ШЮЖ діє в рамках програм обласного дитячо-юнацького кіноцентру „Веснянка” від 1998 року, має певні успіхи й упевненість у тому, що спроможна зорієнтуватися в часі й просторі, як це притаманно практиці ЗМІ стосовно викликам сьогодення. Мені дуже приємно визнавати власну спроможність реально допомагати своїм вихованцям зорієнтуватись у світі професій, затребуваних сучасними ЗМІ. Репортер або літературний редактор, публіцист або коректор… менеджер медійних проектів… арт-дизайнер… режисер аудіо-відео-програм…
Широка сфера діяльності в єдиному вибуху інформації, що лине до сучасника.
Вузьке й невблаганне лезо бритви, що є дистанцією до правильного сприйняття поданої в широкий світ інформації аудиторією, порозумітися з якою прагнемо.
Ми до жаданої аудиторії: „Ширше коло!” — у відповідь…
Що саме?
Чи зуміли розширити рамки сприйняття інформації, яку подаємо людям?
Тема конкурсу, підсумки якого щойно підведено, дає низку відповідей на запитання.
Конкурс наш — ЮНТЕЛЕПРЕС.
Тема наша:
РАМКИ В МОЇЙ ГОЛОВІ
Наші вихованці самі висунули таку тему на 2018/2019 навчальний рік. Ми сприйняли — нам відповіли… Аж зовсім не такою кількістю поданих на конкурс робіт, як хотілося б у відгук на власну (вихованську, не від педагогів — спущену звище!) ініціативу, тобто — знизу. Однак і не той (що правильно кажуть!!!) випадок, коли кількість перетворюється на якість. Просто було багато справді цікавих робіт. У всіх номінаціях. Переможні фото ми побачили класні, радіо- та телесюжети — пронизливо ексклюзивні, а вже тексти для друкованих ЗМІ… Варто бодай мінімум процитувати.
Отже: Ольга СИРОТІНА, „Еволюція?”
Робота від молодшої групи, керівник Ірина ВІРЧЕНКО (Кривий Ріг, Покровський район, загальноосвітня школа № 121).
Фрагмент: „Рамки лише в твоїй голові…
— Не чіпай! Не чіпай собачку, вкусить собака!
Ну-ну-ну, собака, геть звідси, не махай своїм хвостиком, не рознось нам заразу! Жіночка, приберіть вашого звірюку, не бачите, що дитина тут? Порозводили дармоїдів…
Не чіпаю. Дуже хочеться погладити блискучу спину, зазирути у веселі собачі очі, подивитися, як пес приносить суху гілку або прокусаного м’яча. І щоб оцей великий сусідський доберман облизав моє обличчя теплим рожевим язиком. До речі, довго була впевнена, що Доберман — це прізвище. А Кай — ім’я. Кай Доберман. У своїх мріях я наділяла цим чарівним іменем всіх персонажів чоловічої статі.
Але бабуся каже, що не можна. Собака неодмінно вкусить, кіт неодмінно подряпає, пацюк взагалі гидота. І нема чого робити тварині в домі. Бо це безлад і антисанітарія…”
Іще й іще низка фрагментів — про „можна” та „не можна”, „годиться” та „не годиться”, „потрібно” та „не потрібно”… Ага, знову про собак:
„… Чудова спаніелька Феня біжить назустріч, а я… „В неї брудні лапи”…
Лише авторка роботи в числі розкутих ровесників ухиляється від пестощів чудової спаніельки, лише вона почувається в чомусь обмеженою, неповноправною, чогось та позбавленою…
Хіба не риторичне запитання для дорослих „Навіщо?” від авторки?
Я не знаю методів роботи зі своїми вихованцями Ірини Вірченко. Вона сама (дуже того хочу) виступить зі своїми зізнаннями. Від себе ж додам лише свої зізнання. Про те, як працюю з веснянцями вже багато років, у тому числі — готуючи до певних конкурсів.
Завершуючи ж оповідь про даний, скажу: порадила сміливіше мислити по-журналістському. Від нас, абсолютно спроможних регулювати рамки сприйняття інформації, так багато залежить у формуванні векторів розвитку суспільства в усьму розмаїтті потреб і настроїв людей, що варто подбати й про свої рамки. Закони про ЗМІ, Кодекс журналістської етики багато чого регламентують, але в кожній конкретній ситуації долучається ще й моральність профі. Це не пропишеш, як рецепт, на кожну конкретну ситуацію в часі й просторі. Це виборюється в процесі боротьби за вільний вибір. Ми не можемо не вагатись, як вчинити в обставинах, навіть непрогнозованих, однак завжди мусимо визнати: необхідно зробити саме те, чого не можна не зробити.
Пестити або не пестити собачку — це ще не гранична ситуація, де вирішується щось на рівні „Бути чи не бути”, але: коли підліток замислюється щодо власних бар’єрів у ситуації… Це вже крок до самовизначення в контексті буття. Надто ж у молодшій групі.
Які подальші кроки?
Надаю слово Григорію Гарченку, який реклами не потребує в колах письменницьких та журналістських, а в наших веснянських — і поготів:
Ви всі такі талановиті.
Натхнення зичу вам щомиті.
Вам творча до лиця снага.
Хай вам ваш Геній помага!
Перекладаючи на прозу, можна лише додати: найстрашніший гріх — зарити свій талант у землю. Розкриття власного дару від Бога є й випробуванням, і насолодою саморозкриття, і… просто життям за покликанням. Не зраджуйте себе — і доля не зрадить вас.
Отже: до конкурсів — як до бар’єру!
Пробуйте свої сили в усіх змаганнях, які змолоду, а зрілість віддячить за те входженням у професії, де ВАШЕ.
Від мене ж — конкретний приклад, як журналіст сприяє розширенню тих рамок, які на користь людям. Беру газету „Естафета”, з якою співпрацюю по-волонтерському багато років поспіль. Цитую від себе:
„Озвучмо все, що на екрані!
Смартфон допомагає незрячій людині
налагоджувати контакти з усім світом
12.03.2019 розпочалися курси з навчання тонкощів користування смартфоном. Це стало можливим завдяки компанії LIFESELL, яка надала телефони в розпорядження ДОО УТОС для проведення занять і стала спонсором семінару для майбутніх викладачів
На першу зустріч в офісі (Дніпро, вул. Шолома Алейхема, 4а) голова правління ДОО УТОС Василь Горбенко запрошував представників ЗМІ — відгукнулася вмить „Естафета”, що цілком закономірно…
…О, цікаво було всім, викладачам і слухачам, а для журналіста зустріч стала приводом замислитися: чи не уявити себе десь о третій після опівночі? Коли чому б і не вступити в діалог зі смартфоном, не вмикаючи світло?
А від цього — якнайдетальніше, будь ласка!!!
…Смартфон допомагає незрячій людині якнайкраще налагоджувати контакти з усім світом. Навіть з першого заняття можна зробити висновки: люди, які не бачать, одержують справді золотий ключик, що прочиняє крок за кроком нові й нові двері до все ширшого кола спілкування, спрощує процеси входження в діалоги з різними співрозмовниками, зрячими та незрячими, дозволяє чути тексти… Всього й не злічити, що дає кожному цей золотий ключик, вручений з щирою доброзичливістю компанією LIFESELL!
Перші успіхи під час ознайомчо-стартового заняття зробили Стефанія Захорольська, Валентина Черкасська, Марина Васильківська, Зоя Павленко та Віктор Волосюк. Усі щиро зізналися, що нова програма є без перебільшення одкровенням, бо самостійно того й не уявити навіть… Але під керівництвом членів ДОО УТОС Сергія Зеленкова (викладач курсу з незрячими) та Лесі Лимар (інструктор з організаційної роботи ДОО УТОС — тифлопедагог) уроки сприймаються зі сміливістю й задоволенням. Адже наставники навчають насамперед не боятися нового і демонструють, як найпростіше засвоїти певні операції, необхідні для входження в курс справи.
„…Чи не уявити себе десь о третій після опівночі? Коли чому б і не вступити в діалог зі смартфоном, не вмикаючи світло?”
Сергій Зеленков розповів про музей „Третя після опівночі” аж зовсім не випадково. Є такий у Києві, де вони з Лесею взяли участь у тритижневому інтенсивному семінарі з невізуальної доступності сенсорних смартфонів, який проводив Навчально-інформаційний комп’ютерний центр УТОС для колег з Дніпровського та Маріупольського УТОС. Під час того семінару наші викладачі дізналися, зокрема, що новий соціальний проект відбувся завдяки партнеру Навчально-інформаційного комп’ютерниого центру УТОС — компанії LIFESELL. Минулого року одержали знання кияни, а вже наразі набули необхідних навичок представники різних регіонів, щоб масштабувати курси по всій країні. Наскільки це важливо в плані убезпечення та комфорту життя незрячих, пояснювати зайве. Краще слугують людям сучасні засоби мобільного зв’язку — більше в кожної особи незалежності, впевненості в собі!
Якщо тим, хто бачить бодай з допомогою окулярів чи лінз, усе це не цікаво, знову повторимо
„…чи не уявити себе десь о третій після опівночі? Коли чому б і не вступити в діалог зі смартфоном, не вмикаючи світло?”
Адже в музеї „Третя після опівночі” є квест-кімната, куди кожному слід би потрапити, щоб уявити собі стан людини, яка не бачить. Спробувати навпомацки впізнати якусь особу, чия скульптура вміщена в експозиції… Зорієнтуватись у просторі…
Ви вже заплющили очі чи вимкнули світло у власній квартирі?
Отож…
І зрячому згодяться певні програми, що пропонуються новим соціальним курсом наук, повірте.
Згодяться й програми, які навчають правильного поводження в середовищі людей з інвалідністю. Адже під час нашого заняття 12 березня в офісі ДОО УТОС не випадково згадували про непорозуміння, викликані масовим невіглаством населення щодо особливостей спілкування з незрячими й не тільки. Ой, і тростина біла — не знак: увага! А вже правильно провести, якщо просять допомогти, то вже тяжке випробування…
Прикро.
Іще більше прикро, що представників ЗМІ, яких так багато в Дніпрі, ми не побачили. Оце лише „Естафета”…
Залишається тільки покладати надії, що журналісти зацікавляться-таки новою інклюзив-програмою, донесуть до широких верств населення важливість саме такого курсу наук не лише для незрячих, а ще — поцінують високий рівень викладачів, які вміють інтелігентно, доброзичливо доносити до своїх слухачів знання, важливі для підвищення самодостатньості, незалежності особи.
… Дві години заняття проминули, мов мить. Домашнє завдання: репетирувати вдома жести.
Жестове спілкування з екраном потребує певних навичок, необхідна практика…
…Усього 12 занять, а потому — наступна група.
І залишається тільки додати, що переказати кожне заняття не в змозі жодний засіб масової інформації. Заняття необхідно відвідувати особисто, мати викладача — тренера, щоб рука-в-руку повчитися всьому тому, що вдома належить іще самостійно ре-пе-ти-ру-ва-ти”…
…………………………………………………………………………………………………………
Я подарувала цей номер „Естафети” методистові „Веснянки” Еліні Мосоловій, яка вела захід з нагородження переможців конкурсу ЮНТЕЛЕПРЕС’19, щоб у всіх юних, кому хочеться стати журналістами, був приклад від голови журі — ЯК ПРАЦЮВАТИ НА РОЗШИРЕННЯ СПРИЯТЛИВИХ ДЛЯ ОСОБИСТОСТІ РАМОК.
Один із тих, що можу наводити й наводити.
Але ж і час нагадати про певні обмеження…
Але про це вже — далі.
Від обіцянки поділитися власним досвідом роботи з юними, які мають на меті стати журналістами.
Я спробую подати свою методику через низку занять у „Веснянці”.
ПРАЦЮЮ В ЖАНРІ „МАЙСТЕР-КЛАС”
Ми готуємось до конкурсу “Юнтелепрес”-2017. Тема: „Чи легко бути молодим сьогодні?”
Я маю до занять книгу „Поспішайте творити добро” — власну, авторську (Н.Абросимова, Дніпропетровськ, „Промінь”, 1990). Маю флешку від останніх подій, у яких брала безпосередню участь. Розділ — вступ до книги „Поспішайте творити добро” маю в роздруківочках, для кожного учасника занять.
Усі запрошені мають флешки, щоб узяти найцікавіше з фотосесій.
Починаємо зі вступу до книги „Поспішайте творити добро”. Він є зверненням до читача: „Мистецтво бути молодим”. Інтерактивність отого вступу абсолютна: „Сподіваюсь на діалог, відмовляючись від зайвих коментарів змальовуваних доль і ситуацій і залишаючи за читачем право на самостійні резюме. Виходжу, як то кажуть, з відкритим забралом. А ви?”
У вступі згадується фільм „Чи легко бути молодим?”, від якого — тема конкурсу поточного навчального року. Є й фраза: „Багато хто сприйняв фільм „Чи легко бути молодим?” як загравання з молоддю, яка просто не бажає „йти в ногу”. Подібну оцінку слід сприймати за небажання зрозуміти, що молодим справді нелегко”.
От і „танцюємо” саме від цієї фрази.
— Що ми знаємо про напуття пра-пра-пращурів не кшталт берегти плаття, поки нове, а честь — від юних літ?
Як виявляється, не знаємо нічого, зате спливають у пам’яті чарівні рядки пісень про команду молодості нашої та перший тайм, що вже відіграли й виграли, врешті-решт, істину про „невтрачання самих себе = вірність юності” у виконанні вічно юних бабусь Людмили Гурченко та Едіти П’єхи. Згадується неперевершено пронизливий романс про білі акації в Києві — „Дні Турбіних”, трагедія вибору молодості в часи громадянської. Боже, якими були ми наївними…
Невже молодість — ностальгія зрілої людини по тому, що не сталося?
Шукаємо відповідь у книзі „Поспішайте творити добро”.
Зла завжди в усі часи було й було, та порада класика (лише той гідний щастя й волі, хто щодня йде за них у бій) вічна, як геніальний „Фауст”…
Автора знають: Гьоте. Твір про потяг до вічної молодості сприймають правильно.
