Міжнародний день солідарності журналістів. Шукаємо сьогоденну відповідь на гострий виклик часу: вбий фашизм у собі! Медіа-кав’ярня в офісі ДОО НСЖУ в останні дні серпня, гостинно приймаючи журналістів і представників інституцій, які вивчають ситуацію на теренах діяльності медіа-структур, начебто не розглядала суто цю проблему, але… Відповідь на будь-яке насильство – спротив.
Ми пораділи тій зустрічі, як зголоднілі за спілкуванням через пандеймійну ситуацію й війну. В обласному центрі контакти вельми неспрощені, м’яко кажучи, та для колег, евакуйованих до Дніпра, все набагато складніше, страшніше, трагічніше. Запрошення завітати на каву зворушило й розчулило, бо відійти від страхіть усього, що сталося, дуже важко. Зокрема, редактор газети „Пологівські вісті” Ірина Лісова розповіла про руйнацію приміщення районки. Вдалося врятувати частку документації — що далі? Чи є майбутнє в місцевого видання? У підвалі будівлі знайшли двох мерців… Хто вони, допоки не з’ясовано, зате відомо достеменно, що в Запорізькій області вже виявлені випадки на кшталт Бучі.
За програмою Центру журналістської солідарності „Про що, як і про кого пишуть місцеві медіа під час війни” кординатор ЦЖС у нашій області Наталя Назарова обумовила низку векторів подальшої роботи. Центри Міжнародної та Європейської солідарності напрацювали багато всього того, що згодиться в Україні. Саме тому знаємо вже, як реально допомагати постраждалим від війни. Матеріальна підтримка з подання ЦЖС (на сьогодні в області 20 осіб) це лише верхівка айсбергу можливостей новоствореної організації. Допомогли й багатьом із тих, хто втратив техніку, виїхав з рідних місць і десь усе ж та й перебуває, шукає роботу і потребує до того ж отаких кавових зізнань одне одному щодо місії журналіста на війні.
Аналітика змісту медійних програм від Тетяни Гренадьорової дозволила визначитись, наскільки змінилися ЗМІ після 24.02.2022. Про те, що до чорної дати суспільство мало дані про події не з відвертістю, характерною на сьогодні, ми вже знаємо. Відстежується зміна форматів, пріоритетів. Увага не лише героям — чоловікам, але й жінкам. Тилу. Однак ми втратили низку видань, найближчих до людини (районні). Навіч знесилення всієї системи ЗМІ.
І все ж: навіч солідарність журналістів України, бо маємо видання НСЖУ „Ми з України” за підтримки Ukrainian Media Fund. Маємо „Посібник з безпеки для журналістів” від UNESCO + RF (reporters without borders). Маємо низку місцевих медіа, що на плаву, і до того ж, врешті-решт, особистісні спроможності від кожного „Я” в даній ситуації довести насамперед собі, що
ДНІПРО — ФОРПОСТ УКРАЇНИ
не лише територіального значення. Ми захищаємо напрацювання в усіх сферах діяльності регіону, знакового для країни. Важливо зберегти все, чого не можна не втрачати. Насамперед ми дбаємо про спроможності сприяти людям, бо немає більшої цінності для держави. Маю на увазі не суто прихисток=розселення. І навіть не (прихисток=розселення) + працевлаштування. Важливо залучити прибулих до співпраці через нашу готовність виявити гостинність, надати моральну підтримку й навіть розважити на дуже високому рівні. В цьому плані просто неперевершений ДБМ. Арт-директор Дніпровського будинку мистецтв Валентина Слобода не роз’єднує прекрасне й корисне, бо в сукупності се й те — захист людини в людині, образно кажучи, ізсередини й іззовні. Адже кожне „Я”, обстоюючи самоспроможність високого рівня, перемагає руйнівні сили, бо в них тих злетів краси та добра не було, нема і… Чи може бути?
Зі свого боку аргументуємо кількома штрихами. День архітектора в ДБМ відзначили виставкою, об’єднавши роботи різних стилів і жанрів, однакові за рівнем класної роботи. Концерт обгрунтував ідеологічно прекрасні вокально-інструментальні композиції закликом скільки-небудь пожертвувати на вантажівки для ЗСУ. Ювілейна виставка до 45-річчя Дніпровського клубу екслібрису та графіки „Кобзар” також залучила таланти й меценатів, а славетний „Славутич” подарував дітям, знедоленим і знедомленим війною, дійство рівня академічного, що цілком реально для ансамблю фольклорно-хореографічного. У ДБМ відбуваються й різноманітні майстер-класи.
Журналісти відвідують усі ці заходи по-спонсорському: з пакунками речей для прибулих не своєю волею та певними сумами на підтримку ЗСУ.
Контраргументи?
Із Росії родичі надіслали інформ-запитання: „Сейчас прочитал в Интернете, что в г.Днепре в школе № 23 на проспекте Яворницкого нацики сделали опорный пункт. Расставили артиллерию и бронемашины. Готовятся к приходу русских”. На сумніви далеко не дурних родичів ми відповіли, що це — один із варіантів якось та виправдати, мабуть, право нападників убивати школи та школярів. Однак не всі ж фейки поодинці розвінчувати!
