Така думка пройняла все моє єство, коли везли в домовині бездиханне тіло Василя Перетятька на вічний упокій до його рідної Шульгівки, що у Петриківському районі на Дніпропетровщині. Доля дарувала мені можливість понад сорок років спілкуватися з ним, учитися, з усім студентським максималізмом вибудовувати власне майбутнє.
Він міг би стати філософом, дипломатом, навіть лицедієм, бо до всього мав схильність. Але ні висока ерудиція, ні потужна емоційна пристрасть, ні неймовірна ділова чіпкість так і не винесли його до тих звабливих вершин.
Справді, не все так сталося, як гадалося. Втім, і на узбіччі життя Василь не перебував.
Уже пізніше, розмірковуючи над життєвими недоречностями, коли відверті посередності, серед яких були і наші добрі знайомі, висувалися на перші ролі, забезпечували собі незаслужений добробут, Василь ніколи їм не заздрив. Мовляв, на все Божа воля. Він їм співчував.
– Важка шапка Мономаха. Особливо, коли її напнув Стєнька, або наш доморослий Стецько, – зауважував Василь.
Я намагався його роздраконити.
– Ти кажеш так, мабуть, від власного невдоволення.
Він не ображався.
– Розумієш, невдахами можуть вважати себе люди, котрі йдуть проти своєї природи.
Пригадуєш, у Сковороди …
Мандрівний філософ був у нього точкою відліку всіх людських чеснот. Василь сприймав його не як хрестоматійний авторитет. Просто його мудрість, яка мало кого хвилює зараз, була всотана з юності. Десь у запиленій підсобці сільської хати-читальні натрапив на його зотлілий екземпляр.
Ми, закоренілі ідеалісти, на тому дивному мислителі якось зійшлися.
– Отож, – розмірковував Василь, – не можна нараз усього досягти. Та в цьому і немає потреби. Як це гарно сказано у Сковороди: повітря та сонце завше з тобою, а все, що біжить від тебе, то – чуже. Якщо не зажив слави вченого чи законотворця, отже, це не твоє. І нічого скаржитися на долю, гнівити Бога. А то стільки люду пнеться до влади, високих начальницьких крісел, виборюють тепленьке місце під Сонцем. Краще б заглянули у свою душу: чи готова вона до тих випробувань?
Ох, який правий був Григорій Савич: хочеш бути царем, стань ним. Тільки єлей, вінець, скіпетр, гвардія нічому не зарадять. Дістань собі згори серце царське. Отут і проблема. Не можна йти проти природи, кожна людина має своє і лише своє призначення. Тому й займайтеся справою, для якої народжені.
Василь міг говорити годинами, і я ловив себе на думці, що це не було нав’язливим. У нього був дар переконання, вміння розбуркати думку, викликати на відвертість.
Звідкіля це у Василя? З якої такої природи? Походження він, здавалося б, далеко не елітного. Батьки – прості селяни. Кінчати університетів їм не судилося. То війни, то голодомори, то виснажливі походи до віртуального, як зараз кажуть, комунізму. Навіть паспортів, як і весь селянський люд, не мали, аби, часом, не збігли з колгоспного Едему. А вони тікати нікуди й не збиралися. Бо навічно, без будь-якого примусу, були прив’язані до землі, пестили й обробляли її, і не тямили для себе святішої справи.
Оцю любов до землі, до отчого краю всотав з молоком матері і малий Василько, вона залишилася з ним на усе життя.
Взагалі до людей землі у нього було побожне ставлення. «Той, хто вирощує хліб, – любив повторювати він, – є елітою нації; як не скрутно, вони не мітингують, не виходять на страйки, оскільки з життєдайною природою з позиції сили не розмовляють. Нехай політики, наші, так звані, народні слуги паряться у своїх рейтингах, рвуться до влади, аби урвати ласий шмат від державного пирога, од хліба поки що ніхто не відмовлявся, як і від імунітету недоторканності».
А хліб дає селянин, начисто відштовханий від того «ласого пирога». Що ж стосується батьків, то для Василя вони – мудріші за всіх президентів світу. Своєю щирістю, безхитрісністю, а ще вмінням спонукати на добро.
Як і багато людей від землі, вони були позначені Богом, мали схильність творити не тільки необхідне, але й красиве. Батько, наприклад, добре знався на народних промислах. Виплітав з лози кошики та верші, за якими залюбки приїздили покупці з міста, а згодом – і закордонні гості.
