Звіт голови Національної спілки журналістів України ІГОРЯ ЛУБЧЕНКА ХІІ з’їздові НСЖУ

від 19 квітня 2007 року до 24 квітня 2012 року

Шановні колеги!

Звіт делегатам попереднього з’їзду ми видали під гаслом “Вільна журналістика – для вільного суспільства». Тоді минуло трохи більше року після подій на Майдані, що були названі Помаранчевою революцією, і багато політиків Європи і в Україні перебували в ейфорії, що в нашій державі утвердилася, зокрема,  свобода слова.

 

Десятки тисяч людей, які збиралися щодня на Майдані, палали бажанням збудувати справді демократичну і незалежну державу.

Це прагнення в останні дні 2004 року об’єднувало, здавалося, всіх, хто виступав тоді на великих і маленьких майданах України. Лише пізніше, коли переможці, прийшовши до влади,  всілись у номенклатурні крісла, народ зрозумів, що його вкотре ошукали. Делегати нашого попереднього з’їзду в квітні 2007 року вже з печаллю констатували:

— Заяви про тріумфальне утвердження свободи слова в Україні – чергове пропагандистське кліше.

У Меморандумі про становище в національному інформаційному просторі, який спілка надіслала восени того ж року Президенту України, голові Ради національної безпеки та оборони України Вікторові Ющенку, ми навели не один факт утисків свободи слова і прав журналістів.

Зокрема, про те, що нові владці посилили адміністративний гніт на ЗМІ.

Колектив редакції газети «Апостолівські новини» на Дніпропетровщині обурило втручання голови районної ради Н.Оксамитної у редакційну політику, цензурування матеріалів перед поданням газетних шпальт до друкарні. Після звернення НСЖУ до Генерального прокурора проти пані Оксамитної було порушено кримінальну справу за перешкоджання журналістській діяльності. Її позбавили посади голови райради, але суд так і не відбувся.

Це додало натхнення іншим чиновникам. Напружені стосунки склалися у колективу редакції газети «Рідне Прибужжя» з засновником – Миколаївською обласною радою. Миколаївські чиновники теж вимагали, аби їм надавали шпальти на попереднє узгодження, визначали, фотографії і матеріали яких депутатів можна друкувати в газеті, а яких – ні; редакції доводилося навіть писати пояснення, чому в текстах прізвища друкуються в такому чи іншому відмінку.

Подібна некомпетентність, зарозумілість у стосунках з засобами масової інформації характерна для багатьох засновників – державних адміністрацій і рад, говорилося у Меморандумі.

У той же час вони не виконують своїх засновницьких зобов’язань, не розраховуються вчасно з редакціями за опубліковані регуляторні акти та інші матеріали про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, здійснюючи, таким чином, прихований економічний тиск на видання.

Те ж «Рідне Прибужжя» було прибутковим до кінця 2005 року, але вже за грудень 2006-го облрада не заплатила 45 тисяч гривень, а у 2007-му  перші гроші від неї надійшли у червні.

Кожен п’ятий двір у Високопільському районі Херсонської області одержував місцеву газету «Високе Поле». Районна влада ж не турбується про матеріальний стан редакції.

Установчим договором передбачено: всі три засновники – районна рада, райдержадміністрація і трудовий колектив редакції – у рівних частках фінансують видання газети. Обидва засновники з боку влади за п’ять років жодного разу не виконали своїх зобов’язань. І хоча трудовий колектив заробив за рік 60 тисяч гривень, борг по зарплаті працівникам редакції склав 30 тисяч гривень, а друкарні та з обов’язкових платежів – 20 тисяч. Влада щоразу посилається на брак коштів. Зате знайшли 72 тисячі гривень, аби ввести додаткову посаду заступника голови районної ради.

Але варто газеті не те що покритикувати бездіяльність влади, а лише натякнути на це, як журналісти «отримують по шапці».

Дійшло до того, що на зборах колектив редакції поставив питання про припинення виходу газети, та потім журналісти вирішили: читач же не винен. І продовжили випуск, видаючи працівникам редакції щомісяця по 200-300 гривень на хліб. Районне радіо припинило існування.

На місцях адміністрації нерідко не можуть поділити між собою вплив на газету і вдаються до абсурдних дій. Скажімо, у Тальнівському районі на Черкащині райрада та райдержадміністрація вийшли з засновників газети «Колос» і створили іншу – «Колос Тальнівщини». І пишалися цим, демонструючи, як нове видання більше половини номера присвятило розповіді і десяткам фотографій про перебування  в районі голови обласної державної адміністрації Олександра Черевка.

У Біляївському районі на Одещині депутати вирішили, що їм потрібна ще одна друкована трибуна,  створили нову газету, виділили 120 тисяч гривень, набрали вчителів, які у свій позаробочий час редагували матеріали (бо журналістів, ясна річ, немає). Тираж цього видання  500 примірників.

В іншій газеті  цієї області – «Вісті Кодимщини» — редактора після того, як вона покритикувала на сесії райради владу, звільнили з роботи,  двічі суд поновлював її на посаді, але чиновники не виконували рішення суду. Колектив місяцями не отримував зарплату.

Обласні державні адміністрації, Держнаглядпраці Міністерства праці та соціальної політики України повинні б контролювати, як виконується законодавство про працю у редакціях засобів масової інформації, про що є відповідні доручення Кабінету Міністрів України.

Але про рівень цього контролю свідчать рекомендації, дані головним спеціалістом Магдалинівського управління праці та соціального захисту населення Дніпропетровської області після перевірки заборгованості з зарплати у районній газеті «Наше життя»: «заробітну плату… нараховувати і виплачувати двічі на місяць», «нараховувати і виплачувати індексацію заробітної плати», «своєчасно здійснювати виплату заробітної плати та не допускати виникнення заборгованості по заробітній платі».

І ці рекомендації адресовані редакції, яка не отримує від засновників коштів, щоб розрахуватися за папір, друкування, виплатити зарплату! Якої ж кваліфікації має бути головний спеціаліст, щоб зрозуміти: з запитаннями і рекомендаціями треба звертатися до голів райради і райдержадміністрації, які персонально винні у жебрацькому становищі редакції? І чи потрібен взагалі такий Держнаглядпраці – можливо, гроші, які він проїдає за таку «роботу», слід витратити на важливіші речі?

Ми вважаємо, зазначалося у Меморандумі: Генеральна прокуратура України має повсюдно здійснити перевірку, як засновники виконують свої фінансові зобов’язання перед редакціями.

Слід поставити завдання: у першому півріччі 2008 року місцеві ради та адміністрації мають погасити всі заборгованості з зарплати, придбання паперу, поліграфічних та комунальних послуг, як це передбачено Законом України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

Органи місцевої влади нерідко, замість того, щоб разом з працівниками ЗМІ спільними зусиллями долати соціальну і професійну кризу журналістики, урізали економічну підтримку заснованих ними газет, вели, по суті, політику на їхню деградацію і самознищення. При цьому багато керівників місцевих адміністрацій і рад цинічно заявляють: ми роздержавлюємо пресу. За яким законом, на яких правових засадах? Пояснити вони не могли.

Хто замінив редакторів-професіоналів?

Ми протягом кількох років вивчали ситуацію з районними газетами. І картина повсюдно однакова: у районі передплачують десятки назв всеукраїнських і обласних видань, але їхній сукупний тираж – у межах приблизно 40 відсотків, а то й менше, все інше – тираж місцевої газети, до якої за десятиліття її існування звикли покоління сімей, що живуть на цій території.

Якими б не були цікавими всеукраїнські видання, вони не пишуть про те, що турбує мешканців району, вони далекі від життя конкретного міста і села.

Після виборів 2006-го року Україною прокотилася друга післямайданова хвиля зміни керівників місцевих засобів масової інформації.

Редакторські посади стали розмінною монетою при розподілі керівних місць поміж політичними силами, що вибороли депутатські місця у радах. Зняли головного редактора дніпропетровської обласної газети «Зоря» Вадима Климентьєва, багатьох редакторів міських і районних газет. При цьому їхніми наступниками нерідко призначали людей, які далекі від журналістики, зате – «свої». І тому редакторами стали вчитель фізкультури і фермер,  відставний міліціонер, священик …

Про який рівень можна говорити, коли творчим колективом керує профан у професії?

Особливий інтерес у місцевої влади викликають редакційні приміщення. В часи існування СРСР прибуток від діяльності місцевих газет (коли обласні видання виходили у світ п’ять разів на тиждень, міськрайонні – чотири рази, а районні – тричі, а тиражі становили, як правило, обласних – понад сто тисяч, міськрайонних і районних по 15-20, а то й більше тисяч примірників), обласні управління у справах видавництв акумулювали кошти і споруджували почергово приміщення районних редакцій і друкарень.

Після проголошення Незалежності України розпорядженням Голови Верховної Ради ці приміщення до законодавчого вирішення питання були передані тодішньому Держкомвидаву (тепер – Держкомтелерадіо), тобто залишилися у державній власності. І хоча, як підтвердив Вищий господарський суд, розглядаючи позови двох редакцій районних газет Харківської області, вони з неї нікуди не передавалися, ці приміщення на місцях якимось дивом перейшли до комунальної власності. Приміщення друкарень вже давно приватизовані і перепрофільовані або  знаходяться у жалюгідному стані.

Тому приміщення редакцій і поліграфічні комплекси, де вони вціліли, є ласим шматком для скоробагатьків.

Створена свого часу ДАК «Укрвидавполіграфія» змінила за недовгі роки свого існування всіх професіоналів на посадах керівників цих комплексів. Новопоставлені директори намагаються забрати редакційні

приміщення,  всупереч законам і постановам уряду встановлюють здирницькі орендні ставки (тернопільське видавництво «Збруч»). Журналісти запорізьких обласних газет вдалися до страйку, аби не дозволити забрати у них приміщення, редакції дніпропетровських газет «Днепр вечерний» і «Зоря» судилися за свої кімнати з видавництвом. Видавництво «Таврида» за свої борги виставило на продаж приміщення редакції «Крымской газеты». Одеська обласна рада прагне забрати приміщення редакцій «Вечерняя Одесса», «Чорноморські новини», «Юг», що знаходяться на балансі цих редакцій, на свій баланс.

Щоб забрати приміщення «Коломийського вісника» (Івано-Франківська область), місцева влада чинила на редакцію шалений тиск, залучаючи і обласні інстанції. Характерна деталь: бюджет району складає 30 мільйонів гривень – результат перевірки його використання зайняв 9 сторінок; бюджет районної газети – 250 тисяч гривень, а акт викладено на 24 стор. (хоча зловживань не виявилося).

Важкий шлях реформування

Українська журналістика сьогодні опинилася на зламі двох площин: в одній діють засоби масової інформації, які й досі не можуть виборсатися з радянської, компартійної оболонки.

У другій площині існують ЗМІ, що намагаються дати своїй аудиторії об’єктивний, неупереджений погляд на те, що відбувається у країні і поза її межами.  Цей сегмент інформаційного простору нашої країни ще досить слабкий, але українська журналістика поступово (на жаль, не так швидко, а головне – якісно) трансформується у бік незалежної.

Часто нас залякують: роздержавлені видання  потраплять у приватні руки або стануть часткою промислових і фінансових концернів. По-перше, варіантів може бути значно більше, а, по-друге, саме за таким принципом живуть у країнах Європи, і це дало можливість вибудувати журналістику як інститут громадянського суспільства, який і є контролером за діями влади.

При цьому ми повинні усвідомлювати, що незалежність журналістики від влади  не означає, що вона автоматично стає об’єктивною, неупередженою, подає альтернативні точки зору на процеси, що відбуваються у суспільстві.

Це – мета, якої ми маємо досягнути. І тут велику роль повинна відіграти саморегуляція журналістського середовища. Але і держава, якщо вона ідентифікує себе як держава демократична, зацікавлена у якнайшвидшому становленні незалежної і якісної журналістики.

Шлях до незалежної преси, створення рівних умов діяльності всіх суб’єктів інформаційного ринку – у реформуванні комунальної преси.

Незалежними засоби масової інформації можуть бути лише тоді, коли

вони звільняться від жорстких обіймів владних структур. Медіа не можуть бути прислужниками адміністрацій і рад. Якщо контролер сам підконтрольний органу, чию роботу він має аналізувати, роблячи відповідні висновки, це перетвориться в елементарну профанацію.

Спілка розробила кілька варіантів закону про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації. Один з них у 2007 році був остаточно обговорений з участю тодішнього віце-прем’єр-міністра Дмитра Табачника, НСЖУ, Держкомтелерадіо, міністерств і відомств та переданий Кабінетом Міністрів на розгляд Верховної Ради. На жаль, розпуск парламенту зупинив процес розгляду цілком прийнятного законопроекту, а новий склад Міністерства юстиції, замість того, щоб продублювати у зацікавлених сторін проект закону, пішов шляхом його редагування.

У січні 2008 року відбулася нарада керівників редакційних колективів, які виявили бажання бути учасниками пілотного проекту з реформування комунальних друкованих засобів масової інформації та роздержавлення їхніх редакцій. Проаналізувавши критичну ситуацію, яка склалася у результаті невизначеності з прийняттям відповідного законодавства України,  її учасники визнали за необхідне доручити голові НСЖУ звернутися до вищих державних органів з пропозиціями:

1. Негайно ввести мораторій на будь-які рішення місцевих органів державної влади і самоврядування щодо редакційного майна і нинішніх редакційних приміщень під приводом їхньої комунальної приналежності і перегляд редакційних статутів і установчих договорів та створення нових комунальних видань до набрання чинності Законом про реформування державних і комунальних ЗМІ.

Ми вважаємо, що органи виконавчої влади і місцевого самоврядування не мають права зменшувати їхнє фінансування порівняно з 2007 роком і повинні додати суми, які покриють інфляцію, зростання мінімальної зарплати, цін на папір та поліграфічні послуги.

2. Дати доручення Держкомтелерадіо разом із Фондом держмайна відновити в переліку державної власності майно редакцій газет, яке не передавалося у комунальну власність, і затвердити статути таких державних редакційних підприємств.

3. Передбачити поетапне роздержавлення друкованих ЗМІ, під час якого на першому етапі буде реалізовано пілотний проект з різними варіантами, включаючи формат суспільного видання.

4. У проекті Закону про реформування ЗМІ і роздержавлення редакцій передбачити:                                                                                                                                          —      обов’язкове розділення таких понять як газета (бренд, інтелектуальна власність) і редакція (підприємство, господарська структура), або тих, які виконують їхні функції, виписавши механізми реформування і роздержавлення окремими розділами;

— формат суспільного видання замість офіційного з обов’язковим роздержавленням редакцій;

— зменшення стажу роботи в комунальному ЗМІ для обчислення пенсії до 15 років;

— не скасовувати, як це пропонується, поділ друкованих ЗМІ за сферою розповсюдження (районні, міські і т.д.), бо це не має жодного відношення до реформування, роздержавлення.

5. У процесі підготовки до роздержавлення централізовано перевести – до 1 липня 2008 року – місцеві представництва державних органів (Державної податкової адміністрації, МВС, СБУ, прокуратури, суду, КРУ, Пенсійного фонду, МНС, Міністерства праці та соціальної політики, Держкомнезему, Держкомстату, міністерств освіти і науки, культури і туризму,  юстиції, агропрому, молоді, сім’ї і спорту, соціальні фонди) на висвітлення їхньої діяльності за рахунок коштів державного бюджету на основі угод з редакціями, як це вже передбачено Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» і що не виконується з жовтня 1997 року.

6. З метою забезпечення принципів добросовісної конкуренції у сфері друкованих ЗМІ замінити ст. 9 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» новою законодавчою нормою про встановлення антимонопольного обмеження вартості послуг поштового зв’язку на рівні собівартості цих послуг у залежності від зони розповсюдження з державним регулюванням рентабельності.

7. Відмінити тендерний принцип використання бюджетних коштів для ЗМІ, яким ці кошти надаються засновниками як дотація, підтримка або як плата за висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

8. До проведення роздержавлення відкласти перереєстрацію редакцій як підприємницьких структур для внесення до нового Державного реєстру.

9. Передбачити пільги для редакцій газет, які виходять державною мовою (позбавлення ПДВ на папір тощо), аби не допустити зникнення україномовних видань.

10. Передбачити державні гранти чи державні програми для підвищення кваліфікації працівників редакцій видань, які підлягатимуть реформуванню.

11. Підтримати рішення ХІ з’їзду НСЖУ та пропозицію Всеукраїнської асоціації комунальної преси про проведення Всеукраїнських зборів представників редакцій комунальних ЗМІ та парламентських слухань щодо законопроекту «Про реформування державних і комунальних друкованих

засобів масової інформації». Запросити до участі у цих заходах Президента України, Голову Верховної Ради, Прем’єр-міністра України.

Але замість того, щоб розглянути ці пропозиції і виявити державницький підхід до вирішення проблем, тодішні Президент України, керівники Верховної Ради та Уряду, продовжували переконувати нас щодо успіхів свободи слова в Україні.

3 листопада 2011 року секретаріат НСЖУ знову розглянув питання реформування державних і комунальних засобів масової інформації.

Сьогодні легітимним законопроектом щодо реформування ЗМІ у Верховній Раді є законопроект народного депутата С. Курпіля «Про реформу державної та комунальної преси» № 6468.

22 грудня 2010 року комітетські слухання рекомендували Верховній Раді розглянути і прийняти саме цей законопроект, вирішено утворити робочу групу з представників зацікавлених сторін для напрацювання узгодженого варіанту.

12 січня 2011 р. Президент В. Янукович підписав Указ «Про план заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи”, в якому,  зокрема, йдеться про необхідність супроводження у Верховній Раді ряду медійних законопроектів. Зокрема, Держкомтелерадіо доручено супровід законопроекту С. Курпіля.

15 лютого 2011 р. парламентський Комітет з питань свободи слова затвердив рекомендації грудневих комітетських слухань «Про реформування державної та комунальної преси в Україні». Члени комітету підтримали законопроект С. Курпіля.

На засіданні секретаріату підкреслювалося, що при остаточній підготовці законопроекту слід виходити з мети реформування – посилити  правову основу незалежної діяльності друкованих засобів масової інформації на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності у висвітленні засобами масової інформації процесів та подій, що відбуваються в Україні та за її межами. Зараз Україна має шанс запобігти помилкам з урахуванням досвіду як західної, так і східної Європи. По-перше, завдяки цьому закону ми створимо велику кількість малих підприємств інформаційної галузі. Друге, засновниками-власниками цих підприємств будуть самі працівники, які на загальних зборах прийматимуть рішення про подальшу діяльність свого підприємства. Вони не будуть 100% залежні від впливу «грошового мішка» або чиновника. Третє, застереження закону спрямовані на збереження існуючих державних засобів масової інформації для забезпечення плюралізму в інформаційному середовищі.

Звичайно, для ефективного розвитку інформаційної галузі замало одного, навіть вдалого, закону, необхідні постійні виважені кроки до функціонування незалежних засобів масової інформації в Україні. Сподіваємось знайти підтримку і розуміння цього з боку Кабінету Міністрів України.

Звичайно, і секретарі спілки, і керівники обласних організацій мають різні, часом діаметрально протилежні, погляди на різні аспекти реформування. Дискусія на цю тему велася на сторінках нашого видання «Журналіст України»

Зокрема, секретар спілки, редактор районної газети «Трудова слава» (Новотроїцький район на Херсонщині) Валерій Горобець, який всі роки, перебуваючи у складі секретаріату НСЖУ, як ніхто інший, постійно скрупульозно займався цією проблемою, вважає:

— Законопроект має починатись, як і всі подібні закони, статтею «Сфера дії Закону», і вже після цього мають йти «Визначення термінів» і «Суб’єкти реформування”.

