Сімдесят п’ять років прожити – не поле перейти. Як правило, людина в цьому віці самокритично оцінює прожите, аналізує свої успіхи і свої невдачі (а вони є в кожного), а ще, якщо в силі, будує плани на подальше.
До своєрідного ювілейного порогу підійшов і наш земляк, відомий фотокореспондент та заслужений журналіст України Анатолій Олексійович Бас. Здається на свої 75 він досяг всього, про що мріялось колись: будинок, сім’я, достаток, а все одно в житті ніби чогось не вистачає, як наче щось не доробив.
Мало кому з верхньодніпровців ім’я Анатолій Баса нічого не говорить. А всіх хто знає його, чи чув, уважно і хто з симпатією, а хто і з цікавістю і заздрістю відстежує кожен його крок і в журналістиці, і в житті. Бо особистість неординарна, викликає різні емоції і різне сприйняття. Про нього часто ходять пересуди, всі говорять, а буває що й сперечаються. Та як правило кожен лишається при своїй думці. Але те, що він не підлаштовується під чиєсь «мнение», що він попри обставини «гне» в житті свою лінію – це усвідомлюють і визнають більшість опонентів.
До чого «гне» Анатолій Олексійович? Те, що він професійний фотожурналіст – тут двох думок не буде. Саме так, завдяки професіоналізму, умінню «ладити» з провладними людьми він зробив досить успішну кар’єру. З районного фотожурналіста в Томаківському та Верхньодніпровському районах став «столичним», відомим фотокореспондентом. Його фотороботи радо друкували обласні, київські газети і видання. Фотожурналіст Бас додав їм, якщо і не сенсаційні, то солідні та авторитетні знімки, розміщення яких додавало ваги відомим виданням. Це ще питання: чи він працював на них, чи вони популяризували імідж А.О. Баса? Мабуть, зійшлись десь посередині.
Можливо саме в цьому і закладений секрет його успіху, його визнання? Коли він залишив роботу в районній газеті, у його «активі» лишалися лише знімки першого секретаря Компартії України, нашого земляка В.В.Щербицького та його сім’ї. Це вже так склалось історично, що А. О. Бас отримав доступ до «небожителів» з Верхньодніпровська. І він міг реалізувати цей «капітал» – фотографії Анатолія Баса увійшли до численних книг спогадів про В.В.Щербицького, журналів і статей про життя і діяльність нашого відомого земляка. А це дало йому доступ до нових провладних кабінетів, до нових зв’язків. І він їх використовував сповна. Разом із друзями-журналістами Григорієм Руденком, Василем Закревським він «закидав» столичні авторитетні видання статтями зі своїми фотознімками. Це приносило не лише успіх, визнання, а й певну фінансову незалежність. Такі гонорари за одну статтю, в районках – лише за рік можна було отримати. Одна справа професійність, компетентність (скільки таких людей у журналістиці?), а інша – уміння подати самого себе, інакше кажучи, не продешевити. Хто сидів тоді у владних кабінетах? Люди Кучми, Ющенка, Януковича… Вам це ні про що не говорить? А мені щось підказує: одного лісу ягоди. Можливо цього не знав, але думаю, відчував Анатолій Олексійович, бо повсякдень з ними спілкувався.
Як би там не було, але свій успіх він закріпив саме в ці роки. Став заслуженим журналістом України, отримав ордени, інші високі відзнаки, досяг певного фінансового успіху.
Про його підприємливість ходить багато чуток. Та я розповім і свою версію, можливо не дуже добре відому верхньодніпровцям.
Було це ще в 1992 чи 93-му роках. Феномен Віктора Громова, вихованця дитбудинку №1 у Верхньодніпровську, лише опановував верхньодніпровцями, до нього почали шикуватися черги бажаючих дізнатися від провидця і майбутнє своє і близьких, чи вияснити минуле. Вітя за смаколик і добре слово ділився з бажаючими своїми баченнями. Тоді я вперше в районній газеті «Придніпровський комунар» надрукував статтю про «надприродні» здібності вихованця дитбудинку. Надрукував, та й забув – часи тоді були на виживання всіх і вся.
Та раптом через рік чи два читаю статті про феноменальні здібності Віктора Громова у обласних, київських, республіканських газетах… І хоча їх писали різні журналісти, фахівці, чи знавці відразу вирахували: піар-компанію організував Анатолій Бас.
І сьогоднішні верхньодніпровці з гордістю розповідають, що вони земляки відомого цілителя Віктора Громова. Хто з відомих людей сюди лише не приїздив інкогніто, чи не «викликав» до себе провидця? Навіть писати лячно: сама Юлія Тимошенко на фото Баса із Віктором Громовим…
Це лише один приклад. А скільки інших?! Я добре (здається) знаю Анатолія Баса, товаришую з ним кілька десятків років. На відміну від інших знаменитостей (реальних чи надуманих) Анатолій ніколи не хворів зірковою хворобою, в спілкуванні завжди лишався простою і зрозумілою людиною, з ним можна було і «почаркуватися», і відчути його підтримку… Робив я «екскурсії» і на його квартири в Дніпрі, Києві, будинку у Верхньодніпровську. Так, це реальний результат його роботи, професійної діяльності – десь «допомогли» високопосадовці, десь він сам потратив зароблене. Заздрити тут немає чому. Кожен досягає в житті того, чого вартий сам.
Ще одна з його визначальних рис – він завжди пам’ятає тих, хто робив колись для нього добро. Тривалий час він співпрацював із журналістом «Сільських вістей» Василем Закревським. А коли в того трапилися життєві негаразди, Анатолій Бас першим простягнув руку допомоги: купив Василеві будинок у Верхньодніпровську. А згодом після його раптового небуття залишив собі добрі спогади про життєвий шлях цього талановитого журналіста… Обов’язок пам’яті.
При всій необлаштованості журналістської роботи – тижнями доводилося бути у відрядженнях, намотувати сотні кілометрів, він завжди мав надійний тил: дружину Тетяну Миколаївну, двох синів Євгена та Сергія, а тепер ще й купу внуків… А це і надихало його на роботу, на досягнення творчих успіхів, а ні, то й просто на заробітку.
Розповідати про Анатолія Баса можна багато. Як із сільського хлопчини Полтавщини виріс відомий фотожурналіст, скільки перепон і труднощів йому довелося пережити і перебороти. Про цей життєвий його шлях розкажуть інші колеги-журналісти. А мій штрих-розповідь хай буде додатком до цих повістей.
На останок хочеться додати більшого позитиву: Анатолій Бас у своїх відрядженнях об’їхав всю Україну, більшу частину колишнього Союзу, а ось із дружиною разом за кордоном йому не довелося побувати. І не тому, що не вистачало грошей, а тому, що не зважаючи на 75-річний ювілей, він весь час у роботі: комусь телефонує, кудись терміново їде, десь із кимось зустрічається… Цій «круговерті», здається, кінця не буде. Тому діти і вирішили зробити їм подарунок – на 75-річчя відправити його разом з дружиною на відпочинок за кордон, у Туреччину! Хай побачить, як люди живуть, як відпочивають, то може й сам вгомониться.
Та в останнє щось мало віриться. З ювілеєм, Анатолію Олексійовичу, і хай тобі щастить у всьому і надалі! Здоров’я та «многая літа» тобі і твоїм близьким.
Ю.ОЛІЙНИК