Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Кажуть, що журналістика – це не просто професія, а спосіб життя. Тобто жодного дня без свіжої інформації про події та процеси, що відбуваються в суспільстві, без бажання аналізувати їх, доносити до людей. Нікопольщина саме таких представників надзвичайно цікавої та потрібної професії завжди народжувала, а вони прославляли її історію і талановитих працьовитих людей, розповідали про її вклад в економіку держави, стояли на захисті правди та справедливості.
… Пам’ятаю, як в 1983 році я, вчорашня випускниця факультету журналістики Київського державного університету, вперше переступила поріг редакції нікопольської районної газети «Південна зоря» в якості кореспондента. Згадую, як ніяковіла (хоча виду, звичайно ж, не подавала) перед моїми зрілими та досвідченими колегами, як під час чергування по номеру намагалася обов’язково проглянути оригінали своїх матеріалів (чи багато в них правки відповідального секретаря), як уважно вчитувалася в публікації «зубрів журналістики» (як подана інформація, розкрита тема, які «родзинки» використані, щоб текст став цікавим та дійшов до серця читачів).
А вони, мої старші колеги, були до вчорашньої студентки привітні та доброзичливі, радо ділилися досвідом, підказували, як краще розговорити співбесідника, які запитання поставити, на що звернути увагу, як вихопити з потоку інформації що-небудь «гаряченьке» і т.д.
Завжди буду пам’ятати цих людей: Тамара Луківна Науменко, Микола Лукич Бут, Олесь Сергійович Корнієнко, Тамара Родіонівна Завгородня, Іван Федорович Суїма, Людмила Вікторівна Кулик, Валентина Іванівна Прийменко, редактор районного радіо Світлана Федорівна Похиленко та мій перший редакційний наставник — завідуючий відділом газети Володимир Петрович Глядченко.
І звичайно ж, редактор нікопольської районки Євген Пантелійович Гончар –дуже освічена, доброзичлива, приємна в спілкуванні людина, талановитий журналіст и дуже толерантний та людяний керівник, який ніколи не дозволяв собі підвищити голос на підлеглих або принизити їх. Він навіть на оперативці або й віч-на-віч критикував журналістів за помилки, затримку здачі матеріалу чи інші огріхи в роботі (як би точніше сказати?) …коректно. Проте оця його м’якість змушувала винуватця сто разів почервоніти та пообіцяти собі ніколи більше так не робити. Це був той випадок, коли кажуть: «Краще б накричав».
Майже легендою в місті був тоді редактор міської газети «Нікопольська правда» Микола Андрійович Палкін — учасник Великої Вітчизняної війни (військовий льотчик), заслужений працівник культури. Він пропрацював редактором цілих 30 років! Під його керівництвом газета невеликого провінційного містечка мала тираж 40 тисяч екземплярів!
Микола Андрійович дуже любив молодих журналістів, завжди їх підтримував, вчив якісній журналістиці. Причому робив це легко, невимушено, не нав’язуючи якихось стереотипів, без менторських ноток та тиску своїм авторитетом, а він у нього був великий.
В умовах, коли преса, чого тут приховувати, знаходилася під пильним оком цензури, редактора Палкіна час від часу викликали на килим і пісочили за «відхилення від політики партії та уряду». Проте Микола Андрійович не боявся доган, які йому оголошували, ніколи не прогинався перед чиновниками і не пристосовувався до влади. Напевне, після пережитого на війні, він вже нічого не боявся.
Завжди поважали нікопольські журналісти редактора заводської газети «Трубник», а потім «Нікопольської правди» Віктора Юрійовича Чумака. Всі, хто з ним працював, розповідають, що на редакційній «літучці» він міг добряче покритикувати за ляпи та безвідповідальність, але у владному «білому домі» своїх журналістів відстоював безапеляційно.
Саме Віктор Юрійович разом зі Світланою Іванівною Коновалюк заснували першу в місті газету, яка відкрито почала критикувати владу, — «Никопольские известия». Це був прорив до свободи слова в умовах проголошеної в країні перебудови. Це було надзвичайно сміливо на той час, і нікопольці помітили й оцінили такі позитивні зміни в місцевій журналістиці.
Єдиною в Україні, по суті унікальною, була в нашому місті газета «02 Информ» (пізніше — «Криминал»), заснована при Нікопольському міському відділі внутрішніх справ. Вона розповідала про криміногенну ситуацію в регіоні, розкриття резонансних злочинів співробітниками правоохоронних органів, радила містянам, як уникнути злочинних посягань на своє здоров’я та майно. Ініціатором створення такого незвичайного на той час видання та його редактором став філолог за освітою та заступник начальника міськвідділу УМВС за посадою Яків Михайлович Дрозд. До речі, журналістика стала для нього початком письменницької роботи — пізніше з-під його пера вийшло кілька книг про будні міліції та долі кращих правоохоронців міста Нікополя і Нікопольського району.
Саме із журналістики «виросли» двоє відомих наших поетів – Георгій Герасименко та Наталія Шутько. Їхні вірші глибокі за змістом, вирізняються неповторним стилем, змушують радіти, сумувати, задумуватись над сенсом життя. Це справжня поезія, гідна найвищої оцінки.
Окремо слід сказати про те, що саме в Нікополі за активної участі заслуженого журналіста України Володимира Глядченка була створена найбільша в області організація Національної спілки журналістів України, яка з перших днів існування є організатором творчих конкурсів серед працівників пера, фото- та відеокамери, цікавих зустрічей з відомими в Україні і світі колегами з центральних вітчизняних видань, різноманітних професійних тренінгів тощо.
Час минав. Старі так звані «партійні» редакційні кадри поступалися місцем молодим журналістам, а також людям, які, не маючи за плечима журфаку, вирішили спробувати себе в творчій професії і з часом доводили, що зробили правильний вибір. Нікопольцям дуже добре відомі їхні імена: Едуард Слабких, Наталія Разуваєва, Леонід Петришин, Едуард Фатєєв, Олександр Палець та інші.
На жаль, неможливо в одній публікації згадати всіх нікопольських журналістів, які в свій час працювали в газетах, місцевих телестудіях, тому прошу нікого не ображатись. Хтось з них присвятив журналістиці все життя, і навіть на заслуженому відпочинку продовжував час від часу надсилати в редакції свої замітки і статті. Інші творчу професію змінили на робітничу або пішли на державну службу. Проте можна не сумніватись, навіть останні, не кажучи про журналістів, так би мовити, до кінчиків пальців, все одно не можуть жити без свіжих новин, без закладеного десь на рівні підсвідомості бажання у кожній події чи явищі докопатись до причин, спрогнозувати наслідки, знайти позитивний та негативний бік і т.п. Це вже, як кажуть, професійна звичка, якої не позбутися.
Зі святом, з Днем журналіста, шановні колеги! Творчих всім злетів і вічного натхнення творити нашу історію на газетних сторінках, телевізійних екранах, а тепер ще й комп’ютерних моніторах.
З професійним святом всіх, хто вибрав для себе непросту дорогу – журналістику. Як професію і як спосіб життя. Це той випадок, коли зі слів складаються не лише рядки, а й долі…Як писав геній нашого народу Тарас Шевченко:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..
Ольга НЕТРЕБА.
