Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Як зараз бачу цю картину: стара, натоплена батьківська хата на тодішній вулиці Тараса Шевченка в Амур-Нижньодніпровському районі. Рідний брат Микола грає на гітарі «Циганочку», а я, п’ятирічний, чорнявий і кучерявий, витанцьовую на дерев’яній підлозі. Було це у середині п’ятдесятих, звичайно, вже минулого століття. І Микола, маючи хороший слух і хороший голос, міг би стати професійним музикантом. Але він обрав слово.
Вони зустрілися на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету, маючи величезне бажання стати учителями. Сільські діти, які реально знали жахи війни. І до яких доля виявилася прихильною. Вони вижили. І вже невдовзі, зі студентських гуртожитків та винайнятих так званих куточків, дехто з них надішле до обласних газет перші, не зовсім оковирні, дописи. Їм будуть відмовляти у публікації, посилаючись на «неактуальність» тем. Але через деякий час, перетерпівши таку «несправедливість», юні філологи візьмуться за перо знову. І одного разу… Невеличка газетна замітка в двадцять рядків у студентських руках буде видаватися публіцистичним шедевром, який обов’язково змінить стан суспільних відносин.
Для Миколи Безуглого дуже болісною виявилася інформація про біду, яка прийшла у сім’ю його товариша і однокласника по Фрунзенській середній школі Василя Черниша: батько кинув дружину, троє дітей і пішов до іншої. Про це гуділа вся колишня козацька слобода Єлизавето-Кам’янка. Незважаючи на те, що Василь навчався у військовому танковому училищі, вдома без батька повинні були зростати трирічний братик і не набагато старша сестричка. Прибувши суботнього вечора додому і обговоривши з мамою, Марією Осакіївною, цю інформацію, Микола дочекався ночі. При світлі гасової лампи він написав те, що мав сказати від щирого серця: «Батько мусить повернутись!». І надіслав листом до редакції обласної газети «ЗОРЯ». Дописа досить швидко надрукували. Кам’янка загуділа знову. Говорили на базарі, у заводських цехах, у гаражі, де працював фігурант замітки. І треба такому статися! Батько у сім’ю повернувся.
Років через два по цьому, приїхавши з Миколою велосипедом до Чернишів побачитися з Василем (він отримав лейтенантські погони), ми зустріли на подвір’ї і його батька. Той саме приніс з берега озера Карпенкове повну корзину золотистих линів. Подав їх брату, додавши: «Це – батькам». І міцно потиснув йому руку. Цей жест немолодого чоловіка багато про що говорив.
Напевне, після таких подій і народжується бажання змінити напрямок професійних уподобань. Треба сказати, що наприкінці п’ятдесятих років читачі обласних газет все частіше зустрічали молоді імена: Олександр Капто, Василь Сологуб, Дора Титаренко (Калинова), Микола Безуглий. Тому по завершенню навчання певна група філологів остаточно вирішила пов’язати подальший життєвий шлях з журналістикою. Ще зовсім не знаючи, що добуватимуть «хліб з вустюками».
У 1958-му році Микола прийшов працювати на обласне радіо кореспондентом. Телебачення тоді тільки-тільки виходило з «пелюшок». Тому радіо залишалося найдоступнішим інформаційним сегментом суспільного життя. Дніпропетровщина була не лише важливим індустріальним регіоном у державі, але і сільськогосподарським. Не дивно, що одне з перших завдань молодого кореспондента привело у Новомосковський район. Змінивши черевики на гумові чоботи, юнак побував на фермі, дістався тракторної бригади. І підготував передачу, яка прозвучала під коментарем «На сільській радіохвилі». Її почули. І почули там, «де треба». Згодом, коли колектив обласного радіо очолив Петро Шаповал, було утворено редакцію сільгосппередач. Це був прекрасний час для становлення молодих журналістів. Петро Зіновійович Шаповал – творча людина – виявився ще і демократом. Він не заважав працювати. Тому поряд з такими особистостями, як Федір Волинський, Борис Пеліхов, Василь Головач, Юрій Харченко, зросла і стала гартуватися молода когорта: Олекса Вусик, Людмила Шведова, Ліля Гаврильченко, Володимир Радзецький, Анатолій Шаранда, Орест Сливінський, Дора Титаренко, Микола Безуглий, Володимир Пайос, Володимир Заремба, Віктор Совєтов, Ніна Докашенко. Дещо пізніше до них приєднався Семен Ковальчук.
