Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Виступ на засіданні круглого столу під час проведення Міжрегіонального фестивалю журналістики 6 квітня 2017 року у місті Полтаві.
Не тільки глибоко символічно, але й природно та закономірно, що наш міжрегіональний фестиваль журналістики , присвячений українському і світовому генію Володимиру Івановичу Вернадському, відбувається на землі Полтавщини, яку Леся Українка називала «найукраїннішою Україною».
Адже саме на полтавській землі крізь марево безмежного степу Вернадському відкрилися планетарні глибини і висоти біосфери та ноосфери. Вона стала для нього рідною домівкою , оберегом і прихистком у жорстокі й трагічні часи революційного бурелому, українських визвольних змагань 1917-1921 років, братовбивчої громадянської війни. Після більшовицького перевороту в листопаді 1917 року Володимир Вернадський , рятуючись від фізичного знищення як член Тимчасового уряду , знайшов тут порятунок.
Саме у цю грозову добу, у 1918 році, в період існування Української держави під проводом Гетьмана Павла Скоропадського він переїздить із Полтавщини до Києва і стає організатором і творцем Національної Академії Наук України, її першим президентом. І за це український народ буде вдячний йому , допоки існуватиме на цій благодатній і благословенній землі.
Природознавець і дослідник у широкому розумінні цього слова, основоположник і реформатор мінералогії, засновник геохімії , біогеохімії і радіології, вчення про біосферу і ноосферу, філософ , організатор та історик науки, громадський і політичний діяч, Вернадський залишив людству величезну наукову спадщину . Вже його сучасники відзначали синтезуючі здібності, всеосяжність творчого генія, фундаментальність праць і досліджень найвидатнішого вченого 20 століття, які не втратили актуальності й практичного значення в сучасному глобалізованому світі, продовжують служити людям, значно впливають на їх світогляд.
І вони, його сучасники, не перебільшували, коли стверджували, що в одній особі Володимир Вернадський може репрезентувати цілу академію наук. Дослідники його наукової діяльності підрахували, що із більш як 700 опублікованих праць вченого – 100 присвячено мінералогії, 70 – біохімії, 50 – геохімії, 43 – історії наук, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21- радіології , 14 – ґрунтознавству, решта – різним проблемам науки.
«Десятиліттями, століттями будуть вивчатися та поглиблюватися його геніальні ідеї, а в працях його – відкриватися нові сторінки , що слугують джерелом нових пошуків; багатьом дослідникам доведеться навчатися його гострій, упертій, відкарбованій, завжди геніальній, але важко зрозумілій творчій думці; молодим же поколінням він завжди буде служити вчителем у науці та яскравим зразком плідного прожитого життя», – так змістовно, глибоко й пророче написав про свого вчителя та друга академік Олександр Ферсман.
Ми по праву гордимося і пишаємося іменем людини, яка належить до когорти найвидатніших українців. Родове коріння Вернадських за сімейними переказами та легендами сягає середини XVII століття. Їхній пращур шляхтич Варна воював у козацькому війську Богдана Хмельницького. Все життя Володимир Вернадський зараховував себе до « рідного племені Українського» та виявляв прихильність до української мови, історії і культури свого народу.
Володимир Іванович Вернадський народився 12 березня 1863 року в Петербурзі в сім’ї Івана Васильовича Вернадського та Анни Петрівни Константинович. Його батько, Іван Васильович , після закінчення філософського факультету Київського університету став його професором. Потім переїхав до Москви, а пізніше – до Петербурга. Мати Анна Петрівна – дочка українського поміщика, була в молодості хоровою співачкою та педагогом з вокалу.
Прадід Володимира Івановича навчався в Києво-Могилянській академії. Бабуся з батьківського боку Катерина Яківна– у дівоцтві Короленко – була рідною сестрою діда письменника Володимира Галактіоновича Короленка – Опанаса Яковича.
Василь Іванович Вернадський , дід з батькового боку, був військовим лікарем і здійснив усі походи із Суворовим та Кутузовим.
Його дідусь по лінії матері – П.Х. Константинович – бойовий генерал, а рідний дядько його матері М.І. Гулак, як писав у своїх спогадах Володимир Вернадський, був членом і одним із вождів Кирило – Мефодіївського братства, на чолі якого стояли М. Костомаров, Т. Шевченко та інші.
Дитинство Володимира Вернадського пройшло в Петербурзі. Потім він з сім’єю переїхав до Харькова, де навчався в гімназії. Майже кожне літо Володимир проводив на Полтавщині, де жили його багаточисленні й гостинні родичі. З того часу він на все життя зберіг величезну любов до полтавської землі, її чудових людей і розкішної природи.