А заклик до готовності щодня йти у бій за щастя й долю?
Читаємо „Квіти на снігу” — нарис із книги „Поспішайте творити добро”. Командир ОКЗД (оперативний комсомольський загін дружинників) Криворізького заводу „Комуніст” Анатолій Маляренко загинув у такій буденній, здавалося б, ситуації, що який то там бій за щастя й долю?
Але він захищав не якусь окремо взяту безпорадну молодичку, він захищав ідеали, які справді — квіти на снігу…
Читаємо розділ „Випробування вибором”. Він починається з листа: „Якось моя подруга дала почитати свої записи — надто запам’яталися мені рядки: „Всі дівчата думають про НЬОГО, обирають собі ідеал. А мені подобається лише один — АІСТ. Я придбала книжечку поезій цієї сміливої людини… Якби кожен із нас увібрав у себе хоча б краплину з джерела Аістової поезії, то вмить помолоділи б і розквітнули наші серця! З повагою, Вікторія Масюк, член комітету комсомолу, відповідальна за ідейно-політичну роботу в школі”.
Саша не розміняв свій талант на кон’юктурні теми, яким легко пробитися в періодику, збірки на соціальне замовлення і т.ін. Ніде не надруковані за життя, його вірші пройшли з „афганцями” всю війну. Його невмируще „Якщо не я, то хто ж? Хто ж, якщо не я?” взяли на озброєння чорнобильці — ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС. Адже він знав, що метеорит горить миттєвість, та сяйво лине до землі, даруючи світло та надію в ім’я життя на землі. А ще він дуже кохав Лору-Лорієтту-Лорентину… Був абсолютно відданим своїм побратимам — афганцям, яких прикривав з такими, як сам, абсолютно відданими…
За вічні цінності, неперехідні й рятівні в усі часи, не можна не боротися!
У розділі „Сто листів про кохання” любов перемагає смерть. Ліда й Сергій Шерстюки вийшли з випробування Афганом вірними одне одному та Батьківщині. „Повернувшись додому, Сергій не шкодував часу на зустрічі з молоддю. Отак і вкарбувалася у пам’ять та недовга відпустка: тут урок мужності, там виховна година… Біля Письмачівської школи вони з Лідою на пам’ять про зустріч горіх посадили… Школярі розпитували про все підряд: про афганські звичаї, бойових друзів, плани на майбутнє… Цікавилися, за що нагороджений молодий офіцер орденом Червоної Зірки, медалями „За відзнаку у воїнській службі” та „70 років Збройних Сил СРСР”, Знаком ЦК ВЛКСМ „Воїнська доблесть” та афганською медаллю „За мужність”… І спливали у пам’яті епізоди, незбагненні для непосвячених”.
Збагнути він допомагав особистою переконаністю в тому, що все було в них саме так, як колись Ліда написала: „Життя, хоча й важке в нас, — прекрасне. Хіба ми не цікаво жили?”
Залишається тільки сказати: непересічною цінністю вибору з юних літ є усвідомлння причетності до „Все починається з кохання” та „Любов і Батьківщина — єдині”.
Кому пощастило це збагнути своєчасно, той і світлий промінь своєї епохи.
Про ту добу, що в книзі „Поспішайте творити добро”, сказано цілком об’єктивно. Лише перелік розділів („Супермен Малий”, „Зона лиха”, „Пашка Гітлер править бал”, „Маска, я тебе знаю!”) дає зрозуміти, що то за тло до світла, образно кажучи.
У нас на часі — тло війни та розбрату на території України.
Комусь іще вчора видавалося, що в нас останній спалах патріотизму —Афган з Чорнобилем, та в усі часи є сили, які хоч і всупереч, та відстоюють своє право жити на рідній землі. В АТО коїться біда, що просто шматує Україну, висмоктуючи наші сили, наші творчі спроможності.
Хто може протистояти лиху?
Насамперед — молодь, яка робить свій вибір.
Висновок: наша непересічна цінність — патріотизм у всі часи. Завдяки й усупереч. Важливо зберегти цю прекрасну традицію як естафету вірності рідному краю, немов генетичний код.
А як „закодувати”, образно кажучи?
Мені колеги — чорнобильці якось принесли макет пам’ятника: ікона „Чорнобильський Спас”, лелека, розбурханий четвертий блок… Ну, повний „джентльменський набір” штампів на тему. Впізнавано все буде — чи не так?
Так, безумовно.
А віршик до того?
Склала:
Я серцем полину
крізь простір і час
на присмак полину
в „Чорнобильський Спас”,
бо істина вабить
проста і відверта:
де вічная пам’ять,
там МНОГАЯ ЛЄТА!
Якби я знала, наскільки спотворять ідею цією ритуальною спорудою, поспіхом і потай (уночі) „вляпаною” в територію обласного центру, де буцімто якийсь будинок надумали звести…
А втім: це вже зовсім інша історія — дослідження для найдопитливіших. І моя окрема розповідь про пам’ятники та пам’ять. Обіцяю (далі буде, в жанрі майстер-класу!).
Отже: я буквально „штовхаю” дітей у вир збирання живого матеріалу. Адже надто велика спокуса все витягати з мереж, навіть не замислюючись над тим, що туди хтось якось і „встромляє” живі матеріали!
Чи готові мої діти саме до того, вирування життя?
Тут ідеш і справді, мов по лезу бритви, обираючи теми та події, зважаючи на вікові особливості слухачів ШЮЖ. Приміром, побажання старших організувати виїзд у Київ на майдани 2013 — 2014 я категорично відхилила. Заборонила навіть відвідувати місцеві майдани в обласному центрі. Відмінила дуже цікаву програму, побудовану з урахуванням можливостей музею місцевого самоврядування (приміщення облради). Адже поруч вирував наш майдан!
Всі неповнолітні — отже, беріть на себе, мовляв, лише те, до чого вже готові.
Останнє стосується не лише даної конкретної ситуації.
Є проблеми, до яких йще дозрівати й дозрівати.
Але достатньо дуже важливих тем, які вже буквально вимагають від юних особистого втручання, особистої відповідальності. Придивіться, приміром, якнайуважніше до своїх будинків та прибудинкових територій. Ви тут формуєте середовище побутування, розважаючись чи шукаючи майданчики для спортивних занять, щодня виходите звідси до школи, магазинів, пошти… Що в наявності навколо?
Дослухалися мої найкращі вихованці!
Підготували низку фотосюжетів та коментарів про свої будинки та мікрорайони (додаю приклади, читайте вже в другому розділі).
Підготували невеличкі звіти про ювілей АТБ (у своїх мікрорайонах).
Напередодні виборів кілька років поспіль діти збирають видання різних партій та блоків, які ми обговорюємо на заняттях. Декому це відбиває охоту займатися журналістикою, однак краще раніше зробити правильний вибір, аніж витратити роки навчання десь у виші й не працювати потому за фахом.
Висновок: найкращий урок для майбутніх журналістів — від події, що наразі актуальна. Від новин своєї реальної місцини. Для того необхідно бути самому завжди на вістрі часу, вміти працювати з аудиторією на рівні коментатора поточних подій, а ще краще — учасника якихось із них, імпровізуючи по ходу запитань, маючи переконливі аудіо-відеоматеріали.
Чи не занадто я вимоглива?
Ні. Просто знаю, наскільки профанується начебто прекрасна справа (навчання журналістики) спробами перетворити реальну роботу з дітьми на гру чи повчання через теорію. Бавитись у контексті такої складної, елітної професії просто небезпечно, бо ми бачимо, як „ігрища” виливаються в трагедії для самих журналістів і не тільки, призводять до перетворення ЗМІ на засоби маніпуляцїї інформацією. Ми вже не інформуємо, як є, а творимо численні піар-проекти. Рекламуємо навіть таке, що гріх „проштовхувати” за товар.
Виклик часу: суспільство гостро потребує правди, просто інформації, а не фейків у красивих обгортинках. Потребує грамотної форми подання цієї правди, а не титрів з помилками. Тем і сюжетів, які справді визначальні для життя. Журналіст, який це розуміє, творить добро для суспільства у своєй сфері діяльності.
Моя книга „Поспішайте творити добро” завершується трьома главами — саме так і названими. В них розповіді про клуб „Дорослий дитячий будинок”; асоціацію молодих істориків, які взялися за „білі плями” в біографії країни; становлення та розвиток афганського та чорбильського руху ще й інформація про „Соціальну швидку допомогу”, яка — разом з усіма прогресивними організаціями третього сектору. Тоді викликом часу були саме новоутворення, спроможні повернути „зашорене” суспільствово обличчям до правди, гострих проблем доби, які замовчувалися й забазікувалися на догоду буцімто високій меті — нерозхитування стабільності життя.
Наразі процитую заключну частину свого давнього твору:
„…Я гортаю читацькі листи, що їх одержувала рік у рік, працюючи в різних редакціях і збираючи по зерняті матеріали для цієї книги, — і численні дописи останніх літ викликають асоціації з напівзабутою дитячою грою: „Тепліше, іще тепліше… Ось-ось воно, майже поруч — ви неодмінно знайдете…”, – отак і написала тоді, не знаючи ще наперед, наскільки спрацює в житті все те моє „поспішайте” у контексті реальної співпраці з об’єднаннями третього сектору.– А мені лишається тільки чекати на нові листи, які конкретизують уже усвідомлену думку про те, що „всі ці благодійні організації та фонди потрібні тим, про кого ми піклуємось, та ще більше — тим, хто піклується”. Так пишуть сотні людей, які підтримують уже створені й створювані форми об’єднань добротворчості (одна з останніх — „Соціальна швидка допомога”, народжена у ході підготовки до Тижня милосердя й телемарафону з проблем дитинства). Пишуть, бо упевнені: творіння добра є найкращим цілителем суспільства в цілому й кожного окремо. Адже в суспільстві, якщо воно не має здоров’я, не буде й майбутнього.
Суспільство, впевнене у своєму майбутньому, — молоде й довговічне.
…Очевидно, недарма на Гаазівському могильному камені накреслено: „Поспішайте робити добро”?
Замість резюме: це не помилка, що один і той саме заголовок повторюється тричі, і не випадковість.
Спробуйте перенести його на ситуацію, пережиту особисто.
Життя дуже коротке — поспішайте”.
Запитання до юних ШЮЖівців:
— Хто нам доктор?
— Гааз!!!
— Хто він?
— …?!?…
— Гааз Федір Петрович,- цитую за книгою,- російський лікар. Жив у термін 1780 — 1853. Як головний лікар московських в’язниць (з 1828) добився поліпшення умов утримання в’язнів, організації в’язничної лікарні (1832), шкіл для дітей арештантів.
— Навіщо він це зробив? – запитання з аудиторії.
— Мабуть, згадав „Бастилію” та жахи революції, що сталася у Франції, коли наш доктор був дуже-дуже маленьким. А скоріше — просто був доброю людиною й не міг бачити понадстраждання людей, засуджених на певний термін, однак приречених в результаті померти через туберкульоз, абощо… Та й діти не винні в тому, що батьки скоїли злочини.
— Наразі Каневський розповідає про злочини, які раніше не висвітлювалися,- зауваження з аудиторії.
— Прекрасна програма. Хто зацікавлений, може написати творчу роботу — про замовчування правди, яку тоді нікому не сказали.
Ми йдемо щоразу, як бачите, шляхом імпровізу.
Що для цього потрібно?
Відповім дуже просто: вміти сприймати ситуацію. Під час підведення підсумків конкурсу „Чи легко бути молодим сьогодні?” методист „Веснянки” — керівник гуртка „Тележурналістика” Е.В.Мосолова прочитала вголос прекрасний учнівський твір Дар’ї Паламарчук про бажання жити від Маяковського, ніби він є батьком чи духовним батьком. Жити в той час, коли без інтернетних посередників було спілкування „від Я до Я”.
І я „затанцювала” від Маяковського, хоч і мала свої нотатки „заспіву” від журі. Адже ефект щойно прочитаного твору буквально витіснив мій вступ — звернення до аудиторії! Тим більше, що саме від Маяковського найпростіше й налогічніше сформулювати головне зауваження до робіт на тему„Чи легко бути молодим сьогодні?”, бо всім бракує того зв’язку „на розрив” зі своїм часом, як у Маяковського. Хай він у чомусь та помилявся, однак: сила його впливовості на час просто неперевершена. Його „Лівий марш” вів до бою. Його „Вікна РОСТА” вели до бою. Він не боявся відповідальності за час і себе. Зізнання, що наступав на горло власній пісні, щоб слугувати викликам доби, щире й дуже близьке вимогам публіцистики, журналістики. Його не можна не читати, бо вся його творчість — від вирування особистого буття. Він так і писав: це було з партією, країною — це в серці було моєму, бо не міг відірвати себе по-споглядацькому від отієї доби, коли пройшов хмариною в штанях, красивий у віці 22, і спрогнозував, що в терновому вінку революцій настає 16-й рік… Він трішечки випередив революцію. Та коли вона сталася, сказав: „Моя революція!”
Що в такому контексті можуть відповісти мені юні журналісти?
Хто схоче, той і складе власну сповідь про час і себе.
Зовсім не для того, щоб якось та „примазатися” до Маяковського чи ще когось, дуже відомого.
Пропонується лише висловитися щиро, без загравань із часом і собою.
Я мушу зробити перший крок назустріч — і до того цілком готова.
Тому й скажу на заверешення вже не від себе, а від тих, кому програми авторського мого слугування часу видалися цікавими, слушними вже й наразі.
Маю при собі книгу „Мы этой памяти верны”. Коли подавала відомості про себе, навіть не сподівалася, що це стане приводом для якихось висновків та узагальнень. Однак дуже досвідчений і талановитий видавник О.Д.Давидов (журналіст, директор обласного „Журфонду”, автор численних проектів) уловив у моїх зізнаннях дещо дуже важливе для розвитку серії видань про лауреатів іменних премій, що має на меті піднесення рівня престижності професії, роботи з патріотичного виховання. Всього підряд не цитуватиму, та дещо — як уже скрізь і не раз обіцяла: з відкритим забралом.
