До речі, цю посаду обіймає уже тринадцятий рік. (Примітка. Тринадцятий рік – на той час, коли писалися ті рядки. – Авт.). Майже п’ять років очолює Дніпропетровську обласну журналістську організацію. (Примітка. Теж на той же час. – Авт.). Секретар Національної спілки журналістів України. Заслужений журналіст України. Має чимало інших визнань. Тому, продовжуючи розповідь про Семена Даниловича, є привід, хоча б коротко, розповісти і про його журналістське продовження – про його сина, Олексія Семеновича. А розповідати є що. Тут і журналістські корені його трудової біографії, і непрості (деколи досить непрості!) сходинки до нинішніх визнаних висот, і нинішні трудові будні та турботи. Отже, про все по порядку. А розпочати цю розповідь хочеться з отієї життєвої сімейної основи, яка в народі звично називається родинним гніздом…
„А з нього щось путнє таки вийде!..”
…Батько Олексія, як уже сказано вище, був не просто відомою особою на Дніпропетровщині. Його, як казали у ті дні, «знали й пізнавали в кожній хаті». І тут ніяких перебільшень. А як, запитаєте, «пізнавали»? А дуже просто. Працюючи на Дніпропетровському обласному радіо, він щодня дійсно «заходив» у кожну хату. «Заходив» у своїх радіорепортажах, радіозамальовках, радіонарисах, інших журналістських матеріалах.
Особливо сприймалися його критичні виступи, в яких він не просто називав існуючі на той час недоліки (передусім ті, що були у сільській місцевості), а, що називається, не залишав від них мокрого місця.
– О Семен видав!.. Чули? – казали після таких критичних виступів і в журналістських колах, і поза ними. – Значить, ждіть реагування!
І реагування було. Адже критика Семена Даниловича була завжди не лише гострою, але, передусім, обґрунтованою. І в ті часи, про які згадую, на критику реагували. До того ж, досить оперативно. Яких би щаблів влади вона не торкалася.
Була тоді така незрозуміла для нашого «незалежного часу» особливість, була!
І чим гострішою була критика, тим швидше на неї реагували.
О «дивні часи» були в журналістській практиці!..
Порівняйте це з днем нинішнім…
А ще, продовжу, у Семена Даниловича була одна прямо таки унікальна звичка: деколи в поїздки він брав із собою свого малого сина Олексія. Дитині п’ять-шість років від роду, а він – з батьком уже в поїздці!.. Ясна річ, Семен Данилович брав сина в ті райони, що неподалік від Дніпропетровська, – в Синельниківський, Солонянський, Новомосковський, у рідний для нього Магдалинівський район. Але яке ж це було по-справжньому велике щастя для «юного пасажира»: він їде разом із батьком!
Про одну з таких «підготовок» батька і сина до чергової поїздки «на село» мені якось розповідала моя прекрасна колега Тамара Володимирівна Андрющенко (разом із нею, а також з такою ж прекрасною ще однією колегою Валентиною Василівною Мостовою мені пощастило працювали у прес-службі Дніпропетровської облдержадміністрації).
– Семена Даниловича, – розповідала Тамара Володимирівна, – ми, його сусіди (а ми жили неподалік один від одного на околиці Дніпропетровська), називали просто Семеном, а то й ще простіше – «Сєнєю». І от, – пригадує Тамара Володимирівна, – ранній-ранній ранок. Сєня готує свого «Жигулика» до поїздки. Протирає в автомобілі вікна, щось складає в багажник. А Олексій стоїть поряд. Стоїть… з блокнотом і авторучкою під рукою! «Дивись, – казав мені тоді Сєня. – Бачиш? Значить, з нього щось путнє таки вийде!».
Помовчавши, продовжила.
– Отак і запам’ятався мені малий Олексій: батько миє машину, а він стоїть поряд з блокнотом і авторучкою під рукою… Вже роки й роки минули з того часу, а ось той, здавалося б, звичайнісінький буденний епізод не забувається. Батько й син!.. До речі, їх обох, поки Сєня був живий, інакше, як нерозлийводою, не називали…
Пригадується Тамарі Володимирівні й інша ситуація.
– Якось зустріла Сєню, а він без настрою. Аж сірий якийсь! Запитую: «Що сталося?» – «Та…» – махає рукою. – «І все-таки?». – «Олексій двійку приніс зі школи… А може не приносити! Кеба працює!». Ще згодом розповів про інше: «Вже не приносить!» – «Виховну роботу провів? – запитую. – З лозиною в руках?». Виявилося, ніякої лозини Сєня в руки не брав. Прийшов додому. Зайшов до кімнати. Гукнув Олексія. Став перед ним на коліна. Батько – став на коліна перед першокласником!.. Заплакав і каже: «Вчись, як треба. Я тебе прошу. Ти ж можеш…». І Олексій почав навчатися, як треба. Ось такий, здавалося б, дивний був у нього батько. Фактично ж це була дуже талановита людина – і як журналіст, і як поет. І дуже прекрасний сім’янин. Таким і пам’ятається…
А Олексієві й понині пам’ятається його найперша поїздка з батьком…
Червоні гвоздики в солдатській касці
…– То була поїздка до Бресту, – пригадує нині Олексій Семенович. – Батькові захотілося мені, ще хлопчакові тоді, якому було десь біля п’яти років, показати те, про що дуже часто говорилося в той час і в газетах, і по радіо, і по телебаченню. Тема Великої Вітчизняної війни! Вона тоді ще боліла кожному. І батькові також…
У кожного з нас є свої життєві епізоди та ситуації, які запам’ятовуються на все життя. Отак і в Олексія. Все пам’ятається. Як довго-довго їхали з Дніпропетровська до Бреста. Як батько всю дорогу розповідав хлопцеві про цю легендарну фортецю. Як уже там, у Бресті, знайомилися з меморіальним комплексом.