В 1881 році після закінчення гімназії Володимир Вернадський поступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербургського університету.
Тут Володимир Вернадський здійснив перші кроки в науці при підтримці й керівництві свого вчителя, видатного вченого Василя Васильовича Докучаєва, який створив дві нові науки – вчення про зони природи і ґрунтознавство як синтетичну дисципліну. Саме під впливом Докучаєва Вернадський ґрунтовно зайнявся мінералогією та кристалографією.
Але в коло його інтересів входили також грунтознавство, фізична географія , природні води, біологія, історія розвитку наукової думки, філософія, історія літератури. Він вивчав англійську, франзуьку, німецьку, багато слав’янських мов, що допомогло йому пізніше у широкому ознайомленні зі світовою художньою та науковою літературою, а також у спілкуванні з іноземними вченими під час його багаточисленних наукових відряджень в Європу і Америку.
Під час навчання в університеті Володимир Вернадський став одним із засновників студентського науково-літературного товариства і керівником його наукової Ради. На все життя його найближчими друзями стали члени цього товариства брати Сергій і Федір Ольденбурги, Олександр Корнілов, Іван Гревс, Дмитро Шаховський, Микола Ушинський, Олександр Краснов. А Наталія Єгорівна Старицька, теж із давнього українського роду, яка входила у створену ними групу з вивчення народної літератури, стала дружиною Володимира Івановича. Вони прожили разом більше як піввіку , виховали двох дітей Георгія та Ніну.
В 1885 році, після закінчення Петербургзького університету, Володимира Вернадського залишають при ньому хоронителем мінералогічного кабінету, де він веде активну науково-пошукову роботу в області мінералогії, кристалографії та суміжних наук. В ті роки Володимир Вернадський дружив із Олександром Ульяновим, який був секретарем науково-літературного товариства. У них були дуже теплі відносини і схожі погляди на багато питань, окрім терору. Часто засідання ради товариства проходили на квартирі Вернадського.
Події 1887 року, коли Олександра Ульянова і його спільників заарештували, а потім стратили за спробу замаху на життя царя, ледь не обірвали кар’єру вченого . Після доносу на В. Вернадського, міністр освіти неофіційно запропонував йому піти у відставку. Тоді тільки втручання впливового тестя та підтримка В.В. Докучаєва завадили звільненню Вернадського. Вільне економічне товариство відрядило молодого вченого досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії. А весною 1888 року Петербургзький університет відрядив його на стажування до Мюнхена та Парижа.
Повернувшись після дворічного перебування за кордоном, Вернадський очолив кафедру мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету.
Завдячуючи багато в чому саме В.В. Докучаєву, полтавська земля стала сакральним місцем для науково – пошукової діяльності Володимира Вернадського, тією благодатною землею, що осяяла його геніальні відкриття.
В 1880 році Докучаєв запросив Вернадського, до участі в експедиції із вивчення ґрунтів на Полтавщині. З початку липня і до вересня молодий вчений працював в районі Полтави –Кременчука – Градижська. Він вивчав ґрунти, склав геологічну карту Кременчуцького повіту , на якій окрім ландшафту, звідки бралися зразки ґрунтів, позначив ще й кургани, стародавні кам’яні баби скіфів та інші археологічні об’єкти. Того літа тут, на полтавській землі, у Володимира Вернадського зародилися ідеї, які лягли в основу концепції про роль живих організмів у походженні й розвитку верхнього шару ґрунтів.
Через рік Вернадський знову повертається на Полтавщину (вже за власний кошт), щоб завершити грунтовознавче дослідження. А в 1892 році з’явилася його наукова праця про ґрунти Кременчуцького повіту, що стала складовою частиною великого докучаєвського дослідження природних багатств Російської імперії.
В ті роки, завдячуючи земству, був заснований і побудований Полтавський природознавчий музей. Подібний йому в тодішній імперії був збудований в Нижньо-Новгородській губернії , де активну дослідницьку діяльність з вивчення грунтів проводив також Докучаєв. Але незабаром царський уряд обмежив право земств проводити наукову роботу, заборонив створювати карти грунтів. Відтоді, на жаль, пішла на спад і енергійна нукова діяльність Василя Васильовича Докучаєва.
Уже будучи важко хворим, любимий учитель писав своему учневі : « Чим все це закінчиться, страшно подумати, дорогий, навік незабутній для мене, Володимир Іванович. Іще раз вибачте, а напевно й прощавайте, безмежно дорогий і святий Володимире Івановичу».
Бутова кобила або Бутова гора – так називається пагорб поблизу містечка Шишаки на Полтавщині , відомий своїми геологічними відкладеннями періоду неогену та антропогену . З 1969 року він оголошений геологічною пам’яткою природи. Тут же встановлено пам’ятник Володимиру Вернадському.