Далі, за логікою, має йти стаття про способи реформування. Такі способи мають бути  чіткіше виписані. На мою думку, за основу можна взяти способи, запропоновані в колишньому кабмінівському законопроекті, за винятком одного, за яким друковані ЗМІ перетворюються в офіційні друковані видання.

Аргумент: наявність такого способу реформування несе в собі небезпеку прийняття якоюсь кількістю районних та обласних рад рішень про перетворення ЗМІ в офіційні видання, що означатиме, фактично, знищення таких газет. Причому, прогнозувати, скільки таких рішень буде прийнято в країні, неможливо. Результат: безробіття серед журналістів, втрата локальних інформаційних просторів, знищення найвагомішого і найдієвішого елементу контролю громад за діями влади в ряді регіонів.

Сподівання на те, що «звільнений» інформаційний простір хтось займе,  недоречні, бо в малих районах створення нового ЗМІ без авторитету і традицій – бізнес ризикований, а часто – неможливий.

Порядок прийняття рішення про реформування.

Знову ж таки, за основу можна брати ст. 4 кабмінівського законопроекту, але з деякими застереженнями. Вони стосуються пріоритетності права прийняття такого рішення. Не можна допустити, щоб формулювання було на кшталт «співзасновники ЗМІ приймають рішення про спосіб реформування», або «співзасновники ЗМІ та редакції (або «разом з редакцією») приймають рішення»… Пріоритетне право вибору способу реформування має бути обов’язково закріплене за трудовим колективом редакції. Тільки колектив редакції має вирішувати свою подальшу долю, а співзасновники (конкретно – ради відповідних рівнів) – повинні на своїх сесіях не приймати, а тільки затверджувати, тобто «узаконювати» рішення трудового колективу. Саме так має бути чітко прописано в законі.

Аргумент: цим колективам надалі випускати ЗМІ, тому саме їм і вирішувати, яким із запропонованих способів реформуватись, яку форму господарювання обирати. Крім того, мета реформування – створення на базі існуючих ЗМІ вільної від владного контролю преси. Тож і саме реформування не слід починати з нав’язування владою найбільш зручного і вигідного їй, владі, способу реформування.

Дотичне питання. А яке рішення про реформування можуть приймати такі співзасновники, як рай- та облдержадміністрації? Одноосібне розпорядження голови? Мені здається, це смішно. Тому, на мою думку, в законі слід надати право  затверджувати рішення трудового колективу тільки радам відповідного рівня.

Ще одне дотичне питання. Треба готувати нормативну базу «розлучення» з владою (зразки угоди про погашення боргів, угоди про передачу прав засновництва і таке інше).

Далі логічною була б стаття про етапи реформування.

Слабким місцем законопроекту С. Курпіля є абсолютна невизначеність в термінах реформування. Він пропонує редакціям самим визначитись, коли починати реформування, причому, граничного терміну не називається взагалі. Гадаю, це невірно. Моя пропозиція: 2 роки – пілотний проект (за підсумками півторарічного терміну його проведення – коригування закону, що прописати в самому законі), наступні два роки – всі інші друковані ЗМІ. Дуже сильне розтягування в часі неприпустимо. Пілотний проект можна було б прописати окремою статтею закону.

Аргумент: якщо погодитись з нормою законопроекту С. Курпіля, то ми ніколи не реформуємо місцеві ЗМІ. Основна маса буде   і далі тягнути, спираючись,  як на милиці, на подачки влади, обслуговуючи за це владу. Така логіка «розмиває» саму ідею реформування, його мету – становлення незалежних від влади ЗМІ як головного, базисного елементу демократії. Треба діяти рішуче, прописувати конкретні терміни.

Дотичне питання. Мабуть, треба невідкладно «перешерстити» пілотників, бути готовими в будь-який момент подати реальний, свіжий список редакцій. А в редакціях, мабуть, треба заново провести збори з цього питання.

Майно і приміщення.

Я не згоден із запропонованим С. Курпілем механізмом компенсації балансової вартості майна і приміщень шляхом надання 50-відсоткової знижки на інформаційно-рекламні послуги, що надаватимуться колишнім співзасновникам, вважаю його непродуманим і неринковим.

Аргументи:

— по-перше, такий механізм надовго позбавляє реформовані редакції досить суттєвої статті доходів, причому, позбавляє на непрогнозований термін;

— по-друге, розцінки можуть змінюватись (інфляція, зміни в конкурентному середовищі тощо), тож тут виникає грунт для конфліктів;

— по-третє, на часі – адміністративно-територіальна реформа, якісь райони зливатимуться з іншими (що вже готується в «пілотних» областях), — що в такому разі робити з погашенням балансової вартості майна і приміщень? Кому погашати? Тут може бути що завгодно;

— по-четверте, неринковість підходу. А, може, колишні співзасновники не хочуть висвітлювати свою діяльність саме у реформованих ЗМІ, бо поруч є тиражніші газети? Це ніби насильно прив’язати владу в питаннях висвітлення до тільки одного ЗМІ. Порушується принцп конкурентності, ринковості.

Моя пропозиція така.

По майну —  безкоштовна передача, або за символічну «гривню». По приміщеннях — нехай вони собі залишаються в комунальній власності, але передаються редакціям реформованих ЗМІ на баланс і повне господарське утримання. Це дещо несподіваний, незвичний підхід, який ніколи не пропонувався, але я його аргументую.

Аргументи: протягом всіх років, поки тривала розробка законопроектів про реформування, найбільший спротив різних держструктур (Фонду держмайна, Антимонопольного комітету, інших зацікавлених сторін, експертів, асоціації видавців тощо) викликала саме безкоштовна передача приміщень. Не в «захваті» від перспективи віддавати безоплатно приміщення і органи місцевого самоврядування. У них аргумент такий: «Чому це майно громади має віддаватись просто так? Такого ніколи не було!» Тобто, тут нам слід чекати спротиву, і невідомо, як повернеться питання з приміщеннями в сесійній залі при проходженні законопроекту. Черговий «Чечетов» махне рукою, і все.

Але ж,  з іншого боку, в жодному законопроекті приміщення редакціям і не передавалось в реальну власність! Бо хіба це власність?

Власність – це коли можеш продати частину приміщення або все приміщення, заставити його, перебудувати чи якось по-іншому розпорядитись. Нас же завжди «обставляли прапорцями»: без права продажу, без поділу на частки, а якщо поділ на частки – то людині, яка йде з колективу, все одно нічого не дістанеться, а все заново перерозподіляється (який сенс у такому багаторазовому перерозподілі – незрозуміло) між членами колективу і т.д. Реально – це не власність! Тільки назва, фікція. То для чого тоді нам така власність, яка фактично власністю не є? І ніколи реальною власністю не буде! Тож хай воно, приміщення, і буде собі у комунальній власності. В законі тільки треба прописати, що приміщення передаються на баланс реформованим редакціям без орендної плати (або передбачити символічну орендну плату). За умови забезпечення функціонування ЗМІ, збереження тематичної спрямованості тощо. Цим ми «вб’ємо» кількох «зайців».

Перше – знімемо спротив всіх сторін. Які питання? Приміщення залишаються в комунальній власності! Ніхто у громади нічого не забирає! Навпаки, ми допомагаємо громаді мати свій ЗМІ!

Друге – не треба буде періодично зі зміною складу колективу знову і знову «перерозпайовувати» приміщення, яке все одно не є у власності. Це просто дурна робота з купою можливих помилок і непотрібних розмов.

Третє – гадаю, можна прописати в законі (для тих, кому це важливо) право суборенди в розмірі до 25% площі, наприклад. А ремонтуємо ми приміщення і обслуговуємо все одно самі – в чиїй би власності вони не знаходились. Мені здається, такий механізм – толерантний, «м’який», знімає дійсно багато питань.

Соціальні гарантії. Сильною стороною законопроекту С.Курпіля є запропоновані ним збереження соціальних гарантій та державна підтримка преси. Це треба обов’язково постаратись зберегти. На мою думку, слід внести в норму про порядок нарахування пенсій журналістам одну зміну, а саме: після слів «… та мають не менше 15 років стажу на посадах журналістів у державних і комунальних друкованих засобах масової інформації,» додати слова: «а також інших посадах в організаціях та установах,» і далі  по тексту: «стаж роботи у яких зараховується до стажу державної служби…».

Аргумент: чому журналіст, який до роботи в редакції, або який спочатку працював в редакції, потім – в якійсь державній установі, а потім знову повернувся в редакцію, має втрачати стаж державної служби, «зароблений» за межами редакції? Нелогічно.

Державна підтримка преси. Повністю підтримую формулювання із законопроекту С.Курпіля. Деталізувати в законі механізм державної підтримки не потрібно. Це дійсно має розробляти Держкомтелерадіо спільно з НСЖУ. І пріоритети С.Курпілем визначені вірно: підтримка має надаватись ЗМІ, що видаються на депресивних територіях та в районах з малою кількістю жителів. В районах і містах з великою кількістю населення досить просто робити гарну газету – і успіх буде обов’язково. Однак, на мою думку, спочатку, перші два роки, всім без винятку реформованим виданням слід було б передбачити державну фінансову підтримку, як це пропонувалось в кабмінівському законопроекті. Така собі «компенсація за багаторічний шлюб не за коханням». Такі кошти згодились би всім: на переформатування видань, на навчання, технічне переоснащення, а деяким – просто, щоб вижити…

Перші два роки – всім, а надалі – «точечно», за механізмом, над яким треба думати. Я вже намагався звести всі фактори до одного знаменника – не виходить! Надто строкаті показники, надто різні умови для газетного бізнесу навіть серед районів у межах однієї області, надто багато чинників впливають на фінансовий стан видань – як об’єктивних, так  і суб’єктивних.

Тут всім разом треба добре подумати – і нам, і фахівцям з Держкомтелерадіо, а, може, спільно.

Можливо, потрібно знайти якийсь дуже простий і прозорий критерій. Наприклад, перший рік допомога надається в розмірі 30% від обороту за минулий рік. Другий рік – 20%. А далі – «понабиваємо шишок», і побачимо.

Однак,  яким би не був механізм підтримки, кошти мають йти тільки з державного бюджету! Ні в якому разі не з місцевих! Бо в кабмінівському законопроекті взагалі було записано: «Рішення про надання фінансової підтримки реформованим друкованим ЗМІ… приймається відповідною місцевою радою». Приїхали! Реформували, щоб звільнити від влади, і відразу натягуємо на шию новий «зашморг». Тільки з державного бюджету! Це можна робити в рамках щорічної державної програми «Мала преса», пропозиції (за затвердженим механізмом) могли б подавати регіональні підрозділи Держкомтелерадіо. Для чого ж існує такий орган центральної виконавчої влади! Невже тільки для телебачення і радіо?

А ось думки секретаря НСЖУ, головного редактора обласної газети «Житомирщина» Дмитра Панчука:

«1. Проект закону не містить порядку врегулювання спорів, що виникатимуть між співзасновниками – органами виконавчої влади й місцевого самоврядування і трудовими колективами, які в багатьох виданнях є також співзасновниками, стосовно способів реформування. Згідно з п.6 ст. 4 проету, такі спори мають вирішуватися в судовому порядку. А з яких юридичних норм має виходити суд, аби мати змогу прийняти обгрунтовані рішення у таких неординарних справах?

2. Потребує докладної деталізації ст. 8 щодо перетворення газет на офіційні друковані видання. Неважко спрогнозувати, що чимало органів влади й самоврядування обиратимуть саме такий спосіб реформування видань, співзасновниками яких є. Це стане одним з провідних предметів спорів між ними й трудовими колективами редакцій. А процес не унормовано, про права редакцій у таких випадках зовсім не йдеться. Крім того, такий спосіб реформування, як перетворення друкованих ЗМІ в «офіційні друковані видання» — пряме знищення друкованих видань. Адже в офіційних виданнях не використовується творча праця журналістів. Це значить, що таке видання не може замінити реформованого засобу масової інформації, бо органи влади і місцевого самоврядування не матимуть права виступати засновниками засобів масової інформації. Цей спосіб реформування, на моє переконання, слід вилучити з проекту закону.

3. Як випливає з проекту закону (зокрема, ст.9), фактичною умовою приватизації комунальних видань є збереження ними «цільового призначення» і «тематичного спрямування», інакше редакції втратять приміщення й засоби виробництва, тобто матеріальні можливості випускати газети. Однак, що означають ці поняття з юридичної точки зору? Водночас це може стати важелем тиску на редакції. Крім того, хто формулюватиме «цільове призначення» й «тематичне спрямування», в якій формі чи в яких документах це має фіксуватися? Хто і за якими критеріями визначатиме, чи дотримується їх видання? А, з іншого боку, зберігшись у нинішньому вигляді, переважна більшість місцевих комунальних видань після формальної приватизації, пропонованої проектом закону, просто не виживе. У законодавчому плані вимога збереження тематичного спрямування видань може бути коректною лише стосовно редакцій, які претендують на подальшу бюджетну підтримку й після реформування.

4. У пункті першому ст. 10 сказано, що редакції, на балансі яких станом на 31 грудня 2011 року перебували приміщення, надалі користуються ними на умовах, на яких користувалися до початку реформування. А вже пунктом 4 цієї статті «суборенда приміщень забороняється».

Адже в даний час редакції правом суборенди користуються, що дозволяє подекуди суттєво поліпшувати фінансовий їх стан.  Тому є необхідність п.4 ст. 10 виключити.

Крім того, тут сказано про приміщення, які стоять на балансі. А як передаються приміщення, які є власністю редакції, — жодного слова.

5. Складається враження, що автори проекту недостатньо обізнані з обстановкою на місцях. Ряд редакцій, і в тому числі трудовий колектив редакції газети «Житомирщина», при створенні редакції вніс до її статутного фонду 20% власних коштів, за які придбав ряд приміщень. Необхідно в законі врахувати і такі моменти. Інакше з прийняттям його виникнуть судові колізії.

Особливості передачі редакціям приміщень. Найоптимальніший варіант запропонований у проекті закону депутата Курпіля С.В., який, з певною поправкою, доцільно взяти за основу.

«Органи державної влади та місцевого самоврядування передають трудовим колективам редакцій реформованих друкованих засобів масової інформації ті приміщення (або рівноцінні їм), що станом на 31 грудня 2011 р. знаходилися у державній власності на основі відповідної угоди, в якій передбачається, що погашення балансової вартості приміщень проводиться шляхом надання 50-відсоткової знижки на інформаційно-рекламні послуги (за існуючими редакційними розцінками на час надання послуг) органам державної влади та місцевого самоврядування, що були засновниками (співзасновниками) реформованих засобів масової інформації.

Прийняття у такій редакції статті про передачу майна усуне необхідність створювати офіційні видання, які вимагатимуть значних фінансових затрат, позбавить новостворені підприємства залежності від співзасновників.

6. Проект Закону фактично не містить конкретних гарантій соціального захисту працівників редакцій на період реформування: забезпечення роботою, рівень її оплати, умови праці тощо…»

І, нарешті, позиція голови Полтавської обласної організації НСЖУ, редактора обласної газети «Зоря Полтавщини» Григорія Гриня:

«Реформування друкованих засобів масової інформації, заснованих органами державної влади та місцевого самоврядування, необхідне, назріло і перезріло. Однак, зважаючи на визначену мету і мотивацію (забезпечення свободи слова і незалежності ЗМІ), необхідно особливо прискіпливо враховувати фактор часу й умови реформування, усі можливі ризики й попередити їх. Адже при нинішній економічній ситуації наслідком реформування стане повне винищення абсолютної більшості редакцій, оскільки вони потраплять у залежність до політичних чи підприємницьких структур. Тож і мети реформування не буде досягнуто».

Наприклад, у Полтавській області всі комунальні газети збиткові. А в особливо складній ситуації опинилися ті, що виходять у депресивних районах, і не їхня вина, що там практично немає замовлень  на рекламу. Інше. Продаж газети навіть за собівартістю, зважаючи на рівень доходів більшості сільського населення, у таких районах є нереальним. Тому особливо важливо детально продумати форми державної й комунальної підтримки роздержавлених ЗМІ, якщо їх дійсно хочуть зберегти, інакше значна частина районів залишиться взагалі без місцевих газет. Підтримка має бути обов’язково. Посилатися на іноземний досвід не варто, адже у нас все складається навпаки. До того ж у сільських районах люди звикли читати свою місцеву газету. На центральні, хоч і популярні, видання вони не перейдуть. Як через захмарні ціни на них, так і через нерегулярну доставку поштою.

У цьому контексті доопрацьованим бачиться проект закону Держтелерадіо, і він може бути базовим для подальшого опрацювання, передовсім як продуманіший.

Перше. Процес реформування необхідно розтягнути в часі, аби до останнього «пакета» могли підготуватися найбільш непідготовлені до самостійного плавання колективи. Два роки – це замало.

Друге. Друковані ЗМІ утворювалися засновниками, як правило, владою, і колективи редакцій не винні у ситуації, що склалася. Тому майно і приміщення їм мають бути передані безкоштовно.

Третє. Необхідно чітко виписати ситуації, особливо щодо майна, за умови, коли на базі чинного колективу виникає два і більше підприємств.

Важливо також, щоб колективи, які потрапили у перший і другий етапи реформування, не опинилися в різних умовах. Тобто, ті зміни у законодавстві,  що будуть спрямовані на усунення недоліків, виявлених у законодавстві в ході першого етапу, стосувалися не лише колективів, котрі

потраплять до другого етапу, а й тих, що потраплять до першого. Бо бути першопроходцем не тільки складно, а й небезпечно.

За умови роботи в нових умовах на значну частину редакційних колективів чекають скорочення. Отож, треба надати можливість дострокового виходу на пенсію (за рік-півтора) журналістам передпенсійного віку.

Також потрібно враховувати і проблеми, з якими, ймовірно, зіткнуться державні районні чи обласні адміністрації. Може статися, що у них не буде коштів на висвітлення діяльності й оприлюднення регуляторних актів – ці послуги просто не фінансуються державою. Нині, коли держадміністрації ще є співзасновниками чи засновниками, питання вирішуються, у тому числі й за рахунок коштів, які виділяє рада. А що буде потім, особливо коли рада  до адміністрації (чи навпаки) буде в опозиції? Бо розпорядником коштів є таки адміністрація.

Ситуація з компартійних часів змінилася, й сьогодні не йдеться про управління видань засновниками «у ручному режимі», у них і без цього вистачає важелів. Бо хоч електронні ЗМІ, інтернет і зміцнюють свої позиції, та вони не замінять газету, особливо в районах. Адже, крім забезпечення свободи слова і незалежності видань, необхідно ще врахувати й потреби місцевих громад і кожного громадянина зокрема.

Стосовно проекту народного депутата України пана Курпіля С.В. Він досить симпатичний, та швидше декларативний, ніж реальний, до прийняття. Згадаймо, коли  проходили «наші» парламентські слухання, хто тоді був при владі. Боротися за свої громадянські права таки необхідно – це незаперечно. Та аби не сталося так, що частина нашого цеху стане в позу, і «нам приймуть» той проект, який підтримає більшість парламенту. В політиці необхідно мати глузд і здатність до компромісів, аби здобути хоч якісь перемоги чи поступки на реальному тлі сьогодення. Бо нас позбавлять і цього. Від ейфорії і балаканини 2004-2010 років минула, з історичного погляду, мить, а що маємо і що матимемо…»

Зауважу: наші колеги ведуть мову лише про організаційні, матеріальні, фінансові питання реформування (та й то не всі).

А йдеться ж і про те, чим наповнити зміст реформованих видань, замінити у них офіційну казенщину, наповнити  шпальти газет матеріалами, які б несли читачеві потрібні йому новини, будили думку, викликали дискусії…

Проблеми, порушені у Меморандумі, актуальні й сьогодні.

Зокрема, у занедбаному стані знаходиться поліграфічна база для друкування обласних, міських, міськрайонних і районних газет. Тому ці видання мають, як правило, непрезентабельний вигляд, а через зношеність обладнання вартість виготовлення цих ЗМІ постійно зростає.