Все, пригадує Олексій, вражало під час тих відвідин. Все пам’ятне. Але найбільше малому хлопчакові запам’ятався пам’ятник на березі річки, де бронзовий солдат, зігнувшись, каскою збирався зачерпнути з тієї річки хоч якусь невеличку пригорщу води, а по тому солдатові з берега напроти стріляють і стріляють фашисти…
Цю скульптурну композицію «Спрага», як відомо, зведено на лівому березі річки Мухавець. Її автор Олександр Петрович Кібальников. Він же автор і головної скульптурної композиції «Мужність». А там, де стоїть композиція «Спрага», справді все так, як і запам’яталося хлопцеві: до річки з каскою повзе радянський воїн. Повзе, щоб зачерпнути звідти життєдайної вологи, на яку так чекають його поранені товариші, жінки та діти, що залишилися у Брестській фортеці.
А ще малому хлопцеві запам’яталися квіти. Їх, в оту каску бронзового солдата, клали і клали ті, хто приїздив відвідати Брестську фортецю…
Ось такі вони, спогади дитинства: батько, отой пам’ятник і квіти.
Квіти у бронзовій солдатські касці.
Закрий очі – і вони, як полум’я, тут же палахкотять на вітрі!
І не в’януть…
Війна! Вона жорстока не тільки на фронті…
…Пам’ятається Олексієві й інше. Як після Бреста вони приїхали в село Піщу Шацького району, що на Волині. Приїхали, щоб на могилі батька Семена Даниловича встановити пам’ятник, який привезли аж із Дніпропетровська. Зустрічаючи дорогих гостей, бабуся Олексія, Василина Панасівна плакала:
– Був би живий Данило, він би порадувався, що у нього такі ось і син, і онук…
Такими ось бувають вони, долі людські: не судилося дідові Данилу побачити свого онука. Як не судилося побачити й сина Семена. Старшенького Миколу та доньку Наталю виносив на руках, а меншенький, Семен, народився через три місяці після його смерті…
Тоді, на кладовищі, коли встановлювали пам’ятник дідові Данилу, присутні ще і ще раз в подробицях згадували всі страхіття того часу, коли його не стало.
Війна! Вона жорстока не тільки на фронті. В 1942 році, коли село було окуповане німецько-фашистськими загарбниками, на діда Данила було здійснено донос як на людину, яка не відвернулася від Радянської влади. І діда Данила разом з його братом розстріляли. Хто саме зробив отой донос, в сім’ї Ковальчуків здогадувалися, однак документального підтвердження про це так і не було. Мені ж особисто пам’ятається, як Семен Данилович, з яким у мене були прекрасні стосунки, якось розповідав:
– Ми всі майже точно знаємо, хто саме зробив отой донос на мого батька. Знаємо! Бо це ж не голка в сіні. Це село. І рано чи пізно, але в селі з часом все стає відомим. Ось так і тут. Але, – все більше й більше стишувався його голос під час тієї розповіді, – в отих сім’ях донощиків ростуть діти… І не треба, щоб вони несли на собі тягар тих, хто комусь творив зло…
Він знав. Знав! Хто саме творив оте зло проти його батька.
І не відповів чимось подібним тим, хто створив оту страшну біду для його сім’ї.
І що в цьому? Слабкість того, хто усе це знав?..
Ні. Це ще одна світла риса світлої душі Семена Даниловича. Там, казав тоді Семен Данилович, уже росли діти тих, хто творив оте зло. Росли нормальні діти! І вони, як казав Семен Данилович, не повинні нести на собі «тягар тих, хто комусь творив зло».
Запам’яталася й така його розповідь.
– Коли за батьком прийшли, а прийшли вночі, в матері ледь не обірвалося серце: їй ось-ось народжувати, а тут прийшли за батьком… Ті ж, хто прийшов, спочатку лупили у двері. Потім вибили їх. Виламали! А батька скрутили і повели… Мати просила-ридала: «Не забирайте!». Однак не послухали, повели…
Розповідаючи про те, як серед ночі ламалися оті двері, Семен Данилович знову і знову стишував свій голос:
– Я ніколи не чув отого гуркоту в двері. Про нього лише розповідала мама. Але таке враження, що я час від часу чую отой гуркіт у двері…
Немає й точної дати розстрілу батька Семена Даниловича. Тому на пам’ятнику, який було доставлено з Дніпропетровська в Піщу, вибито лише дата народження батька Семена Даниловича. Точної дати смерті немає. Є тільки ось ці слова: «Літо 1942 року». І все. Ось такими також бувають долі людські…
– Бабуся, – пригадує зараз Олексій Семенович, – а вона з хутора Острів’я, «з лісу», як ми казали, її дівоче прізвище Шачаніна, розповідала, що коли Піщу вже було звільнено від фашистів, то її односельчани і вона також вирішили перезахоронити тих, хто був тоді розстріляний. До цього всі розстріляні покоїлися разом у своєрідній братській могилі. Але спочатку треба було впізнати кожного, хто там лежав. Бабуся впізнала діда Данила. Впізнала по пряжці на його поясі…
Ось такою правда війни буває також.
