Семен Ковальчук. Давайте пам’ятати…

ЛИСТ З РАДЯНСЬКОЇ АРМІЇ

Добрий день, дорога редакція газети «Шляхом Леніна!» З палким солдатським привітом до Вас колишній сількор, а нині військкор Семен Ковальчук. Тут, в армії, я теж пишу вірші, оповідання і друкуюсь в газеті нашої військової частини. Я з вдячністю згадую про Вас — моїх перших вчителів художнього слова. Теплими мріями цілую рідні поля і низенько вклоняюсь думками трудівникам нашого колгоспу імені Калініна, в дружній сім’ї яких я виховувався до армії, після закінчення школи. Нині вчусь писати. Пропоную своїм землякам деякі вірші і шлю їм палкий солдатський привіт».

 

 

 

 

Я бачив рай

Я бачив рай

На перевтомі літа,

У пеклі цигарковому,

Вночі.

Спадала тиша

Сонна й монолітна

До коларів, латаття

І лящів.

Усе, як є,

Чекаючи, мовчало.

І човен мій

У спокої приліг…

І тіні, мов придушені

Печалі,

Безпомічно тулилися

До ніг.

Чумацький шлях

У річковому небі

Глибинно, неосяжно

Пломенів…

А над водою руки,

Ніби стебла,

Звисали повним подихом полів.

 

ШОФЕР

Братові своєму присвячую

Вітри об лісосмуги зачепились

І поховались нишком у траві.

А ти летиш на «Зіл-ові» щосили –

Не вітер — буря в тебе в голові.

 

Але вона обдумлива і строга

Й надійна, ніби другове плече…

…Шалено нагудронена дорога

Тобі у жили втомою тече.

 

А ти долаєш впевнено і вперто

Узгір’я, чорноземи і піски.

Перекидає тоннокілометри

Твій безвідмовно-пружний самоскид.

 

Спішать вітри… Догнати їм несила

Твого голубокрилого коня.

Бо сильні, брате, маєш в серці крила,

А серце навіть пісню обганя.

 

Чи це згадала ненька вдома

 

Чи це згадала ненька вдома,

Чи так почулося мені? –

Усі ми тут, а де ж мій Сьома?

Замовк, пропав на чужині.

 

І біля неї брат з сестрою

Згасили усмішки ясні.

А синюватий дим з «прибою»

Повис в розчиненім вікні.

 

Це друг зітхнув свою затяжку.

Сказати, мабуть, щось хотів.

Та лиш промовив: тяжко, тяжко…

Для нього не знаходжу слів.

 

… Чого сумуєш ти за мною?

Не плач, матусю, перестань.

Нехай сльозою золотою

Заллється там осіння даль.

 

А ти поглянь у небо синє

На мій садок, на стан верби

І їм скажи: немає сина,

Хоч він безмежно вас любив.

 

ЧАСОВОЙ

 

Деревья, зданья спрятались, уснули

В таинственном безмолвии ночном.

А он стоит впервые в карауле,

И все сейчас горит, ликует в нем.

Как непривычна призрачная местность!

Один ангар притихнувший знаком.

Большой фонарь на «голову» повесив

Глядит куда-то он на аэродром.

И часовой серьезен, осторожен,

Малейший шорох слышится ему.

Лежит рука на автоматном ложе,

И режет взгляд полуночную тьму.

Он бдителен, внимателен, спокоен.

Нет, не пройти к Отчизне никому!

Ведь он отныне настоящий воин –

Оружие доверили ему!

 

Рядовой С. Ковальчук

 

Цікава новина

 

«Цікава новина! Чудова новина!»

На різних частотах в ефірі луна.

Вже третього сина моя Батьківщина

У космос послала. Щаслива вона!

«Чудова новина» — дивуються люди.

«Радянська людина!» — скандують скрізь.

А що вони скажуть тоді, коли буде

Збудований нашим трудом комунізм? !!!

 

ТВОРЧІСТЬ

Літстудійцям ДДУ і людям творчим.

 

Чи то хмарини, чи воли

Зайшли спочити в теплі плеса.

Лелеки клекіт принесли

На переклепані колеса.

 

А ці колеса, як сонця,

Для мене стежку осушили.

Переобтяжилась оця

Моя проста лірична сила.

_______________

 

Бездумно думає димар,

Сумлінно стелеться солома.

Тут виростає сто примар,

І згубно губиться вагоме.