Давня мрія вченого побудувати на Бутовій горі літній будинок збулася лише весною 1913 року . Тоді на придбаній ним невеликій ділянці землі за проектом художника Кричевського у стилі староукраїнського барокко з’явилася дачна будівля. Своє помешкання Вернадський спочатку назвав «Бутовою кобилою», але потім зупинився на більш милозвічній назві «Ковила- гора».
І вже значно пізніше , коли Вернадському виповнилося 50 років, полтавська земля стала неповторною природною лабораторією, що надихнула його на геніальні відкриття.
Літо 1916 року , яке Вернадський проводив разом із сім’єю та своїми друзями на хуторі Ковила – гора, виявилося переломним у наукових пошуках вченого.
Тоді він ввів у геологію просте і нове поняття про живу речовину як сукуп живих організмів, нерозривно пов’язаних з біосферою як невіддільна її частина або функція .
Звідси почалася нова наука про живу речовину, яку назвуть пізніше біогеохімією. І не тільки нова наука, але й новий погляд на довкілля й на природу людини.
В.І. Вернадський дійшов до одного із головних висновків: живі організми (глобальний їх сукуп) активно перетворюють живу природу. Тому вся область життя – біосфера – є не механічною системою, а своєрідним космічним організмом.
Нові думки у формі розміркувань і роздумів про живу речовину захопили Вернадського цілком і вже не давали йому спокою навіть у трагічні й драматичні дні вселенської смути, яка з кожним днем чорною хмарою насувалася на Російську імперію.
Весною 1917 року лікарі виявляють у Вернадського туберкульоз і наполягають на негайному відпочинку і лікуванні. Але тільки на початку липня хворий Вернадський приїздить на хутір Ковила – гора. Тут він багато працює й приходить до думки про докорінну зміну вже усталеної наукової картини світу. Вчений дійшов висновку, що живе вічне. Це постійна світова константа. Він ввів у науковий обіг нові поняття – терміни , такі , як всюдність життя, тиск життя, його швидкість та згущення.
Більше 40 – ка сторінок рукопису, написаних того літа на Ковилі – горі, стали пізніше основою не тільки цілих книг і багатьох статей Вернадського, але й загалом його вчення про біосферу та її еволюції в ноосферу.
До свого геніального відкриття Володимир Іванович Вернадський йшов наполегливо, послідовно, завзято й уперто. Адже природознавство, на відміну від інших наук, вимагає від дослідників величезної ерудиції та здатності до синтезу найрізноманітніших ідей та фактів. І цей неймовірно важкий і тернистий шлях вчений долав у постійних пошуках і сумнівах. Сотні експедицій і відряджень, безліч досліджень і експериментів, копітка робота у вітчизняних та зарубіжних наукових центрах – і тільки, коли Володимиру Івановичу було майже 60 років, в його свідомості сформувалося вчення про біосферу.
Будучи синтезом ідей і фактів, що стосуються десятків наук, це вчення стало вершиною наукової творчості генія.
Результати своїх досліджень про біосферу Вернадський виклав у багаточисленних наукових статтях, в книзі «Біосфера», яка вперше з’явилася у 1926 році, та фундаментальній праці « Хімічний склад біосфери Землі та її оточення», опублікованої лише в1965 році.
Вже через три роки, у 1929 році, вийшло паризьке видання « Біосфери» французькою мовою.
Із багатьох проблем й питань, які були порушені Вернадським у цих та інших книгах, зокрема, «Нариси геохімії», «Історія природних вод», «Проблеми біогеохімії», написаних у 20-х – 30-х роках 20 століття, виділялася одна велика проблема, яку, як він писав, «я хотів би закінчити перед відходом в інший світ і яка захопила всі мої сили, – проблема біогеохімічної енергії нашої планети». Це був його задум створити головну книгу життя, який він здійснив у 1937-1938 роках. Його праця «Наукова думка як планетне явище» займає особливе місце серед наукових праць вченого. Як відзначав академік А.Л. Яншин, ця праця відрізняється незвичайною широтою охоплення кола питань, піднятих в ній, і специфічним характером аналізованої в ній основної проблеми.
Природа, людське суспільство, наукова думка розглядаються вченим в їх нерозривній цілісності і оточуюча нас реальність малюється у насправді вселенській величезності.
«Наукова думка як планетне явище» – це вершина творчості В.І. Вернадського, велетенський за задумом підсумок його роздумів про долі наукового пізнання, про взаємовідносини науки й філософії, про майбутнє людства.
В книзі містяться глибокі думки про еволюцію людства в геологічному й соціально – історичному вимірах часу, про еволюцію біосфери в ноосферу.