Якщо додати регулярне підвищення вартості паперу, витратних матеріалів, електроенергії та інших комунальних послуг, стане зрозумілим: кожен примірник газети дорожчатиме вже на етапі виробництва. Треба ще врахувати недешеві транспорті витрати – редакції змушені друкувати свої видання за кілька десятків кілометрів, часом в інших областях.

На наш погляд, час вже створити сучасну матеріальну базу для випуску друкованих ЗМІ і  доставки їх передплатникам.

Поліграфічне обладнання багатьох підприємств, що друкують суспільно-політичні газети, давно віджило. Закупити нові машини і технологічні лінії багато з цих підприємств матеріально неспроможні.

Ми вважаємо, що Держкомтелерадіо разом з обласними адміністраціями та обласними радами має визначити у кожній області одне-два поліграфічні підприємства, яким допомогти з кредитами, придбанням сучасного обладнання. Саме ці підприємства мають за допомогою інтернету приймати від редакцій газетні шпальти, друкувати газети і передавати структурам, що їх доставлятимуть передплатникам  і покупцям.

Постійне подорожчання паперу і поліграфічних витратних матеріалів нерідко ставить у складне економічне становище редакції. Папір Жидачівського комбінату, хоч і гірший за російський, коштує так само.

Вже неодноразово висловлювалася думка про викуп у державну власність Жидачівського комбінату і виробництво на його базі якісного паперу або про спорудження нового паперового комбінату (свого часу Прем’єр-міністр Віктор Ющенко вже навіть збирався їхати на закладку такого комбінату, але завадила відставка). Треба повернутися до цього питання.

Національна спілка журналістів України порушувала питання про виготовлення на базі підприємства колишнього ВПК витратних поліграфічних матеріалів. Було відповідне доручення Міністерству промислової політики, але на цьому справа й заглохла. Доцільно, на думку Спілки, зважити всі «за» і «проти» цієї пропозиції».

 

Кого авансує передплатник? Пошту? Редакцію?

Звичайно, він авансує видання. Редакція з цих коштів закуповує папір, поліграфічні матеріали тощо. Тому пошта повинна щомісяця перераховувати гроші передплатників повністю редакції. Редакція у грудні має перерахувати пошті аванс за її послуги на січень, далі – на лютий, тобто діяти так, як це усталено між господарюючими суб’єктами.

Всі ці дискусії між виробником друкованої періодичної продукції і поштою – посередником між виробником і споживачем (передплатником) – можна було б припинити раз і назавжди, якби «Укрпошта» погодилася на варіант, який застосовують у багатьох країнах: виробник віддає газети і журнали розповсюджувачу за своєю ціною, а розповсюджувач додає до цієї ціни свої нарахування (у Фінляндії – 18 відсотків, Казахстані – 25, Китаї – 30 тощо).

Але «Укрпошта» не хоче прийняти таку пропозицію.

Натомість її керівники проштовхують ідею децентралізованого друкування всеукраїнських видань. Хоча, по-перше, цей варіант нераціональний (значна частина всеукраїнських видань має наклад, поділивши який на 25 областей, одержимо такий обсяг друкування, що машину для цього треба виключати, не встигнувши включити). По-друге, вартість доставки за тарифами «Укрпошти» не залежить від того, везуть до якоїсь Іванівки з Києва чи з обласного центру. А, по-третє, сьогодні віддрукована, скажімо, у Луганську частина тиражу газети «Факты и комментарии» лежить в обласному центрі і чекає, доки машина привезе з Києва тиражі інших видань, і лише після цього їх почнуть розвозити по районах.

Якість доставки газет передплатнику викликає глибоке обурення населення. Досить сказати, що газету «Вечерняя Макеевка» у місті Макіївці передплатникам доставляють увечері наступного дня після її виходу у світ. У села газети привозять двічі-тричі,  а то й раз на тиждень, а у деяких поштових відділеннях висять оголошення, коли жителі можуть прийти і одержати свої газети, листи, пенсії. Про це неодноразово писали «Сільські вісті», «Україна молода», «Зоря Полтавщини», інші видання, але позитивних змін не сталося, — «Укрпошта» гне лінію на знищення щоденних видань.

Журналісти друкованих ЗМІ рішуче виступали проти затіяної «Укрпоштою» недолугої реорганізації, яка значно погіршила якість обслуговування населення, не поліпшила матеріальне становище найголовнішого працівника галузі – листоноші, але до нас не прислухалися.

Спілка вважає, що має бути проведений загальнодержавний аудит «Укрпошти», який би глибоко проаналізував стан справ у відомстві, а після того з залученням науковців, ветеранів поштового відомства провести глибоке обговорення проблем галузі.

У цьому аспекті слід розглядати і проблему поштових скриньок. У переважній більшості житлових будинків вони знаходяться у непридатному стані, протягом останніх 20 років житло здається в експлуатацію без поштових скриньок. Це негативно впливає і на обсяги передплати друкованих періодичних видань населення.

Потребує особливої уваги розвиток радіомережі. Кількість точок проводового радіо за роки незалежності скоротилася більше, ніж удвічі – новобудови здаються без їхньої наявності, хоча відповідні стандарти ніхто не скасовував. Крім суспільно-політичного значення, проводове радіо незамінне для інформування населення у випадках надзвичайних подій (як, скажімо, ожидівська аварія).

Прагнення власників телекомунікацій знищити проводове радіо і замінити його FМ призведе до подальшого обмеження національного інформаційного простору – найближчим часом у кожній сільській хаті (у міських квартирах теж) не з’являться FМ-приймачі, та й змістове наповненняі рівень цих радіостанцій ще далекі від рівня загальнонаціонального і місцевих радіоканалів.

Здається, лише Раді Європи не набридло ще говорити про створення в Україні суспільного мовлення. У нас ця тема вже заглохла. Бо ніхто й не збирався вирішувати цю проблему.

Щоб поставити справу на конкретну основу, необхідно створити дві-три групи фахівців і дати кожній завдання у тримісячний (чи інший) термін розробити свій варіант створення суспільного телебачення (на якій базі, структура, організаційні етапи, фінансування його діяльності, принципи формування наглядової ради тощо) Ці варіанти і винести на обговорення. За його підсумками розпочати процес.

З особливою гостротою постає питання кадрів. В Україні існує чимало видань, в яких немає жодного працівника на творчій посаді з базовою журналістською освітою. Наш власний, та і віковий досвід світових ЗМІ підтверджує той факт, що представники інших професій успішно інтегруються в журналістику. Але треба внести суттєве уточнення: коли ці представники потрапляють у професійне середовище, яке і формує з нього журналіста.

Слід з прикрістю констатувати: в Україні розмите професійне журналістське  середовище. Представниками нашої професії вважають себе і працівники піар-агентств, прес-секретарі, помічники народних депутатів. Забувається істина, що журналістом не може бути людина, яка обслуговує владу чи людей при владі (саме на такі «хлібні» місця прагнуть потрапити випускники журналістських спеціальностей вищих навчальних закладів).

Час, коли це треба було чітко прописати у перших же законах незалежної України щодо ЗМІ, втрачено. На даному етапі доводиться діяти у нинішньому інформаційному і правовому полі.

Тим вагомішого значення набуває підготовка і перепідготовка журналістського поповнення.

Сьогодні 10 вищих навчальних закладів готують журналістів. Настав час детально вивчити рівень та ефективність цієї підготовки, обговорити наслідки вивчення на всеукраїнській нараді ректорів, деканів, вчених вузів, керівників засобів масової інформації.

Але вже на нинішньому етапі вважається за доцільне:

— на бюджетну форму навчання з журналістських спеціальностей приймати юнаків і дівчат, які мають направлення редакцій ЗМІ і зобов’язуються відпрацювати після закінчення вузу в них або аналогічних ЗМІ регіону не менше трьох років.

—  збільшити у 3-4 рази прийом на заочну форму навчання (на бюджетній основі) за співбесідою абітурієнтів, які виявили здібності до

журналістики, мають рекомендації редакцій ЗМІ та Кримської, Київської, обласних організацій НСЖУ;

— розробити і запровадити систему перепідготовки працівників редакцій ЗМІ при Академії управління та її філіях, вищих навчальних закладах, котрі готують журналістів, забезпечивши хоча б на перші три роки часткове бюджетне фінансування навчання.

Проблеми українського інформаційного простору тісно пов’язані з національною безпекою.

На територію України транслюють свої передачі десятки теле- і радіокомпаній інших держав. У час глобалізації це закономірне явище і було б наївним лаштувати нову «залізну завісу». Але не можна виправдати нашу байдужість до цих явищ і бездіяльність.

Фахівці стверджують, що Україна має можливості активно входити в інформаційний простір сусідніх держав – для цього потрібні не такі вже й великі кошти.

Під час політичних баталій щоразу з’являється страхополох російської мови в українських засобах масової інформації, вимоги обмежити можливості, передусім, друкованих видань російською мовою. Ці пошуки внутрішнього ворога ні до чого доброго не призведуть. Але всі ура-патріоти, які воюють проти російської мови, промовчали, коли  Міністерство юстиції зареєструвало аж чотири газети, засновники яких живуть у далекому зарубіжжі, російською мовою. Ці міжнародні корпорації випускають аналогічні видання і в інших країнах, але там вони виходять державною мовою. Чому ж в Україні вони демонструють зневагу до нашої мови, а Міністерство юстиції потурає цьому?

До речі, давно настав час оприлюднювати, хто власник того чи іншого засобу масової інформації. Тут ніяких труднощів немає – потрібна лише політична воля – у кожному номері друкованого видання і кожній теле- та радіопрограмі  (чи на початку щоденного мовлення) називати прізвища, імена, по батькові тих, хто володіє у цьому ЗМІ контрольним пакетом акцій.

Чекає свого остаточного вирішення проблема  інтернет-видань. Сьогодні вони можуть реєструватися як інформагенції. Проте, багато з них не хочуть цього робити, і у зв’язку з цим виникають проблеми і непорозуміння, Але слід зважати, що українська інтернет-аудиторія зростає майже на мільйон користувачів щороку. І значна частина цієї аудиторії – підлітки і молодь, здебільшого не читає періодичних видань (отже, майбутнє більшості преси може виявитися примарним), а інтернет-видання займатимуть все більшу нішу в інформаційному просторі держави.

Тому час прогнозувати їхнє майбутнє. Для початку, можливо, доцільно доручити Міністерству закордонних справ, аби працівники посольств вивчили законодавство країн їхнього перебування щодо інтернет-видань і практику його застосування.

І насамкінець. Мабуть, ми вже вдесяте пропонуємо провести інвентаризацію інформаційного простору. Однак справа досі не зрушила змісця. Ми досі не знаємо, скільки ж реально виходить всеукраїнських, обласних, міських, міськрайонних, районних, шахтних, заводських, вузівських видань, які їхня періодичність, обсяги, тиражі. Краща ситуація з теле- і радіокомпаніями – необхідні дані є у Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення. Але й у цих компаніях, як і у друкованих ЗМІ, відсутній аналіз кадрів – їхні освіта, вік, стаж журналістської діяльності, середня зарплата, наявність і рівень гонорару.

Крім всього іншого, такі дані потрібні для вирішення питань підготовки і перепідготовки журналістських кадрів при інституті, факультетах і відділеннях журналістики та Академії управління при Президентові України.

Звичайно, втілення наших пропозицій вимагатиме значних витрат. Але давно зауважено, що демократія (і її складова – свобода слова) дорого коштують.

МЕМОРАНДУМИ І ЛИСТУВАННЯ

Проблеми, від яких залежить інформаційна безпека держави були порушені у Меморандумі, яким секретаріат Національної спілки журналістів України вніс пропозицію детально проаналізувати за участю представників державних, громадських і наукових кіл на засіданні Ради національної безпеки та оборони України.

На жаль, цей документ не був ні вивчений, ні обговорений у РНБОУ.

В 2008 і 2009 роках Спілка знову зверталася з аналогічним Меморандумом до керівництва держави, але результат був той же.

З обранням на посаду Президента України В.Ф. Януковича з’явилася надія, що замість загальних розмірковувань про проблеми інформаційної галузі з’являться конкретні дії влади і медіа-спільноти. У цьому ми бачили і завжди бачимо суть нашої спільної діяльності, бо без журналістів, на наше глибоке переконання, не можна збудувати  громадянське суспільство – без засобів масової інформації народ не почує владу, а влада не почує народ.

Уже 9 березня 2010 року я звернувся до новообраного глави держави з пропозицією провести всеукраїнську нараду керівників засобів масової інформації, на якій обговорити з Президентом України, керівниками уряду животрепетні питання взаємодії влади і медіа-середовища.

Аби лист не загубився у пошті, його копію я надіслав Ганні Герман з проханням передати особисто В.Ф. Януковичу.

Відповіді ні від Президента, ні від пані Герман ми не отримали.

У лютому 2011 року пленум правління Національної спілки журналістів України ухвалив заяву про факти тиску на засоби масової інформації та журналістів.

Однією з перших відреагувала Ганна Герман, яка за розподілом обов’язків відповідає в Адміністрації Президента  за інформаційну сферу, та й сама кілька років працювала в журналістиці.

Вона запевнила, що уважно вивчить наведені факти й належно відреагує. Цієї реакції ми чекаємо й досі.                         Обіцяла пані Герман відреагувати і на оприлюднений список ворогів української журналістики. Результат той же.

Нічого, крім сорому за колишню журналістку, не міг викликати телесюжет з нардепом Яном Табачником, який з екрану на всю державу оголосив, що 85 відсотків журналістів – холуї. Замість гнівної відсічі отакій заяві пані Герман закликала співрозмовника бути добрим, бо обидва вони репрезентують владу, а «влада має бути доброю». Пані радниця глави держави і досі не зрозуміла, що влада не повинна бути доброю чи недоброю, вона повинна бути справедливою і жити турботами про своїх співгромадян.

Можна було б навести ще приклади, коли людина, до чиїх обов’язків входять проблеми інформаційного простору держави, уникає їх об’єктивно вирішувати.

Натомість, як чиновник з тоталітарними принципами, прагне накинути на журналістів вуздечку.

Відзначилася вона закликом до того, щоб журналісти заповнювали декларації про свої витрати, – мовляв, так діють у Польщі, і нам слід узяти цей приклад для себе.

У суспільстві пам’ятають, як здивувалися такому пасажу колеги з-над Вісли, почувши про такий “позитивний приклад» з вуст пані Герман – приклад, якого не існує у польській практиці.

На ранок після відзначення Дня журналіста агенції передали новину про те, що пані Герман пропонує скасувати звання «Заслужений журналіст України». З якого дива?

«Я ніколи не мала жодної нагороди від влади і сподіваюсь, що не буду мати…» — сказала вона в ефірі одного телеканалу і продовжила: «Я на боці тих журналістів, які не носять «політичної біжутерії».

Що ж, відносно «політичної біжутерії» пані Герман сказала правду – вона значно вище оцінює іншу «біжутерію», про походження і вартість якої її намагалися розпитати журналісти. Але тоді Ганна Миколаївна ще не виступала з ініціативою, аби журналісти декларували свої витрати, а тому й сама втаємничувала походження і вартість своїх прикрас.

Нехай би про політичну біжутерію вона сказала тим колегам, яким вона особисто протегувала одержати це звання.

Є випадки, коли звання «Заслужений журналіст України» присвоювали не за талант і самовіддану багатолітню роботу в журналістиці, а за прислужництво владі. Але є й протидія цим спробам – давно існує указ Президента України, який передбачає погодження подань на це звання з Національною спілкою журналістів. Та ми з подивом читаємо в президентських указах прізвища людей, які нічого не говорять читачам, глядачам і слухачам засобів масової інформації. А потім з’ясовуємо, що

голова ОДА зателефонував до президентської адміністрації – і з «барського плеча» відзнака з’явилася.

Так що пані Герман треба б не зі скасування звань розпочинати, а з наведення елементарного порядку у підготовці подань до відзначення цим званням.

Влада заохочує своїми нагородами інколи не найкращих працівників пера, мікрофона і камери. Це – зло. Але воно менше, ніж на тлі зубожіння мільйонів співгромадян підвищення на 90 відсотків зарплат працівникам Адміністрації Президента

Щоправда, пані Герман, одержавши таку доплату, чомусь не коментує цю подію.

Деякі дуже завзяті активісти вже розробили проект внесення змін до Закону «Про державні нагороди України» щодо скасування звання «Заслужений журналіст України» і шукають, хто б з народних депутатів зареєстрував його у Верховній Раді.

Ми уважно стежитимемо за цим процесом, і зажадаємо, щоб були оприлюднені прізвища тих депутатів, хто проголосує за такий закон. Переконаний, на парламентських виборах 2012 року ця ініціатива гикнеться її апологетам.

До речі, стаття 22 Конституції України проголошує: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

«НАЇЗДИ» НА СПІЛКУ

На своїй прес-конференції, що відбулася в «Укрінформі», Ганна Герман заявила, що нинішні творчі спілки, як породження радянської системи, слід розпустити, натомість створити інші, а приміщення ліквідованих віддати дітям і старим.

Можна було б і не звертати уваги на це твердження – кожен має право висловити свою думку. Але твердження керівника Головного управління гуманітарної політики Адміністрації Президента України, радника Глави держави не може залишити байдужим.

Ми знаємо, як, здавалося б, експромти болюче били по долях людей і очолюваних ними колективів, призводили до порушення законів України.

Так, зокрема, в цинічній формі був звільнений з посади генеральний директор Черкаської ОДТРК, заслужена і шанована людина Михайло Калініченко. Його провина – читання лекцій на відділенні журналістики Черкаського університету, хоча всім відомо, що науково-педагогічною діяльністю дозволено займатися навіть державним службовцям.

З кричущим порушенням трудового законодавства відбулося тоді ж звільнення президента Національної радіокомпанії України Віктора Набруска. Але в країні, де повсякчас заявляють про верховенство права, на це ніхто не звертає  уваги.

Під акомпанемент вказівок тодішнього заступника голови АП Г.Герман розпочалося в минулому році цькування генерального директора «Укрінформу» Віктора Чамари. За півтора року до пенсії авторитетна в державі та міжнародних колах людина змушена була написати заяву про відставку, згодом, у День журналіста, що виглядає особливо по-єзуїтському, проти нього порушили карну справу. Висновки експертів про безпідставність звинувачень, звернення керівників провідних ЗМІ держави до Президента України, Генеральної прокуратури щодо об’єктивності розслідування справи були почуті з великим запізненням.

І сьогодні голови місцевих адміністрацій, всупереч законам України, примушують редакторів підписувати контракти, вичитують газетні полоси перед друкуванням.

Можна навести чимало й інших подібних прикладів. Ось така сьогодні в державі гуманітарна політика, якою опікується пані Герман.

Хотілося б нагадати, що наша Спілка утворена делегатами з’їзду журналістів України у квітні 1959 року. І такі дві деталі: ще у 1990 році, за існування Радянського Союзу, СЖУ вийшла із складу Спілки журналістів СРСР, не треба забувати і те, що члени нашої Спілки доклали чимало зусиль для проголошення незалежності України, торували дорогу до парламенту багатьом борцям за її майбутнє.

Історія спілки невіддільна від історії України. Ми завжди були з нашим народом – і у дні тривоги, і у дні торжеств.

Наша спілка об’єднує журналістів незалежно від їхніх політичних позицій, від форм власності видань – виключно на професійній основі. Її діяльність не залежить ні від зарубіжних грантів, ні від тугих  гаманців олігархів.

Визнанням ролі нашої спілки у суспільстві є той факт, що Днем журналіста України став день, коли її прийняли до лав Міжнародної федерації журналістів, яка об’єднує наших колег з 124 країн світу, а у квітні 1999 року СЖУ надано статус Національної.

Прикметно: щороку серед поповнення Спілки 30-40 відсотків складають колеги віком до 30 років.