Іншої немає…
З Піщі – в Почино-Софіївку
…А як Ковальчуки, яких (до речі, з таким прізвищем ледь не половина у тій Піщі) потрапили на Дніпропетровщину? А все дуже просто. Про це сьогодні розповідає Олексій Семенович:
– Після війни, коли Дніпропетровщина, понівечена окупантами, потребувала відбудови, чимало людей із Західної України в 1951-1953 роках переселялися саме сюди. Приїхала і моя бабуся разом із малим тоді ще батьком, вони зупинилися в Почино-Софіївці Магдалинівського району. Приїхали ще деякі Ковальчуки. Але ми ніколи не забували й не забуваємо Піщу…
Вже зараз, коли Олексій Семенович має свою родину, він досить часто буває в батьківському селі й розповідає про нього з неприхованою приємністю.
– Піща розташована на Пульменському озері. А знаєте, що особливо там вражає? В городі кожного господаря… свій ставочок! Сиди й лови там карасів або угрів! І ми з батьком ловили їх також…
Він на хвилину змовкає. Потім продовжує.
– Все пам’ятається, нічого не забувається. Одного разу, коли ще був маленьким, я катався на каруселях. Упав! І зламав руку. Але нічого, – сміється, – зажила! А батько… – гасить посмішку. – Він завжди був на боці тих, хто натирає мозолі, тому що натирав їх сам. Ще в молодості. І натирав не день і не два. В селі Почино-Софіївці працював водієм. ГАЗ-51. Була колись така вантажна автомашина. І він стільки перевіз на ній колгоспного зерна, стільки перевіз!.. Тоді вже й вірші писав. Ну, а до журналістського берегу по-справжньому причалив тоді, коли вже навчався в Дніпропетровському держуніверситеті, перед цим влаштувавшись на роботу на Дніпропетровське обласне радіо, якому віддав багато років свого життя. А не стало його тоді, коли вже працював у дніпропетровській обласній газеті «Зоря»…
Ось такий ще один спогад. Краще б Семен Данилович жив. Але було те, що було. І після того, як не стало Семена Даниловича, зовсім по-іншому почали складатися й будні ще малого на той час Олексія…
Сповідь: «І було те, що було…»
…Нині про це Олексій Семенович згадує з відвертою гіркотою.
– Обрубане крило!
І його гіркота стає ще більш відвертою.
– Ну і, як кажуть, пішло-поїхало… І з навчанням, і з вулицею… Виручала бабуся Міля, Меланія Миколаївна Боговик, це материна мама. Вона вчителька. Колись разом із батьком вчила мене і читати, й писати. А вчився читати знаєте як?
Він посміхнувся.
– По заголовках газет! «Правда», «Труд», «Зоря», «Прапор юності». Ну і так далі. Букви в отих заголовках, – знову сміється, – великі, красиві! І як не запам’ятати такі?
Пригадує й такий ось життєвий епізод.
– Я пішов до школи, коли мені ще не було семи років. Але немає семи років – до школи не приймають. І тоді батько прийшов до директора школи. Просить: «Прийміть!». А директор каже: «Нехай складе екзамен». Тобто екзамен на те, чи вмію я читати й писати. Я екзамен склав. І прочитав, і написав! – знову сміється. – Ота наука вивчати азбуку по заголовках газет не виявилася марною!
Згодом знову стає серйозним.
– Тепер розумію, що батько ще змалечку хотів притулити мене до газетної справи. А коли його не стало, то, як я казав уже, було те, що було: і непослухом був, і двієчником. Потім, ясна річ, доводилося все це виправляти, але було те, що було. Як і пізніше, коли вже закінчив школу…
Він дістає цигарку.
– Юність! Вона різною була у мене. Був, знаєте, якийсь юнацький максималізм: чомусь все хотілося зробити навпаки! Навіть так бувало. Про сестру Лесю казали: «Вона відмінниця! Молодець! А Олексій – це таке…». І про це говорив не хтось там далекий, а навіть близькі люди… Жаліла тітка Наталка. Вона казала: «Виросте!». А тоді було те, що було: гітара, «три акорди», ну і… – махає рукою.
Знову прикурює сигарету.
– А потім був і перший життєвий досвід: після школи мені разом з дорослими (притулився до них) довелося склити вікна, балкони. І тоді прийшло те розуміння, яке рано чи пізно повинно було прийти: для того, щоб жити, треба на життя заробляти. Заробляти! Власними мозолями! Як колись заробляв батько…
Я сидів, слухав Олексія Семеновича і боявся його перебити: та це ж своєрідна сповідь! Яка, можливо, звучить вперше. Він же тим часом продовжував.
– Ну, а потім, після закінчення школи в 1991 році, було трудовлаштування. На завод імені Петровського. В сортопрокатний цех (СПЦ-550, відомий як «Стан 550»). Був учнем-електриком. Платили непогано! Я в свої шістнадцять років міг, наприклад, за «четвертак», тобто за двадцять п’ять карбованців, найняти персональне таксі і їздити у батьківське село Почино-Софіївку. А сестрі говорив: «Нащо мені твоя золота медаль? Ти скільки стипендії отримуєш? 120 карбованців? І це Ленінська стипендія! А я 500!» А материна заробітна плата була взагалі, з моєї точки зору, дрібна – 120-150 карбованців. І це на обласному радіо! Рядовий робітник тоді отримував набагато більше, ніж журналіст.
Він різко гасить цигарку.