Це перший у всій світовій літературі досвід узагальнення еволюції нашої планети як єдиного, космічного, геологічного, біогенного й антропогенного процесу.
У праці розкривається провідна перетворююча роль науки й соціально організованої праці людства в теперішньому і майбутньому планети. Наукова думка, наука, розглядається й аналізується як найважливіша сила перетворення й еволюції планети.
Хотілося б дуже коротко зупинитися на трьох геніальних відкриттях – передбаченнях В.І. Вернадського, які особливо виділяють науковці. Їх досить детально проаналізував у розділі «Невостребованный Вернадський» своєї книги «Перепаханные поколения» Федір Трохимович Моргун, який народився на Донеччині , воював , а після закінчення другої світової війни вчився в інституті сільського господарства у Дніпропетровську. Його талант господарника , громадського і політичного діяча розкрився та проявився на полтавській землі. Він – один із небагатьох , хто в радянські й пострадянські часи боровся за повернення В.І. Вернадського із забуття, показуючи його світову велич, глобальність та актуальність його наукового надбання.
Перше. Про геологічну вічність життя. Вся жива оболонка нашої планети, весь тваринний, рослинний, бактеріальний світ, а також все середовище життя: суходіл, ріки, озера, океани – всі ці унікальні утворення і створіння природи – це біосфера. Нічого подібного немає в найближчому доступному для огляду Космосі.
Висновок про існування біосфери в «єдиному екземплярі» в результаті зондування найближчого околу Землі став незаперечним. Пошук і можливості переселення людини в космос залишаються поки утопічними. А чи є життя на планетах в нашій та інших галактиках людям ще треба пізнати.
Для найближчих поколінь Земля наш єдиний дім і вся світова спільнота повинна знати про це і відповідно діяти, бо немає нічого дорожчого за її збереження.
Вернадський передбачав безперервність існування життя і біосфери упродовж всього геологічного часу існування планети. Він передбачав, що більшість гірських порід і корисних копалин, таких як вуглецева сировина, кам’яне вугілля, навіть залізо – органічного походження.
Звідси і виникла один із його фундаментальних тез про геологічну вічність життя, її безперервну активність.
Він утверджував тезу про незаперечність існування життя і більше того, біосфери, у всі геологічні ери і періоди.
В результаті розкриття сучасними методами тези Вернадського про геологічність вічності життя вчені підійшли до найголовнішої загадки науки наших днів: що ж передковічніше – Земля як планета чи життя?
Як стверджував Ф.Т. Моргун, відповідь треба шукати на Землі та поза її межами. Теза Вернадського про вічність життя на нашій планеті надає потужний заряд розумової енергії, який стимулює пошуки наукової істини.
Друге. Ідея про геологічну роль людини і людства. Вона полягає в тому, що планета вступає в нову стадію свого розвитку.
Велетенська картина всепланетарного розвитку включає в себе і появу людини – носія Розуму, який ще раз неодноразово прискорив усі процеси, що відбуваються на планеті.
Породивши людину, Природа «обрала» ще один могутній каталізатор світового процесу розвитку . Створення біогеохімії, природно, висунуло нове питання – питання про місце Людини в цій всепланетарній картині. В.І. Вернадський відповів на нього.
Вже на початку 20 століття він говорив про те, що вплив Людини на довкілля (природу) росте настільки швидко, що не за горами той час , коли вона перетвориться в основну геологотворну силу. І, як наслідок, вона повинна буде взяти на себе відповідальність за майбутній розвиток природи. Розвиток навколишнього середовища і суспільства стануть нерозривними. Біосфера перейде одного разу в сферу розуму – в ноосферу.
Відбудеться велике об’єднання, в підсумку якого розвиток планети стане спрямованим – скерованим силою Розуму.
Виявилось, що зв’язок людини з природою настільки всеосяжний та глибокий, що всяка дія, бездіяння також, відбивається на стані цього середовища. Велетенська геологічна діяльність людства наочна, її стало видно будь – яким поглядом. Особливо у другій половині двадцятого століття, коли людство озброєне величезним арсеналом всіляких діянь на природу, в тому числі й фантастичних по потужності руйнівних сил.
Але Володимир Іванович вірив у людський розум, йому ніколи не була притаманна філософія песимізму.
Вчення академіка В.І. Вернадського про перехід біосфери в ноосферу є не утопією, а дійсною стратегією виживання й досягнення розумного майбутнього для всього людства.