Не минало тижня, щоб Микола не виїжджав у відрядження в сільські райони. Особливо активізувалася робота, коли радіокомітет отримав звукозаписуючу апаратуру на колесах – мікроавтобус «УАЗ». За його кермом перебував водій і звукооператор Іван Поправка. Але брав Микола з собою у відрядження і репортер угорського виробництва. Важив він кілограмів чотири, тримати його необхідно було на плечі. Але це був прогрес. Приїжджав з таким репортером Микола, уже старший редактор, до батьківського двору на вулиці Передовій у вихідні, розташовувався у бесідці, заплетеною виноградом «Лідія», і працював. Спершу розшифровував (знімав текст) записи. Тут народжувалися радіопередачі, які вже наступного тижня звучали по радіо. Кажуть, що їх любив слухати, збираючись на роботу, земляк, перший секретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Федосійович Ватченко.
Однак молодого кореспондента не затяг у бистрину вир щоденних клопотів. Коли настала Хрущовська відлига і виникли нові погляди на події тридцятих років, він став цікавитися постаттю письменника-земляка Григорія Епіка. У молодому кореспонденті радіо несподівано прокинувся краєзнавець, літературознавець, дослідник життєвого шляху письменника. Одна діло, коли ти займаєшся тільки цією справою. І зовсім інше, коли для цього треба викроїти час. Бо основне заняття не кинеш: за щось треба жити!
Почався багаторічний шлях до реабілітації імені письменника: двічі літав до Києва, де зустрівся з дружиною Григорія Даниловича – Вірою Мусіївною Омельченко-Епік. Побував у Спілці письменників, правлінні обласної письменницької організації. Десятки листів до керівників громадських і державних організацій, публікації в обласній пресі. У січні 1961-го року у середній школі №90, в якій навчався Г.Д.Епік, відбулися збори громадськості з нагоди 60-річчя від дня народження письменника. Доповідь зробив Микола Безуглий. Виступали Сергій Завгородній, дружина письменника Віра Омельченко-Епік, земляки.
Кілька днів Віра Мусіївна жила у Кам’янці, у наших батьків. Якось за вечерею пожартувала: «Коли б була молодша, то обов’язково вийшла б заміж за Миколу».
Хоч, насправді, у житті, – і в університеті, і на роботі, – молодша поряд з ним була. Присвятила тільки йому, тільки йому одному рядки своєї пісні:
«Мої найперші почуття,-
Неначе проліски весняні».
Вона пішла б за ним на край світу! Але…
У 1963-му році Дніпропетровській середній школі № 90 було присвоєно ім’я Г.Д.Епіка. На урочистість прибула сила люду. Цієї події довго очікували. З Києва приїхали письменники Кузьма Гриб, Леонід Кононенко і літературознавець Олег Килимник, місцеві письменники Сергій Завгородній і Леонід Залата, журналісти Федір Волинський і Дора Титаренко, кобзар з Підгороднього Олекса Коваль, представники органів влади і місцевих підприємств. Ранком того дня Віра Мусіївна звернулася до мами: «Чи не змогли б ви для гостей з Києва приготувати обід, десь на 5-6 осіб?». Не погодитися мама просто не могла. До того ж дружина письменника дала гроші і замовила купити дві пляшки горілки. Як досвідчена господиня, мама почала готувати обід керуючись власними міркуваннями.
«Обід» розпочався о 19-й годині. Прийшло… 20 гостей! Дві пляшки горілки розійшлися, як дві краплі. Тоді мама подивилася на батька. Батько, Микита Захарович, все зрозумів. Він поліз у погріб і за 5 хвилин повернувся. Побачивши у руках господаря сулію з кількома літрами оковитої, присутні пожвавилися: «Давайте нам козацької!». Олексій Коваль сів посеред великої кімнати, почав грати на бандурі і співати народних пісень.
Того вечора багато говорили про Григорія Епіка. І, звичайно ж, про молодого журналіста Миколу Безуглого, який наперекір усім труднощам втілив задумане.
А у його, ще не сивій голові, вже народилася ідея підготувати цикл нарисів про письменників-земляків. І буваючи у відрядженнях, він намагався ущільнити робочий графік, крім редакційних справ знайти можливість зустрітися з тими, хто знав Саву Божка, Павла Усенка, Валеріана Підмогильного. Відгукнулися професійні фотокореспонденти Роман Суворов, Володимир Жук, Олександр Нідерер, які копіювали фото, котрі, нерідко існували у єдиному примірнику.