Василь згадував, як батько умощувався посеред хати, підібгавши під себе поранену на війні ногу, і чаклував над майбутнім «шедевром». У печі, у величезному казанку, випарювався шелюг, який той сам нарізав узимку, долаючи непрохідні кучугури. З лісництва привозили так звані пучки. Батько все ретельно обробляв, плів кошики швидко і вправно та виспівував козацьких пісень.
«Де ви зустрінете сьогодні співучого робітника, – писав потому Василь Перетятько, – коли вже після чарки не співають, а мнуть боки та запекло курять.
Батьківський кошик на базарі завжди був найкращий, часто його просто забирали оптом. Ні, не цим заробляв він на хліб, хоча кому зашкодять гроші у кишені. Він любив свою справу, а з любові – і краса, і ніколи справжній майстер лихого не вчинить. Ні серце, ні руки не здригнуться, адже душа завжди прагне любові та добра».
Мабуть, не було сільської хати, де б не займалися художнім рукоділлям. І тут матері Василя не було рівних. У всякому разі так йому здавалося.
Так ось звідки витоки духовного вишколу Василя. Не випадково свої книжки він присвятив найдорожчим людям: батькові – Пилипові Григоровичу і матері – Марії Іванівні.
* * *
До Шульгівки від обласного центру не так уже й далеко. Але зимовою дорогою просуваємося повільно. Траса ще не втоптана. За вікнами автобуса безперестанно падає сніг, до речі, перший цього року. Хилить до сну. Заплющую очі. І знову – спомини, спомини …
Колись Василь запрошував мене на зустріч з однокласниками своєї школи. Така була у них традиція. Однак спільної поїздки так і не вийшло. А для Василя то було святе діло.
Школа, як і батьки, по суті, формували його свідомість. Тому ностальгійний щем за тими часами ніколи не покидав його. А Шульгівську сільську школу Василь вважав особливою. Там працювали справжні педагоги-професіонали, вчили не тільки обов’язкових дисциплін, але й різних житейських справ: і як борщ варити, і як вести себе за столом, водити трактори та вантажівки, доїти корів, вирощувати овочі та фрукти, пшеницю, кукурудзу, соняшник. Це були часи, коли село справді було закріпачене, селяни не мали паспортів, однак молодь правдами і неправдами намагалася вирватися до міста. Згадував, як голова місцевого колгоспу наполегливо сватав його до сільськогосподарського інституту. Чудова людина, агроном від Бога, котрий на пісках умудрявся одержувати неймовірні врожаї. Це після того, як у десятому класі Василь зробив аналіз господарства і довів необхідність заміни сівозмін.
Узагалі, до знань він тягнувся. Перемагав на всесоюзних олімпіадах з математики, фізики, хімії. Захоплювався баскетболом, шахами, кульовою стрільбою. Навіть грав на домрі в шкільному оркестрі народних інструментів. Не розбий випадково домру, може б, відбувся і як музикант.
А ще був залюблений в історію, художню літературу, іноземні мови.
Готувався до вступу в юридичний інститут. Ще в школі самотужки вивчив кримінальне трудове право, судову медицину.
– Щоправда, батько бачив мене лікарем, агрономом і навіть священиком, – каже Василь.
– Як священиком? – дивуюся я. – Та ще в епоху суцільного атеїзму.
Василь посміхається:
– Може то й жарт. Але він справді вважав, що у мене природний дар церковного служителя. Особливо, коли за сюжетами картин Рафаеля, Леонардо да Вінчі розтлумачував йому Святе Писання. А ще бувало затягну потужним басом: «Господи, помилуй!»
– Звідки ж ти, сільський хлопчина, був так обізнаний на світовому живописі?
– Е-е-е, у нас був чудовий учитель малювання Борис Михайлович Матвєєв, мав дефіцитні, як на той час, альбоми образотворчого мистецтва. Купив у Шульгівці хату і зробив там художню галерею. Від нього дізнався про великих живописців, що таке композиція, світлотінь і в чому таємниця «Джоконди» Леонардо да Вінчі.
– Не знаю, чи вийшов би з тебе батюшка, – висловлюю сумніви, – а от містифікатор ти був гарний. Умів лицедіяти.