Він вважав, що розвиток науки й технології буде змінювати стихійний характер втручання в біосферні процеси, роблячи його незрівнянно більш виваженим і цілеспрямованим. Згідно з Вернадським , інтенсивний і збалансований перехід біосфери в ноосферу забезпечує умови управління біогеохімічними циклами в межах планетарної системи управління життєзабезпечення. Він був переконаний, що цей перехід до ноосфери відбувається під впливом наукових досягнень, і очікував, що людство, зрештою усвідомить це. Безпечний перехід до ноосфери, підкреслював він, представляє виклик, з яким зустрілось людство – реконструкцію біосфери в інтересах вільно думаючого (мислячого) людства як єдиного цілого.
Для Вернадського виключення війн із життя суспільства і міжнародні дослідження науки є не тільки головною метою людської інтелектуальної активності, але й найбільшою надією людського роду, так як не переможці у війнах, а тільки наука була для нього універсальною об’єднуючою силою. Він прогнозував, що розвиток техніки буде супроводжуватися удосконалюванням форм суспільства та організацій. Разом вони будуть вести до свідомої й раціональної перебудови біосфери в ноосферу.
Людство повинно досягти вершини свого існування власними зусиллями.
Третє передбачення Вернадського засноване на розумінні людьми зростаючої ролі науки взагалі і як основної сили будівництва ноосфери або точніше – ноосферної стадії біосфери.
Вибух наукової творчості в ХХ столітті Вернадський не тільки пророкував , він йому у величезній мірі сприяв своєю практичною роботою з організації наукового впливу у вивчені середовища нашого проживання. По суті, це й була ноосферна дія – поширення наукової свідомості у світі.
Біосферні дослідження – не просто комплексні дослідження природи. Вони повинні були освітлені цілісним системним баченням природи Вернадського й оснащені найновішою апаратурою та методикою.
Вони повинні враховувати регіональну й світову економіку, всі природні ресурси, продовольчу й демографічну ситуацію, екологію регіону, країни, світу і людини у них.
Організація науки, є, по суті, ноосферна дія. Вона забезпечує активну роль розуму стосовно природних процесів.
А надія на людину розумну – є єдина надія в нашому тривожному світі. Людина є на Землі тим посланцем або провідником, який може зруйнувати її, а може й перетворити у квітучий сад.
Ноосфера, по Вернадському, вимагає якісно іншого підходу: глобального управління планетарними процесами за єдиною розумною волею.
Для Вернадського людина була вищим продуктом еволюції природи, істотою космічною, яка володіє безкінечними потенціями індивідуального й історичного розвитку. Будучи носієм розуму у Всесвіті, людина свої земні відносини повинна будувати не на егоїстичній, користолюбній основі, не на традиціях заздрощів, ненависті й ворожнечі, а згідно зі своїм дійсним становищем у світі. Звідси заповіт великого вченого: «Людина вперше реально зрозуміла, що вона житель планети і може – повинна мислити і діяти у новому аспекті, не лише окремої особистості, сім’ї, роду, держави або їх союзів, але і в планетному аспекті.»
На превеликий жаль, багато праць, геніальних ідей і передбачень найвидатнішого вченого нашого часу тривалий час залишалися не тільки невідомими , але й незрозумілими, набагато випередивши рівень епохи і тодішнього розуміння передбачувальної сили науки.
Про це написав у своїй епохальній статті «Малопомітність революції Вернадського» швейцарський вчений із Женевського університету Жак Грінвальд . В ній він, глибоко проаналізувавши ідеї та відкриття Вернадського, показав планетарне їх значення, вражаючу актуальність, точність і незаперечність.
На думку Грінвальда, однією із причин «малопомітності» революції Вернадського були не тільки політичні чинники. Тривалий час багато його праць були під забороною у Радянському Союзі. І тільки в 1960 – х і 1970-х роках тут, дякуючи невеликому колу вчених, на базі Академії Наук почалося відродження ідей Вернадського. До початку перебудови Горбачова Вернадський став культовою фігурою для лібералів і національним символом для інших. Але , як стверджує Жак Грінвальд : «Тривалий час нехтувалося відкриття Вернадським того факту, що Біосфера як сфера життя на Землі – це біогеохімічна еволюціонізуюча система космічної значущості. Ця наукова новизна була неприйнятною для основних наукових течій».
І швейцарський вчений глибоко і обґрунтовано показав це на конкретних прикладах. До того ж біологічні та геологічні науки розвивалися як різні області знань, ігноруючи комплексний підхід Вернадського. «В епоху Вернадського наука про Земні системи була все ще в зародковому стані, мислення автора « Біосфери» було попереду свого часу»,- стверджував Грінвальд.