 

А хати біляться у біль.

Не бійтесь, мазанки!.. Посміхайте…сь!

Я виболю своє в собі,

А ви облізти не посмійте.

 

Вже диво дивиться до нас –

Цегельні цеглу цементують!

(Хоч Митрофанів Профанас

По наших гонах простакує…)

 

Ми спішимо і стоїмо.

Безкрило висходилось поле.

Від наших тостів і промов

Дощі не хлопали ніколи.

 

Занадто різно ми тягли

Свої хореї в пізню весну…

…Новітній клекіт принесли

Нам переклепані колеса.

 

Дн-ськ, 66 р.

 

 

СПОМИН

 

Згасло сонця полум’я,

Заховався день.

Поспішаю полем я

З хвилями натхнень.

Стежечка ховається

В оксамиті трав.

Як дівчина грається,

Щоб поцілував.

Ніжна, мов весняночка,

Вже чека вона.

У зеленім платтячку

Рідна далина.

Голубим вінком на ній

Вигляд сіл розцвів

У намисті зорянім

Електровогнів

… Піснею дівочою

Обізвалась даль,

Відгукнутись хочу я,

Та дівчини жаль.

Хай вона сама йому

В тиші степовій

Вірному коханому

Розповість про свій

Ланки комсомольської

Дружний колектив,

Про палку любов свою

До колгоспних нив.

 

 

С НОВОГОДЬЕМ!

 

С новогодьем, друзья, с новогодьем!

В семилетнем прекрасном пути

Мы четвертый встречаем сегодня,

Чтобы к новым вершинам идти.

 

С новогодьем, друзья, с новогодьем!

Наша елка горит ярче всех.

Шире круг! Пропустите вперед их –

Песню, пляску, веселье и смех!

 

С новогодьем, друзья, с новогодьем!

Новый миг …- и минута,

и час… —

В новый труд!

Нам в пути благородном.

Разум Ленина светит сейчас!

 

РОДНАЯ ДАЛЬ

 

Литовский вечер крылья опустил,

Окутал землю в серебре тумана.

Скажи, Семен, о чем ты загрустил,

Зачем сигары тянешь из кармана?

 

Ты вдаль печальный взгляд свой устремил

Неужто Радвилишкис так печален?

Он не печален, но совсем не мил

Тому, кто грезит о родимой дали?

 

 

Подають на столи фокушери і роми

 

Подають на столи фокушери і роми…

А сидять за столами два дяді з райкому,

А сидять за столами головні агрономи,

А сидять вони та й з трьома невідомими.

 

Перший — пикатий.

Другий — окатий.

Третій з високим чолом.

 

…Довго пили фокушери і роми.

Жестами правили дяді з райкому.

Ніби печатками всі агрономи

Били поклони до трьох невідомих.

 

Раптом… — диво!

Пикатий ліниво

Звівся над переливами

Пляшечок.

В розкритих ротах

Застряв мовчок…

 

Усмішка мастила дорідні щоки

Від трьохступінчатих підборідь…

Окатий підтакував…

А чоло високе

Стрельнуло, аж ресторан поблід:

 

«Подайте книгу скарг!

Бо пропивають голову колгоспу

І… нашого редактора

із ним!»…

Літ працівник замовк.

 

О, товариство просте,

Юнак з роботи вилетить

не в космос, —

Отим чолом високим і земним

Впаде під ноги творчості і глуму…

А ми — нічого… Ми промовчимо.

І в книгу скарг писати й не подумаєм –

Горілка є! І з хлібом борщ їмо!

Начальство розбереться.

Правда, куме?

П’ємо!

 

 

Кохана, косу заплети

 

Кохана, косу заплети –

На перса власну русу косу.

… Мовчить мій берег.

Певно ти

Не знаєш…

Зимний листопад

Синтетику оландотонить.

Твої ровесниці в ній тонуть,

Мої ровесники спішать…

Не дозріваючи, холонуть

І падають, немов листи –

Німа трагедія каштанів.

Кохана, косу заплети –

Бікфордів шнур

в моє світання.

 

КАМЕНЕВІ.

…Серце, серце моє! Навчись тишини…

(Є.Плужник)

 

Не лементуй модерним пустодзвоном.

Червоним болем стихни. Промовчи.

Бо для доби ракет і самогону

Ти — надто чуйний.