– Потім, коли не стало Радянського Союзу, почалася інфляція. Більше того: наші заробітні плати почали переказувати на ощадні книжки. А це значить, що сьогодні це одні кошти, а завтра від них фактично залишався попіл… І в 1993 році я розрахувався з заводу. Дякуючи матері, прийшов на Дніпропетровське обласне телеоб’єднання. Освітлювачем!
Він знову потягнувся до цигарки.
– Але працював там недовго, декілька місяців. Потім розрахувався. Почав їздити до Росії. По бензин. Привозив звідти по 700 літрів. Щоб тут, дома, продавати. І так – два рази на тиждень. А продав – знову кошти! І знову – гітара, «три акорди»!.. Всього було, – схилив голову. – Займався також ремонтом легкових автомобілів. Аж поки не зустрівся зі своєю сусідкою по дому, в якому жив батько…
Таке враження, що він зараз на якусь мить повернувся у той, приємний для нього, час.
– Зустрів Наталку. Молода, красива! В серпні 1994 року вона стала моєю дружиною. Зараз у нас донька, студентка. А тоді, коли ми тільки-тільки побралися, на сімейному рівні постало питання: досить притулятися то там, то там. Спочатку, дякуючи генеральному директору облтелестудії Віктору Михайловичу Петренку, в журнал «Діабетик» вдалося влаштувати дружину, потім, дякуючи його заступнику Володимиру Пайосу, її ж пощастило влаштувати редактором рекламного відділу на обласне радіо. Ну, а потім на обласне радіо прийшов і я. Займався організаційно-технічними питаннями і на той період новим напрямком – рекламою. Скажімо, освітлення тут працює й понині. В коридорах стоять ще тоді придбані дивани, лежить все той же лінолеум. Навіть вивіска на вході ще з того часу… А в тому, що прийшов на облрадіо, де колись працював мій батько, щире спасибі колишньому заступникові генерального директора облтелерадіокомпанії Валерію Михайловичу Дрешпаку, який також очолював обласне радіо. Нині він доктор наук, професор. Спасибі йому. Ну, а вже згодом, коли він працював прес-секретарем, а потім начальником управління внутрішньої політики Дніпропетровської облдержадміністрації, дякуючи Валерію Михайловичу, було створено обласну газету «Вісті Придніпров’я». Перший її номер вийшов 5 березня 1999 року, коли головним редактором був Віктор Денисович Міщенко. В 2000 році головним редактором став Олександр Олексійович Макуха. Потім, коли він переходив на іншу роботу, а це було в 2003 році, я, працюючи на той час відповідальним секретарем ДОДТРК, змінив його на цьому посту. Ось такий мій послужний список…
Цікавим, думається, буде і така ось статистика: Олексій Ковальчук уже пережив… тринадцять голів обласної державної адміністрації! Тобто вони приходили і відходили, а він на посту головного редактора обласної газети «Вісті Придніпров’я» залишався.
Чи просто було «співпрацювати» з багатьма із них?
Ой, непросто! Але Ковальчук не йшов на уклін до жодного з них. Нині, загинаючи пальці – рук не вистачає! – він називає імена отих усіх тринадцятьох.
– Забара, Мігдєєв, Швець, Яцуба, Касьянов, Чорнорот, Єхануров, Дєєва, Бондар, Вілкул, Колесников, Коломойський, Резніченко…
Дніпропетровці уже й не пам’ятають усіх цих імен. Особливо «привозних», тобто з інших областей України… Тринадцять «губернаторів»! І чи багато в Україні редакторів, які за свої роки перебування на редакторській посаді, пережили таку ось «навалу»?
Олексій Семенович зробив одне пояснення.
– Я завжди і скрізь кажу: я не творець. Тобто я не пишу, не готую матеріали до друку. Я займаюся організаційно-технічним забезпеченням виходу газети у світ. І переконаний: саме так і повинно бути. Пишуть – творці! І дай їм Бог здоров’я і впевненості у власних силах. У них не повинна боліти голова про те, що для виходу газети потрібен папір, оплата поліграфічних послуг, здійснення передплати, виплата заробітної плати і так далі, й так далі, й так далі. Вони – творчі люди! У них повинні бути розв’язані руки. А забезпечувати їхню плідну роботу, забезпечувати нормальний трудовий ритм будь-якого видання повинні управлінці-організатори. Саме таку формулу діяльності ось уже чимало років утверджую на практиці. Журналісти – повинні творити! Хоч, ясна річ, політику газети, всі її творчі особливості ми завжди визначаємо спільно.
…Готуючи цей матеріал до друку, я весь час ловив себе на думці: а чи варто про все це розповідати? Скажімо, про те, що Олексій Семенович, нині досить шанована людина, тривалий час був, як він сам про себе каже, і непослухом, і таким, що дуже часто щось хотілося робити наперекір добрим діям? Чи варто, скажімо, говорити про ті ж «три акорди» чи про привізний бензин? А потім вирішив: сповідь – ось вона, відбулася. А значить, вона має право на те, щоб бути оприлюдненою.
Тому й пишу про все це. І пишу не для того, щоб до нині визнаної діяльності Ковальчука додати якісь «оригінальні» штрихи його біографії. Пишу про це як про добрий приклад того, як саме (!), пройшовши певні життєві випробування, а то навіть і негаразди, Олексієві, все-таки, вдалося стати на батьківську стежку. І стати впевнено.
Щоб уже більше ніколи не шукати інших стежок.
Є батьківська стежка!