Відродження Вернадського на міжнародному рівні визріло в середині 1980 – х років і пов’язано було перш за все із початком «екологічної революції». З появою міжнародного екологічного руху , всесвітня проблематика « Людина і Біосфера», стала нагальним питанням для багатьох людей у світі, відновлюючи , явно або опосередковано, погляди на біосферу, автором яких став Вернадський. Парадоксально, але при народженні екологічної ери, сам термін біосфера часто змінювався чи замінювався , наприклад, на не визначене поняття «глобальне довкілля».
В 1970 роках, біосфера на жаль , була замінена словом екосфера. Цей неологізм, як вважає Жак Грінвальд, був введений з кричущою необізнаністю про вчення Вернадського. З використанням екосфери , поняття біосфери було зведено до «глобального шару організмів». Це значно вужча й пересічна ідея, ніж та, яка пропонувалась Вернадським.
Малопомітність революції Вернадського – це частина культурної історії ідей. З початку термін Біосфера інтерпретувався безліччю різних і суперечливих способів. До цього часу немає єдиної наукової згоди щодо визначення цього терміну. Звідси наукова концепція Вернадського конкурує і , почасти , заміщується іншими популярними термінами та ідеями. Зокрема, Тейярдизмом (Тейяр де Шарден, його роботи з науки та релігії). Хоча в дійсності французький вчений Тейяр де Шарден і Вернадський інтерпретували «біосферу» зовсім різними способами.
Тейяр сформулював своє поняття Біосфери в основному у своїх філософських працях, а не в наукових публікаціях. Вернадський , в свою чергу , сформулював свою еволюціонізуючу концепцію Біосфери великою мірою на основі біохімічних праць, а також у своїй праці по філософії науки , включаючи концепцію, яку він визначив як «емпіричне узагальнення ».
Обоє, і Вернадський і Тейяр, були вселенськими пророками глобалізації». Якщо Тейяр був «космічним містиком», то Вернадський вважав себе «космічним реалістом».
Вони поділяли віру в науку й технології, як універсальну, мирну й цивілізовану силу. Енергія ( могутність сили, роботи, виробництва) були ключовим словом для духу часу.
Але в «Біосфері», як і у всіх його працях, наукова точка зору Вернадського радикально відрізняється від точки зору Тейяра. Ця розбіжність , певно краще всього виражена у виді протиставлення між антропоцентричним ( підпорядкованим інтересом людини) поглядом на життя (біосфера Тейяра) та біоцентричним (що розглядає живу природу як головну цінність) поглядом на природне господарство (Біосфера Вернадського).
Згідно з Вернадським, Біосфера – це не тільки «обличчя Землі», але також глобальна динамічна система, яка перетворювала нашу систему з початку біологічного часу . Наукова новизна концепції Біосфери Вернадського полягала в тому , що вона є частиною нової геохімічної точки зору, що розглядає Землю як динамічну організацію, яка складається із енергетичної матерії, як систему, що прирівняна до термодинамічного механізму.
Вернадський розглядав біосферу як « область перетворення космічної енергії». Енергетика Біосфери , як наголошував він, має на увазі систему Земля , як планету, що функціонує в космічному середовищі, і отримує живлення від сонця. Ця нова термодинамічна космологія була результатом того, що ми називаємо Революцією гвоздик.
У своїй статті Жак Грюнвальд , ще багато років тому, дійшов висновку : « Наукова обізнаність, висловлена Вернадським і деякими забутими природознавцями, тривалий час була відсутньою в основних течіях науки , і, до недавнього часу, не була «глобальним питанням» державної політики і міжнародних справ. У своєму новому інтелектуальному й міжнародному контексті наукова революція Вернадського починає виходити із туманності її ранніх проявів.
Тепер настав час для відродження справжньої історичної фігури Вернадського і його повної праці про Біосферу.
Ми повинні усвідомлювати, що природна система Землі, названа Гумбольтом «Природою», Вернадським – «Біосферою», Лавлоком – «Гаєю» , а іншими – «Екосферою» , – це фундаментальна концепція для нашого релігійоного , філософського і наукового пошуку відповіді на питання : « Що таке життя?» , як підкреслював сам Вернадський .
Немає нічого найбільш складного й необхідного, ніж розуміння Життя . Наші власне індивідуальне життя і наше колективне життя є , значною мірою, діяльністю Біосфери – це творча еволюція . Наскільки нам відомо, ми є єдиною заселеною планетою в сонячній системі, а можливо навіть – хоча нам абсолютно невідомо це в таких вимірах – і в безмежному космосі.
Тільки така людина як Володимир Вернадський , наділена всеосяжністю творчого генія, винятковими синтезуючими здібностями, могла стати творцем цілого комплексу наук про Землю, залишивши нам , своїм нащадкам, цілісне бачення світу і завдань homo sapiens (людини розумного), передбачивши майбутні шляхи розвитку людства .