Що стосується спроб «розпустити» існуючі творчі спілки, то хотілося б запитати, а ким їх замінять? У пані Герман є якісь інші журналісти? Письменники? Художники?… Чи, можливо, у «нові» творчі спілки допускатимуться тільки члени партії регіонів?

І де вона пропонує «новим» творчим спілкам працювати? В Адміністрації Президента?

І як бути з Конституцією України, Законом «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», іншими державними актами, які декларують право творчих працівників на добровільні  об’єднання, незалежність у своїй статутній діяльності від органів державної влади і органів місцевого самоврядування, політичних партій, інших громадських організацій?

Члени Національної спілки журналістів України, як би не хотіла цього пані Герман, не поступляться історією, традиціями і принципами НСЖУ, своїм конституційним правом на об’єднання громадян.

Цікавить лише одне: прагнення ліквідувати існуючі творчі спілки – це особиста позиція пані Герман чи вона озвучує думку глави держави?

Ми хочемо почути чітку відповідь Президента України Віктора Федоровича Януковича —  гаранта Конституції на ці животрепетні питання, захистити права та інтереси Національної спілки журналістів України й інших творчих об’єднань держави.

Пленум правління НСЖУ у вересні 2010 року підтримав заяви секретаріату НСЖУ і голови Спілки щодо утисків журналістів і ЗМІ, ухвалив звернутися до міжвідомчої комісії, створеної Президентом України, з вимогою обговорити ситуацію в інформаційному просторі  і внести відповідні пропозиції Главі держави.

Пленум звернувся до Голови Верховної Ради з наполегливим проханням винести на розгляд у парламенті проект закону про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації.

Пленум закликав всеукраїнські творчі спілки провести об’єднаний пленум наших громадських об’єднань, на якому разом з керівництвом держави обговорити нагальні проблеми діяльності і розвитку наших структур громадянського суспільства.

16 липня 2010 р. ми провели розширене засідання секретаріату НСЖУ разом з головами Кримської, Київської та обласних організацій Спілки.

На запрошення секретаріату у засіданні взяли участь Прем’єр-міністр України М.Я. Азаров, голова Держкомтелерадіо України Ю.О. Плаксюк.

За результатами участі у цьому засіданні М.Я. Азаров дав відповідні доручення. Вважаю за необхідне навести їх повністю.

ПЛАКСЮКУ Ю.О. скликання

ЯРОШЕНКУ Ф.О.

ЦУШКУ В.П.

ЛАВРИНОВИЧУ О.В.

Прошу за участю Національної спілки журналістів, інших громадських організацій, які провадять діяльність у сфері засобів масової інформації, доопрацювати проект Закону України «Про реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації» з урахуванням висловлених зауважень та пропозицій і в установленому порядку внести його на розгляд Кабінету Міністрів.

Раді міністрів Автономної Республіки Крим.

обласним, Київській та Севастопольській

міським держадміністраціям, органам державної

влади (за списком)

Прошу забезпечити неухильне виконання вимог Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», насамперед у частині передбачення коштів на висвітлення зазначеної діяльності, укладення із засобами масової інформації відповідних угод згідно із законодавством.

 

ЯРОШЕНКУ Ф.О.

Прошу відповідно до законодавства передбачати у проекті Державного бюджету України на 2011 рік та наступні роки видатки на висвітлення у засобах масової інформації діяльності органів державної влади та про результати поінформувати.

 

ПЛАКСЮКУ Ю.О.

ЛАВРИНОВИЧУ О.В.

Прошу разом опрацювати питання щодо внесення змін до законодавства з метою забезпечення оперативного реагування органів державної влади та органів місцевого самоврядування на критичні публікації у засобах масової інформації  і за результатами внести узгоджені пропозиції.

До 15  вересня 2010 року.

 

Раді міністрів Автономної Республіки Крим,

обласним, Київській та Севастопольській

міським держадміністраціям, органам державної

влади (за списком)

Прошу відповідно до компетенції забезпечити виконання у 2010 році заходів, передбачених у Державній програмі «Журналіст» на 2004-2010 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів від 4 березня 2004 р. № 271, та внести пропозиції щодо пролонгації зазначеної Програми на період до 2015 року.

До 20 січня 2011 року.

 

ПЛАКСЮКУ Ю.О.

Прошу за участю Національної спілки журналістів внести пропозиції щодо проведення щокварталу семінарів для керівників засобів масової інформації.

До 15 вересня 2010 року.

МОТРЕНКУ Т.В.

ПЛАКСЮКУ Ю.О.

Прошу ретельно проаналізувати викладені головою Національної спілки журналістів Лубченком І.Ф. факти втручання керівників держадміністрацій в Одеській, Луганській, Харківській, Сумській, Черкаській та Чернігівській областях у редакційну політику комунальних засобів масової інформації та за результатами внести відповідні пропозиції.

До 1 вересня 2010 року.

 

Раді міністрів Автономної Республіки Крим,

обласним, Київській та Севастопольській

міським держадміністраціям, органам

державної влади (за списком)

Прошу разом з головами районних держадміністрацій і керівниками засобів масової інформації та керівниками обласних організацій Національної спілки журналістів не менше як 2 рази на рік забезпечити обговорення на засіданнях колегій питання про стан свободи слова у регіоні.

Постійно.

 

ПЛАКСЮКУ Ю.О.

ПЛОСКОНОСУ І.М.

НАДРАЗІ В.І.

Прошу за участі Національної спілки журналістів опрацювати питання щодо створення Будинку ветеранів преси.

До 1 листопада 2010 року.

 

ПЛАКСЮКУ Ю.О. – скликання

ЛАВРИНОВИЧУ О.В.

Прошу за участю Національної спілки журналістів розробити та затвердити типову форму редаційної угоди між засновником (співзасновниками) засобу масової інформації та його редакцією щодо гарантій невтручання у редакційну політику.

До 1 вересня 2010 року.

Раді міністрів Автономної Республіки Крим,

обласним, Київській та Севастопольській

міським держадміністраціям (за списком)

Прошу забезпечити укладення з редакціями комунальних засобів масової інформації, засновниками (співзасновниками) яких є органи державної влади, угод щодо гарантій невтручання у редакційну політику.

До 15 вересня 2010 року.

ПЛАКСЮКУ Ю.О.

Прошу в установленому порядку подати на розгляд Кабінету Міністрів пропозиції стосовно внесення до пункту 5 додатку 3 постанови Кабінету Міністрів від 10 липня 1998 року № 1058 «Про передачу нерухомого майна творчим спілкам» змін щодо врегулювання питання відносин власності стосовно приміщення Дніпропетровської обласної організації Національної спілки журналістів.

До 1 листопада 2010 року.

 

ДЖАРТИ В.Г.

Прошу вирішити питання щодо виділення приміщення для Кримської республіканської організації Національної спілки журналістів.

До 1 листопада 2010 року.

 

РЯБЧЕНКУ О.В.

Раді міністрів Автономної Республіки Крим,

обласним, Київській та Севастопольській

міським держадміністраціям (за списком)

Прошу відповідно до компетенції поінформувати про виконання законів України «Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації приміщень та майна», «Про посилення захисту майна редакцій засобів масової інформації, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження, творчих спілок», зокрема, в частині визначення власників та балансоутримувачів приміщень, в яких розташовані редакції друкованих засобів масової інформації, засновниками яких є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, державні науково-дослідні установи, навчальні заклади, трудові колективи, творчі спілки, а також приміщень, в яких розташовані видавництва, книгарні, підприємства книгорозповсюдження, творчі спілки.

До 1 вересня 2010 року.

 

ЛАВРИНОВИЧУ О.В.

Прошу за участю представників Національної спілки журналістів, інших громадських організацій, які проводять діяльність у сфері засобів масової інформації, опрацювати питання щодо ефективності діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі та про результати поінформувати Кабінет Міністрів.

До 20 листопада 2010 року.

 

 

ЄФИМЕНКУ К.О.

АНДРЄЄВУ П.П.

ПОВОЛОЦЬКОМУ О.В.

Прошу здійснити перевірку економічного обгрунтування тарифів на приймання й доставку вітчизняних періодичних друкованих видань за передплатою, встановлених Українським державним підприємством поштового зв’язку “Укрпошта», а також перевірити виконання зазначеним підприємством обов’язків щодо своєчасної доставки друкованих видань споживачам та про результати поінформувати.

До 1 листопада 2010 року.

 

КОСТУСЄВУ О.О.

ПОВОЛОЦЬКОМУ О.В.

Прошу провести перевірку законності встановлення розцінок на реалізацію вітчизняних періодичних друкованих видань у роздріб.

До 1 листопада 2010 року.

 

ЄФИМЕНКУ К.О.

Прошу за участю Національної спілки журналістів опрацювати питання щодо віднесення послуг з доставки вітчизняних періодичних видань до універсальних.

До 1 вересня 2010 року.

 

АНДРЄЄВУ П.П.

Органам державної влади (за списком)

Прошу щороку до 15 січня забезпечити оприлюднення та доведення до відома Національної спілки журналістів графіків проведення планових перевірок редакцій засобів масової інформації.

Постійно.

 

ПАПАІЦІ О.О.

Прошу за участю Національної спілки журналістів опрацювати питання щодо внесення змін до законодавства в частині зарахування до валових витрат собівартості нереалізованих вітчизняних періодичних друкованих видань.

До 1 листопада 2010 року.

 

 

Ми поінформували Кабінет Міністрів про хід виконання доручень Прем’єр-міністра України М.Я. Азарова за результатами участі у розширеному засіданні секретаріату НСЖУ від 16 липня 2010 року.

Зокрема, сповістили про таке.

У Держкомтелерадіо України відбулася робоча нарада за участю представників Національної спілки журналістів України, головних редакторів газет «Голос України», «Урядовий кур’єр», де обговорені окремі положення проекту Закону України «Про реформування державних та комунальних засобів масової інформації».

На жаль, Держкомтелерадіо не ознайомив спілку з остаточним варіантом проекту Закону перед тим, як подав його до Кабінету Міністрів України.

Ми маємо на меті під час підготовки до розгляду проекту у Верховній Раді провести робочу зустріч членів профільного парламентського комітету і секретаріату НСЖУ, щоб обговорити основні параметри документа.

Після прийняття Закону і підписання його Президентом України буде проведено пленум правління НСЖУ, на якому обговоримо завдання спілки у процесі реформування державних і комунальних державних періодичних видань.

Щодо доручення забезпечити неухильне виконання вимог Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» хочемо повідомити: у  регіонах відбулися наради, під час яких акцентувалася увага на цій проблемі, зокрема, на виділенні відповідних коштів, укладенні передбачених законодавством угод.

Проте, кошти здебільшого так і не виділяються, або виділяються у недостатніх обсягах, угоди не укладаються.

Ми внесли до Держкомтелерадіо пропозиції щодо схеми проведення щоквартальних семінарів для керівників засобів масової інформації. Зараз працюємо над конкретизацією тематики.

Ми не маємо інформації про вирішення питань невтручання керівників держадміністрацій у редакційну політику ЗМІ та плани обговорення на засіданнях колегій ОДА про стан свободи слова у регіоні.

На жаль, в областях свого часу ліквідували управління у справах преси та інформації, передавши їхні функції управлінням внутрішньої політики. Керівники комунальних ЗМІ наполягають на відновленні цих управлінь, бо їхня ліквідація негативно позначилася на стані справ у засобах масової інформації (різко впала якість аналізу змісту ЗМІ, практично зникли семінари для журналістів цих видань, з поля зору випали проблеми місцевого радіомовлення, здебільшого відсутня юридична підтримка журналістських колективів).

Спілка надіслала свої пропозиції щодо створення Будинку ветеранів преси.

Національна спілка журналістів України запропонувала свій проект угоди про невтручання засновників у редакційну політику. Ми вважаємо, що його остаточний варіант має бути надіславний на місця з грифом «Рекомендовано» за підписами міністра юстиції, голови Держкомтелерадіо і голови НСЖУ.

Матеріали щодо врегулювання питання про приміщення Дніпропетровської обласної організації НСЖУ передані до Держкомтедерадіо.

Врешті-решт виділили приміщення і для Кримської республіканської організації НСЖУ.

Національна спілка журналістів України не раз висловлювалася за припинення діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Вона стала своєрідним органом цензури з роздутим штатом. Її ліквідація дозволить зекономити бюджетні кошти.

Передплату друкованих засобів масової інформації на 2011 і 2012 роки  «Укрпошта» провела за тарифами, які існували 2010 року. Але це не значить, що у майбутньому все залишиться, як і сьогодні. Усі попередні перевірки цінової політики державного поштового відомства, здійснені за ініціативою нашої спілки, зводилися до того, що перевіряльники переписували довідки, надані «Укрпоштою», і стверджували, що все робиться правильно. Матеріали жодної перевірки не тільки не були оприлюднені, а навіть не надані спілці.

Ми намагалися зібрати і проаналізувати факти недобросовісного встановлення тарифів на продаж друкованих періодичних видань у роздріб. Але ніхто з гравців цього ринку ніякої інформації творчій спілці надавати не хоче, ніякими законними чи підзаконними актами НСЖУ правами перевірки

і контролю не наділена. Тому  у листі до Антимонопольного комітету         ми запропонували:

— регіональні відділення Антимонопольного комітету могли б перевірити (можливо, разом з податківцями), як саме продавці друкованих періодичних видань у роздріб встановлюють ціни, чим зумовлені розміри сплати за входження газет і журналів на ринок роздрібної торгівлі, який аванс змушені платити редакції за «пробний» продаж видань;

— за наслідками перевірки видати наказ Антимонопольного комітету чи листа Комітету на адресу нашої спілки з інформацією про стан справ, вжиті заходи і рекомендаціями, як чинити редакційним колективам у разі конфліктів з продавцями (скажімо, до кого у регіональних відділеннях Антимонопольного комітету звернутися, з якими документами, координати цих людей).

При отриманні такого листа ми оперативно доведемо його зміст до редакцій газет і журналів.

Ми вивчали питання щодо віднесення послуг з доставки вітчизняних періодичних видань до універсальних. І вирішили на даному етапі відкласти цю проблему для більш глибокого вивчення.

Справа у тому, що нормами Всесвітнього поштового союзу взагалі не передбачена доставка національними поштовими операторами передплатних друкованих періодичних видань.

Але є ще одна обставина: всі пересилання за правилами ВПС мають бути у формі бандеролей або посилок. Якщо виконувати цю вимогу, для конвертування навіть найменшого тиражу районної газети у 1,5 – 2 тисячі примірників потрібно найняти людей, що призведе до подорожчання кожного примірника видання для передплатника та затягування графіка доставки газет і журналів.

Питання ж полягає в тому, щоб, навпаки, скоротити терміни доставки друкованих ЗМІ і її здешевлення.

Зокрема, ми неодноразово пропонували повернутися до перевезення видань залізничним транспортом. Сьогодні вже немає поштових вагонів, які колись перевозили і періодику.

Але «Укрпошта» тепер одна з структур Мінтрансу, і міністерство може розробити схему доставки друкованих видань до поштових відділень залізничних станцій.

Є можливості доставки періодики і від райцентрів до сіл. Адже практично до кожного з них ходять «маршрутки». Місцева влада, видаючи ліцензії власникам маршруток, може поставити умову паралельно з перевезенням пасажирів доставляти друковані ЗМІ.

Мабуть, є й інші варіанти – ми над ними думаємо.

ХВИЛЯ КАДРОВИХ ЧИСТОК У розпал хвилі чисток серед керівників загальнонаціональних і місцевих засобів масової інформації секретаріат НСЖУ неодноразово  звертався до глави держави за підтримкою у відновленні справедливості.

Можливо, найчастіше ми захищали президента Національної радіокомпанії України Віктора Набруска. Як відомо, Держкомтелерадіо у червні 2010 року звільнив Віктора Набруска з посади президента НРКУ «у зв’язку з закінченням контракту» — це при тому, що контракт на той час у нього був безстроковим.

Про звернення до пані Герман вже мовилося. Врешті, ми надіслали на Банкову, 11 такого листа:

Шановний Вікторе Федоровичу!

Звертаємося до Вас, стривожені заявами, що йдуть останнім часом з Адміністрації Президента України щодо заміни президента Національної радіокомпанії України Набруска Віктора Івановича.

Що інкримінується йому?

Перше: «Набруско палець об палець не вдарив, щоб відродити це радіо…»

Віктор Набруско призначений президентом Національної радіокомпанії у 1999 році.

Зараз НРКУ – найпотужніший засіб масової інформації, що веде радіомовлення на трьох загальнонаціональних каналах і за кордоном у сумі 94,5 години на добу.

В. Набруско – кадровий працівник, що пройшов усі сходинки службової ієрархії цього загальноукраїнського ЗМІ. Саме йому вдалося перетворити цю державну установу в найавторитетніший засіб масової інформації, у потужного і послідовного провідника державної політики, спроможного об’єктивно і неупереджено служити інтересам багатомільйонної аудиторії слухачів. Нинішнє Українське радіо є не лише лідером за доступністю та охопленням аудиторії, не лише важливим інформаційним джерелом, а й незаперечним фактором утвердження у суспільстві державотворчої ідеології, патріотизму, розвитку національної культури, суспільної злагоди та порозуміння.

Програмна політика Українського радіо враховує найширші інтереси та запити слухачів і вже сьогодні повністю відповідає світовим тенденціям організації суспільного мовлення. Це широкий спектр інформаційних, громадсько-політичних, дитячих, освітніх, літературно-драматичних, музичних, розважальних та інших передач. НРКУ вирізняється з-поміж

інших радіокомпаній традиційно високою культурою мовлення, активною пропагандою державної мови.

З ініціативи та під керівництвом В. Набруска на національному радіо впроваджено нові комп’ютерні технології підготовки радіопередач, оновлено обладнання, комунікації, мережу енергопостачання, реконструйовані виробничі приміщення.

В. Набруску вдалося зберегти і примножити кадровий потенціал НРКУ – досвідчених і широковідомих фахівців: радіопубліцистів, дикторів, звукорежисерів, серед яких багато заслужених журналістів, артистів та працівників культури. Загальне визнання в Україні та за кордоном в останні роки здобули художні колективи Українського радіо – Заслужений академічний симфонічний оркестр, академічний оркестр народної та популярної музики, академічний хор ім. Платона Майбороди, великий дитячий хор.

На національному радіо створено потужний художній фонд – справжню культурну скарбницю, до якої увійшли понад 100 тисяч фонограм. З метою її популяризації НРКУ сприяє виданню компакт-дисків з шедеврами вітчизняної музичної культури, поетичними творами, живими голосами видатних українських літераторів. Так, лише за останні п’ять років видано аудіоверсію “Кобзаря» Т. Шевченка, компакт-диски творів В. Стуса та В.

Симоненка в авторському виконанні, унікальні записи, на яких свої вірші та прозу читають провідні українські митці ХХ сторіччя.

Активні міжнародні контакти, зокрема членство у Європейській мовній Спілці, авторитет Віктора Набруска у цій структурі забезпечують регулярну присутність виготовлених Українським радіо передач у програмах провідних радіокомпаній Європи.

Друге звинувачення – начебто Набруско нічого не зробив, щоб зберегти проводове радіо.

Проводове радіо ніколи не належало Національній радіокомпанії України. Воно знаходилося у власності Мінзв’язку, а згодом було передано “Укртелекому». З того часу кількість радіоточок катастрофічно зменшується. Віктор Набруско з цього приводу постійно б’є тривогу. Наведемо статистику його листів лише щодо проблем національного радіопростору за останні роки.