Й нехай вона буде довгою-довгою…
Думається, що Семен Данилович був би щиро радий, що його син Олексій, з якого, як він казав, «щось таки та буде», став саме таким. І нині, як батько, просто гордився б своїм і сімейним, і журналістським продовженням.
А закінчилася тоді наша розмова з Олексієм Семеновичем його ж словами:
– Ну, а про все інше ви знаєте й без мене.
Знаю. Про це й хочеться хоча б дещо сказати. А чому хоча б дещо? А все дуже просто. Коли б довелося говорити про оте «знаєте» в повному обсязі, то, без перебільшення, для цього потрібно було б виділити окреме видання. Адже добрих справ, які вже здійснив син Семена Даниловича і на посту головного редактора обласної газети «Вісті Придніпров’я», і на посту голови правління Дніпропетровської обласної організації, вистачає. Тому дійсно хоча б досить коротко, хоча б ось про це.
«Екскурсія», яка не забувається…
…У книзі «Жить и помнить (о коллегах-журналистах и не только)» мені вже доводилося говорити про те, яку саме Дніпропетровську обласну журналістську організацію звалив на свої плечі Олексій Семенович Ковальчук. Щоб не переказувати, дозволю собі процитувати хоча б ось цей фрагмент розповіді, надрукований у вищезгаданому виданні.
«Когда Алексей Семенович Ковальчук принял областную организацию, здесь (буду называть вещи своими именами) по многим и многим направлениям был, что называется, тихий ужас. И это никакое не преувеличение. Судите сами.
Двухэтажное помещение Дома журналистов, скажем, было не просто в ужасном, а в катастрофическом положении. «Потрудились» предшественники! И «потрудились» очень даже «ударно». Вот лишь короткий перечень их деяний.
Все отопительные батареи были вырезаны и сданы на металлолом.
Котельная – также вырезана и отправлена по тому же адресу.
Были «зачищены» другие жизненно важные составные.
А было и то, что вообще не может присниться даже в диком-диком сне: металлические швеллера (это что-то вроде огромнейших железнодорожных рельс), которые в подвальных помещениях удерживали основание всего сооружения, были также… выдернуты (!) и тоже сданы на металлолом.
Остается только удивляться, как это двухэтажное здание не рухнуло.
Поэтому такое вот «наследие» надо было спасать.
Утащенное отсюда (начиная с отопительных батарей, котельной и – прежде всего! – швеллеров) надо было восстанавливать.
И Ковальчук восстановил. И за средства организации, и за свои собственные. Более того: сегодня это полностью обновленное здание».
Ну як? Побачили перед собою оті вирізані батареї, котельну, швелера?
Мені пам’ятається, як Олексій Семенович після того, коли вже було відновлено і батареї, і котельну, і швелера, зробив для членів правління обласної організації своєрідну «екскурсію» по підвалах. Під час тієї «екскурсії» члени правління ходили з підвалу в підвал, ніби набравши в рот води. Говорили – більше того: кричали! – лише одні очі: і оце усе у нашій рідній обласній організації?!..».
У нашій! У рідній! Де ж іще? Яку з приходом на пост голови правління обласної організації О.С. Ковальчуку фактично треба було відновлювати. І, ясна річ, не лише в плані збереження приміщення. Добрих прикладів тут вистачає. Зупинюсь лише на деяких з них. Скажімо, ось на таких.
У Дніпропетровській обласній організації вперше засновано ряд іменних журналістських премій, зокрема, таких: «Краща журналістська робота року» (журналістська премія імені Олександри Дем’яненко), «Краща публіцистична робота року» (журналістська премія імені Аркадія Пальма), «Люби і знай свій рідний край» (журналістська премія імені Павла Богуша». Нині ці премії, як і багато чого іншого, не просто прижилися, а вже стали звичною нормою в оцінці професійної діяльності журналістів Дніпропетровщини.
Водночас засновано чимало інших творчих конкурсів. Серед них все більшої популярності набувають, наприклад, такі номінації, як «Вірність професії», «Журналістський дебют», «Журналістське розслідування» тощо.
Що особливо радує: все це ніскільки не придумане, не висмоктане з пальця. Нині це звичайна норма діяльності обласної журналістської організації.
Хоч ні-ні та й пригадуються досить веселі, а то й смішні ситуації, які були напередодні тієї обласної звітно-виборчої конференції, на якій головою правління було обрано О.С. Ковальчука. Перед самим голосуванням багато делегатів відверто не приховували своїх сумнівів щодо того, чи дійсно він зможе кардинально зайнятися оновленням всієї спілчанської роботи: сам же не пише, не творить, як він каже!
Такий сумнів, наприклад, висловлював і ветеран журналістики Володимир Сорока, який свого часу при Дніпропетровській обласній організації створив спортивно-оздоровчий журналістський центр «Тригол». Перед самісіньким голосування він запитував:
– А він зможе допомагати нам у цьому? Ну хоча б якось?..
Не так давно я запитав Володимира:
– Ну як тепер оте – «якось»?
Він підняв угору великий палець:
– Во!
Хороша оцінка! Приєднуюся. І це лише маленька-маленька часточка того, чому сьогодні приділяє увагу Дніпропетровська обласна журналістська організація.
Більш повно щодо нинішньої роботи ДОО НСЖУ висловився ветеран журналістики Микола Іванович Павленко:
– Я все частіше ловлю себе на думці, що коли б раптом (!) тоді було обрано не Ковальчука, то нашій організації нині була б уже, вибачай, хана…
Строга оцінка. Але справедлива. Хана! Та ще й з великої букви.