 

Нові серця наче не гасили Славуту,

Зелені хвилі топчуть Чортомлик…

Вони мілкі. Але свою отруту

І душу плюнуть.

 

…Ріка німа. Приховані пороги

Ще одчайдушно борсаються в ній.

О, камене! Вготованій труні

Ти владен розтрощити чорні ноги!

… Мовчи, та думай…

 

 

Його поцілує міцно

 

Його поцілує міцно

Кохана дівчина Тамі.

«Закоханим — новорічний

Палкий поцілунок – вам!»

Мені заспіває пісню

В солдатському клубі джаз.

Танцюючим буде тісно

Та просторо, мріє, для нас!»

 

2.1.62 р.

 

Зинуле Костюк

 

Торопливо дождик пробежал по крыше,

С ветерком попутным с гарнизона вышел.

Солнышко задорно смотрится в окошко:

Выйди прогуляйся! Отдохни немножко.

 

Ветерок весенний паренька заменит,

Свежестью обнимет голые колени.

А халат свой белый ты в санчасти брось-ка,

Чтоб апрель не думал о тебе: березка!

 

Им апрелю слабость только приумножишь.

От любви ты сердца вылечить не сможешь.

Робко отвечает девушка глазами.

С радостью пошла бы … Извини, нельзя мне.

 

Для меня ребята ближе и дороже.

Я ведь медсестра — то.

Кто же им поможет?…

 

Здається, знову з друзями сиджу

 

Здається, знову з друзями сиджу,

Курю і розмовляю, як бувало…

А вечорове сонце вже давно

За кучеряву яблуню сховалось.

Вечірній темно-синій небозвід…

Он зірка спалахнула й покотилась,

Зоставила лиш на секунду слід,

І пробудила в серці спомин милий…

Далеко нині в армії служу…

Он зірка засвітилася і впала…

Й неначе знов

Я в факторній сиджу,

Курю і розмовляю,

Як бувало.

 

Семен Ковальчук,

Н-ська військова частина

 

 

ДЕВУШКЕ

 

Упрекаешь: пишу не часто,

По-армейски серьезно, скупо

Я о службе своей солдатской,

А любовь растоптал разлукой.

 

Извини, но мне чужд отчего-то

Пустословно — альбомный лепет.

В сердце имя твое, а фото

Я храню в комсомольском билете.

 

1962 г.

 

 

ВСЕГДА НА СТРАЖЕ

 

Снова вечер темно-синий,

Над землей рокочет гром…

Светлячками взлетных линий

Вспыхнул наш аэродром!

И тот час же безотказный

Истребитель промелькнул,

Где прожектор светлоглазый

Луч свой яркий протянул.

В небо темное врезаясь,

Быстрый, словно метеор,

Истребитель улетает

В фиолетовый простор.

Ночью кончатся полеты.

А когда рассвет придет,

Вновь поднимутся пилоты

Охранять наш небосвод.

 

Рядовой С. Ковальчук

 

Все, що є

 

Все, що є: пісеньки, романи,

Балалайки, свистки, сопілки –

Від найстаршого графомана

До найменшого члена спілки –

Перейди.

І закрию очі,

Мов найбільші у світі скарби…

Їх розкрити ніхто не схоче,

І, напевно, ніхто не знатиме,

Що невідомий хлопець

Взяв двадцяту добу ув очі,

Як найбільшу у світі скаргу…

 

м. Дніпропетровськ, 1967

Alma mater

 

ВІРШІ МОЛОДИХ

 

ВСЕГДА НА СТРАЖЕ

 

Снова вечер темно-синий,

Над землей рокочет гром…

Светлячками взлетных линий

Вспыхнул наш аэродром!

И тот час же безотказный

Истребитель промелькнул,

Где прожектор светлоглазый

Луч свой яркий протянул.

Быстрый, словно метеор,

Истребитель улетает

В фиолетовый простор.

Ночью кончатся полеты,

А когда рассвет придет, —

Вновь поднимутся пилоты

Охранять наш небосвод.

 

***

 

ЗАДОР СОЛДАТСКИЙ

 

Гаснет жаркий день солдатский,

Звезды в небе хороводят.

Дружно, весело, по-братски

Досуг воины проводят.

Под баян веселый, звонкий

В пляс пустилися танцоры,

Гарнизонные девчонки

Отвести не могут взора.

Там поют, здесь жарко спорят,

Разговор ведут о деле

И о том, кто первым в мире

Полетит теперь к Венере.