Президенту України В.А. Ющенку 01.06.06

Кабінету Міністрів України 20.06.07

Секретаріату Президента України, Кабінету міністрів України, Верховній Раді України, Національній раді з питань телебачення і радіомовлення України 13.11.07

Раді національної безпеки та оборони України 06.12.07 та 10.12.07

Главі Секретаріату Президента України В.І. Балозі 25.01.08

Секретарю Ради національної безпеки та оборони України Богатирьовій Р.В. 05.02.07

Секретаріату Президента України, Кабінету міністрів України, Верховній Раді України, Раді національної безпеки та оборони України 19.09.08

Президенту України В.А. Ющенку 16.12.08

Президенту України В.А. Ющенку 26.05.09

Голові Верховної Ради В.М. Литвину 10.06.09

Апарату Ради національної безпеки та оборони України 06.07.09

Президенту України В.А. Ющенку 16.09.09

Прем’єр-міністру України Ю.В. Тимошенко 16.06.09 та 18.09.09

У цих листах, виступах у пресі – газетах «Голос України», «Дзеркало тижня» й інших Віктор Набруско порушив актуальні проблеми українського національного інформаційного простору. Зокрема, й питання забезпечення радіо FМ-частотами.

Віктор Набруско постійно порушує проблему, але Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, яка й розподіляє ці частоти, віддає перевагу не державному мовнику, яким є НРКУ, а приватним. НРКУ, якщо й тримує дещицю, то у маленьких містах з невеликим діапазоном поширення.

Шановний Вікторе Федоровичу!

Як і Ви, ми глибоко стурбовані проблемами нашого інформаційного простору, його кадрового потенціалу. Саме турбота про стан справ у цій галузі, взагалі в українській журналістиці, спонукала нас звернутися до Вас з цим листом.

Сподіваємося на порозуміння і підтримку.

З повагою –

Ігор Лубченко – голова Національної спілки журналістів України;

Секретарі Національної спілки журналістів України:

Олександр Бриж – головний редактор громадсько-політичної газети «Донбасс»;

Гліб Головченко – директор Коледжу преси і телебачення, президент Асоціації молодіжної преси;

Валерій Горобець – головний редактор газети «Трудова слава»;

Костянтин Григоренко – головний редактор газети «Обрії Ізюмщини»;

Михайло Дорошенко – головний редактор газети «Україна молода»;

Світлана Зарайська – голова Дніпропетровської обласної організації НСЖУ;

Тетяна Котюжинська – голова Асоціації медіа-юристів;

Степан Курпіль – народний депутат України;

Віктор Михайличенко – головний редактор газети «Південна зоря»;

Олег Наливайко – генеральний директор інформаційного агентства УНІАН;

Дмитро Панчук – головний редактор газети «Житомирщина»;

Михайло Сорока – заступник генерального директора Укрінформу;

Людмила Хорошилова – голова Кримської республіканської організації НСЖУ;

Борис Шинкарук – головний редактор газети «Вісті Центральної спілки споживачів товариств України»;

Віктор Шпак – президент Української видавничо-поліграфічної компанії «Експрес-об’ява».

 

 

У червні-серпні 2010 р. майже одночасно були проведені дві перевірки фінансово-господарської діяльності «Укрінформу» – Рахунковою палатою і Контрольно-ревізійним управлінням ГоловКРУ у м. Києві. Предметом вивчення, зокрема, було використання бюджетних коштів при забезпеченні агентством інформаційного супроводження підготовки України до Євро-2012. Рахункова палата порушень не виявила. Натомість ревізори КРУ вважають, що агентством частково, при оплаті праці співробітників, яким доручено висвітлення підготовки до Євро-2012, допущено нецільове використання коштів.

Керівництво «Укрінформу» з цим не погодилося, як і з деякими іншими висновками ревізії, вважаючи їх юридично невмотивованими і такими, що не враховують справжнього стану речей та специфіку діяльності інформаційного агентства.

Висвітлення підготовки України до чемпіонату Європи 2012 року доручено «Укрінформу» розпорядженням уряду  № 875-р, від 25.06.2008 р. Для цього у складі «Укрінформу» було створено Інформаційний центр «Україна-2012»,  який не є самостійною структурою, а лише одним з творчо-виробничих підрозділів агентства. Його працівники входять до штату Укрінформу. Тому в умовах, коли в перші сім місяців 2010 року на діяльність Інформцентру не було виділено з державного бюджету жодної копійки, для заробітної плати його співробітників бралися кошти з програми 1701120 «Збирання, обробка та розповсюдження офіційної інформаційної продукції», за якої агентство фінансується з Державного бюджету. Ревізори КРУ кваліфікували це як нецільове використання державних коштів. Але, по-перше, згадана програма відповідає профілю роботи центру, який збирає, обробляє і розповсюджує офіційну інформацію про підготовку України до Євро-2012, А, по-друге, керівництво агентства не могло не виплачувати заробітну плату працівникам центру протягом семи місяців, бо інакше була б зірвана його робота, а, отже, й виконання згаданого розпорядження Кабміну, не кажучи вже про кримінальну відповідальність за несплату зарплати.

Подібна ситуація виникла у 2008-2009 роках, коли штат Інформаційного центру лише формувався, а розпорядження уряду необхідно було виконувати невідкладно. Тоді «Укрінформ» змушений був вишукувати усі можливі джерела фінансування – як з власних коштів, так і з програми 1701120 – та залучати до інформацйного супроводу підготовки до ЧЄ-2012 працівників інших підрозділів з частковою оплатою цієї роботи у межах їхніх посадових окладів.

Оскільки Інформцентр є звичайним структурним підрозділом (не має прав юридичної особи), то його функціонування та виконання поставлених перед ним і перед агентством у цілому завдань щодо висвітлення підготовки до Євро-2012 може забезпечуватися (і на практиці справді забезпечується!) не лише співробітниками центру, але й іншими фахівцями зі штату «Укрінформу», які мають відповідний рівень кваліфікації та професійного досвіду.

Відповідно, робота цих фахівців у зазначеному цільовому напрямі за чинним законодавством про працю мала та повинна була пропорційно, частково і в межах посадових окладів оплачуватися. Кошти на оплату такої роботи цілком правомірно бралися саме з програми, яка безпосередньо їй відповідала: тобто з програми «Трансляція телерадіопрограм, вироблених для державних потреб, та забезпечення функціонування Інформаційного центру «Євро-2012-Україна». То де ж тут «нецільове використання?»

 

До речі, у 2011 році ситуація повторилася вже втретє. З початку року на діяльність Інформаційного центру «Україна-2012», у тому числі на заробітну плату всіх його шістнадцяти співробітників, коштів знову не виділили. Люди без заробітної плати працювати не можуть. Невиплата її – неприпустима. Що робити в цій ситуації керівництву агентства?

П’ятеро членів трудового колективу редакції “Летичівської газети» (Хмельницька область) звернулися, зокрема, з листом до Президета України В.Ф. Януковича, голови Хмельницької облдержадміністрації В.С. Ядухи, голови  Хмельницької обласної ради М.В. Дерикота з закликом захистити свого редактора Володимира Борисова, який менше, ніж за два роки зумів надати газеті нового дихання. «Проте, пишуть працівники редакції, місцева влада своїм тиском і постійним втручанням паралізує роботу журналістів, не зважає на думку колективу й настирно прагне змінити редактора, хоча підстав для цього немає». Ігноруючи думку колективу редакції, голова райради В. Тимчак видав розпорядження про усунення В. Борисова з посади редактора «Летичівської газети». Особливий цинізм цього розпорядження в тому, що рішення про усунення редактора ухвалила не районна рада, яка і є співзасновником газети, а її голова – і це підстава для прокуратури притягти пана Тимчака до відповідальності за перевищення службових повноважень.

Районна державна адміністрація, яка теж є співзасновником газети, зайняла активну позицію, проштовхуючи таке неправедне рішення. Голова РДА Марія Літвін тисла на редакцію, перевела  заступником редактора працівника апарату райдержадміністрації – бухгалтера та фахом, а решту колективу попередили про звільнення, що було грубим втручанням у роботу редакції і залякуванням журналістів.

І, тим не менше, «Летичівська газета» під керівництвом виконуючої обов’язки редактора Ганни Віннічук друкує на шпальтах районки панегірик на честь М. Літвін, яка разом з головою райради В. Тимчаком нашою спілкою була занесена 3 травня минулого року до «Списку ворогів преси».

Ситуація у Летичеві розрядилася неочікувано: М. Літвін заарештували за одержання хабара. Президент України звільнив її з посади.

А ось як тепер ходить по Летичеву Ганна Віннічук, яка так дбайливо вилизувала хабарницю? Що вона робитиме в журналістиці, адже співгромадяни не віритимуть жодному слову людини, яка не має совісті і принциповості, щоб чорне назвати чорним, а біле – білим.

Минулого року, звертаючись до наших колег з нагоди Міжнародного дня свободи преси, Президент України закликав навести конкретні приклади порушень у державі свободи слова і пообіцяв відреагувати на них.

Взагалі-то, під час президентської каденції ми не раз намагалися достукатися до В.Ф. Януковича з приводу болючих проблем української журналістики, але, на жаль, конкретних зрушень не побачили.

Довелося зробити нову спробу.

І розпочали з найсвіжішого факту –

18 травня 2011 року о 9.00 оператором «Воля» було припинено трансляцію популярного черкаського незалежного телеканалу «Антена-плюс».

Адміністрація кабельного провайдера, який є монополістом на  місцевому ринку кабельних мереж, жодним чином не повідомила ТРК про відключення. Воно відбулося всупереч діючій ліцензії на мовлення ТРК «Антена-плюс», що чинна до 2016 р. Згідно з її умовами, ТОВ «ТРК «Антена-плюс» має здійснювати мовлення в кабельних мережах міста Черкаси в обсязі 24 години на добу.

На численні звернення телеглядачів лунають заяви від адміністрації кабельного оператора, що «Антену» переведено на «цифру». Від спілкування з представниками телеканалу посадовці «Волі» відмовляються.

І зрозуміло чому: ТРК «Антена-плюс» мала близько 36 тисяч абонентів в базовому пакеті оператора «Україна». Цифрова мережа «Волі» у Черкасах налічує не більше кількох сотень підключень. Тобто, переведення ТРК «Антена-плюс» у цифровий формат означає позбавлення десятків тисяч черкащан права на отримання інформації та можливості перегляду незалежного місцевого мовника. А враховуючи, що багатоканальна

телевізійна мережа, яка належить «Волі», є практично єдиним засобом (не враховуючи  інтернет-мовлення) доставки контенту телеканалу абонентам міста, припинення трансляції означає знищення єдиного незалежного телеканалу, що працював у Черкасах.

Протягом багатьох років ЗМІ, об’єднані назвою “Антена», залишалися вільними та критично налаштованими по відношенню до будь-якої влади. Однак свободу слова вдалося зберегти і за часу «злочинного режиму Кучми», і за часів «демократичного режиму Ющенка».

Після призначення головою ОДА Сергія  Тулуба почалася  хвиля тиску та репресій. Спроби рейдерського захоплення ЗМІ, погрози з боку місцевих можновладців та силових структур, тиск на операторів кабельних мереж з вимогою припинити трансляцію телеканалу, погрози рекламодавцям та розповсюджувачам преси – ось тільки деякі чинники нової інформаційної політики в області.

Це – перший факт, на якому б хотілося акцентувати увагу глави держави.

Факт другий.

За наполяганням голови Черкаської обласної державної адміністрації С.Б. Тулуба звільнено з посади генерального директора обласної державної телерадіокомпанії відомого і авторитетного журналіста М.М. Калініченка. Своє рішення пан Тулуб у листі до Держкомтелерадіо мотивував тим, що КРУ при ревізії у 2007-2008 р.р. виявило фінансові порушення у ОДТРК на суму 716,36 тис.грн. Однак ще задовго до написання паном Тулубом цього листа СБУ і прокуратура відмовили у порушенні проти М.М. Калініченка кримінальної справи у зв’язку з відсутністю у його діях складу злочину.

Тоді знайшли іншу зачіпку: маючи усне погодження попереднього керівника Держкомтелерадіо, Михайло Калініченко читав лекції на відділенні журналістики Черкаського університету. І це поставили йому у провину, хоча навіть державним службовцям дозволяється науково-педагогічна діяльність, а генеральний директор ОДТРК – лише прирівняний до державного службовця в частині соціального захисту.

Схоже, для керівництва Черкаської ОДА, як і для керівництва Держкомтелерадіо, не існують Конституція, закони України, висновки Генеральної прокуратури України.

Факт третій.

Вкрай напруженою склалася ситуація між редакцією Сахновщинської районної газети «Колос» і районною радою (Харківська область). Провокує цю ситуацію голова райради В. Прядко.

Райрада почала процедуру ліквідації юридичної особи – редакції газети «Колос». Самостійно, без рішення колективу редакції, який теж є співзасновником газети. Чим було обгрунтовано таке рішення – не відомо: декілька років підприємство є прибутковим, тримає стабільний тираж,

заробітна плата працівникам виплачується вчасно, колектив підібрано за професійними та моральними якостями. Яка причина ліквідації та реорганізації підприємства? На це питання від районної ради працівники редакції так і не отримали обгрунтованої відповіді.

Натомість райрада на  чолі з головою В. Прядком, але без рішення сесії (що є нелегітимним) подала на редакцію позов до Харківського господарського суду про визнання недійсним установчого договору, статуту та скасування державної реєстрації.

Факт четвертий.

Роздільнянську районну газету «Вперед» (Одеська область) лихоманить з того часу, як районна рада у березні 2008 року з порушенням закону звільнили з посади редактора Тетяну Хамардюк. Відтоді змінювалися редактори, а краще не ставало. Бо не в них, як тепер видно, була причина, а в засновниках газети, точніше – в керівниках райради і райдержадміністрації, які підминали під себе газету.

Тетяна Хамардюк не змирилася зі свавіллям місцевих чиновників, звернулася до суду. Майже три роки тривав розгляд справи про її незаконне звільнення у судах різних рівнів. Нарешті 21 січня 2011 року Апеляційний суд Одеської області поставив крапку: Т. Хамардюк поновлена на роботі.

Але в редакції її чекали нові «сюрпризи» від влади: руками депутатів райради чиновники ліквідували редакцію. Головою ліквідаційної комісії був призначений в.о. голови райради В.В. Бакланов (він же, до речі, і підписував газету). А коли Тетяна Хамардюк на підставі рішення суду приступила до виконання своїх редакторських обов’язків і за актами одержала редакційну печатку, проти неї у Роздільній розпочали новий самосуд. Ось що вона пише:

«Газета «Вперед» 05.02.2011 року опублікувала повідомлення про крадіжку печатки КП «Редакція газети «Вперед». Повідомлення підписав голова ліквідаційної комісії, в.о. голови Роздільнянської районної ради В.В.Бакланов.

Звичайно, печатка не викрадена, а знаходиться у мене, оскільки рішенням Апеляційного суду Одеської області з 21 січня 2011 року мене поновлено на посаді головного редактора КП «Редакція газети «Вперед». Разом зі зверненням, завіреним печаткою редакції, прокуратурі була надана копія акту прийому-передачі печатки редакції головному редактору. Але прокуратура не відреагувала на цю інформацію.

Для спростування недостовірної інформації про крадіжку печатки я підготувала повідомлення до газети «Вперед», яке мало бути опубліковане 12 лютого. Але В.В. Бакланов письмово наказав заступникові редактора Т.В. Мегері зняти зі шпальти газети повідомлення-спростування. Одночасно В.В. Бакланов звернувся до прокурора району з тим, що, мовляв, Т. Хамардюк незаконно заволоділа печаткою і ключами від кабінету і сейфу редакції газети «Вперед».

Ось тут прокуратура не забарилася і оперативно подала документи до районного відділу внутрішніх справ. Вже 14 лютого за вказівкою прокуратури питанням «незаконного заволодіння» редакційними атрибутами влади зайнялася районна міліція. Та, як виявилося, печатка була передана актом прийому-передачі, а ключі – добровільно, у присутності працівників редакції.

Факт п’ятий. Журналісти Дніпропетровської області обурені обставинами звільнення свого колеги Володимира Глядченка з посади директора Нікопольського КП «Телерадіокомпанія «Південна зоря». З ним розірвано контракт і при цьому порушено низку конституційних прав громадянина України на працю.

По-перше, контрактна форма трудового договору відповідно до Кодексу законів про працю, Господарського кодексу, Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні»., «Про телебачення і радіомовлення» не визначається обов’язковою для головного редактора (керівника) комунального ЗМІ на відміну від керівника держпідприємства. З цього приводу є роз’яснення Конституційного суду України від 09.07.1998 р.  № 17/81-97.

По-друге. У рішенні сесії райради від 22 квітня 2003 року «Про перейменування КП «Редакція газети «Південна зоря» пункт 3 проголошує: «Призначити Глядченка Володимира Петровича керівником КП ТРК «Південна зоря» (в рішенні відсутній пункт про необхідність укладення контракту).

Першого лютого 2007 року після тривалих переговорів В. Глядченка змусили підписати контракт, який набув чинності з 1 лютого 2007 року, його дія закінчувалася 31 грудня 2007 року. Далі, за нормами трудових стосунків, має іти його пролонгація, або припинення. Сесія райради 19 червня 2009 року (минуло півтора року від закінчення дії попереднього) приймає рішення про укладення контракту з 1 січня 2009 року до 18 квітня 2011 року. Практично два роки директор ТРК працював без контракту. А допущення керівника до роботи по закінченню дії контракту, пояснюється в Законі «Про працю», є пролонгацією дії трудових відносин у безстроковому терміні.

По-третє. В обох наявних контрактах прописано: п. 5.5 – За два місяці до закінчення терміну дії контракту він може бути за згодою сторін продовжений або укладений на новий чи інший термін. Проте голова райради і голова райдержадміністрації ніяких переговорів про закінчення контрактів з В.П. Глядченком не вели ні в усній, ні в письмовій формі.

По-четверте. Районна рада приймає рішення 08.04.2011 року про закінчення дії контракту з керівником КП ТРК «Південна зоря» і звільняє його з посади 18 квітня 2011 року, коли він знаходився на стаціонарному лікуванні. Термін дії першого лікарняного – з 29 березня по 13 квітня 2011 року. 14 квітня він вийшов на роботу і написав наказ про те, що за

рекомендацією лікаря (отримав направлення) потребує подальшого обстеження і лікування, тому вибуває у відпустку за відпрацьований термін. 15 квітня у нього стався гіпертонічний криз, і швидка медична допомога доставила його до лікарні.

«Вважаю, що вся незаконна процедура звільнення мене з посади пов’язана з особистими амбіціями нинішніх керівників району, викликаними гострими критичними матеріалами, які друкувала газета у свій час про розкрадання майна колишнього агрокомбінату “Нікопольський» (база відпочинку, піонерський табір, база спортклубу «Колос», систем зрошення і ін.), яке не було передано у власність територіальних громад. Деякі «герої» цих публікацій і до нинішнього часу обіймають відповідальні посади. Розглядаю факт звільнення мене з посади як помсту за критику, утиски свободи слова і перешкоджання професійній діяльності», — пише В.П. Глядченко.

Факт шостий. Аналогічна ситуація склалася у місті Славуті на Хмельниччині. Міський голова Василь Сидор ось уже кілька років створює нестерпну обстановку в редакції міськрайонної газети «Трудівник Полісся». Редактор газети Віра Мальчук виграла за цей час 17 судів. А міському голові все нетерпеливиться позбавити її посади. Хоча на цю посаду вона обрана трудовим колективом редакції ще в 1991 році. Але її знову «дістають» вимогою підписувати контракти.

Пан Сидор, повідомляючи Вірі Мальчук про закінчення чергового контакту, пише: «Сподіваюсь, ви погодитесь на подальшу діяльність у КП «Редакція газети «Трудівник Полісся» та з притаманними вам сумлінням і самовідданістю спрямовуватимете свої зусилля, професійні знання і великий практичний досвід для досягнення нових здобутків газети».

Якщо  це не – фарисейство, то що ж?