Отже:
«Народилась у Кривому Розі 17.02.1950. Навчання: Криворізька СШ № 8 (золота медаль, 1967) і Московський університет імені М.В.Ломоносова, факультет журналістики (червоний диплом, 1974). Робота: радіо та газета „Металлург” заводу „Криворіжсталь”, „Червоний гірник”, „Прапор юності”, „Зоря”, „Вісті Придніпров’я”. Експериментальні проекти: „Пресс-курьер”, „Естафета”, „Чорнобилець Придніпров’я”. Керівник гуртка „Школа юного журналіста” КПНЗ ДОР „Веснянка”.
Відзнаки від НСЖУ: золота медаль української журналістики (посвідчення від 12.02.2010) та медаль „Нестор-літописець” в номінації „Економіка очима журналіста” (сертифікат 2001 року), низка грамот у різні періоди роботи від 1978-го (вступ до лав професійної спілки). Останні: лауреат премії імені Рема Суворова (2014) в номінації „Краща журналістська робота на військово-патріотичну тематику” за багаторічне висвітлення в медіа Чорнобильської тематики, створення спеціалізованого журналу, випуск збірників, книг; лауреат премії „Вірність професії” — від ДОО НСЖУ (2016).
Участь у численних збірках, зокрема: „ Судьба — журналист”, „В горах Афганистана”, „Неповторна Дніпропетровщина”, „Дніпропетровщина — 75 років”.
Авторські книги: „Поспішайте творити добро”, „Аптекарская балка”.
Редакторські книги: „Гіркий полин” — тт.І, ІІ (2011, 2012, проект ДОО ВГОІ „СЧУ”); „Відлуння рудого лісу в жовтій воді” (2011, проект Жовтоводської організації ВГОІ „СЧУ”); „Із чистих криниць пам’яті серця” (2013, проект Криничанської організації ВГОІ „СЧУ”); „50 миттєвостей життя” (2014, автор Юрій Пархоменко, голова Криничанської організації ВГОІ „СЧУ”); „Мусор с Говерлы” (2011, автор Віктор Абросимов, відповідальний секретар газети „Зоря”); „Місцеве самоврядування в Україні. Погляд з регіону”, „Стройка ХХ века”, „С мыслями о метро” (відповідно 2010, 2010, 2011, автор Едуард Дубінін, у той час радник обласної ради); „Прочнее стали” (2016, авторський проект організації ветеранів залізничних військ і Державної спеціальної служби транспорту м. Дніпро).
Маю позитивний досвід співпраці з організаціями третього сектору. В числі перших нагороджена знаком „Безкорисливе серце” за сприяння недержавним об’єднанням громадян й одержала замовлення на книгу „Поспішайте творити добро” (Дніпропетровськ, „Промінь”, 1990).
Сміливі проекти „Прапора юності”, які народилися наприкінці 80-х у співпраці з третім сектором, відіграли певну роль у тому, що визріли в громадській свідомості дуже важливі цінності, притаманні толерантному суспільству. Клуб „Дорослий дитбудинок” дочекався сприяння аж на державному рівні сімейним (теплим) дитбудинкам. Інвалідні організації одержали за керівництво до дії Указ Президента України щодо сторення безбар’єрного середовища побутування. Чорнобильці мають наразі свій День Перемоги — 14 грудня, коли визнали вгамованим четвертий блок ЧАЕС, заточений в оболонку — саркофаг (об’єкт „Укриття”). Дуже довго тривало визрівання та визнання справді непересічних цінностей толерантного суспільства. Дуже хочеться вірити, що будемо зріти й визрівати на ниві творення добра, долаючи бур’яни руйнації.
Від імені лауреата премії „Вірність професії” — всім лауреатам конкурсу імені патріота Вітчизни та журналістики Рема Суворова:
Не можу не подати вчергове матеріали на конкурс, який має на меті складної й суперечливої нинішньої доби залучити максимум творчих сил до проблем патріотичного виховання у світлі нових викликів часу. Трагізм сьогодення в тому, що темпи інвалідізації суспільства значно випереджають процеси протистояння складним фізичним та психічним розладам осіб, постраждалих в АТО, внаслідок руйнації всієї інфраструктури буття на великій частині території України. Соціальна реабілітація, ресоціалізація людей, скалічених війною-невійною, ускладнюється, зокрема, страшним станом приреченості вояків НЕ БУТИ ВИЗНАНИМИ ЗАХИСНИКАМИ ВІТЧИЗНИ. Внутрішня спустошеність, неготовність боротися за своє щастя, особисту гідність і право на самореалізацію — фактори, на які слід зважати, повертаючи цих людей до повноцінного життя. Роль ЗМІ в цій роботі перебільшити неможливо.
Мені особисто є що сказати з приводу. Адже маю напрацювання щодо інформаційного, морального забезпечення таких програм, як „Соціальна реабілітація інвалідів шляхом залучення до творчості”, „Створення безбар’єрного середовища побутування”, „Теплий сиротинець” і багатьох інших, покликаних надати людям з особливими потребами відповідні права на працю, освіту, сім’ю та доброзичливе, партнерське ставлення сучасників до тих, кому з білою тростю чи на візку долати сходинки самоствердження важче, ніж атлетам — завсідникам фітнес-клубів чи стрімким вундеркіндам — зіркам шоу-конкурсів та численних олімпіад, орієнтованих на пошук талантів.
Але ж не може бути гармонійним суспільство, де панівні одиниці позбаваляють найменшої надії „невезунчиків”, чиї старти занизькі. Доля з-під плінтуса — стрибок у „лузери” без присмаку життя сприймається за даність. Шлях до масової маргіналізації спільноти, що та під тягарем переважної безперспективності деградує саме як спільнота, руйнує державу, самодостатню й незалежну.
Який вихід?
Дати людям надію.
Найкраща моживість дати — навести переконливі приклади боротьби за своє самоствердження, спроможність чинити опір обставинам, які заважають руху до свого неповторного щастя.
Подаю на конкурс публікації в тих виданнях, що закликають до створення толерантного суспільства і спонукають людей з інвалідністю працювати, навчатися, створювати сім’ї — одним словом, реалізуватися сповна. Бо гріх закопувати свої таланти в землю, а неталановитих не буває, важливо лише знайти себе й розкритися… Оце й слід вважати найвищим проявом патріотизму, бо спокуса „присісти” на жалість і потурання забаганкам „нещастячка” — то не від Бога.
Видання „Естафета” і „Чорнобилець Придніпров’я” ведуть копітку роботу, щоб довести: у нас іще багато здорових сил, спроможних творити добро. Зокрема, в підсумковому „ЧП” за 2015 рік (квітень-грудень включно) вміщено єдиним пакетом довідник „Життя з Чорнобилем”, який є вінцем інтелектуального слугування суспільству постчорнобильської доби (автор Віктор Лаздон). Жодна з чорнобильських громадських організацій України таким практичним посібником похвалитися не може. Першими одержали номер „ЧП” передплатники — актив ВГОІ „СЧУ” та наші надійні помічники, які ведуть лекційну роботу, проводять уроки пам’яті, екскурсії, тематичні круглі столи і т.ін. Зокрема, подбали ми про забезпечення достатньою кількістю примірників Дніпропетровський НВК-111, де функціонує виставка „Люди — Місця — Солідарність — Майбутнє”. Ця інтерактивна виставка є знаковою для організації. При ній удалося створити експериментальну журналістську програму.
…Поки я подаю свою творчість на конкурс як журналіст і редактор, керівник Школи юного журналіста, діти працюють на виставці в залі „Діорами”, де розкривається тема патріотизму крізь призму особистої участі наших співвітчизників у подіях, які „Афган — Чорнобиль — АТО”. Діти беруть участь у програмі „Жива книга” в бібліотеці імені М. Свєтлова, бесідують з чорнобильцями в контексті 30-річчя трагедії на ЧАЕС. Особисто поспілкуватися з автором довідника „Життя з Чорнобилем” нереально: він створив свою роботу — і помер. Поки тривав друк абсолютно погодженого, вичитаного матеріалу, відкоригованого за всіма правилами технології, він просто заповів нам правила свого життя: ТВОРИ ДОБРО. Від нього — і старт програми „ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ ЗАПОВІТ”.
До відома: проекти „Естафета” і „Чорнобилець Придніпров’я” були складовими „ШАНСу” — додатку обласної молодіжної газети „Прапор юності” ще на початку дев’яностих. Абревіатура „ШАНС” (Школа Альтруїзму, Небайдужості, Сприяння) приваблювала доступністю, можливістю проявитися в добрих справах по-волонтерському, перечитати на свій розсуд старий добрий твір „Тимур і його команда”, знайти прийнятні для себе родзинки в русі скаутів або діяльності численних об’єднань громадян соціально-культурологічного забарвлення. „ШАНС” проголосив установку: воістину є патріотом своєї країни той, хто робить для неї добро. Найбільшим добром є спроможність сприяти людям у скруті, примовляючи: „Якщо тобі погано, знайди того, кому ще гірше, і допоможи йому”. Так нужденний приймає милість не по-жебрацькому, а за стимул до самоствердження, хоч і всупереч обставинам, а не завдяки.
Проект „Естафета” реалізується наразі як самостійна газета, має засновника з лав інвалідів (Дніпровське міське об’єднання „Творчість”) і консолідує зусилля осіб з обмеженими фізичнними можливостями на ниві „Крок до творчості — крок до життя”. Чорнобильський проект сповідає гасло „Гуманність і милосердя”, через видання „Чорнобилець Придніпров’я” залучає осіб, постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС, до відтворення історичної правди про страшну техногенну трагедію ХХ століття, прилучає молодь до цієї історичної правди через участь у фестивалі „Чорнобильські мотиви”, конкурсах прозових та поетичних творів „Чорнобиль — ім’я загальне” та дитячих малюнків „Чорнобильська палітра”. Конкурси набули особливої успішності завдяки співпраці з Дніпропетровським обласним дитячо-юнацьким кіноцентром „Веснянка”, де прекрасні гуртки живопису та Школа юного журналіста.
Від „ШАНСу” тієї доби, як бачимо, пішли у світ серйозні програми. Саме час і повернутися до витоків — уже на новому рівні. Адже ми й сьогодні хочемо жити на своїй землі так, аби в кожного був особистий шанс. А вже щодо статусів, якими визначаються саме ЗАХИСНИКИ ВІТЧИЗНИ… Покладати надії на повне торжество справедливості можна, та часом того надто довго чекати. Краще перефразувати класика й сказати: „Захисником ти можеш і не бути, але патріотом — зобов’язаний”.
Власне кажучи, саме справжній патріот і є справжнім захисником”.
У книзі „Мы этой памяти верны” мій лист — заклик до участі в роботі з військово-патріотичного виховання виявився в контексті всього, що там є, дуже важливим. У післямові Олександр Давидов пише:
„Завершающее этот сборник послание Наталии Абросимовой носит личностный характер, но за её строками видится целостное представление о состоянии морально-этического и героико-патриотического воспитания в регионе и стране. В нашем же случае важнее то, что автор в инициативе учреждения именных премий видит стимул для творческого роста, а также средство реализации профессиональных возможностей мастеров слова”.
У 2017 році я вже друге була відзначена як переможець творчого конкурсу імені Рема Суворова.
Чи подам іще раз свої твори саме на цей конкурс?
Подам. Книгу „Я памятник себе…” — неодмінно”.
……………………………………………………………………..
Додам наразі: за цю книгу я була втретє відзначена журі конкурсу імені Рема Суворова.
У роботі з молоддю не може бути найменшого фальшу, абсолютна відвертість і підтвердження всього сказаного конкретними публікаціями, цікавими акціями є запорукою порозуміння.
Педагог, наставник завжди робить перший крок назустріч, заохочує та напучує насамперед особистим прикладом.
І наостанок: іще вчора ми вітали громадські організації — альтернативні в контексті формальних та підвладних, але сьогодні вже виклик часу: що з ними сталося?
Можливо, щире зізнання „всі ці благодійні організації та фонди потрібні тим, про кого ми піклуємось, та ще більше — тим, хто піклується” сьогодні вже сприймається зовісм інакше?
Чи не навіч виродження тих ідеалів, які…
Які?
Найскладніше завдання: проаналізувати діяльність певної організації.
Точка відліку: публікація в газеті „Наше місто” від 18.05 2017 „Свадебные” ветераны. Как их используют для нагнетания политических страстей”.
Організація — на власний розсуд і з власного досвіду.
У мене в резерві кілька власних напрацювань, але…
Співставимо?
…Ця тема лише в роботі.
СПЕРШУ БУЛО СЛОВО
Навчання в ШЮЖ починається з того, що ми долучаємось до роботи зі словом. Усі начебто знають, що словом убити й урятувати можна, ще й полки за собою повести. Знаємо пісні бойові та колискові, численні оди та байки, дивуємось щодо віртуозності місцевих сленгів — ну, як його вигадали, отой стьоб, влучний аж до незамінності в часі та просторі!
Я вище посилалася на Маяковського…
Колись і поцитувала з приводу: „…Мы только мошки, мы ждём кормёжки — закройте, время, вашу пасть! Мы обыватели, нас обувайте вы — и мы уже за вашу власть!”
— И ведь обувают!!! — завершила з приводу.
З якого, всі вже збагнули, та навряд чи знають, чому ОБУВАТЬ=ДУРИТИ.
Українською примовляють, бува, „пошили в дурні”, навіть не удаючись до сутності виразу. Так, почуваєшся дурнем — ну, що поробиш? Десь щось „пролопухав”.
А вираз „пошити в дурні” зв’язаний, утім, з якоюсь обувкою, нам невідомою, тому й образ якось відірваний від сьогодення, та влучний. Простіше, втім, скзати калькою від російського „обуть” — „взути”.