Книги, игры, шутки, пляски –

Все охвачены весельем,

И горит задор солдатский

В тихом вечере весеннем.

 

Семен Ковальчук

 

 

А поле врожаєм ситим

 

А поле врожаєм ситим

Стрічає усмішки всіх –

І сторожа — діда Микити,

І друзів, і рідних моїх…

 

Від радості їх долоні

Потискую я без слів.

Долоні, від поту солоні

Й гарячі від мозолів.

 

Та ніжні, близькі без міри,

Як запахи рідних трав…

Долоні, яким я вірив

І зараз життя б віддав.

 

… Коли бойова тривога

Гримить каблуками чобіт,

В думках сідина парторга,

А мускули, як граніт.

 

За рідний свій край багатий,

За успіхи земляків

Я скелею хочу стати

При зброї вогню і слів.

 

Служба в армії: наземний радист Семен Ковальчук (Польща, 1964 рік)

 

ДОРОГА

З.Л.К.

 

В темряві спіткнулася дорога.

Впала в яр глибокий за селом,

Мріяла, що прийде допомога

І підніме тесаним мостом.

 

В гладженому платті із асфальту

Електровогнями заблищить…

Побіжить з автобусами в Ялту,

І в Москву, можливо, побіжить.

 

Зацвіте в газетах і журналах…

Навіть інтуристи будуть їй

Дарувати квіти на вокзалах,

Як найближчій, самій дорогій.

 

І вона щаслива, всім відома

Назавжди забуде земляків.

Поведе героїв з космодромів,

На курорти поведе вождів.

 

А тим часом люди на машинах

І пішком ятрили травму їй…

Скільки крові випила резина

Із дороги в тиші степовій?!

 

Та вона терпіла і мовчала

(Хоч до щастя —

лозунг —

боротьба!)

І тепер бреде по ній отара,

Й бур’яну колючого журба.

 

Заросла, з літами постаріла…

Зім’ята,

Покинута всіма.

Щастя довгожданого не стріла!…

… Для таких, як ти

його нема.

 

 

ОЧІ

 

Загадково-сині, наче неба вись.

Причаруєш ними! Краще не дивись.

Я не знаю: винна ти? Можливо й ні.

Тільки зараз з ними всі мої пісні.

Тому на чужині не згасає цей

Загадково-синій світ твоїх очей.

 

 

НЕ МЕНІ

 

Вечоріє.

Дорога темніє.

І ховається десь вдалині…

Вітерець по-весняному віє,

Сад замріяно запахи сіє

Не мені, не мені, не мені…

 

Спів пташиний так весело лине,

Аж дзвенить в голубій вишині!..

А бузок, наче плаття дівчини,

Закрутився, розцвів у долині

Навесні.

Не мені, не мені…

 

Хай тікають.

Безслідно зникають

Року першого ночі і дні.

Все одно тут весна розцвітає,

Солов’ї і дівчата співають

В чужині

Не мені, не мені.

 

 

Ти співала

 

Ти співала. Я слухав.

День згасав.

Вітер запахи нюхав.

Шелест — трав.

Як ранкове проміння

Берег їв.

Спала ти на колінах –

На моїх.

Мабуть, з тебе той ранок

Насміхавсь:

Ти навіщо так рано

Віддалась?

 

 

Той вечір був

 

Той вечір був. Фатальне інтермецо

Акордеонів твій автовокзал.

Осіннє місто билося, мов серце,

А в ньому все, чого я не сказав.

 

Не встиг. Не зміг. Було занадто строге

Чаклунство часу на твоїм чолі.

…Червоне листя падає.

І стогне

Розбитими серцями на землі.

 

 

ВХОДИНИ

 

Налиймо ще. І вип’ємо до дна

За щастя, брате, у твоєму домі.

За матір, що лишається одна

У стінах 6 х 9 з глини і соломи.

 

Старим — старе… Такий закон суєт

Нервової сьогоднішньої днини,

Бо серце починається твоє,

Напевно, з селікатної цеглини.

 

Я осуд ладен розтрощити вщент,

Але спочатку запитати мушу:

Скажи, якої марки той цемент,

Що так свавільно бетонує душі?

 

Від нього й досі в нашому селі

Карбованцем вимірюється розум;

Сусіди для сусіда — мозолі.

Або з ярма приховані занози.

 

Будують…, обгороджуються…

Все…!