Факт сьомий. З перших днів роботи новообрана Білопільська районна рада (Сумська область) на чолі з головою В.І. Кубраком почала тиск на гезету «Білопільщина»  і особисто редактора.

Пан Кубрак дав незаконні доручення провести перевірку газети контрольно-ревізійним відділом у Білопільському районі. До цієї перевірки була залучена прокуратура. Незважаючи на наявність рішення суду про те, що редакція не є підконтрольною установою КРУ, редакцію знову спробували перевірити. До того ж, перша спроба перевірки відбулась під час офіційної відпустки головного редактора, про що знав начальник КРВ у Білопільському районі.

Втім, голова районної ради В.І. Кубрак особисто наполягав , щоб редакція забрала з КРВ листа про відпустку редактора, і перевірка почалась за відсутності керівника. Він погрожував заступниці Л.Є. Галун тим, що співзасновники більшістю – районна рада та райдержадміністрація – ухвалять рішення про її відсторонення від посади і призначать нового

заступника, який «мовчки зробить все, що ми скажемо». Після таких погроз у жінки стався   гіпертонічний криз, в редакцію викликали «швидку допомогу», і заступник, яка має 37 років стажу роботи в редакції, перебувала на лікарняному.

Після виходу редактора з відпустки КРВ прийшов на перевірку, і колектив, керуючись рішенням суду та іншими законодавчими актами, відмовив у перевірці. На редактора було складено протокол про перешкоджання перевірці,  а потім винесено постанову про адміністративне правопорушення за  ознаками ч. 1 ст. 162/2 КупАП.

І це при тому, що редакція погоджує передплатну ціну газети зі співзасновниками, план доходів і витрат, за їхніми підписами затверджує передплатну ціну газети, щомісяця та наприкінці року постійно звітує до фінансового управління райдержадміністрації. Щороку її перевіряють представники всіх фондів, надаються звіти в усі інстанції. Редакція не має заборгованості. До того ж останні п’ять років працює з прибутком. За останні три роки не отримала жодної копійки бюджетних коштів, використовує лише гроші, зароблені власною господарською діяльністю.

Має найвищий серед комунальних газет області тираж – 7 тис. 800 примірників.

 

Але голова районної ради та кілька депутатів, очевидно, маючи на посаду редактора свої бачення, продовжують тиск і втручання в фінансово-господарську діяльність редакції. Вирішення головних питань соціально-економічного розвитку району відходять на інший план, бо більшої проблеми, ніж «наведення порядку» у прибутковій   найтиражнішій газеті області у влади немає. На редакцію «кинуто» всі наявні резерви адмінресурсу: КРУ, прокуратура, депутатська комісія.

Факт восьмий.

6 лютого 2008 року Кабінет Міністрів України постановою № 34 ухвалив підвищити з 01.02.08 на 45 відсотків посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців. Відповідно мали бути перераховані пенсії непрацюючим колишнім журналістам.

На той час редакція газети «Обрії Ізюмщини» (Харківська область) не мала коштів для підвищення посадових окладів працівників, а отже, не було здійснено і перерахунок пенсій.

Оклади журналістам редакцій підвищили лише у грудні 2008 року, і відтоді журналісти-пенсіонери не можуть добитися, щоб їм зробили перерахунок пенсій.

Ось і заступник голови Пенсійного фонду України Є.С. Максимчук у листі від 25.11.2011 № 2140/02-20 роз’яснює, що для перерахунку пенсії законні підстави відсутні. На основі якої статті якого Закону України не можна цього зробити – ніхто у Пенсійному фонді не може і не хоче пояснити людям.

Розповідають, що в Ізюмському відділенні Пенсійного фонду це питання обговорювалося навіть на зборах працівників відділення. Думка виступаючих була одностайною: пенсію не перераховувати!

То що, тепер питання розмірів пенсій регулюватиметься не Законом України, а голосуванням на зборах працівників місцевих апаратів Пенсійного фонду?

На мій лист голові Пенсійного фонду В.О. Зайчуку інший заступник – В.С. Никитенко повідомила: відповідь вам була надана листом від 25.11.2010.

Коло замкнулося?

Факт дев’ятий.

Сесія Житомирської обласної ради 08.09.2010 р. прийняла рішення виділити субвенцію бюджету Овруцькому району на зміцнення матеріально-технічної бази газети «Овруцький голос» у  сумі 10 тис. гривень.

Це рішення продублювала Овруцька районна рада. Овруцькій районній держадміністрації, як розпоряднику коштів, належало забезпечити проведення їх виплати. (На сесії був присутній голова  РДА М.Г. Левківський, всі депутати одноголосно ухвалили таке рішення).

Та згодом у кабінеті чи то голови РДА, чи начальника фінуправління мабуть вирішили продемонструвати незалежній газеті і її редактору, хто в районі господар, і, незважаючи на конкретні рішення сесій обласної і районної рад, редакція так і не отримала ці 10 тисяч гривень.

Хіба це не утиск свободи слова? Правда, фінансовий.

Насамкінець, хочу додати, що засновником газети «Овруцький голос» — першої незалежної газети на Житомирському Поліссі є заслужений журналіст України Іван Петрович Дубницький, котрий не раз зазнавав переслідувань за принциповість, правдивість і об’єктивність своїх газетних виступів. Він більше 11 років працював редактором районного тижневика «Життя і слово» (Народицький район Житомирської області), при ньому його тираж зріс у 8 разів, газета стала переможцем багатьох всеукраїнських конкурсів. Через критику дій минулої влади, під тиском  місцевих чиновників редактор змушений був написати заяву на звільнення. Заснував незалежну газету, яка користується авторитетом у населення, але знову, здається, зустрів супротив. Тепер уже нової влади, за яку колись і сам агітував.

Факт десятий.

У квітні газета «Оржицькі вісті» (Полтавська область) надрукувала на комерційній основі подяку працівників Яблунівського фельдшерсько-акушерського пункту народному депутату України Сергієві Гордієнку за надану матеріальну допомогу для ремонту приміщення пункту. Відразу після виходу газети у світ до її редактора Г.Баганця зателефонував голова

Оржицької державної адміністрації Г.І. Рибачов і в брутальній формі вимагав написати заяву на звільнення з посади. Цього ж дня Г. Баганця викликали до голови райдержадміністрації і водночас до голови районної ради В.М. Карлова, де було поставлено вимогу – звільнення за власним бажанням або на наступну сесію районної ради співзасновниками буде внесена нова кандидатура на посаду редактора.

Г.І. Баганець працює редактором газети тринадцятий рік, і обирався на цю посаду зборами трудового колективу.

Протягом 5 місяців 2011 року на підтримку газети з районного бюджету не виділено взагалі коштів.

Районна державна адміністрація, районна рада відмовилися укладати договори на висвітлення їхньої діяльності на шпальтах газети, хоч редакція в повному обсязі виконувала замовлення співзасновників.

«Шановний Вікторе Федоровичу! – говорилося наприкінці.-

У листі наведено не всі факти утисків засобів масової інформації та журналістів – їх, на жаль, більше.

Ви не раз підкреслювали роль вільної журналістики у побудові громадського суспільства. І у цьому ми з Вами єдині.

Якщо Ви готові почути 18 тисяч членів спілки – секретарі НСЖУ готові зустрітися з Вами, щоб детальніше обговорити ситуацію».

Зустріч, як відомо, так і не відбулася.

Як не дивно, перша реакція на лист прозвучала не з Адміністрації Президента, а з Служби безпеки України. Мені потелефонували директор Нікопольської  телерадіокомпанії «Південна зоря» (Дніпропетровська область) Володимир Глядченко і редактор газети «Обрії Ізюмщини» (Харківська область) Костянтин Григоренко. Вони повідомили, що співробітники СБУ перевіряли, чи відповідають дійсності наведені у моєму листі факти. З фактами було все в порядку, але мене і моїх колег бентежить інше: у якому законі про Службу безпеки прописані її функції контролю за скаргами редакційних колективів і громадської організації на дії центрального і місцевих органів влади?

Як відомо, 9 травня минулого року набрав чинності Закон України «Про доступ до публічної інформації».

Я попросив главу держави відповідно до цього закону дати доручення своїм підлеглим детально з’ясувати, хто і на якій підставі дав команду спецслужбі проводити таку перевірку. Президент постійно наголошує, що хоче збудувати демократичну Україну – і в цьому ми єдині з ним. Тим важливіше, на моє переконання, з’ясувати, хто, попри політичну волю Президента, хоче вирішувати гострі проблеми нашого життя поліцейськими методами.

20 червня 2011 року до Спілку прийшли четверо працівників ГоловКРУ України для ревізії використання бюджетних коштів, виділених за бюджетною програмою КПКВХ 1701050 «Фінансова підтримка творчих спілок у сфері засобів масової інформації». Контроль за використанням бюджетних коштів – святий обов’язок контрольно-ревізійних органів.

Якби не деякі обставини.

Передусім, письмове повідомлення ГоловКРУ ми отримали вранці того ж дня, коли прийшли самі ревізори (а треба – за десять днів до того). Вони, щоправда, пояснюють це поганою роботою пошти – проте це для ГоловКРУ не новина, але в інших ситуаціях її працівники вміють користуватися і факсом, і елементарним телефонним дзвінком.

2010 року після розширеного засідання секретаріату НСЖУ  М.Я. Азаров дав, зокрема, доручення: «П.П. Андрєєву: «Прошу щороку до 15 січня забезпечити оприлюднення та доведення до відома Національної спілки журналістів проведення планових перевірок редакцій засобів масової інформації». Начальник відділу Управління контролю у сфері освіти і культури ГоловКРУ Хитяник Світлана Леонідівна, яка і привела комісію до Спілки, сказала, що, по-перше, про це доручення вона нічого не знає, а, по-друге, це для них – не вказівка.

Того ж дня працівники місцевих відділень ГоловКРУ прийшли в обласні організації НСЖУ з метою такої ж перевірки. На прохання наших працівників показати, за яким графіком вони проводять цю роботу, ті відповіли: потелефонували з Києва, аби було терміново проведено таку ревізію.

Працівники ГоловКРУ стверджують, що такий пункт є у плані їхньої роботи на другий квартал ц.р. Як відомо, другий квартал починається 1 квітня і до 20 червня було достатньо часу, щоб поінформувати Спілку про майбутню ревізію. До речі, саме так вже десять років чинить Державна податкова служба – і ні в кого це не викликає якихось непорозумінь.

А тепер – маленькі деталі.

З державного бюджету на рік виділяється 950 тис. гривень для 25 територіальних організацій спілки. Ці кошти не заходять навіть на рахунок спілки – їх Держкомтелерадіо пересилає місцевим організаціям НСЖУ.

До центрального офісу спілки надходять лише п’ять стипендій ветеранам журналістики, які ми пересилаємо своїм колегам.

Скажіть, скільки треба перевіряти вчасність перерахування цих стипендій – день, два, тиждень? ГоловКРУ запланувало на цю роботу період з 20 червня до 8 серпня!

Дивно? Та нічого дивного – про стан з бюджетним фінансуванням перевіряючі обізнані досить детально. Їх цікавили зовсім інші речі – майно спілки, особливо її приміщення, передане Київським обкомом КПУ нам ще у 1989 році. Спроби рейдерського захоплення цього приміщення ми вже проходили.

Але вражає інше: невже після донесення до глави держави інформації, яку Президент сам просив від журналістів, до цих журналістів завжди надсилатимуться СБУ і ГоловКРУ?

Я попросив В.Ф. Януковича дати чітку відповідь на це запитання.

Не дочекався.

Ось такі реалії сьогодення.

Майже 15-річний досвід роботи на посаді голови НСЖУ приводить до невтішних висновків: у вищих посадовців України немає бажання співпрацювати з засобами масової інформації, журналістами не тільки для  того, щоб з їхньою допомогою донести своє  бачення проблем розвитку України і шляхів їхнього вирішення, а й для того, щоб одержати у такий спосіб інформацію з місць про процеси, які  там відбуваються, як рішення, прийняті у київських кабінетах, трансформуються у конкретні справи у містах і селах.

На жаль, життя підтверджує: влада на різних рівнях прагне знівелювати проблеми, подати, що в її роботі – повний ажур.

ТАКА СТРАТЕГІЯ ВЛАДИ?

Заступник керівника управління з питань інформаційної політики Донецької обласної державної адміністрації Олена Малютіна представила громадськості Стратегію інформаційної політики області, спрямовану на позитивне висвітлення у засобах масової інформації політичних процесів.

Як випливає з задумів місцевої влади, для цього пропонується підготувати  пул скіперів з критичних тем з метою поширення виключно позитивної інформації, повідомляє «Телекритика».

Автори стратегії вважають: журналісти мають відтепер перетворитися у команду, обслуговуючу владу. Це – не наша функція. І нехай голова Донецької обласної державної адміністрації Андрій Шишацький і чиновники ОДА хоча б трохи почитають історію української журналістики, аби зрозуміти, для чого вона існує, перш, ніж виходити на трибуни з подібними «новаціями». Ми вже таке проходили не один раз.

На мій погляд, наша спілка має виробити чітку програму своєї діяльності на наступне п’ятиріччя. Основним елементом цієї програми має стати чітке визначення термінів і критеріїв стосунків влади і ЗМІ.

Маю на увазі, передусім, якнайшвидшу розробку і прийняття Верховною Радою законів про суспільне мовлення і про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації.

Я не знаю, як  представникам України в Європарламенті вдається позичати у Сірка очі, відповідаючи на запитання, коли ж будуть виконані обіцянки нашої держави зробити ці кроки.

Ще у грудні 2010 року відбулися комітетські слухання друкованих ЗМІ, був підтриманий проект народного депутата, секретаря НСЖУ Степана Курпіля, до якого внесено ряд суттєвих доповнень. Але він так і застряг у нетрях профільного комітету.

Уже в лютому 2012 року така ж доля спіткала законопроект № 7241 про внесення змін до Закону України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», який, за всіма ознаками, надовго потрапив у далеку парламентську шухляду.

За всіма ознаками, проглядається бажання партій, представлених у Верховній Раді, відтермінувати розгляд цих важливих законів до завершення парламентських виборів. Але ж за ними мають пройти чергові президентські – і знову знайдуться різні приводи, аби й їх відкласти на потім…

Виникає реальна потреба переглянути діюче сьогодні медійне законодавство, удосконаливши і осучаснивши його. Необхідність змін до нього треба вивчити за допомогою медіаюристів, вчених і журналістів-практиків, широко обговорити у професійному середовищі.

Останнім часом виникли серйозні колізії у стосунках журналістських колективів з засновниками. Маю на увазі, передусім, конфлікти журналістів «Газеты по-киевски» і її власника Ігоря Коломойського. Зрозуміло, що пан Коломойський, створюючи видання, прагнув вибудувати для себе не лише медіа-майданчик, а з часом і одержати певні кошти. Вийшло ж все не так: керівництво газети вирішило, що мільйони у кишенях олігарха незліченні і почало розвивати проекти, грандіозніші один від одного. Коли власник побачив, до чого це може його призвести, він поставив умову скоротити видатки. Проте, керівництво газети пішло на конфронтацію – організувало з журналістами пікетування Адміністрації Президента, вимагаючи задоволення своїх вимог.

Хотілося б запитати: а при чому тут Адміністрація Президента? Що, «Газета по-киевски» — це державне видання? У конфлікті були задіяні дві сторони: власник і редакційний колектив. Саме вони «за круглим столом» і повинні були вирішувати долю видання, можливо, запросивши до участі у цьому процесі Національну спілку журналістів та Незалежну медіа-профспілку.

До честі І.В. Коломойського, він повністю розрахувався з колективом, а потім закрив газету. Думаю, якби він не погарячкував,  зберегти це видання, яке швидко набрало обертів, завоювало авторитет у читача, можна було б.

Минулого року подібне загрожувало газеті «Сегодня», де не знайшли спільної мови генеральний директор видання Альона Громницька і головний редактор Ігор Гужва. Так виникла гостра конфліктна ситуація, у якій частина колективу звинуватила гендиректора, інша – головреда, а дехто – Михайла Батога, досить відомого свого часу нашого колегу, головного редактора львівської «молодіжки» (тепер газета «Галичина»), депутата Верховної Ради і секретаря Національної спілки журналістів України. Тепер все це у минулому, а співробітники «Сегодня» вважають, що пан Батіг виконує у їхньому виданні цензорські функції.

Михайло Іванович виправдовується, пояснюючи своє перебування у колективі такою собі «свіжою головою», яка слідкує, аби правильно були розставлені текстівки ї відредаговані матеріали. Але багато хто в колективі переконаний: Б.М. Батіг – це пильне око Ганни Герман  в редакції «Сегодня». Шкода, що Михайло Іванович не зрозумів, наскільки невдячну роль йому доручили, і скотився з вершини одного з найавторитетніших журналістів часів утвердження незалежності України до такого собі «свіжоголового». Мені, принаймні, шкода, як складається тепер його біографія.

Ми часто обурюємося, як засновники ЗМІ – органи державної влади і місцевого самоврядування — ламають через коліно журналістів засобів масової інформації. І говорячи про перспективи української журналістики, сподівалися, що приватні видання матимуть більше простору для творчості, свободи для висловлення думок і позицій.

Події, що сталися в «Газете по-киевски» і в «Сегодня», —  тривожний сигнал для всіх нас. Слід уважно замислитися над тим, що привносять у нашу професію олігархи, які узялися за незвичну для себе справу, і як спілка може допомогти їм вибудувати справді партнерські стосунки з журналістськими колективами.

Добре, що пан Коломойський чесно розрахувався з колективом, але видання зникло, і всілякі спроби створити нове, яке б зайняло його нішу, на мій погляд, — безрезультатні.

Сподіваюся, що і «СКМ» продумає стратегію стосунків з редакцією «Сегодня».

На мій погляд, спілка має ініціювати обговорення з власниками медіа і самими колективами редакцій конкретних угод, де було б прописано характер видання, періодичність, фінансування (можливо, з визначенням, через скільки років редакція має сама почасти заробляти якусь конкретні частку коштів, і скільки відсотків витрачати на соціальні потреби колективу), структуру видання (скажімо, навряд чи потрібний генеральний директор у ньому), передбачити порядок внесення змін і доповнень до укладеної угоди, звітності головного редактора тощо.

Кадри, як завжди, вирішують все

На різних етапах розвитку суспільства з’являлися нові технології і нові насиченості медіа-простору. І водночас лунали пророцтва скептиків щодо зникнення окремих сегментів журналістики. Дійсність щоразу перекреслювала ці пророцтва.

Так, я думаю, станеться і тепер. Все ширше застосування інтернету, оперативність у подачі новин, активне залучення до сайтів можливостей радіо і телебачення, використання блогів свідчить, що засоби масової інформації набувають синтетичного характеру, поглиблюючи і розширюючи свої можливості.

Нам видається, що ті журналістські колективи, які вчасно уловлять цю тенденцію, зможуть вижити і розвинутися.

Наша Спілка, переконаний, має бути генератором ідей подальшого розвитку інформаційної сфери, ініціювати наукові розробки майбутнього нашої галузі, підпорядкувати цій перспективі систему навчання керівників засобів масової інформації і журналістів, «круглі столи» тощо.

Безумовно, в цьому напрямку повинні вже сьогодні працювати вищі навчальні заклади. Ми вважаємо, що з наступного року університети, оголошуючи набір студентів на спеціальності «журналістика», чітко б прописували, який комплекс знань одержать майбутні випускники. Таким чином буде забезпечене конкурентне середовище університетів. Більше того, ми схильні порушити питання про позбавлення ліцензій на підготовку медіа-спеціалістів тих навчальних закладів, які не будуть давати студентам знання і навички з випередження часу.

Потяг до журналістської професії в Україні великий. І він закладається вже на шкільній лаві. Днями розпочнеться всеукраїнський конкурс шкільних засобів масової інформації. Якщо 15 років тому у ньому взяли участь три десятки газет з однієї області, то минулого року – понад 2500 з усіх регіонів держави.