Василь хитро підморгує:
– Ти аніскільки не помиляєшся. Саме тому і прилучили мене до шкільного драмгуртка. На героя-коханця чомусь не брали (і це при його фактурі – В. Л.), а ось характерні ролі, кажуть, удавалися. Той же Возний…
І громовим голосом видає:
«Каждому городу нрав и права,
Каждый имеет свой ум голова…»
Мені, звичайно, важко уявити Возного майже двометрового зросту та ще при такій гордовитій поставі, як у Василя. Але знаю, що він не лукавить, просто його відчуття гумору подобалось усім.
А 9 березня, на роковини з дня народження Тараса Шевченка, саме йому доручали читати вірші поета на сільському радіо.
Як не сутужно жилося в селі, школа тоді була не тільки освітянським, а й культурним осередком. Ще нічого не чули про комп’ютери, новітні навчальні прилади, підручник видавався на кількох, проте до занять ставилися серйозно. Все долали самотужки. Позакласна праця вчителів, здебільшого неоплачувана, робила свою гуманітарну справу. Та й моральні цінності сільська молодь сповідувала дещо відмінні від нинішніх. Дух споживацтва, гонитва за примарним «жовтим тільцем» ще так не роз’їдали наше суспільство.
У 60-ті роки батьки, як це не здається парадоксальним, намагалися спровадити своїх синів і дочок із села, де панувала пекельна робота на фермі і в полі.
Одні рятувалися армією і після служби вже не поверталися до рідних домівок. Інші вступали до вузу. Тому прагнули здобути хороші знання.
Пам’ятаючи сковородівське – не можна все охопити разом – після нелегких роздумів, Василь Перетятько вступив на германо-романське відділення Дніпропетровського університету, чим порадував свою вчительку англійської мови Марію Максимівну Гологур.
* * *
За вікном автобуса мерехтять уже припорошені снігом поля. Їх обшир зачаровує. Але є щось таємниче в їхній мовчазності, недомовлене і сумне.
Якщо існує гармонія між людиною і природою, як стверджували філософи-стоїки, значить наші настрої співпадають. Таке враження, що своєю тихою усамітненістю вони, ці поля, шлють прощальний привіт тому, хто по-справжньому їх любив, ніколи від них не відступався.
Спроквола оглядаю салон і ловлю себе на думці: нікого серед спільних університетських друзів тут немає. Невже зі смертю обриваються зв’язки з людиною, котра була тобі близькою, з якою пережив не одну хвилину радощів?
Я нікого не засуджую: у кожного свій клопіт, свій обов’язок. Але якось щемно на душі.
Господи! Який же я несправедливий. Та був би тут з нами і Володимир Іноземцев, і Семен Ковальчук, і Володимир Буряк, і Володимир Грипас, і Володимир Пайос – надзвичайно талановиті хлопці, без яких студентське життя не було б повноцінним. Однак у засвіти вони пішли набагато раніше.
Уперше з Василем Перетятьком я зустрівся в студентському гуртожитку. Він помітно виділявся серед інших. Крупної статури, з величезними натрудженими долонями. Коли збирав їх у кулак, перетворюючи на могутні гирі, не в одного хулігана йокало серце. Але я не знаю жодного випадку, коли б він пускав їх у діло. Своїм миролюбством зупиняв найагресивніших супротивників.
Василь мені чимось нагадував джеклондонського Мартина Ідена, котрий приїхав підкоряти місто. Він дуже швидко ставав лідером будь-якої компанії, сипав дотепами і жартами. А при застіллях ліпшого тамаду годі було й вигадати. Мав феноменальну пам’ять, міг цілими шматками цитувати, з іронічним підтекстом, роботи Леніна. Пародіював голос і жести вождя, доводячи нас до гомеричного реготу. Після чого ми сторожко озиралися, чи немає серед нашого гурту найманого «стукача». Бо за такі «жарти» можна було запросто вилетіти з університету. Та й не тільки за це.
У 60-ті роки почалася хвиля національного відродження. Це був час хрущовської «відлиги». Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест зробив несміливу спробу українізувати вузи та технікуми. І тепер нам викладали рідною мовою не лише фахові предмети, але й суспільні дисципліни. Навіть залізобетонний «Капітал» ми намагалися засвоїти українською.
Викладачі до цього були не готові, говорили суржиком. Доходило до курйозів. Одна професорка, наприклад, запропонувала нам «розчинити книжки». Так вона переклала слово «розкрити», чим викликала вибух сміху.