Ще одне захоплення мав Микола – спостерігати за природою. У ті кілька годин відпочинку, коли випадала нагода поїхати з братом Михайлом, дружинами, дітьми на Оріль, у ліс, – народжувалися плани зарисовок, оповідань і, навіть, гуморесок. Побувавши на відкритті полювання на водоскиді Фрунзенської зрошувальної системи озері Озерище, він зустрівся з єгерем місцевого мисливського колективу на громадських засадах Іваном Васильовичем Сидоренком. Той розповів про добрі справи своїх товаришів. І вже за тиждень у передачі «Природа і люди», яку заснував і готував разом з Семеном Ковальчуком Микола, прозвучала новелка про робітника одного з металургійних заводів обласного центру.
Для батьківського саду брат привіз з Синельниківського плодорорзплідника півтора десятка дефіцитних на той час фруктових деревець. Разом ми копали ями, а потім, притримуючи за верхівки, обережно їх саджали і щедро поливали.
Його жагучість необхідності донести цікаві факти, інформацію до людей, працювати з фотоапаратом запалили тверде бажання в мені, молодшому братові, теж навчитися професії журналіста. Відслуживши в армії, я також вступив на історико-філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету.
Початок сімдесятих років минулого століття став дуже плідним для радіожурналіста, уже з серйозним досвідом, Миколи Микитовича Безуглого. У 1973-му році вийшла його книжка «Стежки у дивосвіт». Коротко її зміст можна охарактеризувати так: природа і ми.
Очоливши редакцію сільгосппередач, разом з молодим колегою Семеном Ковальчуком, він, здається, встигав побувати скрізь: в овочівницьких господарствах, на полях експериментального посіву, у плодорозсадниках, на фермах, запросити на інтерв’ю відомого вченого, господарського керівника чи просто спеціаліста.
У середині сімдесятих цю роботу відзначають срібною медаллю Виставки досягнень народного господарства СРСР, а на рівні керівництва області його представляють до ордена «Знак Пошани». Миколу Микитовича Безуглого обирають головою первинної журналістської організації та делегатом з’їзду журналістів України.
Працівники засобів масової інформації ніколи не мали високих статків. Необхідність заробити якийсь карбованець «на стороні» підштовхувала багатьох до так званого підробітку. Микола намагався не проминути жодної дати, яка стосувалася днів народжень письменників-земляків. До нього зверталися керівники відомих сільгосппідприємств і районів, аби допоміг підготувати розповіді про їхню роботу. Все це лягало додатковим вантажем на здоров’я. Підступила гіпертонія. При такому темпі життя протистояти їй було важко. У 42 роки його підчепив перший інсульт. Після лікарні він вийшов на роботу. Але… Задуману книжку нарисів видати так і не вдалося. Здоров’я погіршувалося. 7-го лютого 1986-го року у родинному колі ми відзначили 50-річчя брата. Я особисто пропонував перенести урочистість на літо, коли можна буде на подвір’ї накрити стіл, запросити родичів, зварити «на повітрі» степову кашу. Він не погодився. Вся причина, очевидно, була у стані здоров’я. Бо через два тижні, 21-го лютого 1986-го року Микола пережив третій, надто важкий інсульт. У реанімації він пробув аж до 27-го листопада. А 29-го листопада 1986-го року Миколи Микитовича не стало. Була субота. У Магдалинівку, де я працював редактором газети, зателефонував рідний брат – Михайло Микитович. Почувши таку «новину», голосно заплакали дружина Надія. Забравши чотирирічного сина Олексія, ми негайно виїхали до батьків. У вантажному відсіку «Жигулів» лежав вінок, який встиг від колективу принести мій заступник Олександр Володимирович Міщенко.
З лікарні тіло Миколи Микитовича привезли до приміщення обласного радіо, де він незмінно пропрацював 29 років. До лівого лацкана піджака покійного було прикріплено значок члена Спілки журналістів. Голова первинної профспілкової організації Ніна Докашенко передала сім’ї матеріальну допомогу від колективу. Потім переїхали до батьківської садиби. Незважаючи на робочий день, попрощатися з земляком прийшло більше 200 односельців, сусідів, родичів, – тих, хто добре знав брата, його душу, у важкий час відчував його підтримку. Поховали Миколу Микитовича Безуглого на родинному – Раківському – кладовищі на вулиці Петрозаводській. Того дня, 1-го грудня, випав перший сніг, який пролежав, у кюветах, до 1-го травня наступного року. Неначе сама природи болісно переживала втрату Доброї Людини!
Леонід Безуглий, журналіст-краєзнавець.