Не випадково в другому номері видання „Ми з України” вміщено звіт про Конгрес Європейської федерації журналістів під заголовком-узагальненням „Російські пропагандисти теж винні у війні,- Резолюція Європейської федерації журналістів”. Акценти розставлені дуже логічно: журналісти=пропагандисти. Варто прочитати й замислитись.
Це видання ще не стало масовим?
Так, але вихід є: варто лише завітати до КЗК „Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека імені Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія”. Тут уже й стенд, що презентує новинку, і перші зацікавлені читачі…
Журналісти сказали своє слово правди в контексті виклику від 24.02.2022 — бібліофіли (штатні й група підтримки) оперативно підхопили. Готові й додати до теми низку видань, без яких не збагнути, чому саме 8 вересня відзначається МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ СОЛІДАРНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ і відколи, бо надто складні та мінливі
КОЛЬОРИ ПРАВДИ
на різних дистанціях розвитку суспільства. В різних тлумаченнях потоку життя певної місцини в певний час. Я згадую добу своєї роботи в Антифашистському центрі ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві й замовляю в бібліотеці до перечитування „Репортаж із зашморгом на шиї” Юліуса Фучика.
… Тоді правда була червоною. Маючи при собі вже готовий травневий номер газети „Руде право”, Юліус вирушив на зустріч з ад’ютантом Міреком. Старт у в’язницю та на смерть — 24.04.1942. Недоконспірувалися… Гестапо… Хтось та й знає, що готується антифашистське повстання… „Нас будуть мучити…”
Щоденник із зашморгом на шиї він вів аж до дня страти (08.09.1943). Книгу-щоденник було видано в 1945 році, а в 1950-му твір здобув ПЕРШУ МІЖНАРОДНУ ПРЕМІЮ МИРУ.
Приймаючи гостей Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у 1957 році, Москва співала „Подмосковные вечера”, вшановувала пам’ять героїв-антифашистів, а вже від 1958-го, відзначаючи Міжнародний день солідарності журналістів у день страти Юліуса Фучика, ми проголошуємо: „Світові — мир!”
ХІІ Всесвітній фестиваль молоді та студентів у 1985 році відбувся в Москві не випадково, бо головного переможця в Другій світовій заперечити нереально. СРСР одержав право на проведення фестивалю в рік 40-ліття Великої Перемоги цілком закономірно й провів захід грандіозно. Червоні гвоздики пам’яті й боротьби забарвлювали патріотичні акції, а „Подмосковные вечера” лунали, мов наскрізний гімн фестивалю на перспективу.
Провідний слоган ХІІ-го Всесвітнього: „Участь. Розвиток. Мир”. Головний аргумент за мир: „Фашизм — це війна”. Ідеологічне забезпеченя боротьби за мир: „Ми всі в одному човні”. Тобто: не розхитуймо, бо втопимось.
Антифашистський центр відвідувало стільки представників від ООН та ЮНЕСКО до місцевих громадських об’єднань, що й не злічити. Наша пресова група готувала стільки матеріалів, що… Так-так, не злічити. Було, про що розповісти. Приміром, делегація ФРН подала пакет інформації по проявах неофашизму. Польща прибула з „Живими експонатами”, як наразі це модно говорити. Колишні в’язні Освенціму переконливіші за будь-які теорії. Ми вразили прикладами з місць „Фестиваль у Москві — фестиваль скрізь”.
Від активу делегації ФРН якось та запитали: чи є, мовляв, у вас неофашисти?
Відповіла, як є. Тобто: є. З ними не цяцькаються, виявивши, але чи всіх удається виявити… Навела низку прикладів. Мені теж чимало цікавого розповіли про нас — очима від ФРН. Один із прикладів так зачепив, що склала повість, але й досі не друкую. Не можу перевірити, чи правда.
Правду про всю ту мою фестивальну добу життя можна прочитати в газеті „Прапор юності”, звернувшись до КЗК „Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека імені Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія”. Тут і книга моя „Поспішайте творити добро”, де глава „Пашка Гітлер править бал”, не від сьогодні. Все, як є. А щодо сьогоденного фашизму раджу почитати „Чуму” Альбера Камю. Написано ще в роки Другої світової, та настанова ніби до нас: мовляв, не доскіпуймось до причин виникнення недуги, коли є певні можливості лікування. Скоріше лікуймо!
До „Чуми” замовляю ще й збірочку творів Федеріко Гарсіа Лорки. Він упевнював сучасників, що сам іспанець до мозку кісток, але не вбачає в цьому права на перевагу над особами інших національностей, — і всім справжнім патріотам Іспанії того бажає. Тоді така позиція була вкрай небезпечною.Франко зі своєю бандою сповідали своє. Фаланга в середині 30-х начебто була ворогом СРСР, дітей Іспанії вивозили до нашої країни, що воює з фашизмом. Іспанського антифашиста Лорку розстріляли в 1936 році. Його правда про страшні дії фалангістів мовою поезії, публіцистики, драми написана кров’ю.