Ми, початкуючі поети і прозаїки, гуртувалися навколо літературної студії «Гарт» і факультетської стіннівки «Філолог». Василь був єдиний, хто увійшов у нашу творчу групу з германо-романського відділення. Тон, як і слід було сподіватися, задавали вихідці із села. Серед них, крім Василя, були і Віктор Сирота, і Юрій Кібець, і Семен Ковальчук, і четверо Володимирів – Іноземцев, Грипас, Буряк, Пайос, нині знані як талановиті літератори.
Усі ці хлопці ще з молоком матері увібрали в себе щедроти української мови. Згодом до нас приєднався Іван Сокульський – син придніпровських степів, котрий перевівся з Львівського університету.
Втім, чимало студентів із зросійщених міст (серед них був і я) теж перебували в ейфорії від отриманої свободи і розкутості, в їхніх душах уже міцно пробивалися паростки національної самосвідомості. В гуртожитку, на літературних вечорах ми до хрипоти дискутували про майбутнє України, про розвиток її культури та мови. На лекціях діставали викладачів марксизму-ленінізму незручними запитаннями на кшталт: «Скільки ще триватиме процес русифікації в Україні?»
Але все це тривало недовго. Прихід Брежнєва та його команди згорнув ледь розпочату українізацію. Шелеста відправили до Москви. Будь-які розмови, що йшли в розріз із лінією партії, суворо притискалися. У Києві розпочинаються переслідування Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Миколи Руденка. Кинуті за грати Василь Стус, Іван Дзюба, Олекса Тихий, В’ячеслав Чорновіл. Усім їм інкримінувався український буржуазний націоналізм. Згодом їх називатимуть поколінням шістдесятників, котрі не корилися тогочасному прогнилому режиму.
Ну, а тоді наш запал став потроху притухати. Кожне своє слово мусили зважувати, аби не наражатися на небезпеку. Тим більше, що особовий відділ університету став ретельно придивлятися до україномовних студентів, бо, мовляв, від них тхне «націоналістичною заразою».
Ситуація дедалі ускладнюється. Починається цькування роману Олеся Гончара «Собор». Ініціював цей погром тодішній перший секретар Дніпропетровського обкому партії Ватченко, який упізнав в одному із героїв – Володьці Лободі – себе. Наслідком стала велика хвиля репресій проти творчої інтелігенції міста.
Під суцільну обробку потрапили і студенти-філологи. Їх, жовторотих, викликали до особового відділу і пропонували висловити своє «фе» видатному майстрові слова, лауреатові Ленінської та Державних премій. Те, що хтось не встиг «Собор» прочитати, до уваги не бралося, обіцяли допомогти.
Так на світ Божий з’явився Відкритий лист студентів Дніпропетровського держуніверситету О.Т. Гончару. Їм, бачте, було прикро, що герої роману «похмуро» сприймають наше чудесне сьогодні.
Я до цього часу пишаюся, що ні мене, ні Василя Перетятька, ні інших літстудійців серед підписантів не було.
Гнітюча атмосфера, яка панувала в області наприкінці 60-х років, відображена в «Листі творчої молоді м. Дніпропетровська», одним із авторів якого став Іван Сокульський. Ішлося не тільки про «дике й безглузде переслідування громадян», а й про зросійщення краю. За цей акт непокори Івана було виключено з комсомолу, з університету, а потім засуджено на 4,5 року з відбуванням покарання в колонії суворого режиму.
Ось у такій обстановці гартувався характер молодого Василя Перетятька. До самого скону він залишався собою, чесним, порядним, ні на які змови, компроміси із совістю не йшов.
* * *
Боже! До чого ж пам’ять цупка. За якусь мить, немовби кінострічка, у прискореному темпі може прокрутити цілі пласти життя. Навіть у зворотному порядку. Скільки ж тих спогадів міститься в кількох десятках грамів людського мозку? А ми дивуємося можливостям комп’ютера.
Десь на видноколі вже показалася Шульгівка. Їду до неї вперше. Василю за життя так і не вдалося мене сюди затягнути.
– Годі тобі топтатися на міських асфальтах, – присоромлював не раз. – Я напою тебе колодязною водою, якої ніде в світі не існує. А повітря… Настояне на м’яті й чебрецеві… Дихаєш і не надихаєшся.
– Василю, – кажу, – ти так і залишився селюком, ніяка урбанізація тебе не змінила.
– Авжеж, я – селюк, – погоджується він, – та від того ніякого дискомфорту не відчуваю. Ти хоч розумієш, що таке село?