Мені якось іноземний гість, який добре вивчив російську, спитав у перерві між двома частинами офіційного заходу: чому ваша мова така дивна? Приміром, квас — безалкогольний напій, а квасити — це пиячити?
Я щось таке промимрила про технологію виробництва напоїв, які алкогольні, бо щось там перебуває у процесі заквашивания, брожения… Є ще й бражка, мовляв, тобто перехідний напій, попередник самогону чи сивухи…
Він записав і запитав, чи можу ще чогось такого додати.
Згадала фуршет після презентації численних продуктів молокозаводів — у тому числі й чеських, які розповідали про найкращу тару. Чех поцікавився, чому ніхто не п’є молоко, скрізь лише горілка. Я пояснила: „Это молоко от бешеной коровки”. Чому так кажуть, це вже складна етимологічна історія, та вираз — усім до вподоби, навіть якщо нічого з біографії виразу не відомо. Гість і це записав і зажадав продовження. Продовжила: „Не колоти понты, понты без бабла — фуфло. Как переведёте?”
Він був у захваті, бо перекласти таке неможиво без якогось словника сленгів.
А чи є такий?
У мене колись був „Русский мат”, але його хтось поцупив у редакції, та й застарів отой словник, бо там явно про понти з фуфлом нічого не було. Навіть від Луки Мудищева.
Я розповіла гостю давню студентську історію про чудову професорку — авторку докторської дисертації за темою сленгів, жаргонів і всілякої такої лексики, що „знижена”. Дисертацію я ніколи не читала, та чула про красиву, вишукану стареньку таке: її ледве не збила вантажівка, бо жіночка чи замріялася, чи просто не шанувала правила вуличного руху… Вантажівка різко зробила віраж, а водій промовив щось таке, чого краще не цитувати. Бабулечка підбігла до вантажівки, заскочила на підніжку і заблагала: повільніше, мовляв, я запишу… Записала. А потім сказала: „В Орловській області оце саме кажуть… А в Курській — …. А в Архангельській — …”
Водій запросив її до кабіни, занотував усе, що вона сказала, і гречно подякував. Він збагатив свій мовний арсенал, без якого на дорогах — аж ніяк!
Наскільки це правда, не знаю. Ступінь вірогідності студентських нотаток вельми висока. Цього я, втім, детальніше не коментувала, та прізвище професорки гостю сказала. Хай шукає ту її дисертацію, може й собі щось наукове складе.
Слово — справді зброя.
Але наразі ми бачимо таке нищівне втручання „зниженої” лексики в наше повсякденне спілкування, що час уже чинити опір. Культуру мовлення слід виховувати й через рівень матеріалів ЗМІ, друкованих та аудіо-відео, а також — під час кожного нашого заняття.
Ми починаємо зазвичай зі слів, які заворожують абсолютною буденністю.
Я підіймаю руку:
— Що це?
— Рука.
— А це?- беру малюка за руку.
— Ручка.
— А це? — беру кулькову ручку.
— Ручка.
— А це? — відчиняю двері класу.
— Ручка.
— Чому все це від того, що беремо в руки, торкаємось?
— Від руки. Ручки — маленької руки. Щось підручне…
Просто й правильно. Тепер складніше: складіть самі від „голова”.
У відповідь: голівка — це в малюка. Ми ще кажемо про голівку цибулі чи капустину — голівка. Частину якоїсь деталі називаємо так…
— А якщо ми кажемо: хліб — усьому голова?
— Головний. Ще й голова правління, приміром, голова якоїсь ради…
— Я якщо — права рука когось?
— Начебто про заступника голови, партнера — помічника…
— Від себе скажіть щось про себе!
— Писав лівою ногою, а тепер хочу зробити ноги звідси, бо чогось такого написав…
Усі сміються, бо нашкрябано-таки брудненько…
Але ж я „двійку” не поставлю.
Писати, втім, пропоную повсякчас. Починаю, приміром, з фрази: „Коли вітер б’є дощем у вікно…”
Прошу лише два-три речення, які логічно розвивають ситуацію.
Всі надалі читають, що ж воно за вікном коїться: „… я вимикаю світло й чекаю, коли загримить і сяйне блискавка”; „…я бачу, що птахи десь ховаються”; „…мені подобається, що я вдома і гроза десь дуже далеко, бо не зашкодить мені. Моїм квітам на балконі та киці, яка спить поруч”…
Це — для наймолодших. Вони пробують розвивати ланцюжок подій, складаючи слова в речення без засмічування типовими для усної речі „коротше”, „ну”, „як би” і т.ін. Виявляється, це зовсім не складно!
— Чому найвищою похвалою ведучому слід вважати „Він говорить, як пише”?
— Чітко й послідовно, правильно ставить наголоси, ніяких там зайвих слів-будяків…
Ми поступово підходимо до милозвучності, без якої мова — не мова. Усна та письмова. Читаємо вголос публікації в газетах. По черзі: кожен два-три речення, а далі читає наступний, хто поруч. По ходу коментуємо, наскільки добре звучить письмова мова. Якщо важко читати, написано дуже незграбно. Аналізуємо, як краще написати, чому так, а не інакше. Пишемо коротенькі диктанти. Пишемо замальовки про домашніх улюбленців — у стилі бліц. По-репортерському. Після екскурсій до музеїв чи вуличних мандрівок — враження у стилі бліц. Діти беруть інтерв’ю один в одного, починаючи заняття з того, що помітили дорогою до ШЮЖ. Виявляється, в путі хтось аж нічого не помітив, а найуважніші зафіксували.
Пробуємо грати в рими:
— Грець хотів на скрипці грати —
Скрипку вграв — уграв…
— За грати!!!
Іноді розігруємо невеличкі п’єски, розподіляючи ролі за щойно прочитаним фрагментом твору, який знають усі (приміром, із „Кайдашевої сім’ї”). Книжками користуватися можна.
Ми не маємо на меті вивчати вузівські мовні програми з лексики, орфоепії, стилістики і т.ін. Це нереально зробити за лічені години занять у ШЮЖ. Не раджу цього робити й на позашкільних заняттях журналістики. Краще просто вчити правильно читати, правильно сприймати друковане слово, писати не з мереж, а — від особистих спостережень, працювати з живим матеріалом. Прищеплювати любов до слова, влучно сказаного з приводу, і вміти шукати й свої слова, які виразно, красиво передають сутність певного факту, певної події. Ми ж знаємо, як прекрасно звучить „Твою красу я переллю в пісні…”, а чому ж самі часом лише „мекаємо”, коли переповідаємо про найсвятіші почуття?
Психологи правильно радять ніколи не лаятись, бо це руйнує нас ізсередини.
Якщо ж ми спроможні красиво, чітко будувати речення, знаходити найвиразніші слова для проявів своїх думок і почуттів, ізсередини ми стаємо тоншими, сприйнятливішими, спроможнішими розуміти одне одного, бути цікавими одне одному.
Обіграти якесь слово так, щоб одержати образ високого рівня, дуже не просто. Але — реально, якщо шукати в цьому напрямку.
Я демонструю книгу „Із чистих криниць пам’яті серця”. Криничками назвали перше поселення — нині районний центр, де вирували в долині Мокрої Сури джерела, які не замерзали, а в колодязях вода була дуже доброю. Найглибші й найчистіші — криниці пам’яті серця. Книга пам’яті — це від серця, тільки так. Ще слоган — уточнення до жанрових фото на форзацах:
Де чисті криниці, там люди із криці,
У бруді ж водиці — підступні та ниці.
Захочеш сягнути криниць глибини —
В серця криничан своїм серцем сягни!
Коли йдеться про подвиг тих, кому завдячені життям на цій землі, то вмикати слід насамперед пам’ять серця.
Демонструю книгу „Відлуння рудого лісу в жовтій воді”. Дещо складніше: рудий ліс — це саме той, що вразила радіацією аварія на ЧАЕС. Ліс ліквідували, тобто просто викорчували й заховали, щоб не затруював довкілля. Жовта ріка — то ріка в Жовтих Водах, це пов’язано з рудними покладами. Відлуння в жовтій воді — то пам’ять про ліквідаторство жовтоводців, луна давньої біди… Жовтоводці брали участь у різних роботах з ЛНА, та влучність образу викликає асоціації зв’зку місцини з ліквідацією наслідків аварії, рікою життя, куди влилися сльози того відлуння…
Дуже невдячне заняття — роз’яснювати вірші чи художні образи, та часом не без того. Дітям просто бракує знання предмету, певної теми, але настає момент засвоєння інформації, потому й самі шукають свої асоціації… Це дуже повчально, тільки не слід боятися бути смішим чи комусь не догодити. Відвертість, щирість, прозорість у спілкуванні дає ефект визрівання партнерських взаємин.
Любов до слова — основний фундамент роботи журналіста. Однак є й небезпека саме того, що „заради красного слівця”… Так-так, є ще й етичні норми, які закликають вдумливо ставитись до кожного слова. І ми вважаємо видання „Журналістська етика” обов’язковим для всіх, кому професія журналіста дорога, мов особиста доля. Тим, хто навчається й навчає, співпрацює зі ЗМІ, слід чітко усвідомлювати, що можна і не можна, що просто необхідно й обов’язково, а що — краще утриматися, не спричинити лиха, не завдати болю, страждань, нашкодити… Окремі ситуації з цієї книги просто зачитуємо, обговорюємо, складаємо подібні — з власного досвіду.
Обговорюємо також можливості посилення слова. У друкованих виданнях це насамперед — ілюстрація (фото, малюнки). Вміле поєднання відеоряду з текстом дає прекрасний ефект присутності, участі в події. Верстка видання є тією формою, що складається в цілісний продукт впливу на свідомість, емоції читача. Іноді анонс на першій сторінці, що привертає увагу вмить і змушує поспішити до вказаної внутрішньої полоси, відіграє вирішальну роль у сприйнятті матеріалу. Ланцюжок „привернути увагу” — „втримати увагу й досягти розуміння” — „змусити запам’ятати й стимулювати до дії” дуже міцний, якщо побудова матеріалу постійно дає сигнали до уваги. Це можуть бути виразні підзаголовки, різноманітні виноски, ілюстративні вкраплення.
Найкраще роз’яснювати це з газетою чи часописом в руках. Бажано знов-таки йти від свіжого видання, актуальної інформації. Таким чином педагог досягає подвійного ефекту, пояснюючи, як красиво та дохідливо поданий матеріал, а також — просто зацікавлює аудиторію подіями сьогодення.
Ми на заняттях обговорюємо й ті матеріали, які я щойно готую до друку. Іноді я одержую дуже цінні поради. Адже хтось чогось та не сприймає — отже, чи не складно я сказала?
Чи зуміла відібрати хорошу ілюстрацію?
Роздруківочки діти можуть забирати з собою, читати вдома ще, пробувати по-своєму викласти ситуацію…
Я бачу в своїх слухачах колег.
Я дуже радію, коли мої випускники беруть участь у якихось подіях, що й мені висвітлювати. Тут уже ми справді колеги, радимось, як краще показати все, що відбувається… Ми пишемо для різних видань, але — не конкуруємо ж якось некоректно!
Ну, а вже хто краще зробить свій матеріал… Іноді бачу, що я програла, бо молодим оком — свіжіше бачення.
Слово по-різному виявляється та посилюється в залежності від специфіки видань, форм і жанрів, у друкованих ЗМІ та радіо- й телепередачах. Газета або часопис близькі за відеорядом електронним ЗМІ та телебаченню, та програють щодо звукового ряду. Радіо нічого не показує, лише має на озброєнні вимогу „Заговори зі мною так, щоб я побачив”. А що це таке?
Відповіді від слухачів такі:
— Музика. Якісь пісні, що викликають асоціації з певними подіями…
— Думки учасників події. Як вони це бачать?
— Звукові ефекти. Оце ж, як „трактор в полі „дир-дир-дир”, абощо…
Тут я не погоджуюсь. Розповідаю про невдалу спробу зробити радіорепортаж із зоопарку ще в часи студентства. Ми з оператором пішли до мавп і закортіло нам записати, як „розмовляє” павіан. Останній виявився спритнішим за нас і вихопив мікрофон, почав ревти й стрибати… Тривало „інтерв’ю” недовго, він відірвав мікрофон і метнувся вгору, загойдався на кільці під стелею клітки… Поки обслуга виручала наш мікрофон, публіка навколо дуже розважалася… Повернувшись до редакції, розважалися вже ми, бо ніхто не міг правильно сприйняти видовище через отакий звуковий супровід. Одні говорили, що це бойові навчання, інші чомусь вирішили, що ми були десь у дурдомі… Власне кажучи, то було близько до істини, однак — не те!
Репортаж удалося врятувати лише частково. Вдалим його ми не вважали. Для звітів про практику зробили багато чого іншого. Для напуття ж студентам організували екскурсію до Державного дому радіозапису, дали послухати численні звукоефекти, які реалістично відтворюють різні ситуації, та зроблені вони штучно… Зовсім не з місця події!
Порадила я своїм слухачам записати якісь „дир-дир-дир” і дати комусь послухати.
Переконалися мої експериментатори, що й нявкання свого кота господиня часом не впізнає…
Зійшлися на думці, що найкраще вже дати максимум думок учасників події. Визнали, крім того, що деякі сюжети без відеоряду, що є слабкою ланкою радіо, краще просто дати короткою інформацією в дусі „Що? Де? Коли?” й не удаватися до репортажів, динаміка яких найсильніша з картинками.
Більше того: ми дійшли до думки, що телерепортажі, прямі трансляції з місця події дуже посилюють стоп-кадри, повторення певних дій… Це ж наближає до друкованих ЗМІ!
Що ж?
Усе нерозривно в медіа — тому просторі, де панує навколишній світ крізь призму бачення його журналістом. І нам часом набагато зручніше сприймати буття, опрацьоване так, аби сприймалось якнайоптимальніше, за методом „Усе вже розжували, тільки проковтни”.
Погано це чи добре?
