Мені є за що довіку дякувати журналістській долі, яка поводила білим світом не однією стежиною. А ще одарувала правом йти по життю поруч з людьми, не обділеними чеснотами та бійцівським характером.
«Несвідомий елемент»
З Віктором Васильовичем Цвіркуном наші стежини перетнулися у далекому вже 1971-му. Саме тоді мої рядки-первістки лягали на шпальти межівської «Червоної зірки», а той робив свої перші кроки на посаді власного кореспондента «Зорі» по Межівському, Покровському та Васильківському районах.
Його невичерпній працьовитості ми щиро заздрили, бо не було такого тижня, щоб він не з’являвся на порозі нашої редакції. Аби, за його словами, перевести дух після поїздок районом і поспілкуватися з колегами.
Васильович устиг пізнати життя, як кажуть, знизу, з боків та зверху – за плечима була і п’ятирічна флотська служба, і покровська районна газета. І найголовніше, з почерпнутого журналістом Цвіркуном, – святий обов’язок газетним рядком сповна віддячити звичайним та скромним людям-трудівникам, не обділеним працьовитістю та споконвічною дідівською мудрістю.
Згадані вище 70-ті та пов’язані з ними події в житті країни не завжди були такими, як їх на всі лади вихваляли в трудових рапортах колективів та газетних публікаціях. Особливо на селі…
Молодь, відчуваючи подібну до прірви невідповідність нелегкої селянської праці одержаній освіті, масово покидала село. Здавалося, ще рік чи два і замре в ньому життя назавжди.
У процес підняття престижу хліборобської праці батьки ідеології активно підключили й газетярську армію – від колгоспних багатотиражок до центральних видань. Саме тоді набули розмаху недолугі по змісту, але схвалені нагорі «почини» сільської молоді: «Хлопці – у дояри!», «Дівчата – кермо трактора!» А в цей час на багатьох фермах ще й не чули про переваги двозмінної роботи доя-рок, як в тракторних бригадах й гадки не мали про богодухівський метод обслуговування техніки – якоюсь мірою прогресивні напрямки полегшення умов нелегкої селянської праці.
Але про справжні причини занепаду села ніхто й чути не хотів. Високому керівництву потрібні були «одностайні схвалення» та лискучий глянець…
Як не прикро сьогодні згадувати, страждала певний час цим і «Зоря». Що було, то було. Її журналісти намагалися відшукувати коріння негараздів, але не завжди знаходили підтримку керівництва. «Проколовся» і Віктор Васильович із матеріалом про одну із проблем села. На прохання Цвіркуна для «Зорі» його підготував завідувач відділу «Червоної зірки» Михайло Давидович Пудла. (Слід нагадати, що в обов’язки власкорів входило і залучення позаштатних авторів). Той узагальнив дані по району за кілька років про число дітей керівників та спеціалістів сільгосппідприємств, які після школи залишилися на селі, або поїхали до міста здобувати сільськогосподарський фах. Таких виявилися одиниці… «Про що ж можна говорити далі?» – запитував автор, підсумовуючи проблемну статтю.
Треба було тільки бачити вкрай збудженого Віктора Васильовича після того, як він через тиждень завітав до нашої редакції та прочитав статтю Михайла. Його емоціям не було меж.
– Та від такої статті не те що «Зоря», а й «Правда України» не відмовиться. Ні, хлопці, беріть вище. І «Правда» б надрукувала, – гарячкував Цвіркун. (Він, як і багато з нас, перебував під враженнями передрукованого всіма виданнями Союзу публіцистичного нарису «Дума про хліб» Олександра Гіталова, відомого всій Україні хлібороба).
Побачили Васильовича ми набагато пізніше звичайного. Вже й захвилювалися: чи не сталося бува чого з чоловіком. І як у воду дивилися. Вигляд у нього був пригнічений, а від його природнього оптимізму не залишилося й сліду.
– Ну що? – запитав Михайло після привітання.
– Та що-що… Зарізали, а з мене зробили несвідомого елемента… Але ми ще поборемося.
Як райком партії на лопатках опинився
А поборотися Цвіркуну довелося ще не раз за понад двадцять років зорянського неспокою. І завжди виходив переможцем. Навіть у напружених взаєминах із партійним райкомом. А було це так.
Переважно всі власні кореспонденти були вихідцями з районних та міських газет, там перебували і на партійному обліку навіть після переходу в редакцію «Зорі». Райкомівці ж частенько втручалися у власкорівські справи «рекомендаціями» – як треба висвітлювати життя рідних районів та міст.
Кісткою в горлі для них була критика на сторінках газети…
З Віктором Васильовичем спершу спробували здалеку, мовляв, скільки навколо позитиву, а ви вишукуєте негатив. На що Цвіркун із властивою йому прямотою відповідав, що правда – найліпші ліки від недоліків. Пізніше з’явилися й натяки невгамовному власкору на партійні стягнення, привід для яких обов’язково знайдеться. А там і партквитка, чого доброго, можна позбутися…
Інший би покірно схилив голову, затямивши собі раз і назавжди, що конфліктувати з райкомом – собі дорожче. Тільки не Віктор Васильович!
Під райкомівською «опікою» була й решта власкорів. А, головне, страждала справа, служити якій була покликана газета. Першим не витримав Цвіркун і запропонував добитися переходу власних кореспондентів на партійний облік в «Зорю». Його аргументів, як і решти колег, вистачило. Тих же аргументів було достатньо і для обкому, який дозволив власкорам «перебратися» під дах парт-організації «Зорі».
Ось так принциповий власкор поклав на лопатки всесильний райком.
Мамині вареники для космонавта
У житті кожному найменована найвища точка злету – лебедина пісня. На повні груди Віктор Васильович проспівав її у найщирішій із тисяч своїх публікацій «І в космосі снилися мамині вареники». Йшлося в ній про першого космонавта Дніпропетровщини Анатолія Арцебарського. Після майже п’ятимісячного польоту на транспортному кораблі «Союз ТМ – 12» у 1991 році, всіх тривалих процедур реабілітації та звітів 71-й льотчик – космонавт колишнього СРСР завітав до свого рідного селища Просяне, що на Покровщині, в обійми рідних.
Про цю подію непосидющий Цвіркун дізнався раніше від колег із районки від робкора Василя Шелудька. Прихопивши банку меду із власної пасіки на гостинець, Віктор Васильович став бажаним гостем робітничої родини Павла Карповича та Марії Василівни і, звичайно, самого підкорювача космосу. Гостинець став доречним – на прохання сина мати якраз налаштувала найулюбленіших вареників з вишнями, які не раз приходили йому у космічних снах.
Нового блокнота Цвіркуну ледве вистачило аби занотувати все почуте і побачене того незабутнього дня. А номер газети з публікацією у Просяному переходив від двору до двору… До речі, кількість читачів «Зорі» в селищі відтоді зросла втричі без всякої передплатної кампанії…
Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ,
член Національної спілки журналістів України