Він сідає на свого улюбленого «коника-стрибунця» і говорить, говорить… Мені не хочеться його перебивати. Бо в тих словах не просто одкровення. Це – фонтан емоцій, виплеск найсвятішого, що роками накопичувалось у душі.
– Отож, знай, – продовжує Василь. – Такого села, як українське, немає в жодній країні світу. Його самобутність виколихала новий етнос в Європі, який зрештою сформувався в націю. Село – це той духовний світоч і дороговказ усім, хто хоче жити по совісті, по правді, за законами християнської моралі. Так-так, мораль бере початок із села. І слово «межа» – теж сільське. Межа – не просто кордон між сусідами, між державами, межа для українця – моральна категорія. І в цьому переконуєшся, коли живеш разом з тими, хто віддав своє життя селу.
Тихим раєм називав Василь рідну Шульгівку. Стародавнє село, засноване запорожцями там, де Оріль впадає в Дніпро. На піщаних кучугурах виріс сосновий ліс. А навколо – плавні, багатогектарні сінокоси, кручі та озера. Одне слово – божественна краса. Хати нащадки козаків будували не там, де вказував архітектор, а там, де їм веліло серце і воля Господня. Тому й важко до цього часу звести до купи сільську документацію.
Нині Шульгівка, як і багато сіл в Україні, поступово занепадає. Завдяки злочинній аграрній реформі. Розпайовані землі, знищені основні фонди і ферми. Основна робоча сила – молодь – подалася у міста.
– Зате, як мухи на мед, налітають сюди нувориші, – шаленіє Василь. – Тут, бачте, екологічно безпечне місце для оздоровлення їхніх персон та членів родин. Зводять замки-фортеці, відгороджуються від людей так званими європарканами триметрової висоти, аби ніхто не підгледів їхню розкіш. І жоден архітектор не напоумить недолугих «хазяїв життя», що ті паркани не вписуються у ландшафт села, що суперечать вони давнім традиціям, коли українці не знали, що таке замок і як красти у сусіда.
Особливо обурювали його розмітки земельних ділянок, які за хабарі отримували спритні городяни. Захаращені бур’янами ті чорноземні гони справляли гнітюче враження. Як же так можна ставитися до землі, не любити її?!
Пізніше Перетятько напише в своїй книзі «Доля-кутя»: «…Тихо котиться мерехтлива подорожня сльоза, і серце бере щем, і рояться бджолами думки навколо забитих паколів. Ні, не припнути людського духу до паколка, а припнутий він, дух, до двору, до звичайнісінького селянського двору, де колов ноги, місив кізяки, рвав вишні і абрикоси, молотив ціпом і орав ниву, і плакав у бур’янах від першої любові».
Усім своїм корінням Василь був прив’язаний до рідної землі, і ніякі принади світу не могли відірвати від неї.
Був час, по закінченні Вищої партійної школи в Києві (ми там навчалися на відділенні журналістики) в Міністерстві закордонних справ Василю запропонували дипломатичну кар’єру в одній із франкомовних країн Африки. Василь відмовився, мовляв, це не його. Хоча вже мав досвід журналістської і перекладацької роботи.
– А якби Париж, погодився б? – дістаю його.
– О, Париж! Хто ж про нього не мріє. Тільки моя селянська фізія не зовсім уписувалася б у великосвітське зібрання гонорових французів.
Він, звичайно, блефував: «фізія» тут ні до чого. Бо міг в оригіналі декламувати Поля Верлена, Рембо, говорити про екзистенціалізм Сартра і Камю.
Зрештою Перетятько рішуче заявляє:
– Я не належу до тих людей, котрі шукають щастя будь-де, тільки не вдома. Прикро дивитися, як тисячі наших співвітчизників гасають по європах і америках. Шукають своє міфічне Ельдорадо. Принижуються і плазують. Але їх там ніхто не жде. Не розуміють, сіромахи, що було б, якби щастя залежало від місця, від часу…
Василь знову заарканив Сковороду. З цього приводу великий мислитель мав цілу філософську концепцію. Що було б, якби щастя поклав Бог у Америці, або на Канарських островах, або в азійському Єрусалимі, або в царських палатах, або у Соломоновому віці, або в багатстві, або в пустелі, або в уряді, або в науках… Хто міг би осягти ті місця? Як можна всім народитися в тому самому часі? Як усім уміститися в одному уряді або маєтку?..