Коли дохідливість перетворюється на „звабу рибки черв’ячком”, образно кажучи, то це — просто небезпечно. У мережах і навіть солідних виданнях, офіційно зареєстрованих і зобов’язаних відповідати за поширення інормації, безліч „заманух”, які залучають читачів до вікторин, ігор-розваг, абощо, та насправді лише створюють банки даних, аби висилати певні товари з обіцянкою неодмінного призу, варто лише купити ще таке й сяке, а часом і втягуються споживачі такої псвдоінформації в небезпечні для життя та здоров’я заняття. Йдеться не лише про наївних підлітків.
Які ж ліки від цієї навали?
Якісне читання.
Прагнення писати бодай змістовні листи одне одному, в електронному вигляді або на старомодному папері, що в конверті… Адже придбати листівку, яку вже хтось (для полегшення мозкової діяльності) склав на всі випадки проявів почуттів, це — будь ласка. Зате безтекстову — навряд чи вдасться. Простесеньку таку, як оту в конверті з квітами на снігу, щоб самому написати з армії нареченій: „Хай мороз тебе підрум’янить! Моя мила Надійко, на запитання, чи не втомилася ти мене чекати, так добре ти відповіла, я вірю, що ти дочекаєшся…”
Запитання з аудиторії на тему „Якісне читання” завжди майже однакові. Переважно хочуть спрощений рецепт — список видань. Тестова система навчання робить своє. Тільки те, що до ЗНО, все інше — зайве.
Тому дуже часто ми просто читаємо. Приміром Л.В. Успенського — „Слово о словах”. Іраклія Андроникова „Я хочу рассказать вам…”, що є справжнім подвигом у сфері, дуже близькій нашому сучасному журналістському розслідуванню. Звичайно, лише фрагменти, але хто зацікавиться, неодмінно прочитає ці прекрасні твори в цілому. Читаємо й твори самих ШЮЖівців, ще не визнаних класиками. Оскільки майже всі вже написали есеї про свої братів молодших, є сенс почитати твір нашого випускника В’ячеслава Юденкова „Когда я был КотЭ”. Автор у передмові зізнається: „Целью написания этого фантастического рассказа послужила внезапно посетившая меня мысль: а как видят наш мир братья меньшие, как они восприимают наше отношение к ним, какие проблемы ожидают их на жизненном пути и какие решения этих проблем они выбирают? Ответы на эти вопросы Вы найдёте, прочитав этот рассказ, в котором я отразил своё личное виденье этих проблем!”
Юнак і кіт помінялися ролями, а що сталося далі… На заняттях ми читаємо це оповідання й не тільки. Вже багато чого надрукували в різних виданнях мої любі вихованці. І словом вони володіють вельми віртуозно, правда!
Ось уже нам знайомий кіт, який просувається до кабінету фізики, учень собі учнем: „…пора двигаться в кабинет физики, второй круг ада, как писал Данте в своём произведении „Божественная комедия”,- наче від себе самого зізнається автор, – „Передо мной стоял дремучий лес, и не знал я прохода…”
Усе ж таки хтось читає якісну літературу!
Книжечку видано в 2011 році, автор подарував її багатьом із ШЮЖівців, а також — мені. Тепер вона серед інших видань, що є для нас свого роду посібниками. Тонка іронія, спостережливість, блискуча ерудиція — хай щастить юнакові скрізь, де працюватиме!
Хай щастить усім, хто поринув у неповторно прекрасний мир слова, навчився вживати слова так, щоб усе сказане почули, ніби прочитали, а прочитали — правильно сприйняли, запам’ятали й пришли до певних висновків — дій.
Процитувати всі кращі роботи просто неможливо.
Залишається тільки сказати, що слово беруть на озброєння далеко не всі. Багатьом більше подобається творити „оболонку” текстів, обираючи професію верстальника — дизайнера. Доповнювати слово ілюстративно — фото, малювання, колажування. Все, що „Арт”. Дехто лишається „при слові”, та ближче до душі не репортерство, краще бути літредактором, коректором, працівником секретаріату, де твориться режисура кожного видання. Є серед випускників і перекладачі, фахівці у суміжних з журналістикою сферах (соціологія, психологія, політологія,..) і багато чого іншого, бо важко навіть знайти грані буття, які не пронизані зв’язками зі ЗМІ. Однак у нас насамперед усе починається зі слова. Того самого, що формує наші можливості спілкуватися зі світом та сучасниками так, щоб уміти правильно все навколо побачити й себе в оточенні старших та молодших показати якнайкраще.
Складне завдання, зокрема, виконали наші екскурсоводи з НВК-111. Їм належало написати есеї, поспілкувавшись особисто з нашими „живими експонатами” — чорнобильцями, які виступають біля стендів виставки „Люди — Місця — Солідарність — Майбутнє”. Як виявилося, простіше вести свої власні монологи та запрошувати чорнобильців до стендів, щоб посилити сказане особистими враженнями давніх літ. Але зробити інтерв’ю чи монолог ліквідатора в письмовому вигляді… Ми навчалися це правильно робити, старші (чорнобильці) та молодші (екскурсоводи). Багато чого й досягли, бо монологи в книгу „Я памятник себе… И рукотворный — и нерукотворный” складені з урахуванням тих матеріалів, які написали діти.
На заняттях у „Веснянці” бувають герої публікацій, які ми читаємо разом, або обговорюємо напередодні прочитані. Останнє вигадали не ми, та все хороше беремо на озброєння. Чого й усім бажаємо.
До речі: свою книгу про „котування” В’ячеслав Юденков подарував ШЮЖівцям у бібліотеці імені Свєтлова, з якою ми співпрацюємо вже кілька літ поспіль. Тому не зайве буде процитувати кілька робіт, які засвідчують: хтось уже наразі ладний позмагатися з автором безумовно талановитого твору!
Почнемо від бібліотечної теми, бо це логічно.
Отже:
ТРОХИ ПРО КНИЖКИ, ТАНЦІ ТА МЕНЕ
Марк Твен сказав: „Той, хто не читає гарних книжок, не має переваг перед людиною, яка не вміє їх читати”. Хіба це не так?
Нехай пройдуть тисячоліття, та поки існуватиме книга, житиме і ця думка.
Знаєте, у мене є здогадка, що книги, як і фільми, бувають звичайними й із спецефектами, 3-Д та 4-Д. Не лякайтесь, будь-ласка, читаючи про дощ у 4-Д книзі. Ви не відчуєте на собі відра з водою, у 3-Д творах навколо Вас не літатиме крилата корова. Книга зі спецефектами — це якась фантастична історія, де суть огорнута казковими подіями, що захоплюють уяву.
3-Д: Вам показують думки й переживання кожного героя ізсередини й іззовні, якими вони видаються тим, хто його саме оточує.
4-Д: Вам надається можливість бути присутнім на багатьох подіях із життів персонажів.
Уся відмінність таких книжок від звичайних полягає в тому, що там показані ситуації повністю до дрібничок, які автори зазвичай не описують, спираючись на власну думку з кожного питання.
Ви не погодитесь: але ж книга, мовляв, і є складеними воєдино думками конкретної людини!
Так. Автор може, втім, залишити в книзі місце не тільки для своїх вражень, а й для тих, що виникають у читача від сприйняття сюжету, що грає не менш важливу роль, аніж сам творець на дистанції „Пролог — епілог”.
Особисто мене захопили: повість Олександра Бєляєва „Острів загиблих короблів” та його роман „Людина-амфібія”; „Білий клик” та „Смок і Малюк” Джека Лондона; „Милий друг” Гі де Мопассана; „Червоне і Чорне” Стендаля; „Кур’єр” — чудова повість Шахназарова… Звичайно, так можна продовжувати нескінченно, бо стільки шедеврів пера!
Іще лише тільки лічені — з найулюбленіших: „451 градус по Фаренгейту” Рея Бредбері; „Портрет Доріана Грея” Оскара Уайльда — дуже люблю фантастику; „Таїс Афінська” І.А.Єфремова — чудовий історичний роман… У захваті від повісті Астрід Ліндгрен „Знаменитий детектив Блюмквіст”, настільки реалістично й весело тут описані пригоди звичайного шведського хлопчика. Справжній шедевр дитячої літератури!
Та й дорослим є чого повчитись, переймаючись проблемами знаменитого детектива Блюмквіста.
Окрім журналістики в моєму житті було ще багато всіляких „цікавостей”. Наприклад, танці. Зі світом Терпсихори познайомилась досить давно, та спочатку цей світ у мене закоханості не викликав, навіть інтересу до нього не було. Але потім усе почало змінюватися. Спершу танці стали звичкою, потім — способом самопрояву, як можна виділитися з-поміж однокласників, — і лише поступово, з часом оселилися в моєму серці назавжди. Десять років у танцях, не уявляю без них свого буття… Точніше: до певної митєвості буття не уявляла. Та в моєму житті з’явилася людина, яка допомогла зрозуміти, що в кожного із нас може бути й кілька покликань. Вони плідно взаємодіятимуть між собою, а не заважатимуть одне одному.
Отак і подарувала мені доля цілий „комплект кохання”!
Наразі танцюю професійно в театрі „Бриз”. Обожнюю писати картини, а потім деякі з них ще й вишивати. Буває, беру в деяких художніх конкурсах участь, але — не хизуюсь навіть, що маю успіхи… Малюю більше для себе. Пишу вірші на чотирьох мовах (російська, українська, німецька й англійська). У вільний час колекціоную ляльок. Вони в мене аж ніяк не закоштовні, звичайнісінькі Барбі, що продаються скрізь у магазинах. Подружка глузує: це банально, мовляв, такі ляльки всюди є… Але вони мені подобаються, то й усе. І взагалі: я різні полюбляю іграшки. Адже в них щось добре, чарівне — дитинство нагадують. Воно вже майже закінчилось, а шкода…
Існують такі речі, що їх не гріх і в доросле життя з собою взяти. Є в дитячих очах віра в казку, спокій. Не той спокій, як у дорослих, коли після місяців і років роздратованості вони приходять до тями, а дитячий спокій, що — неначе озеро, дзеркальну гладь якого ще ніхто не встиг потривожити.
Отже, такі в мене захоплення, крім журналістики.
Навіщо я прийшла сюди?
Що привело мене до школи журналістики?
Моє серце належить саме цій професії, тому й прийшла. Хочу стати журналістом, а тому — намагаюся зрозуміти: чи збігаються мої уявлення про цю працю з реальністю? Чи маю я хист?
Зараз у цій сфері конкуренція — жорстка й найжорстокіша. Та цим нікого не залякаєш і не здивуєш. У кого є бажання перемогти, той зуміє стати затребуваним. А щоб користуватися попитом, треба працювати над собою.
Отак і роблю.
„Трус не играет в хоккей” — правильно!
У моєму випадку: не публікує статей і не веде програм.
Порівняння, можливо, безглузде… Однак: що спало на думку, те й кажу. Мені така настанова допомагає.
Катерина ШЕВЦОВА.
Десятикласниця (на той час) виявила неабиякий хист у висвітленні теми, дуже важливої для журналіста: чи вмію читати, перш ніж писати?
Чи вмію посилити свій талант журналіста певними хобі та професійними заняттями +?
Тема потребує дорозкриття!
ПЫЛЬНЫЙ РАССКАЗ
В окно пятого этажа старого кирпичного дома случайно попала летучая мышь.
— Где я очутилась? Здесь столько книг! Неужели я в районной библиотеке?!
— Да-да, Вы по адресу,- прохрипел кто-то.
— Какому, а-а-апчхи, адресу?! Скоро зима, поэтому я место жительства, такое себе тёпленькое и уютненькое, а-а-апхчи, ищу. А Вы кто? – недоумевая, спросила Мышь.
— В паспорте написано, что я Библиотечная Пыль, а попросту я — Будущий писатель.
— Какой ещё паспорт? Библиотечная?! Да ты такая же, как и я, с улицы. Ха-ха-ха! Тоже мне учёная-кипячёная! А ещё будущий писатель!!! Ой, не могу, держите меня!
— Для тех, у кого всё вверх ногами, объясню. Паспорт — документ, удостоверяющий личность. И кто там с улицы?! – гнев уже полностью поглощал Пыль. – Я — платье для полок, а книгам уже год служу подушкой и одеялом!
— Ладно, я не люблю спорить,- воскликнула Летучая Мышь, – давай сыграем в одну старинную игру, это — как доказательство того, что ты действительно Библиотечная Пыль. Участники этой забавы должны поведать о себе самих словами, начинающимися на буквы их имени и фамилии. Твои инициалы БП? Значит, абсолютно все слова твоего повествования должны начинаться только на эти две буквы. Если ты не сумеешь рассказать о себе, то даже помидор с грядки будет умнее и прекраснее тебя. Начинай!
— Подумаешь, Помидор прекраснее Пыли! Пху-у-у… Почитай Булгакова, Пришвина, Паустовского, Барто, Пушкина, Брехта. Поймёшь: „Прихоть — болезнь повелителей”, „Пунктуальность — печать приличия, порождающая беспокойство”, „Поединок прогресса с прошлым — бездарная попытка”. Библиотека большая. Под половицей притихли паучки. Большая Паучиха перестала плести боа-паутину, потому что первоклассник Богдан полюбил библиотеку… Пхе-эх-эх… Парадокс — брат бессмыслицы, противник правил. Пойду-ка почитаю переводы Бориса Пастернака. Пху-у-у-у… Полоний, придворный принца плут. Бой благородства с бесстыдством — бездарная попытка. Пора. Пойду поучусь писать буриме,- и Пыль начала медленно сползать на нижнюю полку.
— Стой! Ты куда? – пропищала Мышь.
— Я же сказала, писать буриме. Мне надоело перед тобой распинаться. Ты даже меня не слушаешь! — с обидой в голосе пробурчала Пыль.
— Я слушала тебя, Библиотечная Пыль. Более того, ты шептала об этом настолько проникновенно и спокойно, что я заснула.
А как вы думаете, уважаемые читатели, может ли Пыль стать Будущим Писателем?
Ксения БАСКАКОВА.