«Все більше схиляюсь до тієї думки, що планета наша – витвір Вищого Розуму. Те, що дано їй для життя «зелені легені» (Амазонія), щоб не задихнулась від кисню , що дано їй прісні чудодійні води і океанні, солоні (близькі за складом до людської крові ), те , що дано нам небом (щоб ми пам’ятали завжди про високе!) , хіба все це може бути випадковістю ? А різноманіття живих організмів на планеті , недосягненно мудра в своїй злагоді та доцільності їхня будова? Ні , сліпого випадку мало для цього.
Можливо автор вчення про ноосферу (Вернадський) був найближче до розуміння великої, передвічно замисленої єдності природи.»
Ці глибокі і мудрі слова про всеосяжну планетарну сутність вчення Володимира Вернадського належать видатному українському письменникові Олесю Гончару, який народився і виріс на полтавській землі, і доля якого тісно пов’язана із нашим Придніпров’ям.
Багато ідей Володимира Вернадського дійсно виявилися пророчими. Передбачаючи глобальні екологічні проблеми, про можливість яких ще на початку минулого 20 століття ніхто серйозно не замислювався, він писав тоді : « В геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє , якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свою працю на самознищення».
Тільки зараз, в умовах незвичайного загострення глобальних проблем сучасності, стають більш зрозумілими людям пророчі слова Вернадського про необхідність мислити і діяти у біосферному аспекті .
Тільки зараз розвіюються ілюзії технократизму, підкорення природи та виясняється сутністстна єдність біосфери і людства , усвідомлюються можливості нових могутніх технологій, створених людиною, у справі збереження природи і розвитку людини як її невід’ємної частини.
Як відомо , у 1972 році ООН скликала у Стокгольмі І Міжнародну конференцію з довкілля та розвитку. В ній взяли участь делегації 106 країн. Конференція дійшла до невтішних висновків. Вона констатувала не тільки виснаження природних ресурсів, але й шкідливий вплив забруднення довкілля на стан здоров’я великих людських популяцій. Ось чому конференція звернулася до урядів усіх країн світу із закликом негайно створити державні органи охорони природи.
Відтоді вчення Вернадського про біосферу землі та неминучості її еволюційного перетворення у ноосферу набуло виключно важливого значення . Почали активно видаватися та перевидаватися його наукові праці , проводитися конференції , присвячені проблемам ноосферного розвитку.
Через 20 років , у 1992 році , ООН провела в Ріо – де – Жанейро ІІ Міжнародну конференцію з довкілля та розвитку , у якій брали участь очільники урядів чи уповноважені представники керівників урядів 180 країн.
Конференція ухвалила ряд основновоположних документів , які на думку її учасників, повинні забезпечити сталий розвиток світового співтовариства. Головний із цих документів – « Програма дій. Порядок денний на 21 століття».У ньому сказано, що для переходу людства на шлях сталого розвитку необхідне його тісніше економічне та політичне об’єднання при збереженні культурних традицій кожного народу, необхідна рівність людей всіх рас і релігій, збільшення ролі народних мас в управлінні державами , припинення війн та військових конфліктів, розширення заселених територій землі та освоєння космічного простору, відкриття та використання нових могутніх джерел енергії.
Все це як , відомо, вважав необхідним для становлення ноосфери В.І. Вернадський. « В бурі та грозі народиться ноосфера, у знищенні війн і голоду вперше виразитися виявлення нашої планети як цілого і буде першим виявом переходу Біосфери в Ноосферу, в якому людство стане могутньою геологічною силою, де може геологічно проявитися його думка, свідомість, розум» – стверджував світовий геній.
Наукові ідеї Вернадського в свій час підхопили і розвивають нині багато вітчизняних і зарубіжних вчених та дослідників. Вони, зокрема, були використані при конструюванні закритих екосистем в космічних польотах та у величезному проекті створення штучної біосфери «Біосфери – 2» в США.
Послідовниками Володимира Вернадського в різних галузях знань стали Лев Гумільов, який висунув концепцію етносу як біосоціального утворення ; Юрій Лотман, який започаткував вчення про семіосферу як невід’ємну частину ноосфери; Мераб Мамардашвілі з його «фізичною метафізикою»; американський економіст Ліндон Ларуш та інші.
Серед тих, хто нині також активно розвиває та впроваджує ідеї Вернадського, – є й українські вчені та дослідники.
Розроблені нашими вченими , керівниками Міжнародної корпорації «Ноосфера» Ігорем Ханіним та Максимом Поляковим, методологія вертикальної інтеграції знань , модель парадигмального інноваційного розвитку і системно – семіотична парадигма , які базуються на ноосферному мисленні Вернадського, спрямовані на розвиток економічних знань та використання сучасних інформаційних технологій в бізнесі та суспільстві.