 

 

 

 

50

 

Дванадцять років наша Спілка успішно проводить конкурс «Шанс» серед школярів, які прагнуть стати професіоналами медіа. Багато його переможців уже закінчили бюджетну форму навчання на факультетах і відділеннях журналістики, чимало з них стали успішними професіоналами у цій царині.

Але ми стурбовані й тим, що значна частина дітей і підлітків не читає газет. Сьогодні наші організації на місцях працюють з редакціями і педагогічними колективами, щоб засоби масової інформації постійно використовувалися у навчальному процесі, а найбільш активні школярі ставали громадськими кореспондентами ЗМІ.

Та найбільше нас тривожить ситуація у традиційних медіа. Як зазначалося вище, Спілка ніяк не доб’ється реформування друкованих засобів масової інформації, співзасновниками яких разом з трудовими колективами є місцеві органи влади, перетворення цих видань у самостійні соціальні інституції. Розроблено безліч варіантів проекту відповідного закону, але жоден з них не проголосований у парламенті. Отож, перспектива створення дійсно незалежної преси відсувається все далі, а натомість місцеві чиновники безцеремонно втручаються у редакційну політику, запроваджують цензуру, часом з грубим порушенням законів звільняють редакторів. Ми втягуємося у довгі, нерідко безрезультатні судові процеси, але це не змінює правового ландшафту наших медіа.

Немає зрушень у створенні суспільного мовлення. Змінюються уряди, тривають безкінечні дискусії, які роками тільки нервують працівників державних і комунальних теле- та радіокомпаній, а реальних зрушень немає. Сьогодні трохи применшився ентузіазм патріотів цієї справи – і не тільки через тяганину зі створенням законодавчої бази, Їх дуже занепокоїла ситуація з суспільним мовленням у Польщі, яке зазнало збитків у мільйони доларів. Чи не станеться такого в Україні? Як уникнути фінансового краху? – ось питання.

Нашим телерадіожурналістам державних і комунальних каналів було б доречно збагнути і процеси, що відбулися у польській телевізії, і досвід – організаційний, кадровий, фінансовий – Бі-бі-сі, суспільного мовлення інших європейських країн. Ми готові сприяти такому семінару чи циклу занять під егідою МФЖ.

Нас вкрай непокоїть ситуація з утвердженням свободи слова в Україні. Щоразу з перемогою на виборах нової політичної сили загострюються конфлікти між владою і журналістами. Нашій спілці коштує чимало зусиль зупинити повінь вимог до керівників медіа, щоб вони писали заяви про відставку. Коли ми просили аргументувати ці вимоги, відповідь була одна: ми перемогли на виборах, а отже наші люди мають очолити ЗМІ.

Парадокс: тричі на президентських виборах перемагає опозиційний кандидат, але в їхніх обозах чимало людей, котрі своїми діями жорстко перекреслюють всі передвиборні обіцянки.

Українські реалії такі, що кожен найдрібніший чиновник, обійнявши посаду, вважає, що віднині він – найрозумніший і найкращий на цій посаді, а журналістика і створена для того, щоб показувати його щодня білим і пухнастим.

І зламати цю психологію дуже важко. Ми щоразу з новими виборами сподіваємося, що побачимо нові обличчя у політиці. Обличчя дійсно нерідко нові, а мізки і душі – такі ж, як і у їхніх попередників.

І у багатьох наших колег опускаються руки – вони або змушені змиритися з ситуацією, або, щоб не ганьбити журналістику, йдуть до тих же чиновників і займаютьсєя їхніми піар-компаніями.

Підготовка української журналістики завтрашнього дня неможлива без активної участі в ній сьогоднішніх професіоналів пера і мікрофона. Не тільки в студентських аудиторіях.

Доброї слави зажила редакція газети «День», яка кілька років поспіль опікується талановитою шкільною молоддю, залучає її до навчання у своїй «літній школі», інших заходах, особливо тих, які журналісти проводять безпосередньо у вищих навчальних закладах.

Подібні приклади можна навести і щодо занять з майбутніми журналістами, які кілька років веде заступник головного редактора газети «Донбасс» Сергій Черних.

У лютому на Чернігівщині розпочалися заняття у Менській школі журналістики. На конкурсній основі до школи було відібрано 12 жителів району, які виявили бажання освоїти ази журналістської професії. Серед учасників – як старшокласники, так і працююча молодь з Мени та інших населених пунктів Менщини.

Тренери школи – керівник інтернет-ресурсу «Медіа Мена» Сергій Лавський та голова Асоціації регіональних ЗМІ Олександр Назаренко – розповіли про сучасні тенденції в журналістиці, про конвергенцію у засобах масової інформації, розвиток інтернет-медіа. Учасники школи отримали теоретичні знання та перші практичні навички журналістської роботи.

Усього заплановано чотири модулі тренінгів. А надалі для учасників проводитимуться майстер-класи.

Організатором школи журналістики став Центр культури та дозвілля молоді у партнерстві з Асоціацією регіональних засобів масової інформації.

Чотири роки працює Інститут журналістської майстерності Київської спілки. Десятки людей, які пов’язали свою долю з нашою професією, поспілкувалися з досвідченими колегами, знайшли відповідь на багато запитань.

Шкода, що багато редакцій та й місцевих організацій НСЖУ втратили досвід організації таких шкіл. А вони вкрай необхідні у сучасних умовах, коли деяким нашим колегам бракує фахової освіти, уміння дотримуватися журналістських стандартів, вислуховувати не лише хвалу, а й критику

зробленого. Але це молоді люди, гарячі, абмітні, які хочуть утвердитися у професії. Наш обов’язок – підтримати їх, допомогти, виплекати, зрештою, з них журналістських зірок.

Вважаю, що ефективною школою міг би і повинен стати наш професійний журнал «Журналіст України». З 2005 року була створена редакція як юридична особа, поновлено систематичний (щомісяця) вихід журналу. За цей час значно розширилися контент журналу, географія публікацій, авторський актив, осучаснився дизайн. Але треба йти далі, для чого журналу потрібна підтримка спілки, яка до сьогоднішнього дня була вкрай недостатньою. І перш за все – пропаганда і організація передплати усіма первинними осередками спілки. Тільки на цій базі можна вибудовувати продуктивні контакти спілчан на користь української журналістики.  Новообраному керівництву спілки треба негайно взятися за налагодження системи інформування і навчання членів спілки в сучасних умовах на базі друкованого видання, інтернет-сайту, інших форм.

ЗАГРОЗИ ПРОФЕСІЇ

Багато сподівань у нас було на позицію міжнародної спільноти. Моніторинговий комітет по Україні Парламентської асамблеї Ради Європи, який свого часу очолювала Ханне Северінсен, регулярно робив різні заяви щодо порушень свободи слова в Україні, але їхній ефект був нульовим. А коли пані Северінсен залишила свою посаду, то стала радником Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. Не знаю, що вона радила, але найбільший тиск на редакції і журналістів здійснювала політична сила тодішнього прем’єр-міністра. Принцип подвійних стандартів існує, виявляється, не лише в українському політикумі, але й у діячів європейських структур.

Міжнародні правозахисні організації останнім часом фіксують падіння рівня свободи слова у світі, Європейських суд з прав людини став менше захищати права журналістів і засобів масової інформації на свободу вираження. Британські суди створили своєрідний європейський майданчик для утисків прав журналістів.

Наша професія все більше несе загрозу життю колег. Гонорари за  публікації і передачі нерідко виплачують кулями. І не тільки у «гарячих точках».

В Україні продовжується хвиля насильств над нашими колегами – досі не розслідуване зникнення Василя Климентьєва, все відкладається суд над паном Пукачем, якого звинувачують у вбивстві Георгія Гонгадзе. Продовжуються переслідування журналістів за професійну діяльність. Сьогодні навіть водій автобуса, який зчинив ДТП, кричить журналістці: «Я не дозволяю фотографувати!»

Нахабству чиновників і приватників треба покласти, врешті-решт, край. Після оприлюднення минулого року фактів переслідування журналістів Президент Віктор Янукович дав відповідні доручення, було створено Міжвідомчу робочу групу з аналізу стану додержання законодавства про свободу слова, яку очолила прес-секретар Президента України Д.О. Чепак.

Комісія зробила лише перші кроки, але важливо, що вона існує, в її роботі беруть участь відповідальні працівники державних і правоохоронних органів.

Принципову позицію у відстоюванні прав журналістів займає Донецька обласна організація Спілки, вона активно налагоджує контакти з іншими обласними організаціями НСЖУ і Спілки журналістів Росії.

Відчувають турботу керівництва про місцеві організації колективи Рівненської, Полтавської, Черкаської, Чернігівської та інших областей.

Гордістю черкащан, зокрема, є акспозиція у краєзнавчому музеї, присвячена  віхам історії обласної організації спілки.

Луганська організація розпочала громадський контроль за відповідністю декларованих  накладів. Подібну ініціативу започаткували наші колеги з Запорізької області. Думається, керівництву спілки, яке обере наш з’їзд, треба уважно вивчити ці ініціативи і довести їх до логічного завершення.

Потребують вдосконалення професійні стандарти журналістики. Члени спілки активно співпрацюють з комісією журналістської етики. З її головою Володимиром Мостовим ми домовилися замість двох етичних кодексів напрацювати і прийняти один. Думаю, це поліпшить нашу спільну роботу у цьому напрямку.

Навчання журналістів професійним навичкам залишається стрижневою проблемою спілки. Про необхідність такого навчання говорить хоча б такий лист, одержаний мною ( наводжу його мовою оригіналу):

«Уважаемый Игорь Федорович, здравствуйте!

Мы решили Вам написать вот о чем.

С обретением Украиной независимости пришло много негативного, что не радует, а, наоборот, возмущает. Обо всех  мы писать  не будем – вы и сами это видите, а вот о негативах в прессе молчать дальше уже нельзя. Нам кажется, что вы либо о них не знаете, либо не в силах что-то сделать, чтобы изменить ситуацию к лучшему. А делать все-таки нужно.

О том, что происходило в прессе в течение последних лет, вы лучше нас знаете, но мы коротко изложим, как оно представлялось нам, читателям. С выходом из состава Советского Союза Украина избавилась от коммунистической идеологии, но не установила какой-либо своей, потому за ненадобностью были упразднены цензура, литсоветы. Журналисты почувствовали себя свободными, начали создавать независимые, частные издания, а в них писать все, о чем раньше писать запрещалось, в том числе и то, что ни в какие времена не должно попадать на страницы печати: ненормативная лексика, оскорбления личности, критика того, что вообще не должно подвергаться критике, а также искажение фактов, неверные толкования истории. В ту пору мы возмущались, но надеялись, что все образуется со временем, войдет в нужное русло – грязь отмоется, здоровая основа возьмет верх. Но время шло, ничего не улучшалось, а, наоборот, склонялось к худшему: разнузданности, пошлости, цинизму.

Вот примеры.

Журналисты «Рабочей газеты», газеты «Коммунист», криворожских газет «Пульс региона» и «Домашней газеты» взяли за правило вставлять в русский текст украинские слова там, где по содержанию написанного этого делать совсем не требовалось, а именно: «рідна мова», «державна мова», «незалежність» (а иногда искаженное слово «незалежность»), «самостійність», «свідомі громадяни», «загноблені» и др. Такие тексты выглядят, как издевательство над независимостью Украины и сознательностью украинских граждан.

Критиковать, высмеивать, глумиться над языком – достоянием целого народа – это же кощунство. Кроме того, иногда проскальзывают суждения об украинском языке, что он очень насыщен словами польського и немецкого происхождения, приводятся примеры. Зачем все это делается? Журналисты – не филологи. Ревизовать язык – не их дело. Заметим, что нелестные высказывания, оскорбления и всякие суждения об украинском языке позволяют себе только журналисты русскоязычных изданий, забывая при этом, что он ведь основной символ государства, как гимн, флаг, герб, перед которыми принято вставать, он даже больше – святыня.

В тех же газетах журналисты очень часто называют лидеров Украины всякими прозвищами (особенно этим увлекаются в газете «Коммунист»), такими как: Президента Ющенко – «демократ а-ля Хоруживка», «диктатор из Хоруживки», «сельский бухгалтер»; Премьер-министра Тимошенко – «леди Ю», «дама с косой», «обладательница русой косы», «премьерша» и т.д.; спикера парламента Яценюка – «киндерсюрприз».

Это же оскорбления! Проявление полного неуважения к руководителям, олицетворяющим наше государство. Кто после этого будет их уважать и считаться с ними в мире, да и в собственной стране? А ведь они не сами себя возвели на те посты – их избрал народ. Поэтому к стране и народу тоже уважения не будет. Какая-то беспардонность, беспредельная развязность, да и только. Разве для этого журналистам предоставлено право на свободу слова? Критиковать наших лидеров нужно за их неправомерные деяния, за ошибки, за невыполнение своих обещаний, но делать это следует корректно, объективно и доказательно – без оскорблений и фамильярности.

Или взять высказывания в критической форме о самой стране и ее народе, какие не позволяют себе журналисты других стран о своем государстве. Наши журналисты  тех же русскоязычных изданий Украину критикуют постоянно, как-будто это не их страна, а чужая. Например, в «Домашней газете» К. Боровик повторила суждения российских политиков о том, что Украина  «слеплена» из кусков, никогда раньше не принадлежавших ей: «Крым подарил по глупости Хрущев»,  Донбасс «прирезал» дедушка Ленин, когда кроил СССР, а западную Украину присоединил в 39-м Сталин». Непонятно – для чего это пишется? Что автор хочет этим сказать? Неужели считает, что Украина незаконно занимает свою территорию, и эти «куски» нужно кому-то теперь возвращать, что ли? По какому праву журналист

искажает историческую действительность и берется обсуждать территориальные  вопросы государства? Это же не его дело!

В «Рабочей газете» было напечатано уличное, довольно некрасивое и, главное, неверное выражение: «Мы живем  в стране дураков». Надо же так неуважать свою страну, свой народ и себя в том числе, чтобы так скептически и грубо отзываться обо всех.

Журналист газеты «Сегодня» О. Бузина сделал обобщающий вывод, что украинцы, особенно казаки, чуть ли не беспробудно пили и что национально-освободительная война под предводительством Б. Хмельницкого началась не из-за холопского положения коренного населения, панщины, навязывания католический и униатской веры, а из-за того, что польское правительство вынуждало их пить только в указанных местах и по цене, установленной поляками. Какая, все-таки, чушь!

Корреспондент «Пульса региона» И. Квочка тоже сделал обобщение и заявил, что у украинцев есть «вечная страсть» придумывать врага там, где его нет, и привычка винить во всем северного соседа, как-будто у других народов, хотя бы у того же северного соседа, подобных привычек нет.

В. Богун из «Рабочей газеты» заявлял, что русские граждане Украины «производят материальные блага и платят налоги Украине, поэтому имеют право на государственную гарантию своих прав». Этим заявлением он пытался убедить нас и других читателей в необходимости предоставления русскому языку статуса государственного. И здесь нам непонятно, что этот журналист хочет сказать? О каких гарантиях говорил? Ведь производят материальные блага и платят налоги не только русские граждане, а и украинцы, и евреи, и гагаузы, и многие другие национальности, живущие в Украине. Это во первых. А во-вторых, почему только русским должны даваться какие-то особые и отдельные гарантии, когда есть единая Конституция, в которой предусмотрены права и обязанности для всех граждан без исключения. Что за тенденция завышать значимость одних граждан и занижать других?

А главный редактор газеты «Коммунист» А. Голуб, давая интервью «Рабочей газете», произнес, не вдумываясь в то, что говорит, удивительные фразы – «шедевры» по своей абсурдности. «Украина без русского языка – самолет с одним крылом». Из этого вытекает, что все страны с одним языком (в смысле государственным), а их в мире абсолютное большинство, — какие-то недоделанные однокрылые самолеты. Прямо уродцы.

Или «В результате атаки на русский язык в Украине за последние 15 лет не появилось ни одного современного украинского писателя, который стал бы значимым для украинской литературы, встал бы вровень с П. Загребельным, Б.Олийныком, Л. Костенко, О. Гончаром». Какую странную взаимозависимость видит не просто журналист, а главный редактор газеты.

 

Подобных примеров можно привести много. Но мы ограничимся приведенными выше. Уже из них достаточно отчетливо видно, что наши журналисты свою страну, в которой родились и живут, не только не любят, но даже не уважают, а независимость Украины их просто раздражает. Один из них в «Рабочей газете» написал: «… незалежность, только непонятно от чего». Так и хочется сказать: «Если тебе это непонятно – немедленно меняй профессию».

Полным неуважением проникнуты и высказывания журналистов об украинском народе. У нас есть нерадивые, плохие люди, нарушающие общепринятые нормы поведения, которых хотелось, чтобы было меньше, но ведь не все такие – нормальные граждане составляют, все-таки, основную массу. Так зачем давать такую негативную характеристику всему народу, ориентируясь на незначительное количество отрицательных элементов? Тем более, что такие элементы есть у каждого народа?

Зачем все это делается? Нам кажется, затем, чтобы внушить украинцам сознание их собственной неполноценности, второсортности, доказать им и всем другим, что украинцы никудышний, неблагонадежный народ. По чьей же указке это делается? Кто в этом заинтересован и какая преследуется цель? Вот это нам непонятно.

Почему мы обращаемся к вам? Потому, что больше некуда. К тому же вы возглавляете всех журналистов Украины, следовательно, в вашем ведении управление их деятельностью, поведением (мы так понимаем). Дело в том, что у нас создалось такое впечатление, что за публикации теперь никто не отвечает. Если раньше, в советские время, за публикуемые материалы несли ответственность ответственные  редакторы (они именно так тогда и назывались, в отличие от теперешних «главных»), то теперь газеты перестраховались примечаниями: «Авторы несут полную ответственность за подбор материалов и достоверность фактов. Редакция может не разделять точки зрения авторов. Переписка с читателями только на страницах газеты». И все. Оборона занята основательная, надежная, неприступная. Если даже есть претензии и возражения, позицию газеты не пробить. Мы писали в «Рабочую газету», «Пульс региона», а в «Домашнюю газету», помимо писем, еще и телефонировали главному редактору, но никаких ответов нам не дали, а по телефону еще и грубо обошлись. Написали мы и в Криворожское отделение вашего союза – ответа тоже пока нет. Куда жаловаться – не знаем.

Мы понимаем, что в нынешнее время газеты или кому-нибудь принадлежат, или существуют на дотации спонсоров, и, естественно, выполняют их заказы, однако, во-первых, независимо ни от чего нельзя нарушать нормы этики, А, во-вторых, мы ведь тоже вносим лепту в материальное обеспечение издания газет, потому имеем право на участие в формировании содержания изданий и их взглядов на действительность.

Обращаясь к вам, мы надеемся получить ответ на такой вопрос: так ли должна выглядеть печать в демократическом государстве, как у нас в Украине? (Журналисты пытаются оправдать себя тем, что у нас, по их мнению, демократия имеет «дикие формы», «пещерное происхождение», «хуторянские корни», не подозревая, что своими высказываниями как раз и создают такое впечатление о нашей демократии). Но главное, на что мы надеемся, – это вмешательство возглавляемой вами авторитетной организации в дело исправления, очистки от грязи нашей прессы.

Мы не знаем существующих в прессе правил, но нам кажется, что такой вольности, какая показана в приведенных примерах, не должно быть разрешено правилами, и кто-то должен, все-таки, контролировать и направлять процессы в нужное русло. Нельзя полагаться только на собственный внутренний самоконтроль журналистов – так можно не туда зайти. К примеру, К. Боровик имеет солидный стаж профессиональной журналистики, однако и она очень часто употребляет недопустимые в печати жаргоны типа: «хуторянская злоба» (непонятно, чем она отличается от сельской или городской – злоба и есть злоба, независимо от места проявления); «падение рейтинга до плинтуса» (почему уж не до пола? Пол ведь ниже плинтуса, да и слово короче); «понятно даже неискушенному чайнику» (какие непонятливые у нас чайники – ужас). В России понятливыми являются ежи, но они – наши «братья меньшие», а у нас и чайники – мертвые предметы -стали понятливыми. Она же часто искажает факты, неверно толкует исторические события. И это – опытный журналист? А многие читатели печатное слово воспринимают как истину, образец для подражания. И это уже серьезно.