Налиймо, брате. Вип’ємо сьогодні

За все, що жінка нам на стіл несе,

За те, що ми не гнані

й не голодні.

 

Студентський гуртожиток, кімната № 52. Однокурсники: Василь Грушка (в центрі з гітарою), зліва земляк і сільський товариш Семена Даниловича історик Георгій Шкуренко (лежить), далі зліва направо – Іван Демченко, Станіслав Повод, Семен Ковальчук (з текстом пісні в руках), Віктор Петренко.

 

Дороги надто дорогі

 

Дороги надто дорогі,

А я по них ішов до тебе.

Там навіть найніжніші стебла

Шмагали тьмою батогів.

 

Я падав. Реготали грішні

Од болю очі… (сто обмов!)

На чім стоїть, прокляв любов.

 

…Котився глечик із Опішні

І докотився — охолов.

 

Сліди гарячі на снігах

Настигла гонка сухоребра.

… Немає правди у ногах,

але дійти до неї треба.

 

Забудь мене

 

Забудь мене. Неси од мене пріч

Дешеву втому і повільну кров.

Моя душа, мов горобина ніч,

Якої ще ніхто не перейшов.

 

Облиш її. Усмішкою не ріж,

Якщо ледачим серцем не взяла.

Над сотнями душевних бездоріж

Мене веде стежина до села.

 

МОНОЛОГ ЗРАДЖЕНОГО

 

Я йшов як міг –

Співав і спотикався.

Я ще піду.

Я встану й не впаду.

Стоклятий день.

Коли мені спіткався

Горбатий спрут

І обірвав ходу.

 

Чи довго я

Повзтиму по зневірі?

Чи довго я

Стогнатиму в багні?

Сто клята мить,

Коли тобі повірив…

Ганебна суть

Накреслена мені.

 

Я чую кров

Пролиту й непролиту.

Я бачу муку

Грізну, як вулкан…

Тремти, потворна велич

Ненаситна!

Я — блазень твій?

Я, ні!

Я — твір аркан!

 

Піду, любове

 

Піду, любове. Задля тебе спробую

Усі гіркоти вижити до дна.

Бо повсякчасно, мов «perpetum mobille»

В мені воюють Бог і Сатана.

 

Я вірю їм обом, але ні одному

Окремо не довірю шлях крутий.

Бо перший гне туди, де гади водяться,

А другий — навіжено до святих.

 

Піду любове. Задля тебе спробую

Підняти біль, як другову труну.

Але й тоді задля нового обрію

В двобій вестиму Бога й Сатану.

 

Чиюсь любов наповнює весна

 

Чиюсь любов наповнює весна

Зеленою наснагою по вінця.

А я шукаю й досі: де ж вона –

Моя любов — столиця і провінція?

 

Її, немов поспішний чорновик,

Покреслили дороги повсякденні.

Вона перегоріла, як сірник,

Від Озера до тихої Кільчені.

 

Нема… Черемха попелом взялась.

І спогад нікотинно-полиновий.

Моя любов — тепер любов чиясь.

Моя зневіра — мрійниця, братове!

 

Нехай когось наповнює весна

Зеленою наснагою по вінця.

До мене ж пройде зріла, запашна

Моя любов — столиця і

провінція!

 

УСМІШКА

 

День погас. Засвітилися вікна.

Радвілішкіс поволі змовка.

На обличчі берізки привітна

Шелест-усмішка ніжна, палка.

 

Жартувати я з нею не буду

І цигарки не буду палить.

Щось безжалісно здавлює груди,

Голова вся думками кипить.

 

Краще плюну їй в очі й заплачу

Я дрібним прибалтійським дощем.

Так, щоб з хлопців ніхто не побачив

Й не сміявсь над безглуздим плачем.

 

День погас. Засвітилися вікна.

Радвілішкіс поволі змовка.

А в думках не згасає привітна

Материнська усмішка палка.

 

 

ОСІННЄ

 

Я дивлюсь в литовське

Небо — шаль.

Синню плаче осінь

В загадкову даль.

Листя палить гілля

На кленах.

Щось прошепотіла

Шовк — трава.

Криком журавлиним

Вись луна:

Не ходи за сином

До вікна.

Син твій теж сумує

Так і знай.

Мріями цілує

Рідний край.