Так гордився б Семен Данилович своїм сином?
Дайте відповідь на це запитання самі. А зараз хочу продовжити розповідь про Семена Даниловича, доторкнувшись ще однієї складової його таланту – поетичної. А почати цю розповідь хочеться ось із цього листа, який друкується нижче.
«Я з вдячністю згадую про Вас —
моїх перших вчителів художнього слова…»
«Добрий день, дорога редакція газети «Шляхом Леніна!» З палким солдатським привітом до Вас колишній сількор, а нині військкор Семен Ковальчук. Тут, в армії, я теж пишу вірші, оповідання і друкуюсь в газеті нашої військової частини. Я з вдячністю згадую про Вас – моїх перших вчителів художнього слова. Теплими мріями цілую рідні поля і низенько вклоняюсь думками трудівникам нашого колгоспу імені Калініна, в дружній сім’ї яких я виховувався до армії, після закінчення школи. Нині вчусь писати. Пропоную своїм землякам деякі вірші і шлю їм палкий солдатський привіт».
Ось такий він, короткий і від усієї душі лист-вдячності Семена Даниловича своїм найпершим вчителям художнього слова. Як і низький-низький уклін тим, хто натирав поряд із ним трудові мозолі: «Теплими мріями цілую рідні поля і низенько вклоняюсь думками трудівникам нашого колгоспу імені Калініна, в дружній сім’ї яких я виховувався до армії, після закінчення школи». В цьому і є весь Семен Данилович. Він теплими мріями цілував рідні поля і з найнижчою шанобою вклонявся тим, хто також творить добрі справи. І незалежно де – на хлібному полі чи в тій же, скажімо, редакції районної газети. Головне – творити добро! Правило вічне й беззмінне.
Ну, а тепер про Семенове поетичне слово.
«Моя любов — столиця і провінція!»
…Так склалося у наш «незалежний час»: одним поетам – і шана, і увага, і різного роду поклони, а іншим – уже традиційне мовчання. На жаль, це правда. Тому. що сьогодні головне у визначенні літературного рівня написаного не те, чого досяг автор у своїх творах, а щоб він був… потерпілим. А якщо хтось із тих, кому здійснюються поклони, був, за твердженнями «поклонників», ще й зобиджений радянською владою!.. О! Тоді такі літератори взагалі ледь не святі! Сама ж поезія таких «визнаних» залишається в усіх подібних випадках десь далеко-далеко на другому плані. Головне, як стверджують «поклонники», вони – «постраждалі»! І це те, що сьогодні найбільше ціниться в поезії…
Тому вже давно треба говорити про те, що величезна когорта людей, яких дійсно треба вважати поетами, залишаються від цієї поезії відгородженими. Пояснення дуже просто. Вони не сиділи. Не були зобиджені колишньою владою. Не були потерпілими. Вони просто трудилися, заробляючи і собі, і своїм родинам на хліб насущний.
І водночас – працювали над Словом!..
Тому досить часто їхні твори не те, що не поступаються творам «визнаних» і «зобиджених», а набагато сильніші за твори тих, кого підносять до небес.
Ось так і в творчості Семена Даниловича Ковальчука, який, окрім журналістики, роками й роками займався ще й написанням, як прозових, так і поетичних творів.
В свої роки він був добре знаною літературною особою на Дніпропетровщині. Найвища його літературна висота це здобуття в 1969 році першого місця в обласному літературному конкурсі молодих поетів. П’ятдесят років минуло з того часу, а все пам’ятається, нічого не забувається!.. І парк Чкалова (на той час парк Чкалова, тепер це парк Глоби). І досить висока сцена, з якої молоді поети читали свої вірші. І вручення заслужених нагород переможцям конкурсу, де найвищою нагородою була нагорода Семену Даниловичу.
Ось, до речі, замітка про це під назвою «Свято молодої поезії», яка була надрукована 5 липня 1969 року в молодіжній обласній газеті «Прапор юності»: «Минулої суботи біля літньої естради Дніпропетровського парку культури та відпочинку імені Чкалова було особливо багатолюдно. Тут відбувся II-ий обласний турнір молодих поетів, присвячений 50-річчю комсомолу України… Всього в поетичному турнірі взяли участь понад 20 юнаків і дівчат. Журі, до складу якого входили працівники обласної ради профспілок, письменники Дніпропетровщини та працівники обласного комітету комсомолу, було надзвичайно важко визначити переможців. За кілька місяців, котрі минули від дня проведення I-го обласного турніру, значно виросла і майстерність, і широта поетичної думки багатьох молодих літераторів. Врешті-решт, журі прийшло до одностайного висновку: перше місце присудити працівникові обласного радіо, студенту-заочнику Дніпропетровського держуніверситету Семену Ковальчуку. Друге місце завоювали студентка держуніверситету Євгенія Борщова та криворізький робітник Юрій Камінський, а треті – економіст Центрального гірничого-збагачувального комбінату Кривого Рога Раїса Василенко та студент держуніверситету Юрій Кібець… Поза конкурсом цього вечора виступили Михайло Патрик та Олександр Пільонов, які вже підготували свої перші збірки».