Отож, не шукай щастя за морем. Не мандруй по планетах, не повзай по земній кулі.
– Як казав Григорій Савич, «шукайте щастя у власних душах», – підсумовує розмову Василь. – Там знайдете і свій Париж, і свої Канари. Я теж знайшов свій Париж. Це – Шульгівка, а з нею і вся Україна.
* * *
Хоч не можна все охопити разом, у своїй журналістській діяльності Василь Перетятько поєднував специфіку інших професій, до яких мав схильність: економіста, актора, юриста і, звичайно, аграрника.
А розпочинав з молодіжної редакції Дніпропетровської обласної телестудії. Я працював тоді у літературно-драматичній. Це були 70-ті роки. Технічні можливості обмежені, про переносні відеокамери ще не знали. Працювали, в основному, з кіноплівками.
Дебютував Василь телефільмом «Твоя земля, ровеснику» про родину з Павлоградського району, в якій усі десятеро синів працювали в селі. Матеріал, що вийшов на Всеукраїнський телеканал, був належно поцінований глядачами. Добрим словом відгукнувся навіть народний артист України Анатолій Мокренко.
Лише через два роки роботи Василь наважився вийти наживо в ефір, оскільки соромився своєї зовнішності, ніяковів. Дуже скоро цей комплекс він подолав і протягом сорока років залишався провідним телеведучим найпопулярніших аграрних передач.
Найбільш життєздатною виявилася програма «Перевесло», вийшло понад 750 телевипусків. Це своєрідний рекорд не тільки на Дніпропетровському, але й Всеукраїнському телебаченні.
Нерідко молоді колеги жартома його запитували: «З чого треба починати, коли сідаєш у кадр?»
– Не забудьте привітатися, – цілком серйозно відповідав телевізійний зубр. – Взагалі, коли немає що сказати, нічого сідати перед камерою. А найголовніше – треба уміти слухати. Ваш візаві одразу розкривається, якщо його не обмежувати в часі. Звичайно, за вами рахунок. Але на практиці виходить навпаки. Часто журналісти не слухають співрозмовника, а думають над своїм наступним запитанням. Нервують – глядач усе бачить і не довіряє екрану. Ось чому відомі цикли передач зникають, коли зникає телеведучий. (Саме так сталося і з його «Перевеслом». – В. Л.). Авторська програма – характерна ознака сучасної тележурналістики, яка вимагає від ведучого обов’язкових професійних навичок і знань.
У день виходу на пенсію Василь із сумом зауважив: «Здається, ми з тобою «останні з могікан», які ще сповідали принципи старого гуманістичного телебачення при нинішній комерціалізації ефірного простору. Професіонали вже не потрібні».
На жаль, нічого йому не міг заперечити. І все ж, Василь Перетятько був журналістом удачливим. Скільки прекрасних людських доль пощастило йому відстежити, разом із такими ж, як сам, неспокійними людьми довелося вирішувати соціальні проблеми села, із відкритим забралом виходити на найвищі інстанції.
Усе це згодом складе основу його книжки «Доля-кутя», яка залишить добрий відгук у серцях читачів, особливо земляків.
* * *
Уже будучи тяжко хворим, Василь Перетятько інтенсивно працював над новою збіркою своїх творів. Він дуже поспішав, оскільки розумів: часу залишилося обмаль. Багато із задуманого так і не вдалося здійснити . Але й те, що встиг зробити, свідчить про його величезний творчий потенціал, невпокоєність духу.
Він кілька разів міняв назву майбутньої книжки. І нарешті зупинився на «Загубленому аршині». Чому така назва? Що таємниче могло критися в цій старовинній мірі довжини, яка після упорядкування метричної системи взагалі не стала використовуватися? І чому небезпечно загубити той аршин?
Автор це пояснює так: «… з аршином пов’язана ціла епоха, епоха селянської долі українців. Кожен селянин мав свій аршин. Це стало не тільки матеріальною, але й духовною категорією. «Міряти на свій аршин» – крилатий вираз, тобто роби так, як душа бажає. Однак у суперечках, коли міряли землю, приходив землемір зі своїм стандартним аршином, і справа не доходила до суду. Сусіди встановлювали межі, межові знаки, відповідно до аршину. Слово «аршин» давнє, а має глибокий зміст, в якому відміряна людська доля. У правді і любові, у ненависті і стражданні, у щасті і горі».