Залишається тільки додати, що цей твір склався під час творчого конкурсу, обов’язкового для журналістів у ході наших колишніх сесій спільно з МАН. Був то 2012 рік, з нами спілкувалися гості з бібліотеки Свєтлова, дуже багато цікавого розповідали, а потому — бліц! А наступного дня — захист творів! Коли виступала Ксенія, оплески пролунали раніше, ніж схвальні виступи опонентів…
Приєднуюсь до поради прочитати всіх, кого згадала у своєму творі моя талановита слухачка — випускниця вже, її роботи в нас також обговорюються на заняттях і викликають насамперед запитання, чому нині сесії з МАН уже не відбуваються.
Мені теж дуже шкода, що це так. Тренінги були прекрасні, повірте.
Можу лише порадити проводити на місцях максимум бліц-конкурсів після певних цікавих акцій, зустрічей з цікавими людьми. Ми принаймні це робимо. І користь від цього — неабияка. Зокрема, тоді ж молодші наші слухачі, які в конкурсах ще не змагалися, бо за віковим цензом (лише з 9-го класу!) не підходили, мали низку інших творчих завдань. Проводили бліц-опитування за місцем помешкання, складали коротесенькі „нотатки подорожнього” щодо стану своїх будинків, під’їздів, територій навколо рідного дому… Їх ми читали й обговорювали, а під час майданів-антимайданів певною мірою узагальнили, щоб зосередитись на чомусь доступному для підлітків, дбаючи про невтягування неповнолітніх у політику (це злочинно!) і зосереджуючи вихованців на темах, прийнятних з урахуванням таких факторів, як вік та життєвий досвід.
У процесі тих обговорювань поступово й визріла тема середовища побутування в цілому, не лише як простір, а й соціум. Це й дозволило Костянтину Дорофеєву свого часу відповісти на жорстокий виклик часу цілком свідомо, про що…
Просто процитую часопис „Чорнобилець Придніпров’я”, № 9-12 (83-86), вересень — грудень 2014 року:
„Конкурс учнівських творів „Чорнобиль —ім’я загальне” відбувається в суто заочному варіанті. З різних регіонів України одержуємо листи, найцікавіші друкуємо. Найактивнішу участь у цій роботі беруть слухачі Школи юного журналіста при КПНЗ „Дніпропетровський дитячо-юнацький кіноцентр „Веснянка” Дніпропетровської обласної ради”. Тут уже свої традиції, свої напрацювання… У ситуації сьогоденній підлітки об’єдналися й склали певний звіт про наш духовний Чорнобиль, здійснивши рейд по рідних подвір’ях. Зафіксували поламані дерева, смітники, побиті асфальтівки… Особливу увагу звернули на пристосованість нашого населення до такого середовища побутування. Ось вам, мовляв: якщо комфортно в „барі” на кришці сміттєвого баку, то — чому б і не життя після Чорнобиля в бруді й самоприниженні?! З отого підплінтусу — гайда, на смерть!!! Змирилися ж бо з отаким побутуванням, ніби то й є життя…
Коментує Костянтин Дорофеєв:
— Ми з усім змирилися, шановні. Сталося так, що я став свідком убивства в своєму рідному спортивному клубі, де тренувалися разом зі мною старші й молодші, допомагали одне одному, готуючись до змагань. Одного січневого дня ми з одноклубниками прийшли своєчасно, пора було перевдягатися… Ледве помітили, як один із наших кращих боксерів, багатократний чемпіон області, різних турнірів, справжній патріот спорту Олександр Семьонкін про щось перемовився з Андрієм Огли, той теж у нас тренувався, ми зі старших брали приклад… Огли вибіг — і… Все, що сталося потім, не вкладається в рамки діяльності спортивного клубу! Андрій з племінником Шандро і ще з одним подільником, Сафоновим Сергієм, увірвалися до приміщення, Андрій стріляв у Сашу, всі троє накинулися його бити ногами й руками, притягли важку гантелю — кидали її в нього, вражали ножем… В очах мерехтіло, огортав жах, збагнути несподіване страхіття ми не могли, бо: як таке може бути? На очах численних одноклубників УБИВАЮТЬ… Утім, до розуміння сутності лиха ми дійшли не вмить. Вистрибнули на вулицю під прицілом мисливської рушниці та погрози, вигуки „Ви нічого не бачили”, напівголі… Вбивці з отим „Ви нічого не бачили” вибігли невдовзі до машини, яка на них чекала, дременули по-швидкісному… Біда лише набирала обертів!
…Звичайно, були викликані „швидка” та міліція, потому почалися такі тяжкі процеси, як слідство, слідчий експеримент, судова процедура, врешті-решт… Обоє Огли вже „закриті”, дають показання. Дуже добре, що молоді боксери, які все теє бачили, не злякалися, допомогли слідству й допомагають суду. Третій із злочинців і досі десь „у бігах”, але знайдуть колись і його, справедливість восторжествує. Але ми все більше замислюємось із приводу: чому сталося таке нахабне вбивство на очах десятків людей? Це ж — виклик суспільству, заява щодо „хто в лісі господар” з передбаченою відповіддю: згуртований кримінал. І хіба це сталося випадково?!
У спортклубі вже мінімум відвідувачів, у суд прийшли не всі, на жаль, бо страх скував і гідність, і громадянський обов’язок.
Чорнобиль духовний, як то кажуть, триває й розвивається. Від нього й війна в Україні.
Від усвідомлення такого — боляче, а дорослі мовчать або брешуть.
Коли я давав інтерв’ю для телебачення з приводу всього, що сталося, багато хто не схотів говорити, а батьки багатьох ровесників засудили нашу сім’ю за участь у судовому процесі. Адже помстяться родичі вбивць, ось побачите, мовляв… Нічого дивного, що деякі ровесники покидають ШЮЖ! Надто вже небезпечно…”
Однак група молодих боксерів, серед яких були й неповнолітні, виявила справжню громадянську мужність у боротьбі за справедливість. Якби не свідчення цих юних громадян України, важко було б знайти злочинців, винести суворий вирок”.
Ось і повернулися ми до того, що в попередньому розділі.
У будь-які часи є квіти на снігу, образно кажучи.
А вже в якому жанрі про те розповідають ЗМІ, то — в залежності від обставин.
Коментар як самостійний жанр у контексті найпопулярніших був, є і лишатиметься одним із найзатребуваніших. Однак про це вже в наступному розділі.
ЖАНРИ ВИРІШУЮТЬ УСЕ
Режисура будь-якого друкованого видання — наука складна й потребує серйозної роботи колективу людей, які прагнуть скласти неповторну стилістику свого ЗМІ. На жаль, досягається така мета скоріше перетворенням продукту колективної праці в якийсь консолідований шаблон, а читач почувається на конвейері, основний закон роботи на якому грубо порушено. Адже слід працювати, постійно прискорюючи темп, а потім різко зупинитися, зробити паузу і почати повільно йти, потім — скоріше, ще скоріше… Хтось зауважить, що не скрізь таке годиться, читачі звикають до пошуків об’яв там, де вони завжди, а реклами — окремо від усього… Але звичка призводить до того, що видання просто набридає, викликає нудьгу, як усе монотонне.
Набагато краще шукати зблансоване поєднання звичного з новинками, найпростіше цього досягти поданням звичної теми певної полоси чи розділу в жанрі, якого тут іще не було. Приміром, залишити анонс головної тематичної родзинки на першій полосі традиційним: великий портрет героя+невелика вступичка, що зваблює почитати певну сторінку, розділ. А замість звичного інтерв’ю дати нарис чи монолог героя, запропонувати (якщо персонаж схильний до екстравагантності) прогулянку місциною, де він будує чи гуляє з улюбленою собакою, абощо.
Про жанри багато сказано у численних підручниках та в інтернеті, є деякі розбіжності в судженнях щодо кожного, та в основі чітко вже стабілізувалися: поділ на інформаційні, публіцистичні та художньо-публіцистичні та підвищений попит на неординарні форми подання матеріалів, що досягається насамперед через уміння журналіста поєднувати можливості різних жанрів задля посилення впливовості своєї роботи, ефектності й ефективності твору, від чого залежить ступінь стимулювання читача до певної реакції.
Отже, переповідати, скільки всього в нас відомих на сьогодні жанрів, можуть практично всі, хто навчає та навчається журналістики.
На жаль, знайти в підручниках „рецептурник”, як усіма ними користуватися, неможливо. Тут залишається тільки закликати до творчості, наводити певні конкретні приклади успіхів найкращих журналістів і не боятися методів спроб і помилок. Останнє візьме своє, врешті-решт. Наполегливі, творчі люди створюють ексклюзивні авторські програми, свої школи журналістики. Вони й формують громадську думку, розвивають ЗМІ як найважливіший сегмент соціуму.
Наведу приклад, який вважаю переконливим.
Я вже згадувала про клуб „Дорослий дитячий будинок”, отже — певною мірою підготувала читача до сприйняття всього того, що наразі додам.
А саме: напередодні ювілею „Держстраху” новостворений „ШАНС”, який теж уже знайомий читачеві, одержав замовлення щодо проведення рекламної кампанії до дати.
Ми запропонували кілька варіантів: традиційні подання реклами низки послуг, пріоритетних для системи страхування; прес-конференція з організацією відгуків на неї; екстравагантна кампанія „Кросмарафон” через рекламу нової послуги „Страхування вихованців дитбудинків трудовими колективами”. Сутнісь останньої в тому, що трудовий колектив захищає конкретного підшефного страховим полісом і не тільки, щоб той не вийшов „у нікуди” після завершення строку перебування в інтернаті. Випускник одержує свого роду путівку в той трудовий колектив, який бере його до себе, забезпечує роботою та гарантує тимчасове житло з перспективою на постійне… Все ще тільки-но в процесі обговорення… Обрали останнє!
Керували страховою структурою продвинуті люди, склали ми з ними цікаву програму реклами ігрової та водночас і соціальної. Заклали й пресову конференцію, і очний турнір кросмарафону ще й код-лото вигадали зі складання літер у певний спосіб… Усе пішло!
Нам організували й призи від комбінату іграшок, і грамоти, і дітей від сімейного дитбудинку — ведучих очного туру гри знайшли, чим зацікавити…
Газета з кросвордом на першій сторінці на ті часи була понадекстравагантною. Та то ж був „ШАНС”, експериментальний додаток до видання основного — „Прапора юності”… Зійшло з рук, як то кажуть, „хуліганство”, а читачам — сподобалося. Першу порцію листів з розгаданими та складеними кросвордами, комбінаціями код-лото мені принесли на великому подносі (електронки ж тоді ще не було, самі розумієте). А коли „Прапор” став щотижневиком, суботній випуск-додаток став другою зшиткою. Наш рекламно-безпрограшний благодійний білет дав старт двом самостійним виданням, уже згадуваним („Естафета”, „Чорнобилець Придніпров’я”). Дитячий проект не склався, на жаль. „Прапор юності” як уже об’єднання громадян — засновник низки проектів не витримав конкуренції з виданнями, провладними за часів СРСР і провладними ж у вже незалежній Україні.
Сьогодні дуже багато чого повторюється, але „історія навчає лише того, що нічого не навчає”.
Зате ми знаємо й контраргумент: „Біда навчить”.
Наша біда — війна.
І вчимося ми захищати Вітчизну, вмикаючи всі важелі самодопомоги, взаємодопомоги, виживання хоч і не завдяки, та всупереч.
У цих умовах потрібні ЗМІ нової генерації та журналісти, спроможні дати суспільству саме такі.
Отут і повернемось до початку відвертої розмови з усіма, хто навчає і навчається журналістики.
Повторимо запитання: „Чи легко бути молодим сьогодні?”
Послухаємо відповіді:
МИ ЖИВІ
Не часто доводиться замислюватися про те,
скільки людського щастя закладено в цих словах
і скільки було віддано людських душ за те,
щоб наразі ми були просто живі
Ми молоді.
Не легко бути молодими зараз, коли кожен день треба робити вибір, але складніше було тим, хто вибирав між Батьківщиною та життям і здоров’ям. Минулого століття молодим треба було вибирати повсякчас аж саме так. І більшість вибирало Батьківщину. Цей вибір не пройшов і повз моєї сім’ї. Коли війна почалась, батько мого дідуся віддав своє життя в бою, дідусь навіть його не пам’ятає.
Коли ж мій дідусь став молодим, він теж зробив свій вибір на користь Батьківщини, але я дуже рада, що до сьогодні можу чути його військовий тембр голосу, який і розповів мені історію свого вибору.
…У страшному сні не присниться те, що трапилося в невеликому містечку на березі річки Прип’ять в ніч на 26 квітня 1986 року. Момент, який розділив життя людства на „до” і „після”. Ніч, відгомони якої ми чуємо і по сьогоднішній день. Аварія на Чорнобильській АЕС.
Та злощасна хмара, що утворилася від палаючого реактора, розлетілася над Україною і частиною Європи. Відлітаючи, намагалася хмара відібрати у людей надію на світле майбутнє. А надію забирати не можна, і тому до останнього люди вірили в краще.
Біда, що сталася в УРСР, не оминула й мою родину. Дідусь Москальов Іван Григорович, на той час військовий, отримавши вказівки щодо виконання певних завдань, у червні 1986 року відбув у заражену зону. Тоді не було слів „не хочу” або „не буду”, всі намагалися виконати наказ так, щоб якомога швидше ліквідувати наслідки. На той момент дідусь був заступником начальника оперативного відділення бригади Залізничних військ СРСР.