Наші книжки з Михайлом Патриком, світла йому пам’ять, так і не вийшли, хоч на той час вони вже давненько лежали у видавництві «Промінь». Не зміг видати хоча б одну свою поетичну збірку й Семен Данилович. Пояснення прозаїчно просте: не підходив він видавцям, які разом з «письменницькою братією» формували у видавництвах групи «своїх» і «не своїх», – тобто тих, кому можна було відкривати ворота в літературу, а кому ні. І це також правда. Гірка, але правда.
І хоч ворота в літературу для Семена Даниловича так і не відкрилися, так і залишилися закритими, однак чимало його віршів залишилося. Можливо, колись вдасться зібрати їх разом. А поки що нехай уривками, нехай хоча б фрагментально, але все-таки давайте доторкнемося до його поетичної спадщини. А тут багато чого можна побачити. І побачити так, як це бачив сам Семен Данилович. А поетичний зір був у нього просто блискучий. Хоча б ось тут:
Я бачив рай
На перевтомі літа,
У пеклі цигарковому,
Вночі.
Спадала тиша
Сонна й монолітна
До коларів, латаття
І лящів.
Усе, як є,
Чекаючи, мовчало.
І човен мій
У спокої приліг…
І тіні, мов придушені
Печалі,
Безпомічно тулилися
До ніг.
Чумацький шлях
У річковому небі
Глибинно, неосяжно
Пломенів…
А над водою руки,
Ніби стебла,
Звисали повним подихом полів.
І що ж це, як не поезія, де поетові бачився рай «на перевтомі літа»? Де все, «чекаючи, мовчало»? Де «тіні, мов придушені печалі, безпомічно тулилися до ніг»? І де «над водою руки, ніби стебла, звисали повним подихом полів»? І що – всього цього не видно було видавцям? Як, скажімо, й оригінальні тонкощі ось цього ліричного етюду?
Згасло сонця полум’я,
Заховався день.
Поспішаю полем я
З хвилями натхнень.
Стежечка ховається
В оксамиті трав.
Як дівчина грається,
Щоб поцілував.
Ніжна, мов весняночка,
Вже чека вона.
У зеленім платтячку
Рідна далина.
Голубим вінком на ній
Вигляд сіл розцвів
У намисті зорянім
Електровогнів…
Тут також все розписано своїми фарбами: від згаслого полум’я сонця – до електровогнів. Де все, як і належить, на своєму місці – і стежечка, що «ховається в оксамиті трав». І ця ж стежечка, яка «як дівчина грається, щоб поцілував». А далі он там – «у зеленім платтячку рідна далина». Його рідна далина! Зі своїм «голубим вінком» навколишніх сіл, які поет бачив «у намисті зорянім». А яка тільки прекрасна тут рима! «Полум’я – полем я»… І цього також не було видно видавцям?..
А скільки чистоти й щирості ось у цьому вірші:
А поле врожаєм ситим
Стрічає усмішки всіх –
І сторожа — діда Микити,
І друзів, і рідних моїх…
Від радості їх долоні
Потискую я без слів.
Долоні, від поту солоні
Й гарячі від мозолів.
Та ніжні, близькі без міри,
Як запахи рідних трав…
Долоні, яким я вірив
І зараз життя б віддав.
«Долоні, від поту солоні й гарячі від мозолів…». Це зрозумілі поетові трудові мозолі. Яким він завжди вірив і за які «зараз життя б віддав».
Трудові мозолі! Їм усе життя поклонявся Семен Данилович. Хоч у його ж віршах зустрічаємо й інше – досить нелагідний (зате який тільки справедливий!) поетовий погляд на різного роду негативні речі, які також існували. До речі, існують і нині. Скажімо, у вірші «Входини», засуджуючи людські негативи, поет запитує свого співрозмовника:
Скажи, якої марки той цемент,
Що так свавільно бетонує душі?
Від нього й досі в нашому селі
Карбованцем вимірюється розум;
Сусіди для сусіда — мозолі.
Або з ярма приховані занози…
Ну як вам? «Карбованцем вимірюється розум»! Як тільки точно, як тільки точно…
І хоч там названо колишню грошову одиницю, яка була відома Семену Даниловичу в його час, а перед очима уже й нинішній «папірець» – гривня. Та ще й з доларом у парі.
Минули десятиліття, змінилися не тільки грошова одиниця, але й державна система, а оте поетичне визначення негативного явища, коли «карбованцем вимірюється розум», як було, так і залишається. І це треба було йому відчути. Серцем! І написати про це. Напростець! Щоб про такі або подібні негативні речі, які шкодять суспільству, думалося у всі часи.
А ось тут уже ціла поетична філософія. Вчитайтеся.
Чиюсь любов наповнює весна
Зеленою наснагою по вінця.
А я шукаю й досі: де ж вона –
Моя любов — столиця і провінція?
Її, немов поспішний чорновик,
Покреслили дороги повсякденні.
Вона перегоріла, як сірник,
Від Озера до тихої Кільчені…
Несподіване запитання, правда? Його любов – «столиця чи провінція»?
І ось поетова відповідь на це запитання:
Нехай когось наповнює весна
Зеленою наснагою по вінця.
До мене ж пройде зріла, запашна
Моя любов — столиця і провінція!
Його любов – «столиця і провінція»!
Між якими немає й не може бути ніяких порогів!
Ось у цьому і є весь Семен Ковальчук. Як і в прекрасних його ліричних знахідках. Ну хоча б ось у цих. Читайте. І постарайтесь бачити те, що бачив він…
Осіннє місто билося, мов серце,
А в ньому все, чого я не сказав.