Як стверджують І . Ханін і М. Поляков, своїм вченням про біосферу та ноосферу Володимир Іванович Вернадський зробив більше ніж відкриття, заклавши наріжний камінь в основи розуміння світу, необхідного для продовження наукового та технологічного розвитку.
Тектонічні зрушення , що відбуваються нині в глобалізованому світі, підтверджують геніальність багатьох передбачень В.І. Вернадського , особливо його визначення науки як планетарного явища , а наукової думки ,- як рушійної енергії розвитку людства, суспільства, природи, взаємозв’язку людини і космосу. Це парадигма Вернадського , яку визнав світ.
Початок 21 століття, завдяки науковим досягненням , без сумніву , став переломним у перспективі розвитку людства. Такі сучасні технологічні інновації, як керована термоядерна реакція, вперше отримана 10 грудня 2015 року вченими із інституту Макса Планка в Берліні , та вертикальне приземлення ракети Falkon – 9, здійснене 22 грудня 2015 року американською компанією Spase X Ілона Маска , докорінно змінюють модель людської цивілізації і дозволяють більш упевнено передбачати майбутнє.
Як стверджують науковці, перша інновація , що створює перспективу отримання невичерпного джерела екологічно чистої енергії, закладає основу принципового руйнування геополітики та геоекономіки , залишаючи тільки геокультуру як провідний принцип політики людства.
Ця інновація показує перспективу відмирання нафти і газу як найважливішого енергетичного ресурсу та робить всі війни за цей ресурс безглуздими.
Друга інновація, що робить політ на Марс реальним уже найближчим часом , фактично створює не тільки орбітальну економіку , але й космоекономіку і навіть астроекономіку.
Сьогодні такі люди, як Ілон Маск, винахідник та інноваційний підприємець, стають головними героями світу, бо виявилися здатними й спроможними на створення інновацій для всього людства.
Створення атмосфери співробітництва і партнерства у всьому світі видатний вчений і мислитель Володимир Вернадський вважав однією із найважливіших ознак ноосферного суспільства. Цей принцип нерозривно пов’язаний з його ідеями про відповідальність людини за наслідки своїх дій і вчинків, а також про гармонізацію відносин людини і природи як єдиного цілого.
Його теза про всезростаючу могутність людства , таким чином, пов’язана з іншою , ще більш важливою тезою ,- про необхідність мислити і діяти у планетарних вимірах.
Вчення про біосферу і ноосферу , інші наукові праці В.І. Вернадського, нащадка козацького роду , який вважав себе представником «рідного племені Українського», є, безумовно, надбанням усього людства.
«Я вірю у велике майбутнє України й Української академії наук…»- написав Володимир Іванович Вернадський у своїх спогадах , які передав незадовго перед відходом у вічність до Академії наук України.
Свідчення про свою синівську любов до України і , зокрема, до Полтавщини він залишив у своїх щоденниках і багатьох листах .
Більше 30 – ти років тому , 23 січня 1984 року , великий гуманіст сучасності і патріот України Олесь Гончар записав у своєму щоденникові : «У боргу великому ми перед Вернадським . Що ми написали про нього? Де пам’ятник йому в Києві , першому – та якому! – президентові Української академії. І це ж той , хто не забув про козаьке своє коріння , він нічого не зрікся , ні від чого не відцуравсь. Томик Шевченків всюди возив із собою , мріяв у полтавських Шишаках і віку дожити , бо чуття синівське до України – на відміну від багатьох назавжди зберіг».
Погодьтеся , написано наче сьогодні . Це гіркий докір нашій невдячності , забудькуватості , байдужості до своїх геніїв і пророків.
Та все ж ми переконані ,що Україна , як країна Володимира Вернадського , завжди пам’ятатиме про свого генія , цінуватиме його наукові відкриття , досягнення та надбання.
Ми сподіваємося ,що буде підтримана на державному рівні ініціатива учасників Межрегіонального фестивалю журналістики з метою гідного відзначення сторіччя створення Національної Академії наук України проголосити 2018 рік в Україні – Роком Володимира Івановича Вернадського. Це стане виявом глибокої шани та поваги всього українського народу до видатного вченого і мислителя. Без сумніву , вся наша країна долучиться до проведення інформаційних , науково- просвітницьких та культурних заходів, присвячених цій даті.
Для всіх нас , нащадків Володимира Вернадського, важливо сьогодні вивчати та втілювати його уроки , наукові надбання , заповіти у конкретні дії для подолання загрозливих викликів сучасності , які постали перед Україною і світом.
Станіслав Повод,
член НСЖУ, заслужений журналіст України
