Родинна підтримка – понад усе

Турбота – це те, що пов’язує нас невидимим зв’язком, те, що дозволяє почувати себе потрібними. У наш час турбота виражається в дещо більшому сенсі, ніж раніше. Зараз турбота — це після оголошення повітряної тривоги запитати, чи все добре, допомогти переїхати з небезпечної території тощо.

Сьогодні наша розмова піде саме про це. Подружжя Наталі Швець та Василя Сердюка багато років в любові та спокої жили в селі Бердичі, що в Покровському районі на Донеччині, доки їх не застала війна.

У 2014 році почалися активні бойові дії в Авдіївці і село інтенсивно атакували. Місцеві жителі захищалися та ховалися, потім окупантів відігнали.

З 2015 по 2019 рік було відносне затишшя, проте діти Наталі та Василя хвилювалися за батьків і не знали, чого чекати від росіян, тому неодноразово благали поїхати до Покровська чи Дніпра.
Звісно, подружжя не хотіло залишати рідну домівку, хазяйство, попри будь-які благання, адже там було все — їхнє життя, їх душа.

З 24 лютого 2022 року тиша залишила їх місцину. Ранок почався з обстрілів Авдіївки, проте село поки не чіпали. Більшість людей залишили Бердичі та поїхали в безпечні місця. Наталя з Василем все ж вирішили зачекати, сподівалися, що їхнє поселення залишиться в безпеці.

У Бердичах залишилося усього кілька десятків людей, більшість виїхала. Село почали заселяти українські військові. Диверсійні угрупування дізналися про те і дали наводку на село, після чого почався вогонь. Вороги атакували з градів, безліч будинків були зруйновані. На подвір’ї подружжя розбомбили літню кухню, вуличний туалет, проте дім уцілів. Їхню квартиру в Авдіївці було зруйновано ще в перший день війни.

Наталя з Василем на деякий час втрачали контакт із дітьми та родичами. Коли рідні по декілька днів не могли до них додзвонитися, було зрозуміло, що там гатять і перебивають усі вишки. Ще й не було електроенергії, тепла. Трохи полегшував життя генератор. За допомогою сонячних батарей слухали радіо, аби дізнаватися новини, іноді вдавалося упіймати мобільний зв’язок, подзвонити дітям. Ці люди прилаштувалися до життя в таких умовах. Раз на півтора місяці їздили до Покровська по продукти. То було як гра у «російську рулетку», бо дорога пролягала крізь зону, яка цілодобово обстрілювалася.

До села іноді приїздили волонтери, вони евакуювали тих, хто залишився. Проте подружжя відмовлялося до останнього.

Десь наприкінці листопада діти таки вирішили придбати для батьків будинок у передмісті Павлограда. Але після прийняття такого рішення родина розділилася — один із синів висловив бажання жити у так званій ДНР.

11 січня поряд із будинком впав снаряд. Він здетонував і більша частина дому перетворилась на руїни. Наталя і Василь дивом лишились неушкодженими. Вже наступного ранку діти примчали по батьків. Забрали і їх, і двох котів з кошенятами. А син так і лишився, чекати «ДНР»…

Зараз Наталя із Василем звикають до нового дому та нового життя в селі Олефірівка, поблизу Павлограда. А діти підтримують їх і допомагають пережити черговий непростий період у їхньому житті.

Так і проявляється турбота. Невидимий контакт, відчуття, яке робить нас живими та дозволяє проявляти любов до оточуючих.

Дар’я Погудо, студентка 4 курсу спеціальності «Журналістика» Університету митної справи та фінансів.