 

САМОГОН

 

Присів у бутлі сивий самогон,

Присів, немов увічнений підпільник…

А поруч нього Праця і Закон,

Крамола і Мораль.

Шукають спільно

Петлю на зверхбунтарську його суть

Убити неуражену заразу!

Проте, ані уб’ють, ані доп’ють,

Бо він людей не залишав ні разу.

 

Він упаде (для всього певний час),

Але нащадки матимуть по диху

Східнослов’янський полум’яний квас,

Всесвітньо-суперечливу сивуху.

 

Медаль посмертно випише закон

За мужність, гідну східних побратимів.

…Поки-що ходить сивий самогон,

Мов дегустатор гіркостей незримих.

 

21.Х1. 67р. м. Дніпропетровськ

 

 

Семен Ковальчук і Володимир Радзецький на монтажі радіопередачі

 

 

МОНОЛОГ НЕНАРОДЖЕНОГО ЗВУКА

В.С.Ващенку

 

Мене ще не підтримують вуста –

Для них мій жар брунькують хлорофіли.

Я — голосний. Мій предок твердо став

В передній ряд препозитивно-смілих.

 

Жалкую — не судилося мені

Влучати з Демос фенового вміння…

Та всі глухі, шиплячі й голосні

Вестиму до твердого піднебіння.

 

В корінні ясеновому горджусь,

Що — голосний. Проте, не галасую.

Я рівним серед рівних народжусь –

Як уподібнюсь, то й асимілюю.

 

Інакше, Орфосніє, пробач –

Підлоти в цій фонемі не почуєш

(Я не повія, не футбольний м’яч) –

ані скеруєш, ані зредикуєш!

 

 

ЧЕКАННЯ

 

…і рушив лід.

Колола серце тиша.

Лелека в лузі болісно білів.

Хотіли вдови дядька Самокиша,

Тасуючи розкішних королів.

…схилився дід.

Яка жорстока спека!

«Тополе! Полю! Пити? Пити?

Дотремтиш?…»

…Когось на хаті проклина лелека.

На цілий світ у хаті тиша з тиш…

 

КОМУНІСТ

 

Гей летіла то ж не громовиця –

Гей іржали коні і шаблі.

З неба, мов з будьонівки юшиться

Червоняста й досі до землі.

 

Ой стріляла вража куля в пісню,

А прибила зірку на сукно.

І ворони каркали зловтішно,

Де лилось по грудях знамено.

 

Наливало душі — не каміння.

Мукою пекельною — добром.

Вільно упивалась Україна

Мовою дніпровою з Дніпром.

У Союзі зводилась — не вмерла!

Встала серед степу — без кінця…

…Проростають пурпурові зерна

Твого серця…

 

 

ВИКЛИК

Пам’яті Комарова

 

Космосе, поділимо на двох

Всі твої затемнення й світила.

Я малий, а ти старий, як бог,

Та обох земля не просвітила.

 

Годі ж бо соромитись ракет.

Це ж тобі, як для собаки мухи.

Сипони дірками на паркет.

Чи прийшли для показу Міклухів…

 

Тільки так звабливо не світи

Все одно нізащо не продамся.

О, старий! Не зрозумієш ти

Непідкупну вдачу папуаса.

 

Я востаннє кинуся убрід

Проліском; закутим у бетони…

І, коли не витримає рід,

Ідолом в дорозі захолону.

Мої боліди — комунари,

Що впали в Жовтні

У СЕРЦЯ

 

ДРУЗЯМ своїм

Dum spira, spero

 

Бульвар поблід,

Як падав болід.

Тіні в завулку марили

Неонки — інертні бездари

Стали непевними свідками

Надсвітлового спалаху

І падіння…

А він пропалав,

І по вікнах заграв!

Бо розвиднялось…

Трамвайні почерки

Засвідчували спросоння

Найсуттєвіше з

Минулої ночі –

Горіння! —

Найпершого посланця

Від невідомого Сонця!

 

 

НА МОГИЛІ

 

«…енадцатое ма… тсот …орок пятый…

… погиб геройски на «своем посту» –

Трагічним зойком літери із дати

Розсипались, лишивши пустоту.

 

Хто він такий? Що захищав? –

зітерто.

Тих слів священних час не пожалів.

Пахучі квіти ніжно і відверто

Все пояснили і не треба слів.

 

Я зняв пілотку; мовчки нахиляюсь,

Кладу букет волошок на граніт…

… Берізки дві про щось перешептались

І вітами вклонилися мені.

