Наприкінці вересня 2009 року Василь запросив мене у своє село Шульгівка. Їхали на його авто. Біля Єлизаветівки перетнули Оріль. Потім взяли праворуч до Голубих озер. Мимо потягся ліс. Деякі дерева уже скинули листя, вражали різьбленою графікою своїх крон.
Згодом повернули на піщану вулицю – могутні акації, двори, хати. Здаля помічаємо посеред дороги кота. Василь просигналив йому – навіть не здригнувся, дивився у протилежний бік. Тихо підкотився до самого кота, знову просигналив – нуль. «Не піде, доки не прочитаєш йому вірша», – пожартував Василь. Я висунувся у віконце і несподівано для самого себе видав експромт:
Шульгівський кіт, смири гординю
І нам дорогу уступи!
Повинні ми хоча б годину
У ріднім краї погостить.
І сталося диво: кіт потягнувся, підняв хвіст духовою трубою і поважно попрямував у двір.
«Хазяїн… – похвалив його вслід Василь і додав: – У нас тут такі усі коти».
Він любив рідне село, то ж незвичними характеристиками наділяв навіть його котяче плем’я.
Біля батьківської хати Василя ми були не більше години. Зайшовши у двір, він найперше витяг з колодязя води, напився. Довкола старезної груші-дички гордовито походжав зозулястий півень – розкішного забарвлення. Я попросив Василя зробити його знімок, тепер ця світлина у моєму фотоальбомі нагадує про ту поїздку.
Назад ми поверталися другою дорогою. У Сорочиному на березі Орелі побачили невелике тирло – корів двадцять. Василь зупинився на мосту. На нього саме піднімалася молодиця – з велосипедом, бідоном на рулі. Коли порівнялась, Василь відчинив дверці і голосно запитав: «Чого череда за рік зменшилася у два рази?». Молодиця зупинилася, стала поправляти бідон: «Бо не вигідно нині корів держати – корми дорогі, а молоко забирають за копійки, от і пускають люди худобу під ніж», – відповіла без видимого жалю. Василь спохмурнів, завів двигуна, ми рушили. Ось так серед голубої осені, біля річки нашого дитинства життя несподівано перегорнуло перед нашими очима ще одну драматичну сторінку сучасного села.
У Гречаному городи спускалися вниз. Збіжжя зібрано, тільки на одному рівними рядами біліли гарбузи – наче ґудзики від баяна літа. Раптом із-за ріденького очерету випливла фігура коня. Василь зупинився. До коника було далеченько, відстань зменшувала його, здавався якимсь нереальним.
«То мій кінь стоїть, – неждано мовив Василь і додав: – Батька звали Пилип – в перекладі з грецької – той, що коней любить…»
Коней ми всі любимо, але Василь любив їх по-особливому – щось у тому було родове.
…Моє знайомство з Василем Перетятьком тривало більше сорока років. Не можу сказати, що увесь цей час ми були близькими друзями, але завжди пам’ятали одне про одного. Помітно зблизилися, коли його хвороба стала набувати невідворотного характеру. Я намагався відволікти його увагу від пекучих дум. Іноді це вдавалося, а іноді… Пам’ятаю, одного разу під час телефонної розмови він замовк. Виникла пауза, я запитав, чи він чує мене.
«Жити хочеться…» – пролунало у відповідь і наразі у трубці запікало.
Ой, чий то кінь стоїть? Як тобі там, Вася, на шульгівському кладовищі?.. Хай же його дерева і трави прошепочуть тобі мого вірша:
Васю, весела в нас доля:
Чую махновське: «Гуляй!»
Тільки, прошу, ніколи
З виду не пропадай.
Бо як настане гірко,
То по планеті всій
Серце, немов мобілка,
Голос шукає твій.
Славлю я телевізор,
Де на екрані ти.
Славний життя відрізок –
Телевізійна, 3.
Хай же тобі довіку
Сяє із далини
У небесах Шульгівки
Сонячний стяг весни.
…Доля вершить своє коло,
Доле, не поспішай!
Васю, прошу, ніколи
З обрію не зникай…
Віктор СИРОТА,
член Національної спілки журналістів України, головний редактор обласної газети «Прапор юності» (1981-1983 рр.), директор республіканського видавництва «Січ» (1987-1999 рр.), перший заступник, виконуючий обовʼязки головного редактора обласної газети «Зоря» (2002-2004 рр.).
На знімку: Перетятько Василь Пилипович, 2011 р.
Наступного року його не стало…