Душевна лірика! Лірика того, хто повинен був комусь сказати найтепліші слова, аде цього так і не відбулося. Ось тому у цьому ж вірші читаємо далі:
…Червоне листя падає.
І стогне
Розбитими серцями на землі.
Ну як? Зримо? Ще й як зримо! «Червоне листя падає. І стогне розбитими серцями на землі…». Це не просто осінній пейзаж. Це ціла картина чиєїсь розбитої надії…
Семен Ковальчук був двомовним поетом – він писав, як українською мовою, так і російською. І це, можливо, окремий напрямок у дослідженні його поетичної творчості. А писав російською мовою, проходячи службу в лавах Радянської Армії. Хоч не забував і мову українську. І не просто не забував, а саме нею писав і писав, писав і писав. І ліричні свої твори. Й патріотичні. Й вірші-роздуми. А ще – він ніколи не забував Тієї, яка дала йому життя. От хоча б ось у цьому вірші, який він написав, будучи ще в армії.
Чи це згадала ненька вдома,
Чи так почулося мені? –
Усі ми тут, а де ж мій Сьома?
Замовк, пропав на чужині.
… Чого сумуєш ти за мною?
Не плач, матусю, перестань.
Нехай сльозою золотою
Заллється там осіння даль.
А ти поглянь у небо синє
На мій садок, на стан верби
І їм скажи: немає сина,
Хоч він безмежно вас любив.
З того часу минули роки й роки, і нині зовсім по-іншому читаються оті рядки про те, що саме треба було сказати матері і садку і вербам: «їм скажи: немає сина»… І якщо тоді це була тимчасове розлучення сина і матері, поки він не повернеться зі служби додому, то нині це уже навічно…
По-новому читається й ось цей вірш Семена Ковальчука, написаний також в роки його військової служби.
Здається, знову з друзями сиджу,
Курю і розмовляю, як бувало.
І вечорове сонце, наче жук,
За кучеряву яблуню сховалось.
Вечірній темно-синій небозвід…
От зірка спалахнула, покотилась.
Лиш за собою на секунду слід,
А в мене, мабуть, згадку залишила.
Далеко зараз в армії служу.
Он зірка засвітилася і впала…
… Здається: знову з друзями сиджу,
Курю і розмовляю, як бувало.
Ось так: «Здається, знову з друзями сиджу…».
Навіть через роки й роки.
Де все, як і було.
І «вечерове сонце», що «наче жук, за кучеряву яблуню сховалось».
І «вечірній темно-синій небозвід».
Й ота зірка, що «спалахнула, покотилась».
Все, як було. Все, як було.
Світла пам’ять тобі, Сєня…
Слово-реквієм
…Біль і сльоза! Сльоза і біль. Вони уже назавжди. І єдине, що ми сьогодні можемо, це пам’ятати тих, кого вже немає. І не від випадку до випадку, а щодня. Пам’ять – вона обмежень немає. А в День пам’яті українських журналістів мої колеги приходять до Свято-Троїцького собору, щоб поклонитися світлій пам’яті тим, хто уже відійшов за межу вічності. Кожен, ясна річ, згадує тут найближчі йому імена.
Свій поклон ось уже вкотре приношу сюди і я. Приношу своїй покійній дружині Раїсі Олександрівні Пільоновій, яка відпрацювала у журналістиці майже чотири десятиліття, з них понад 22 роки очолюючи багатотиражну газету «Трибуна кировца».
Вклоняюсь також світлій пам’яті багатьох своїх друзів, колег, співпрацівників. Ось далеко неповний список тих, кого подумки згадую в такий день у Свято-Троїцькому соборі.
Рідіожурналісти Семен Данилович Ковальчук (був також зорянцем), Олександр Семенович Токар, Анатолій Олексійович Шаранда, Микола Микитович Безуглий, тележурналісти Іван Несторович Шило (був ще й прекрасним прозаїком), Володимир Дмитрович Буряк (був ще й прозаїком, науковцем), Володимир Гнатович Пайос, Василь Пилипович Перетятько, газетярі Віктор Іванович Сидоренко, Ігор Петрович Пуппо (водночас і поет), Іван Олександрович Азаров, Віктор Петрович Нікітченко, Аркадій Якович Пальм, Олександр Андрійович Тараненко (також поет), Микола Андрійович Бондаренко…
А наші прекрасні редактори! Олександра Оникіївна Дем’яненко (газета «Днепр вечерний»), Володимир Васильович Кузьмінецький (був редактором газет «Прапор юності» та «Днепровская правда»), Інна Григорівна Барвінок (обласна газета «Зоря»).
Як і ціла когорта славних зорянців: Федір Михайлович Цуканов (його в «Зорі» називали власкорівським батьком), Олександр Григорович Зобенко, Григорій Данилович Самойлов, Леонід Пилипович Ушаткін, Іван Семенович Мережка, Марія Олександрівна Нежиборець, Анатолій Євгенович Федорук.
А зорянські власкори! Григорій Миколайович Руденко, Віктор Ілліч Собур, Віктор Васильович Цвіркун, Анатолій Олександрович Байдужий.
Пробачте ті, кого тут не згадано.
У нас були прекрасні трудівники пера!
Згадаємо їх. Поклонимося їм. Думається, з часом їм усім буде знайдено гідне місце в майбутньому Дніпропетровському музеї журналістики, над створенням якого нині працює обласна журналістська організація.
Давайте пам’ятати.
Ми це ще можемо. Ми це ще можемо…
Олександр ПІЛЬОНОВ,
заслужений журналіст України