Дуже стрьомно, та часом думаю: а раптом геній рівня Федеріко в ті ж самісінькі тридцяті у налаштованому на швидкісне будівництво соціалізму СРСР висловився б як передовик праці від гегемону (робітничий клас) про неприпустимість особистої перваги над іншими прошарками суспільства? Ще й склав би хай не в стилі канте хондо, бодай із балалайкою замість гітари щось про колгоспорганізаційний голодомор?
Запитання риторичне.
Радянська червоність тієї доби яскраво блимає свіжою кров’ю, що заливає брунатне полотно путі до комунізму.
З відстані років усе це дуже важко відчути реалістично. Усі ми (прес-обслуга ХІІ Всесвітнього) добре знали, що таке націонал-соціалізм. Але ж соціал-соціалізм…
Замовляю в бібліотеці ще й „Де ти був, Адаме?” Генріха Теодора Бьолля. Світ уже знає про ФРН і НДР, автор з ФРН. Гострий антифашистський, соціально-критичний роман видано в 1951 році. Замовляю, тамуючи в душі „Де ти був, Іване?” Адже знаю: мешкаю на території, яка вийшла зі складу СРСР у межах, що дісталися нам спадщиною від Солдатів Перемоги 1945-го. Ні в кого немає права дорікнути радянському Іванові за встлання м’ясом путі до Берліна й прапор над Рейхстагом кольору ще не захолоднілої крові.
А тему страждань і каяття вояка, озвірілого на війні, ніхто ще краще за Жан-Поль-Сартра (екзістенціаліст, як і Камю, до речі; обоє нечервоні підтримували Рух опору) не прописав. Замовляю „Затворники Альтони” і… Доволі на сьогодні. Крапку замість трикрапки в цій темі поставити, мабуть, просто неможливо. Доступно хіба що констатувати ДЕЩО, проспівавши
„…А У НАС ВСЁ ПУЧКОМ, ВСЁ ПУЧКОМ…”
разом з Потапом і Настею під фонограму, якщо бракує особистої співочості. Улюбленці публіки переконливо прокоментували можливість пройти „бочком” там, де не вдається взяти простір брами, абощо… Сказано талановито. Настільки, що аж хочеться заглянути в ретро від Маяковського, який глузує з приводу: мовляв, „…мы только мошки, мы ждём кормёжки — закройте, время, Вашу пасть! Мы обыватели, нас обувайте вы — и мы уже за вашу власть!”
От і взувають. Де саме й хто кого, подумайте самостійно. Зробіть висновки щодо результатів. Яка гра слів у контексті різних часів і сленгів!
Не смішно?
Додам до всього сказаного вище лише простий переклад з італійського: фашіо — саме той пучок, зв’язочка редису чи кропу, волоссячка десь на потилиці чи рука в кулаці. Об’єднання. Угрупування. Партія.
У прямому сенсі чи метафора, та… Пучечок. Якого забарвлення, то вже від виклику часу. Червона армія, потребуючи права на свій вільний мікрофон, одержала „Лівий марш”. Біла ж нічого сильнішого не винайшла. Для наступу та руйнації старого світу годилося просте й доступне: „.. если в партию сгрудились малые, сдайся, враг! Умри и ляг! Партия — рука миллионопалая, сжатая в один разящий кулак!”
Утримуюсь від коментарів, бо свого часу ці вірші стали зброєю на поразку й у роки Другої світової. Але ж мислити сьогодні слоганами вікон „РОСТА” і передвоєнних п’ятирічок уже просто небезпечно. Коли ж риють окопи в рудому лісі й обгрунтовують безпеку риттям окопів партизанами під час Другої світової, спадає на думку щось і про вплив кінноти на результати війни тоді ж, коли ворог бліц-кригом опинився майже під Москвою.
Журналісти є тими, хто мислить на випередження й працює на презумпцію правди. В усякому разі — повинні такими бути. Про тих, кого вже відзначили за бойові заслуги, сказано багато. Замало сказано про колег, які на території Дніпропетровщини працюють на збереження тих цінностей, що не мають ціни. В обласному центрі ми бодай маємо реальні можливості консолідувати зусилля, та ледве подалі…
… Я збираюся в Обухівку. Тут колега, начебто позбавлена такої реальної можливості, самотньою не почувається. Депутат селищної ради VІІІ скликання Оксана Білоус організувала численні акції на підтримку ЗСУ. Талановита журналістка й авторка віршів та пісенних композицій концертує з діточками, які мамі — головна підтримка. Новинка сімейного бренду: Петриківський розпис. О, то вже на перспективу „Далі буде”.
Чи буде?
Віримо, що не так-то вже й далі.
Наталія АБРОСИМОВА.
P.S.
Юліус Фучик (1903-1943) написав „Репортаж із зашморгом на шиї” незадовго до страти й закликав: „Люди, будьте пильними!”
Чого ми недопильнували на сьогодні, слід розібратися невідкладно. Єднаймося на ниві боротьби за правду, сказану своєчасно. І щоб за це — не розстрілювали.