 

Чому вони так ніжно привітали –

Листочками торкаються до ніг?

В мені, напевно,

воїна впізнали,

Що тут загинув —

їм життя зберіг.

 

Серпень 1962 року.

 

 

ЗГАДКА

 

Здається, знову з друзями сиджу,

Курю і розмовляю, як бувало.

І вечорове сонце, наче жук,

За кучеряву яблуню сховалось.

 

Вечірній темно-синій небозвід…

От зірка спалахнула, покотилась.

Лиш за собою на секунду слід,

А в мене, мабуть, згадку залишила.

 

Далеко зараз в армії служу.

Он зірка засвітилася і впала…

… Здається: знову з друзями сиджу,

Курю і розмовляю, як бувало.

 

ВПЕРЕД

 

Вперед! Вперед! Вперед! Не знати втоми!

Мою Вітчизну праця окриля.

Нам будувать заводи, космодроми

Й вирощувати збіжжя на полях.

 

Вперед! Вперед! Вперед! Іти для миру,

Братерство, Рівність, Щастя — наш девіз!

Народе — велетню, народе — богатирю,

Ти впевнено крокуєш в комунізм!

 

12.УШ.62р.

 

ПІСНЯ ТРАКТОРИСТІВ

 

В сонячнім промінні закипіли роси

Й полилися долом теплі тумани.

З добрим ранком, батьку-краю наш

колгоспний,

Вже біжить мій трактор на лани.

 

А серце, мов пісня

Хвилюється — лине,

Спішить в голубу далечінь.

Ми не космонавти,

Та до серця лине

Наших звершень славних

Юний відгомін!

 

Продзвенить в роботі радісно мотором

І мені здобуде славу трудову.

З ним стрічаєм ранки, й вечорові зорі,

З ним, як з вірним другом я живу!

Поспішаймо, друже — металевий камо,

Нас поля чекають — ми господарі.

Кличе шлях широкий — нам іти по ньому

До Комуни світлої зорі.

 

А серце, мов пісня

Хвилюється, лине,

Спішить в голубу далечінь.

Ми не космонавти,

Та до сонця лине

Наших звершень славних

Юний відгомін!

 

Ключево,

вересень 1962

 

ЗЕМЛЯКАМ

 

Коли бойова тривога

З постелі мене зрива,

Я чую повчальні, строгі

Моїх земляків слова:

 

На службі не те, що вдома,

Гляди ж, не зівай,

Не спи!

На совісті в тебе, Сьома,

І ми, і колгоспні степи.

 

… Коли обізветься море

Сиреною корабля,

Здається, що трактор оре,

А море — колгоспна рілля.

 

І я на аеродромі

Все мріями вмить залив –

Пливу в голубій соломі

В гарячих обіймах жнив.

 

ПРОЩАЙ, РАДВІЛІШКІС

 

Прощай, Радвілішкіс, прощай!

Сьогодні тебе залишаю.

Можливо, до рідного краю

Приїду ненароком я?

Прощай, Радвілішкіс, прощай!

 

Недавно знайомивсь з тобою,

Сьогодні, погнаний судьбою,

Спішу я в незнаний ще край.

Прощай, Радвілішкіс, прощай!

Згадаю тебе на Вкраїні

Думками, піснями своїми.

А ти мене ранком осіннім

Дощем прибалтійським згадай.

Прощай,

Радвілішкіс,

прощай!

 

15.Х.61р.

 

 

СОЛДАТУ

 

Прошло три года. Начался четвертый.

Тебя давно родные ждут домой!

В солдатской пожелтевшей гимнастерке

Ты выполняешь долг свой боевой.

 

«Ты нужен здесь» — так Родина велела.

«Нам нужен ты» — здесь люди говорят.

Они ведь знают, что ты самый смелый

И самый близкий их сердцам солдат.

 

«Побудь еще» — деревья умоляют,

Роняя листья в свежесть ноября.

И ты остался, твердо сознавая,

Что нужен ты и служишь здесь не зря.

 

Ты мир для мира прочный сохраняешь –

Народам жизнь, надежду и покой.

Недаром тебя другом называют

Чужие люди в стороне чужой.

 

Прошло три года. Начался четвертый.

Тебя давно родные ждут домой.

В солдатской пожелтевшей гимнастерке

Ты выполняешь долг свой боевой.