Отож, поняттю «аршин» автор надає філософського звучання. Загубити аршин – значить утратити орієнтири справедливості і добра, християнської моралі.
Це те головне, що проймає всю творчість Василя Перетятька. Автор болісно сприймає занепад села, втрату одвічних духовних цінностей новим поколінням хліборобів, котрі в пошуках кращої долі відійшли від землі-годувальниці. Тому з таким ностальгійним щемом описує він степові простори, готові розродитися щедрими врожаями.
Автор любить пройтися сільським дворищем, де будь-яка річ свідчить про вдачу господаря. В побуті суворо дотримуються українських традицій, але не обходиться і без власної вигадки.
В однойменному нарисі, що відкриває книжку «Загублений аршин», Василь Перетятько подає докладний, майже етнографічний, опис батьківського погрібника. Чого тут тільки немає: і солоні огірочки, і квашена капуста, а в дубових діжечках – мочені яблука, в інших – вино.
«Хто вперше доходив до льоху, – пише автор, – той не міг добре і второпати, куди потрапив – чи на базар, чи до дядька у льох».
Отака екзотика сільського життя. Чим сильніше заглиблюється автор у нього, тим колоритнішою стає його мова. Якщо в попередній книжці «Доля-кутя» Василь Перетятько розповів про специфіку українського борщу, способи його приготування (аж слина котиться), то цього разу віддав данину домашній горілці, яка в кожній хаті неповторна. Розповідає це з гумором, зі знанням справи. Він сам любив перехилити чарку, нерідко зайву. Але то вже інші історії, часом кумедні і несподівані. Навіть у своїх слабостях Василь не відсторонювався від інших. Бо аура негативу ніколи не обплутувала його.
Він був миролюбною людиною, і тільки така людина може приготувати такий неповторний запашний борщ. Переконався особисто. Ми з ним жили в одній кімнаті гуртожитку (під час навчання у Вищій партійній школі в Києві). Десь о п’ятій ранку Василь прокидався, біг скуповуватися на Лук’янівський ринок, а вже о восьмій будив мене: їсти справжній український борщ.
Я спочатку пручався, мовляв, та страва – для обіду, а не для такої рані. Це його не переконувало:
– У вас, на асфальті, свої правила, а у нас, у селі, без борщу нічого і на роботу пхатися.
Вдома, під час канікул, умикаю телевізор і бачу – з’являється фізіономія Василя.
– Доброго ранку! – звертається до глядачів. – Чи знаєте ви, що таке український борщ?
Я ледь не випадаю з крісла:
– Знаю, Васю! – кричу, ніби він мене чує.
Та повернімося до його літературної творчості. Значну частину першого розділу «А щастя сховане в землі» в книзі «Загублений аршин» складають «Думи про село, з гіркотою і не без моралі». (Можливо, перефраз назви відомої повісті Тараса Шевченка). Це і щоденникові записи, і фрагменти газетних статей, виступів по радіо і телебаченню. Василя Перетятька як журналіста і громадянина дратували дискусії: чи виживе село? А тим часом сотні сіл зникають з мапи України. Остання аграрна реформа, по суті, добиває село. Звідси – і невеселі думи автора.
Два наступних розділи – «Я жолуді тобі приніс» і «Спалахує сірник у голові» – вміщують вагомий доробок поетичної лірики, гумору та сатири. Тут також йдеться про Україну, село, про людей на землі і ті недоречності, які не дають хліборобові піднятися.
Можливо, прискіпливим літературним гурманам не все в поезії Василя Перетятька здасться вправним і незаперечним. Але така була форма авторського самовираження.
Розділ «У вінок пам’яті» автор, безумовно, не планував. Це вже зробили його друзі – упорядники та видавці. Своїми спогадами про Василя поділилися близькі, знайомі, колеги.
* * *
На столі, біля ліжка Василя Перетятька, залишився клаптик паперу з недописаним віршем. То – прощальне слово дружині, за яким, очевидно, і заскочив його останній серцевий напад.
Жаль. Помру. Жаль
Не зайду у хату
Подивитись, як ти живеш.
Зніми свою печаль.
Не журись.
Я скрізь живу,
Допоки ти живеш.
Так, допоки ми живемо, він буде з нами. Василь Перетятько щедро обдаровував своєю добротою, мудрістю всіх, з ким спілкувався, кого любив.
Воістину, він жив живим життям, пристрасним і бурхливим, бо тліти не умів.
Володимир ЛУЦЕНКО.