Поет, прозаїк, перекладач. Журналіст і письменник. Лауреат багатьох літературних премій. Все це Олександр Завгородній. В 1968 році у республіканському видавництві «Молодь» вийшла його перша книга поезій «Радію людям». Згодом з’явилися поетичні збірки «Перевесло» (1986 рік) та «Із подиху і подиву» (1989). Загалом за своє творче життя він видав понад 25 різних книг. Особливе місце в цьому переліку займають його переклади з естонської та фінської мови. Як сказано у книзі його вибраних творів «Лет», яка в 2011 році вийшла у видавництві «Ліра», він також займався перекладами з інших мов. Зокрема, з польської, литовської, угорської, шведської, французької, російської, іспанської. Олександр Завгородній двічі лауреат естонської премії імені Юхана Смуула, лауреат літературної премії імені Максима Рильського, ряду інших. Тривалий час працював літературним редактором обласної педагогічної газети «Джерело».
Олександр Сергійович народився 25 січня 1940 року. Нині йому виповнилося б 80 років. Хороша дата. По-справжньому ювілейна. Хоч є і неювілейна печаль: Олександр Завгородній відійшов за Межу Вічності 28 січня 2018 року. В січні народився – в січні й не стало… Однак пам’ятаємо. І шануємо. Пам’ятаємо й шануємо, як прекрасну людину і надзвичайно талановиту особу. Такі люди, як Олександр Сергійович Завгородній, справжня літературна гордість держави України.
У нього було і вже назавжди залишиться самобутнє Поетичне Слово. Згадуючи це світле ім’я в день його 80-річчя, хоча б коротко доторкнемося до його Поетичного Слова. Це справді самобутня поезія. Переконайтеся в цьому. Як тільки майстерно й виразно написано, скажімо, ось цей весняний етюд. Придивіться до нього.
Стоять дерева в білих кімоно,
І поміж них щонайпишніші – вишні.
Шовково вітер гіллячко колише, –
Немов листа до квітня біло пише…
Стоять дерева в білих кімоно…
Ну як – побачили оту майбутню білу весну, відчули її? Побачили оті дерева в білих кімоно? А для того, щоб створити таку картину, треба бути художником слова. Він був таким художником слова. Був людиною, яка всім серцем шанувала природу і її по-справжньому казкову велич. Ось хоча б в оцій мініатюрі:
А день сьогодні –
золотень.
Хоч сонця
зачерпни!
День-золотень!.. Як зримо. Бери й черпай отого сонця стільки, скільки тобі треба! Й чим більше на душі отого сонця, тим яскравішим буде кожен прожитий день. Все просто…
А ось продовження все тієї ж теми, хоч ці вірші й написано в різні роки. Однак сутність душевної чистоти – вона беззмінна. Тому й бачилася вона поетові все такою ж чистою:
Така вже синь,
що навіть проліски
сховалися у небі…
Побачили й цю картину?.. Проліски… сховалися в небі! Бо навколо така синь, така синь!.. Хоч свою поетичну увагу Олександр Завгородній приділяв не лише весняним чи літнім пейзажам. В різні роки (і в юності, й уже пізніше) бачилося й інше. І, як і годиться для поета, бачилося в його особистому поетичному світогляді. Наприклад, як ось у цьому образному зблискові:
Листя жовте –
сивина тополі
нагадує:
ось-ось настане осінь…
«Листя жовте – сивина тополі…» Так міг сказати лише поет. Поет справжній. Яким і був Олександр Сергійович. Адже він щоразу бачив те, чого не бачили інші. Наприклад, як і в оцій ось також своєрідній для нього осінній темі:
Улюблений мій клен осиротів –
одзолотів. Уже глибока осінь…
А ось ще один поетичний штрих до все тієї ж осінньої теми:
Уже чорніють гнізда на деревах,
Глибока осінь – глибшої не бачив.
І далі – людське й поетичне бажання:
…І чекатиму провесни в січні,
Як ніколи-ніколи в житті.
Перших пролісків очі магічні
І лелечі очі золоті…
Всі ці поетичні ноктюрни написані Олександром Завгороднім у різні роки. Зрозуміло, що це лише дуже й дуже коротенькі штрихи до його прекрасної поетичної постаті. Взято їх все з тієї ж книги вибраних його творів «Лет». Тому попереду у літературознавців, думається, досить широкі можливості для того, щоб у повній мірі розкривати (і розкрити!) по-справжньому яскравий талант цієї поетичної особистості. Як і яскравий талант особистості прозаїка. Як і особистості перекладача. Це та робота, яка вже ведеться і в майбутньому буде продовжена. Таланти треба зберігати. Для історії й прийдешніх поколінь.
А як тільки знайомі ось ці деталі, на які також звертав свою увагу Олександр Завгородній. Тут немає чогось придуманого, немає фальші. І все так знайомо, все так знайомо. Ось хоча б у цьому ось рядку:
Поезія – наче мінне поле…
А що? Все правильно. Наче мінне поле. По якому треба пройти з краю в край. Пройти й не наступити на те, що може рознести тебе в пух і прах. Так, що все правильно, все дуже й дуже точно. Як ось й отут:
Оце і є поезія, коли
болить під серцем слово, наче рана…
Слово – яке болить! Слово – наче рана!.. І якщо не буде боліти, то не буде й Слова Поетичного. Все, знову ж таки, просто й зрозуміло.
А як тільки знайомі ось такі ситуації!
Найкращий вірш,
ти віриш, –
чистий аркуш…
І тут також все правильно – чистий аркуш. На якому треба записати те, чим ти найбільше вражений, що тобі найбільше болить. Інакше вірша просто не буде. Бо тоді, коли цей аркуш паперу так і залишиться чистим, тоді буде чутися й бачитися зовсім інша картина, про яку також говорить Олександр Завгородній:
У світанковій тиші
я почув:
ридали вірші
недописані…
І чим, скажіть, це не душевний заклик для поетів (де б вони не жили!), щоб вони ніколи не залишали свої вірші недописаними?
А ось і щира віра поета в те, що оте Поетичне Слово буде вічним:
Рідної мови долоні
не захолонуть ніколи.
Рідної мови очі
знаю, – не згаснуть повік.
Не захолонуть. Ніколи. Як і не згаснуть очі рідної мови.
Олександр Завгородній. Він був і залишається. Поет, прозаїк, перекладач. Письменник і журналіст. Світла йому пам’ять і найнижчий уклін за його поетичне бачення світу.
Олександр ПІЛЬОНОВ.