 

КОМАНДИР

 

С годами поседела голова…

Ведь пережил он и увидел много.

Но мысли офицера и слова

Не потеряли звона молодого.

 

Ведь он солдат. Солдату друг и брат,

Прошел войны путь долгий и суровый.

Вот потому так слушает солдат

Его отечески-напутственное слово.

 

Тому покажет, верный даст совет,

Тех шуткой отогреет на привале.

В солдатском сердце самый светлый след

Своей заботой навсегда оставил.

 

ОСВЕНЦІМ

 

«Як часто слово смерть звучить

у людській мові.

Затамувавши мисль,

стривоживши чуття…»

(М.Бажан)

 

«Склепіння хмар німе, тяжке, тужливе

І чорне, наче спогади війни…»

Склепіння хмар — це сльози нещасливих –

Це встали замордовані сини –

 

Сини і дочки багатьох народів

Клясти війну в середньовіччі стін,

Їх давить й досі, як палач Свободи

Проклятий людством вбивця — Освенцім.

 

Тут все в крові, тут все в людському горі,

Тут не майбутнє снилось дітворі,

Тут пащу рве прожора-крематорій

На чеха, що горів, та не згорів.

 

Тут плач живих і зустрічей обійми –

Низький уклін француза… Так, мені!

(Пробач, будь ласка, ненько-Україно,

Що я не втримав сліз на чужині).

 

Тут я відчув із друзями своїми

Думки, бажання всіх простих людей.

Тут я понюхав попіл Хіросіми

Навпіл із кров’ю матерів, дітей…

 

Невже війна — чудовище жахливе

На трупах, як бандит зареготить?

Й склепіння хмар в смертельному напливі

Зупинить на землі останню мить?

 

«Війни не буде!» — дні гримлять усюди –

Народи вірні помислам своїм!»

Нехай останнім пам’ятником буде

Проклятий людством — вбивця-Освенцім.

 

1962. Вересень

 

 

ДИПТИХ ЗЛЕТУ

Гарячим градом стукає ефір.

Холодний піт немилосердно жалить.

Турбіни задихаються в огні.

Внизу дахи дрижать, мов дирижаблі.

Завмер Берлін…

 

Пілоте, дій. Тебе чекає «Старт».

Довір останнє слово катапульті.

Дай екіпажу це священне з прав:

Продовжити свої високі пульси.

…Чекає «Старт»

 

Дружини ждуть. Сивіють матері.

І діти піднімаються, мов крила…

А розум до штурвалу прикипів.

Наказ неволя честі підкорила.

Літак гримів…

 

Слова з КП заходили в піке –

Палахкотіли нетрі в шлемофоні.

Рішуче перекреслився планшет,

І сопла гнали полчища Евфоній

В безсмертний злет!..

 

І погляди припали до зірок.

А спазма невблаганно сатаніла…

…Так гахнув з плеса літаковий зойк,

Що аж дерева гостро защеміли.

Ефір замовк…

 

P.S. Рації світу приймали сигнали. Літак ВПС СРСР, під час учбового польоту загорівся над Берліном. Екіпаж спрямував його в озеро і… загинув. Весна. 1965 р.

 

…Ефір замовк. Замислився ефір.

Турбіни по ангарах скавучали.

А на глісаді віри і зневір

Ти, Джон шукав рішучого причалу

От всіх зневір.

 

1. Старт — будинок, де зн. ком. Політ

 

Важкий штурвал… Пропаща ця імла.

Нестерпний гніт пузатих бомболюків

Ганебна суть піратського орла

Для матері, братів, синів і внуків.

І зла імла…

 

…Гуд бай! — з піке прорвалось на КП

Надзвукова інверсія одверта.

І сповідь відсахнулась від ракет,

І серце піднімалося до смерті.

В останній злет.

 

Горіло в грудях… Гасло на губах… –

Над джунглями… Від Куби … і Кореї…

І в самогубство кинуте: гуд бай!… –

Зірвалось одчайдушно над землею.

 

м. Дніпропетровськ, 66 р.

 

Я слухаю і слухові не вірю

Я слухаю і слухові не вірю, —

Невже мій вірш так швидко устарів?

Ще Ніколаєв шлях космічний міря,

А вже Попович слідом полетів.

Вони брати, хоч в націях різняться.

Любий маршрут під силу їм пройти.

Тому що в Батьківщині різних націй

В віках з’єднались люди, як брати.