Пам’ятаю, дідусь розповідав, що в зараженій зоні не можна було перебувати довго, а прокладка рейок до реактора — не п’ятихвилинна справа, і тому солдати польового батальйону на відносно „чистій” території тренувалися: „Майстерність і професіоналізм в зоні Чорнобильської АЕС виявилися важливими, оскільки підрозділам довелося знімати бетон, старі рельсошпальні грати укладати нові на території станції, де рівень радіації був високим, бо залізничні колії проходили всього в 20 м від 4-го реактора. На кожен вид робіт складався графік виробництва з похвилинним розкладом проведених операцій. Попередньо команди військових залізничників до секунди відпрацьовували свої операції на полігоні, розташованому поза зоною зараження, тренувалися до знемоги. Набуті навички, знання солдатів, сержантів і офіцерів допомагали їм не розгубитись у складній ситуації. Мужність і самовідданість особового складу, вмілі та грамотні дії офіцерів дозволили Залізничним військам в цих складних умовах успішно вирішити поставлені їм завдання щодо ремонту існуючих та будівництва нових залізничних колій”. І все тільки заради того, щоб люди вийшли живими і прожили після тих дій більше, ніж пару років!
Москальов Іван Григорович не має статусу чорнобильця, бо він отримав дозу радіації, що не перевищує норму. Але я вважаю: не настільки важливо, значиться людина офіційно в ліквідаторах чи ні. Я хочу сказати окреме спасибі всім тим, хто самовіддано ліквідовував наслідки Чорнобильської аварії — найбільшої за всю історію атомної енергетики!
Вважаю за честь знайомство, яке влаштував мій дідусь із начальником хімічної служби Залізничних військ Павленком Олександром Васильовичем. Він — чорнобилець, інвалід ІІ групи, безстрашна людина.
З моїм дідусем вони познайомились під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та спілкуються й до сьогодні. Як говорять, біда зближує.
Бути начальником взагалі непросто: відповідальність, контроль, а в екстремальних умовах — годі й говорити. Коли дізнаєшся від очевидців, скільки всього треба було виконати за мінімальний проміжок часу, голова йде обертом.
Завжди дивувалась, як люди витримували, коли після виконання поставлених завдань перевірялись та розуміли, що всередині вони „згорають”. Здається, так тоді говорили…
Тому головними задачами Павленка О.В. були санітарна обробка особового складу та забезпечення всіх необхідним обмундируванням. Він рятував „згораючі душі”.
Але й не тільки ж з людьми треба було проводити санітарну обробку. Ліквідаторів чекали території, які потребували зволожування та змивання всього радіоактивного пилу та сама техніка, що потребувала перевірки зараження поверхні та теж омивання предметів. Щоб хоч приблизно знати розклад подій, проводилась радіаційна розвідка.
Людина могла бути там день, але той день запам’ятався їй на все життя. Бо аж страшно уявити, як би наше покоління витримало такі випробування. Ми можемо тільки здогадуватись і пишатися своїми героями.
Був червень місяць, коли дідуся з Павленком направили на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. А за наказом, щоб захистити себе від радіації або зменшити ступінь опромінення, треба було одягати спеціальний одяг. По-перше, обов’язковою була натільна білизна у вигляді штанів та сорочки, потім обмундирування, щоб усі ділянки шкіри були закриті. Тіло майже не могло дихати. Взяти в порівняння: як буде людині в зимовому теплому одязі, коли на вулиці червень та палюче сонце, ще й металевий присмак у роті?
Це хіба — не подвиг?
Терпіти всі умови заради блага країни та людства, заради наступних поколінь, зневажати на власні примхи та забути взагалі таке слово, як „страх”. Це хіба не подвиг?
„За вмілі дії та проявлений героїзм при веденні відбудовних робіт з ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС багато офіцерів, прапорщиків, сержантів і солдатів були нагороджені орденами і медалями”.
Павленко Олександр Васильович був нагороджений медаллю „За бойові заслуги”, „Захиснику Вітчизни” та Чорнобильськими орденами.
Я вважаю, нагорода –— це дуже важливо, але це найменше, що ми можемо зараз зробити для тих людей, хто 30 років тому для себе зробив вибір захистити нас від неправильно використаного мирного атома. Не легко бути молодим…
Катерина БОЛЕБРУХ.
ПАТРИОТИЗМ СЕЙЧАС НА ПИКЕ ПОПУЛЯРНОСТИ
Патриотом быть модно
Мне, как никогда, приятно говорить,
что я украинка, я горжусь этим
До тринадцатилетнего возраста моя жизнь ничем не отличалась от жизни остальных подростков. Судьба была предопределена и распланирована как минимум на ближайшие годы. Но в один день моё будущее рухнуло. Началось то, чего ждали меньше всего, — война, которая положила конец спокойной, мирной жизни. Война, которая, как гром среди ясного неба, возникла и обрушилась на мой город, на мой дом, тем самым перечеркнув дальнейшее счастливое существование и обрекла на переезды, бегство в страхе подальше скрыться от этого ужаса.
Каждый оказался перед выбором: стоит ли уезжать — или есть ещё силы терпеть это всё, как есть, в ожидании чуда и отступления войск, захватывающих родную землю?
Если сказать честно, то наша семья до последнего верила, что вскоре безумие закончится, что нужно ещё немного подождать — и всё станет, как прежде.
Но с каждым днём становилось всё хуже, а линия фронта была всё ближе. Мы питали себя надеждой на лучшее, не хотели верить в такую суровую реальность. Последней же каплей стали мины, взрывавшиеся на окраинах нашего города, волны от которых были настолько мощными, что дрожали окна.
Тот момент стал переломным — и в целях безопасности мы покинули Луганск. Со слезами на глазах. В пути возникло много препятствий, масса трудностей, но это уже никого не останавливало. Приоритетом была жизнь.
Первое испытание: выехать из зоны АТО. Местность непрерывно подвергалась обстрелу со стороны сепаратистов. Покидали зону под надзором далеко не дружелюбных военных на блок-постах.
Далее: большие сложности с обустройством в новом городе. Прежде всего — поиски съёмного жилья и работы. Увидев у нас в документах место прописки, потенциальные квартиро- и работодатели преображались буквально за считанные секунды. Одни (сразу же окрестившие нас беженцами) будто боялись, что мы несём разбой и смерть, отказывались сотрудничать. Другие же (с видом заинтересованным или даже сочувственным, да-да!) расспрашивали о войне, однако… Выслушав несколько историй из недалёкого прошлого, почему-то решали, что мы слишком бедны, совсем не имеем денег, а только статус, которому все соболезнуют, но — не содействуют, лишь сожалеют. Что мы не способны расплачиваться за дорогостоящую аренду, которая, собственно, и поднялась в цене из-за огромного потока переселенцев у нас в Украине.
Для кого-то война, что мы понимаем с абсолютной ясностью, стала наживой. Кому-то выгодно, чтобы мы гибли массово и постоянно, ибо набиваются благодаря военным действиям чьи-то карманы — и без того бездонные!
Однако встречались и люди, которые вошли в положение. Поверили в нас. Были созданы фонды и предприятия содействия нуждающимся, где оказывали не только психологическую, но и финансовую поддержку. Такие личности достойны особого уважения. Ведь они, вовсе не имея каких-то рычагов власти, миллионов и понимания окружающих, находили возможности помогать людям, совершенно им не знакомым. Умели выкроить для нас время. Умели привлечь деньги для поддержки покинувших зону АТО. Возможно, благодаря именно таким организациям народ стал доверчивее, стал относиться к переселенцам из Донбасса уважительнее, с пониманием. Больше не было косых взглядов и вопросов о том, на чьей мы стороне, так как стало уже очевидным: если мы приехали сюда, в Украину, то значит — и верны ей.
Помощь со стороны государства поступала неоднократно, только суммы были неприлично малы, так что на вопрос „Как выжить на данное пособие?” ответов нет. Лишь оправдания и очередные пустые обещания.
Такая экстремальная ситуация очень сильно изменила нацию и отношение людей к Украине в общем. Патриотизм сейчас на пике популярности. Патриотом быть модно. Мне, как никогда, приятно говорить, что я украинка, я горжусь этим.
Все так устали от постоянных новостей о новых обстрелах. Уже не важно, какая это война — гражданская или нет, важно, что каждый день погибают ни в чём не повинные люди.
Мы просто жаждем нормальной жизни.
Больше всего я хочу мира. Это моя мечта, которую, я уверена, разделяют все украинцы, да и вообще — все люди, жизнь которых изменил военный конфликт.
Угнетает то, что я не в силах повлиять на исход войны. Одна я — нет, но: объединившись все вместе, мы победим войну. Это будет возможно, если мы объединимся-таки.
Я верю, что когда-нибудь мы отстоим свои права, вернём свои земли и свою честь.
Я верю.
А вы?
Юлия КАСЬЯНОВА.
P.S.
Всегда важно вовремя сделать правильный выбор.
Вовремя ответить на вызов своего времени.
У нас, молодых, обострённая реакция на этот вызов.
Сегодня главное — знать, с Украиной ли ты.
Я — с Украиной!
Процитувати хотілося б набагато більше, та додам іще тільки головне: перша з процитованих робіт — ІІ місце у старшій віковій категорії, друга — І місце.
Члени журі конкурсу-2017 від імені тих, хто навчає, вже сказали, вважаю, своє слово на користь ЗМІ нової генерації.
Уже навіч потреба в наступальній, жорсткій стилістиці публікацій. Особливого значення, безумовно, вже набули репортажі з місць активного спротиву населення (надто ж дітей, молоді) тривалій агресії через проведення акцій підтримки вояків АТО. Посилює такі репортажі виразна, розмаїта ілюстрація.
Навіч і потреба чіткішого формування блоків новин, оскільки недомовленості викликають як недовіру, так і нерозуміння, що ж насправді відбувається.
Всі начебто хочуть миру… Де ж масові акції спротиву тій війні, яка триває вже стільки, скільки вистачило колись дійти від Сталінграда аж до Берліна?
ЗМІ переважно ще в полоні вчорашніх тенденцій споглядацтва та констатації фактів замість чіткого прояву громадянської позиції сил миротворчості.
А споживачі продукції мас-медіа переважно ще в полоні світу ЗМІ, що є фантом і матриця, який ближце серцю, ніж реалії у власному домі, де диктор телебачення панує, а господарі — гості чи за прислугу, абощо… Ми не вміємо чинити опір наступу на власне „Я” і творити свій неповторний світ, який сяє сильніше за картинки з екрану…
Виходить, слід-таки переглядати класику жанрів?
Ні.
Слід якраз повернутися до кращих традицій класики.
Ми в ШЮЖ починаємо з того, що таке новина. Приміром, педагог придбав новий костюм.
Це новина для ЗМІ?
Думки з приводу часом починаються з „А скільки такий коштує?” або „Де купляли?”, однак поступово в аудиторії визріває головне запитання: в якому випадку це є новиною для ЗМІ, тобто має значення для соціуму. Приводи для публікації: костюм — новинка певної фірми, крик моди або має цільове призначення; костюм передано виробниками на благодійний ярмарок, кошти надійдуть у розпорядження певного фонду сприяння біженцям чи сиротам, у дитячі будинки…
Ми поступово складаємо пакет матеріалів для поточного випуску видання, де повноцінна „веселка” новин — інформація „Що? Де? Коли?”, а до того ще дуже багато публіцистичних матеріалів, реклами, обов’язково й ігротека…
Стоп.
Наш конвейер моделювання випуску потребує відпочинку. Пауза!
У мене є невеличкий кросворд або сканворд, простенький ребус…
Далі: шукаємо „цвях” — головний матеріал, „родзинку” поточного номера. Дуже велика спокуса дати великий репортаж про недавній футбольний матч десь аж… Та вже ж не новина! Нас випередили телебачення, радіо, інтернет-випуски… І ми ж домовились уже, що йдемо від порогу дому свого в далекий світ, а не навпаки!!! Ставимо ж ізнову піраміду догори дригом — чому?
Шукаймо поруч головне для нас, мешканців конкретної місцини в конкретний час…
Виявляється, воно просто… на дорозі. Потрібна мандрівка містом, де омолодилися не лише центральні магістралі, а й численні прибудинкові території, навіч „оазиси благополуччя” — об’єкти в рамках програми безбар’єрності… Подати „оазиси” — ще й згадати отой минулорічний марафон людей з інвалідністю від „Дитячого світу” до міськвиконкому, щоб підкреслити, наскільки замало ще зроблено… Переконливо?
Це вже не гра в журналістику!
Ми сперечаємось і часом не вкладаємось в одне-єдине заняття. Зате поступово формуємо номер, який будуть читати.
Неодмінно будуть, бо матеріали тягнуть за собою, чіпляються ланка до ланки… По ходу й бліц-опитування щодо знання специфіки жанрів.
— Є кореспонденція інформаційна — є й аналітична… Яку вважаємо публіцистичним жанром?
— Другу з названих!
— А якщо кореспонденція розширена…
— Якщо просто багато подробиць, то це ще не аналітика!
— Чому замало в наших ЗМІ нарисів, фейлетонів, художніх творів з „далі буде”?
Ми постійно працюємо в жанрах „круглого столу”, інтерв’ю, коментуємо злободенні події… У нас зазвичай багато видань для розгляду, кожен може самостійно проаналізувати, які матеріали в яких жанрах представлені. Це потребує часу й бажання справді розібратися, що до чого в наших ЗМІ. Зате багато зі сказаного й обговореного засвоюється, викликає бажання писати цікаво. Деякі роботи ви прочитали вище — і це не потребує додаткових аргументів.
Іноді мене повертають до лекційності: ось у вас, приміром, кілька прикладів під рубрикою „Театр абсурду”. Який то жанр?
— Саме театр абсурду. Лише в дещо КВНізованій формі, капусниковій… Нам це ближче, бо скрізь воно є, людям подобається.
— А як отака публікація називається?
— Абсурдеска, якщо вам таке не видається аж занадто абсурдним…
— А якщо взяти щось від фейлетону чи репліки — знов-таки прикольніше, ніж класично, то…
— Чоловік мій якось вигадав: сатиреска. Я б усім дала по його книжечці, та вона в мене одна-єдина… Він сам себе піарити не любив, але колись та принесу видання, щось перекопіюємо, обговоримо…
— Абсурдески ще не зібрали докупи?
— Зберу колись гроші — буде й книжечка.
Паузу треба вже припиняти, слід повертатися до навчального процесу. Ми ще не знайшли персону, яка зробить нам екскурсію по трасах та провулках!