Насчет оскорблений первых лиц государства следует добавить, что такое вызывающее «геройство» со стороны журналистов может плохо кончиться или для них, или для всей газеты – достаточно одного указа и закроют газету, что очень возможно – все в руках власти. Да и искажения могут кому-то не понравиться. Вот мы и думаем, что нельзя допустить до таких крайних мер – надо что-то предпринять. Потому и пишем вам.

Надеемся на понимание нашей озабоченности и тревоги.

Бондарь Иван Афанасьевич,

Бойко Владимир Львович,

Трофимчук Эмилия Ивановна,

Вишневый Владимир Іванович,

Супрун Андрей Анатольевич».

Можна погоджуватися чи не погоджуватися з окремими оцінками, даними у цьому листі, але він примушує задуматися: як відгукується наше журналістське слово у душах і серцях тих, кому воно адресоване.

Прикро, що на редакційні летючки давно вже перестали запрошувати читачів-педагогів, суспільствознавців, психологів, які б зробили кваліфікований аналіз наших публікацій і передач. Зникли з нашої практики зустрічі журналістів з колективами читачів, обговорення животрепетних тем. Це звузило палітру тем і жанрів ЗМІ, їхню ефективність, а, отже, знизило і популярність багатьох видань.

ПРО МАЙБУТНЄ

Сьогодні, обговорюючи нинішній стан української журналістики, ми повинні чітко бачити її майбутнє і нашу роль у формуванні цього майбутнього.

Часопис «Журналіст України», щономера розповідаючи про життя українських (і не тільки українських) медіа, постійно акцентує увагу читачів на важливих проблемах професії. Знайшлося добре слово у колег з часопису і для іванківської газети на Київщині «Трибуна праці», її керівника Павла Смовжа. Передплата на газету покриває лише 30 відсотків собівартості видання, але колектив не піднімає ціну – натомість тут створили додатки: «Вісник Іванківської РДА та райради», «Податкові новини», «Вісник управління ПФУ в Іванківському районі» і освітянський «Меркурій». Це  дало додатковий заробіток на видання «Трибуни праці». Існує районна газета і в інтернеті.

Перша в Європі газета «Aviso-Relation oder Zeitung» з’явилася 1609 року на батьківщині початку книгодрукування – у Німеччині. А 1631 року – у Парижі королівський лікар Теофраст Ренодо заснував видання, яке, називалося «La Gazette» («Газета»). Через 34 роки у французькій столиці з’явився і перший у світі журнал —  «Журналь де Саван». Починається історичний шлях нової галузі суспільної діяльності – журналістики, назва якої, власне, і пішла від французького слова «journal» (щоденник, газета). Друковані  видання набувають поширення в Європі – різні прошарки освічених верств населення нерідко починають чи закінчують свій день читанням газетних або журнальних сторінок.

Становище кардинально змінюється у 1910-х роках, коли з’являється “газета» без  паперу і відстані» — радіо. Його хвилі понесли інформацію до найвіддаленіших населених пунктів. Це був перший попереджувальний дзвінок для періодики. Для радіо не потрібні були не лише папір і поштова доставка, але й не менш важливе уміння пересічного громадянина читати, тоді ж вперше пролунали застереження: з розвитком радіомереж зникатимуть газети і журнали, не витримавши конкуренції – економічної, оперативної – з радіо. Прогнози виявилися передчасними. Новий поштовх таким передбаченням дала поява регулярних телепередач (1936 у Великій Британії, Німеччині, 1939 – у СРСР).

Коли у 40-50-х роках минулого століття в наукових центрах з’явилися електронно-обчислювальні машини, кожна з яких займала окрему кімнату, а радше сказати, залу, журналісти газет, журналів, радіо, телебачення, працівники кіностудій прагнули потрапити туди, щоб розповісти, хоча б приблизно, з огляду на секретність досліджень, про дивовижні пристрої, які прискорять розвиток науки і техніки.

Авторам тих реляцій, думаю, у найрадужніших снах не спадало на думку, що вони були присутні при зародженні найпотужнішого засобу, який може у майбутньому докорінно змінити журналістику.

Радіо і телебачення тільки розширювали сферу дії засобів масової інформації. Поява електронного мозку докорінно змінила саму їхню сутність. За великим рахунком прихід у науку ЕОМ, а згодом поява їхнього дітища – інтернету змінила психологію людини нинішнього постіндустріального суспільства, перетворює це суспільство в інформаційне. Поступово кожний громадянин стає не лише користувачем, а й виробником і розповсюджувачем новин. І це – шлях до утвердження справжньої демократії, участі людей в обговоренні важливих проблем, їхнього впливу на ухвалення рішень.

З’являється дійсно безцензурна журналістика. Її провісником стали інтернет-сайти. За ними виникли такі явища як блоги, «Живий журнал» тощо. Час від часу надходить повідомлення, що влада  тієї чи іншої країни намагається «поставити у рамки» інтернет-видання так само, як намагаються диктувати свою волю заснованим нею друкованим аудіовізуальним ЗМІ. Та як ти приборкаєш блог?

Як контролювати кожного автора? Адже це набагато складніше і фінансово затратніше, ніж глушити, як колись, «Голос Америки» чи «Вільну Європу». Неодмінне, дароване від народженення право кожної людини – висловити свою думку з будь-якого приводу і відстоювати їх, зрештою, заявити про себе.

Ще на початку журналістського шляху один мій приятель просив, щоб я написав про нього. Віджартовуючись, я сказав, що фейлетонів писати не вмію, а, мовляв, позитиву на нарис не вистачає. «Постарайся написати хоча б фейлетон, аби усі з твоєї газети знали, що є така людина на світі», — почув у відповідь. З роками все частіше згадую цей діалог – людина може бути успішною, її фото вміщуватимуть на дошці пошани, її преміюватимуть, заохочуватимуть якимось іншим чином, але надрукована про неї інформація надає легітимності цим фактам. Існує ще одна обставина.

Власкор «Голосу України» В’ячеслав Воронков розповідав мені, що в одному з районів Одеської області він побував у редакції приватної газети, яка протягом, здається, двох років досягла тиражу такого ж, як і у місцевої комунальної газети. За рахунок чого? «Ми просто друкуємо листи читачів – з мінімальними правками, прибираючи грубощі, — розповідала В’ячеславу редактор. – І листи пішли десятками: люди хочуть, щоб їх почули»…

Саме інтернет дав можливість кожному висловити свою позицію і бути почутим. У наш вік не кожному є час сісти і написати до редакції газети  чи радіо  комусь подяку за допомогу, враження від  хорошого концерту чи обурення станом автобусної зупинки, на якій вже давно немає даху і крізь вибиті шибки постійно сіється осінній дощ. Останнє повідомлення я прочитав у білоруській газеті «Вечерний Брест». Її редактор, креативна людина Володимир Шпарло показав мені чимало номерів з такими повідомленнями, переданими до редакції читачами з мобільних телефонів.

Сьогодні sms-ки можна зустріти у газетах «Донбасс» (Донецьк), «Наше слово» (м. Мена на Чернігівщині), «Сарненські новини» (Рівненська область) й інших. Така форма використання мобільних читацьких повідомлень привертає увагу, передусім, молоді та школярів, які динамічно включаються в інформаційне середовище.

І не тільки. Мобільний зв’язок може стати ланцюжком для передачі редакцією анонсів головних матеріалів наступного номера газети; редакція може розширити аудиторію передачі реклами не лише читачам, а й іншим жителям свого і сусідніх районів.

Так, інтернет стає все більшою загрозою для існування друкованих і аудіовізуальних ЗМІ. Але він — і шлях до їхнього збереження. Парадокс? Не думаю. По-перше, він здешевлює випуск газети чи журналу: постійне подорожчання паперу, поліграфічних і поштових послуг тягне багато друкованих видань на дно фінансової прірви.

По-друге, інтернет-видання може поєднувати друкований текст з фото, телезйомкою, звуковими монологами і діалогами, піснею тощо. Процеси, які спостерігаємо у засобах масової інформації, свідчать, що наша професія стоїть на порозі синтезованої журналістики. Чи зникнуть у такій ситуації друковані ЗМІ? Побачимо. Ми. Чи наступні покоління наших колег.

Безперечно, за будь-яких обставин друковані ЗМІ не зникнуть водночас. Передусім, суспільство не готове психологічно до такого кардинального повороту, та й нині ми ще не маємо інтернету у кожній сім’ї, і, мабуть, не скоро матимемо. Незважаючи на стрімке зростання мережі, значна частина населення не вміє користуватися цією вагомою складовою масової комунікації. Отже, для них видання на паперових носіях ще довго існуватимуть. Зрештою, навіть широкий спектр інтернет-версій не означає автоматичного припинення випуску паперових аналогів. Скажімо, газета «Обрії Ізюмщини» на Харківщині виходить спецвипусками для випускників шкіл – у них фотографії тих, хто закінчує навчальний заклад, розповіді про них, їхніх вчителів, проби пера юних. Весь тираж спецвипуску розходиться: купують не лише для сімейного архіву, а й для родичів, друзів, знайомих.

Японські журналісти розповідали, що будь-хто в їхній країні може набрати телефон видання і сказати, що з наступного номера хоче отримувати газету, — і він її отримуватиме. Сподіваюся, мине небагато часу – і наші читачі, ознайомившись з інтернет-версією свіжого номера газети, зможуть замовити його паперовий аналог – і теж отримати: з’являться відповідні машини і технології. Отже, перспективи вже вимальовуються. Виграють ті, хто не сидітиме на місці, а рухатиметься.

На мою думку, доцільно вже сьогодні активно розробляти і створювати інтернет-сайти друкованих видань. Вони, як свідчить практика тієї ж газети «Обрії Ізюмщини», цікавлять земляків, яких життєві обставини закинули далеко за межі регіону. Розумна організація інтернет-передплати сайтів принесе редакції і певні кошти.

Об’єднання в один ЗМІ друкованого видання, ТБ, радіо, сайтів –довга і непроста робота. Але розпочинати її треба вже зараз – це, на мою думку, аксіома. Стосується проблема усіх видань – і тих, що знаходяться у центрі, і тих, що розраховані на невеликий район. І, звичайно, незалежно від того, хто їхній засновник чи власник, — ринок засобів масової інформації у своєму стрімкому розвитку не буде чекати, коли до нього долучаться очікувальники у сподіваннях, що на їхній вік вистачить і тих надбань, що вже є, і що свого передплатника вони однак «візьмуть».

Передплатники відходять – у силу вікових особливостей чи фінансових статків, а ті, хто приходить їм на зміну, потребують ЗМІ з іншим контентом й іншими можливостями.

Тому  треба, на мій погляд, провести широку дискусію з усіх аспектів запропонованої проблеми – технологічних, законодавчих, освітянських тощо. Свідомо виношу за рамки розмови питання змістового наповнення публікацій і передач – редакційну політику, а відтак і контент кожного ЗМІ визначає конкретний журналістський колектив.

А ось майбутня конфігурація наших ЗМІ – проблема, яка вимагає в першу чергу психологічної підготовки журналістів, читачів і глядачів до нововведення, глибокого всебічного вивчення обставин переформатування. Водночас треба визначитися, які поправки і доповнення слід внести в українське законодавство, щоб могли утворитися і діяти такі комплексні ЗМІ і щоб уникнути появи монополістів у цій галузі. Пишу ці рядки, а програма «Вікна» каналу СТБ розповідає, що в Естонії учні вже кілька років не знають, що таке друковані щоденники, – їх замінили електронні, пацієнти медичних закладів не носять по кабінетах ескулапів історій хвороб і рентгенівські знімки – увівши пароль, лікар все це знаходить у комп’ютері… Якби у нас в Україні головною національною проблемою було не з’ясування, хто з політиків найрозумніший і хто найбільше обікрав народ, а турбота про цей самий народ, — ми б давно йшли пліч-о-пліч і з європейськими, і азіатськими, й іншими спільнотами планети.

Важливо, щоб українська журналістика не опинилася на узбіччі дороги,  якою прямує світовий інформаційний простір. І тому цими проблемамим треба глибоко перейматися вже сьогодні.

У нас є немало видань, які користуються довірою читачів, приваблюють аудиторію цікавими темами, гострими проблемами.

Приємно, що різні ЗМІ шукають свою стежку до кожного передплатника чи покупця видання у кіоску.

«Сарненські новини» на Рівненщині і «Наше слово» на Чернігівщині, «Південна зоря» у Бердянську, «Донбасс», «Приазовский рабочий» в Донецькій області користуються великою повагою читачів.

Особливо хочеться відзначити газету «День», яка постійно, впродовж багатьох років веде різнопланову роботу по вихованню свого читача у дусі патріотизму, поваги до історії та традицій нашого народу, толерантності у міжнаціональних стосунках.

Зберігаючи все краще, що було надбане газетою «Дзеркало тижня», теперішнє «Дзеркало тижня. Україна» на чолі з головним редактором Юлією Мостовою продовждує і примножує традиції видання.

Сталим авторитетом у читачів користується газета «Факты и комментарии». Колектив редакції на чолі з Олександром Швецем працює на конкретну читацьку аудиторію. Уже це заслуговує на увагу і підтримку. Але для «Фактів» характерна особлива увага до «маленької» людини, яку гноблять можновладці, судді й інші тимчасові начальники. І що характерно – на отакі виступи газети щодо захисту людей  державні структури реагують, і читач бачить, що друковане слово має силу.

Львівська газета «Експрес» зробила велику справу, розвінчавши «доктора Пі» пана Слюсарчука, якому повидавали дипломи вченого і премії, і який виявився звичайним пройдисвітом.

Нас тривожить ситуація у багатьох телекомпаніях, де все зводиться до різноманітних шоу, які не порушують глибоких проблем  життя суспільства, не залучають до обговорення нових дійових осіб.

Ми чекаємо, що в ефірі з’являться гострі проблемні передачі, які привертатимуть увагу аудиторії, гаряче обговорюватимуться в суспільстві.

Нас, як і на попередньому з’їзді, тривожить ситуація у національному радіопросторі. З цього приводу вже немало написано і виголошено з трибун, але віз і нині там.

Ми чекаємо, що уряд, зрештою, вникне у цю проблему і зрушить її з місця.

Шановні колеги!

На завершення хочу подякувати членам правління, секретарям НСЖУ, які підставляли своє плече, коли необхідно було вирішувати ті чи інші питання життєдіяльності спілки.

Передусім, відзначу Степана Курпіля – народного депутата України,  Олександра Брижа, про якого вже говорилося у доповіді, Олега Наливайка — організатора поїздок українських журналістів до Китаю, Грузії, Канади, Індії, Італії, Ірану, США, Непалу, Франції, Шрі-Ланки, Марокко, Бельгії, Греції. Попри всі проблеми, які виникли останнім часом у роботі і у житті, активну участь у діяльності спілки брали Віктор Чамара, Віктор Набруско, Михайло Сорока, Михайло Дорошенко, Віктор Шпак, Борис Шинкарук, добрим порадником багатьом спілчанам був Дмитро Панчук, чимало зусиль доклав до нашої справи Валерій Горобець, якого сміливо можна було посилати на будь-які зустрічі, де обговорювалися проблеми журналістики. Керівники засобів масової інформаці Харківщини та й інших областей постійно звертаються до секретаря НСЖУ Костянтина Григоренка у вирішенні багатьох питань спілчанського життя вагому роль відіграла принципова позиція Людмили Хорошилової, Світлани Зарайської, Віктора Михайліченка, Олександра Бухтатого.

Ще раз – велике спасибі їм!

ВИНОСКИ

Коли переможці  всілись у номенклатурні крісла, народ зрозумів, що його вкотре ошукали

 

Ми навели не один факт утисків свободи слова і прав журналістів

 

Приміщення друкарень вже давно приватизовані і перепрофільовані

 

Медіа не можуть бути прислужниками адміністрацій і рад

 

Некомпетентність, зарозумілість у стосунках зі ЗМІ характерна для багатьох засновників

 

Редактора після того, як вона покритикувала на сесії райради владу, звільнили з роботи

 

Редакторські посади стали розмінною монетою при розподілі керівних місць поміж політичними силами

 

Колектив місяцями не отримував зарплату

 

Приміщення редакцій і поліграфічні комплекси, де вони вціліли, є ласим шматком для скоробагатьків

 

Велику роль повинна відіграти саморегуляція журналістського середовища

Спілка розробила кілька варіантів закону про реформування державних і комунальних друкованих  ЗМІ

 

Сьогодні легітимним законопроектом щодо реформування ЗМІ у Верховній Раді є законопроект С. Курпіля

 

Для ефективного розвитку інформаційної галузі замало одного, навіть вдалого, закону

2 роки – пілотний проект, наступні два роки – всі інші друковані ЗМІ

 

Основна маса буде   і далі тягнути, спираючись,  як на милиці, на подачки влади, обслуговуючи за це владу

 

Для чого нам така власність, яка фактично власністю не є?

 

Кошти мають йти тільки з державного бюджету

В офіційних виданнях не використовується творча праця журналістів

 

Чим наповнити зміст реформованих видань, замінити офіційну казенщину?

В Україні розмите професійне журналістське  середовище

На територію України транслюють свої передачі десятки теле- і радіокомпаній інших держав

Давно настав час оприлюднювати, хто власник того чи іншого засобу масової інформації

Ми вже вдесяте пропонуємо провести інвентаризацію інформаційного простору.

Ми досі не знаємо, скільки ж реально виходить всеукраїнських,                                                                                                                              обласних, міських, міськрайонних, районних, шахтних, заводських, вузівських видань

Відповіді ні від Президента, ні від пані Герман ми не отримали

 

Пані Герман пропонує скасувати звання «Заслужений журналіст України». З якого дива?

Влада заохочує своїми нагородами інколи не найкращих працівників пера, мікрофона і камери

Члени нашої спілки доклали чимало зусиль для проголошення незалежності України

Ми хочемо почути чітку відповідь Президента України

 

Спілка надіслала свої пропозиції щодо створення Будинку ветеранів преси

 

Найчастіше ми захищали президента Національної радіокомпанії України Віктора Набруска

Де ж тут «нецільове використання»?

 

Як тепер ходить по Летичеву Ганна Віннічук, яка так дбайливо вилизувала хабарницю?

Ми не раз намагалися достукатися до В.Ф. Януковича

 

Змінювалися редактори, а краще не ставало

 

Контрактна форма трудового договору не є обов’язковою для головного редактора комунального ЗМІ

«Розглядаю факт звільнення мене з посади як помсту за критику», — пише В.П. Глядченко.

Редактор газети Віра Мальчук виграла 17 судів

 

Працівники КРУ прийшли в обласні організації НСЖУ

 

Перевіряючих цікавили майно спілки, особливо її приміщення, передане Київським обкомом КПУ нам ще у 1989 році

 

Що привносять у нашу професію олігархи, які узялися за незвичну для себе справу

Спілка має ініціювати обговорення з власниками медіа і самими колективами редакцій конкретних угод

Треба негайно взятися за налагодження системи інформування і навчання членів спілки

Нахабству чиновників і приватників треба покласти, врешті-решт, край

 

За будь-яких обставин друковані ЗМІ не зникнуть водночас

 

Доцільно вже сьогодні активно розробляти і створювати інтернет-сайти друкованих видань

Щоб українська журналістика не опинилася на узбіччі дороги,  якою прямує світовий інформаційний простір

Для «Фактів» характерна особлива увага до «маленької» людини