Та вже ми знову не вклалися в навчальний термін.
Іще заняття з жанрів!
Мені ж — запитання на засипку: чи буде, мовляв, якийсь твір іще прикольнішого характеру?
У мене задум є, та поки не зроблено, то — комерційна таємниця.
Отак і кажу, ніби: крапка.
А з пошуком персони мені доведеться, мабуть, допомогти своїм вихованцям. Якщо не знайду, візьму книги Е.В.Дубініна про метро та БАМ, незавершений фрагмент книги про людей України, якими він пишається, фрагмент у „Чорнобильці Придніпров’я” ми вмістили, тим більше — він з „Веснянкою” любив працювати… О, точно!
…Кілька таких екскурсій ми вже зробили за роки від 2012-го, коли автора не стало…
Дуже впливово, дуже переконливо!
Тим більше, що він сам — видатна людина, про нього не можна нічого не знати.
На мою думку, в кожному куточку нашого краю дуже багато видатних людей, які можуть хоч і заочно провести екскурсію Придніпров’ям. Просто необхідно зібрати відповідні матеріали, сформувати пакет і попрацювати за темою. В будь-якому жанрі.
Окремим рядком слід би наразі виділити рекламу, але вище вже сказано про найскладнішу — ігрову. Та й узагальнити: реклама реально можлива в усіх жанрах, які є класичними.
Класичною є й вимога не подавати рекламу єдиним потоком з нерекламними публікаціями. Однак порушується це правило гри повсякчас, бо ЗМІ хочуть заробляти гроші, а відтак — яка там вже проголошена „Рекламна пауза”!
Тут ми знову повертаємось до журналістської етики, та не повторюватимемось. Краще подамо приклад отієї реклами, що „замануха”. Ми зі слухачами ШЮЖ у таку гру вже побавилися, та без наслідків.
Однак — до гри!
В одному з найсолідніших видань області була вміщена цікавинка: „Две блистательные сестры мира посвящённых Лиза и Роза обещают: „Если Ваше астральное число равно 7, напишите ниже сумму денег, которая Вам сейчас особенно необходима, и мы не только поможем Вам получить эти деньги, но и избавим вас от всех финансовых проблем и тягот — и всё это бесплатно!”
Сестри займаються астрологією й нумерологією, як інформує шановне й навіть народне видання, тож і знають щось таке… Чому б і не спробувати зірвати скільки-небудь виграшу?
Це ж дуже просто: „Сложите число и месяц Вашего рождения. К полученной сумме прибавьте 12, от того, что получилось, отнимите 8. Затем отнимите число Вашего рождения. А к полученному числу прибавьте 3 и, наконец, от того, что получилось, отнимите месяц Вашего рождения. Ваше астральное число равно 7? Значит, Вы тот самый человек, которого разыскивают Лиза и Роза!”
Скільки нас було, стільки й виявлялося дуже-дуже щасливих. У різних аудиторіях — і завжди сміху було, сміху… Я ж виймала ще, як то кажуть, останню карту. Пропонувала послухати якнайуважніше наступне:
Уважаемые искатели человека, чьё Астральное число равно 7!
У всех, кто работает в издании „Чернобылец Приднепровья” налицо счастливая „семёрка”, поскольку другой не может быть по условиям игры. Мы быстро ваш „ребус” определили по сути, поскольку в условиях ликвидации последствий аварии на ЧАЭС нам приходилось решать и не такие головоломки. А затем, когда вернулись оттуда, выпало на долю и многое посложнее, пострашнее. Пришлось отстаивать своё человеческое достоинство, право на признание подвига в условиях замалчивания исторической правды, попирания элементарных принципов социальной справедливости.
Как мы поняли, блистательные Лиза и Роза считают своей главной целью борьбу с несправедливостью, хотят помогать людям. Вот и возможность проявиться настолько благородно, насколько реально как раз накануне 30-летия аварии на ЧАЭС. Наш маленький творческий коллектив, издающий журнал „Чернобылец Приднепровья”, делает всё для того, чтобы воздалось чернобыльцам по заслугам. Однако наши возможности невелики, мы бедствуем, собирая материалы по крайне тяжёлой тематике, производя некоммерческую продукцию. Понимаем, что это важно, только вот охватить всё то, что срочно сделать надо, сил нет. Были бы деньги — подключили бы дополнительные ресурсы (человеческие, технические). Тогда и расспросили бы всех, кто ещё жив и помнит, обобщили бы главное.
Помогите нам!
Вам воздастся — и всем воздастся, кто сейчас просто вникнет в правила игры, исходя из даты, определяющей ДЕНЬ РОЖДЕНИЯ БЕДЫ УКРАИНЫ И НЕ ТОЛЬКО.
Итак: 26.04.1986.
1.26+4=30. 2. 30+12=42. 3. 42-8=34. 4. 34-26=8. 5. 8+3=11. 6. 11-4=7.
Писем — откликов на публикацию будет много, мы понимаем. Любой ведь выходит на счастливое число 7.
И не только мы всех умнее, вычислили формулу выхода на счастливое число 7, полагаем, очень многие.
Привлекая столь массовое внимание к своей рекламе, рекламодатель располагает очень большими средствами, поскольку все хоть сколько-то да попросят… А с какой целью всё это делается?
Можно лишь гадать.
А нам важно сейчас убедиться в главном: могут ли самые обделённые справедливостью чернобыльцы рассчитывать на поддержку?
Ожидаю ответа по вашим же правилам: в течение 5 дней от даты, окончательной для принятия решения (публикация от 07.10.2015; сегодня 12.05.2015).
Вызывая огонь на себя,
заранее благодарна за прозрачность во взаимодействиях.
Наталия АБРОСИМОВА,
главный редактор издания „Чернобылец Приднепровья”.
Далі — запитання аудиторії: чи була відповідь?
Усі лише сміються й цікавляться, скільки ж я замовила.
— Мільйон гривень.
— А чому б і не баксів?
— Бо тому, що й ані копійки б…
У даному випадку я не одержала пропозицій щось купити, аби наступного разу вже точно щось та виграти, але з Лізою та Розою зустрілася ще й у 2015 році, коли вже інше видання, теж вельми солідне та відоме, пропонувало від них складовисько з отакого: „Я ортывакю псолоу уадч и ваиывгырю снтои тяысч гевирн”.
Відіслала вмить: „Я открываю полосу удач и выигрываю сотни тысяч гривен”.
Посипалися листи — пропозиції… Я не відповідала, та — іще й ще…
Що цікаво: можна й не відсилати листи поштою. Можна телефонувати, це безкоштовно… Виходить, комусь та дуже вигідно?
Ігрові автомати — однорукі бандити вже в минулому, та в наших ЗМІ вони живі й багаторукі й загребущі всіма кінцівками, бо втягуються в ігрища й дорослі.
Як угамувати всі ці „купляй — не програєш!”, ніхто не знає. ЗМІ заробляють гроші, а читачі — то їхне право, грати чи ні.
Так само й уся реклама: хочеш їж — не хочеш плюй… Прикладів некоректної безліч, у друкованих ЗМІ та на кожному стовпі. В автобусах, трамваях і метро. Не кажучи вже про телебачення.
Як тому чинити опір, ніхто не скаже однозначно. Просто щось має бути в душі та свідомості, ніби клапан, який „ЗАСЬ!”
Але ж зовсім обійтися без реклами та оголошень ми не можемо. Рятівні для ЗМІ „За рекламу несе відповідальність несе рекламодавець” — блюзнірство. ЗМІ несуть відповідальність за поширення інформації.
Який вихід?
Більше знати, консультуватися з фахівцями й не клювати на якісь занадто красиві та дуже прості й звабливі пропозиції. Бо все, що справжнє, просто й задешево не дістається.
Тоді й очікуваний результат від співпраці зі ЗМІ буде позитивним.
Логічно продовжити мою сповідь про заняття в ШЮЖ запитанням з аудиторії, що найчастіше лунає, коли я промовляю оте „очікуваний результат”. А саме: від ШЮЖ — який він, очікуваний?
— Свідомий вибір моїх слухачів.
Я зазвичай розповідаю про тих, кому вдалося знайти путь у професію. Не всі, на жаль, інформують „Веснянку” про життя після завершення курсу навчання, та багато чого й знаю. Нещодавно, приміром, співпрацювала з Марією Маленик під час марафону людей з інвалідністю від „Дитячого світу” до міської ради, моя випускниця блискучо виконала своє редакційне завдання, відмінно навчається у виші, працює… Олена Малишева навчається в Польщі, приїздила наприкінці 2016-го в Дніпро на практику, за лічені дні встигла коректуру книги почитати, куди колись готувала матеріали, низку завдань взяла на майбутнє… Юлія Касьянова, приймаючи грамоти й нагороди від „Веснянки” за перемогу в конкурсі „Юнтелепрес”-2017, упевнила: „Буду журналісткою!”
Сфотографувала я в ту мить її з Юлею Іовлевою, яка в молодшій групі посіла ІІІ місце, та вона ж іще тільки-но почала відвідувати ШЮЖ, молодець — і курс на подальші перемоги та свідомий вибір професії в розмаїтті сучасних запитів ЗМІ!
Наступного року Юля сама вже склала відповідь за темою конкурсу-2018 „Де народився, там і згодився”:
„Каждую секунду в мире рождается ребёнок, у которого своя судьба, предназначение и место в жизни. К сожалению, многие представители молодого поколения, которые проживают в Украине и в России, всё больше стараются выехать за границу, по разным причинам (чаще всего на заработок или на ПМЖ). Также они считают, что им предначертано судьбой жить и учиться за границей.
Но есть и люди, которые остаются на своей Родине и стараются изменить жизнь в лучшую сторону. К счастью, на своём веку мне посчастливилось познакомиться с такими. Именно о них я и хочу сегодня рассказать.
Первая: Дора Калинова. Это прекрасная женщина — журналист, поэтесса. К сожалению, лично я познакомилась с ней не так давно, но даже за этот период (4 месяца) я успела прочитать практически все стихи Доры Васильевны.
Дора Калинова родилась в с. Звонецкий Хутор (Солонянский район, Днепропетровская область). Всю себя посвятила радио. Стихи также начала писать благодаря радио.
Отдельно скажу про стихи:
все стихи этой замечательной поэтессы пропитаны душевными переживаниями, жизненными историями.
Моя поезія – це моє життя.
Я писала про те,що сама пережила і перестраждала.
Фрагмент стиха „Дніпропетровськ” Доры Калиновой:
Рідний,
хороший,
любий,
погожий,
Кращого в світі ні,не знайду!
Веж заводських в золотому світанні
Ген на околиці довгий стрій.
Дніпропетровськ, моє місто кохане –
Щастя і радість в юні моїй!
Благодаря таким поэтам и поэтессам на свет рождаются прекрасные произведения, которые помогают нации культурно и духовно развиваться.
Второй: Валерий Баранников. Ликвидатор последствий аварии на Чернобыльской АЭС. Внешне вроде бы вполне здоров. Из тех людей, которые физически и физиологически сильно не пострадали… Но морально-то — сильный отпечаток на всю жизнь.
На данный момент Валерий Баранников является председателем организации чернобыльцев Бабушкинского района. Также он активно помогает чернобыльцам: организовывает выставки, посвящённые взрыву на ЧАЭС, проводит встречи чернобыльцев, принимает участие в открытии памятников.
Благодаря таким людям подрастающее поколение сможет хоть немножко, но прикоснуться к истории собственной страны!
Третий… Расскажу не об одном человеке, а о группе людей, которые начали собственный проект — журнал „BE HEALTHY. Будем здоровы!”. Это совсем юный проект (2017 года), который, к сожалению, ещё не стал широко известным.
Журнал „BE HEALTHY. Будем здоровы!” рассказывает своим читателям о здоровье жителей Днепропетровской области и наглядно показывает на примерах возможности медицинского обслуживания.
Над созданием этого журнала работали: Татьяна Каптелова (Главный врач поликлиники, обслуживающей рабочих компании Интерпайп); Наталия Абросимова (журналист); Георгий Дзяк (член “Ассоциации врачей частной практики”, академик) и многие другие.
К сожалению, журнал выходит в свет с опозданием на 9 месяцев. Это связано со смертью академика Георгия Викторовича Дзяка.
Благодаря таким проектам люди смогут стать более компетентными в вопросах медицины, а также здраво начнут оценивать возможности украинской медицины. Ведь медицина — одна самых развитых сфер в Украине.
Итак, подведём итоги: тенденция выезжать за границу собственной Родины, чтобы построить там своё будущее, становится все более и более популярной. Но: несмотря на это, есть люди, которые пытаются изменить жизнь свою и окружающих к лучшему, и при этом пригодиться своей Родине”.
Сучасний запит на затребувані професії, втім, до журналістів аж зовсім не сприятливий. Об’яви, реклама — ну, ніхто їх не запрошує до роботи.
Однак журналісти милістю Божою, як то кажуть, знаходять себе у вирі публіцистично-інформаційного буття.
На тому й — крапка?
Та ні, скоріше — „далі буде”, бо дуже хочу розповісти про тих журналістів, які навіть в обставинах розлуки зі ЗМІ через пенсійний вік чи певні проблеми знаходять себе в системі шкільної та позашкільної роботи з молоддю, створюють авторські школи журналістики — і… Мабуть, і нову журналістику?
До нових зустрічей — і зі святом, колеги!
Р.S.
Тема наступного конкурсу ЮНТЕЛЕПРЕС „Сучасна Україна моїми очима”.
Порада журналістам: розширюйте рамки в голові через участь у роботі з юнню.
Рецепт унікальний, прийнятний для всіх без винятку: почуття гумору забарвлює всі, притаманні людині, особливим +.
Сміємося!
АБРОСИМОВА Наталія Савелівна — керівник гуртка „Школа юного журналіста” КПНЗ „ДОДЮКЦ „Веснянка” Дніпропетровської обласної ради”, головний редактор — директор ПОГ „Чорнобилець Придніпров’я”.
Фото автора