Щоб пам’ятали…

Невиліковна хвороба, ускладнена незборимою інерцією ув”ядання , наполегливо знищує найвідповідальніші вузли мого організму, наближаючи неминуче прощання з життям. Уявляю собі всі залежні від цієї невеселої ситуації специфічні клопоти рідних, близьких та й багатьох колег по роботі. То ж хоча б бодай трішки зменшити невідворотне емоційне і фізичне перевантаження безпосередніх учасників печального дійства, вирішив наперед підготувати до друку традиційний, але ж, розумію, досить незвичний,  автонекролог.

…Жив і працював, як веліла совість, генетично визначена батьками. Вдалось одержати дві вищі освіти: педагогічну мовно-літературну Кіровоградського інституту ім.. О.С.Пушкіна і суспільно-політичну ─  в Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві, що ґрунтовно не могло не збагатити професійні підвалини виплеканої ще змалку схильності до газетярської роботи.

Попрацювавши у місцевій пресі Кривого Рога, там же власним кореспондентом Радіотелеграфного агентства України і ТАРС, був призначений редактором «ЗОРІ».

З першого ж дня прагнув колективними зусиллями поліпшувати її традиційні якості оперативного інформатора, порадника та щирого співрозмовника з читачами.

Одночасно очолював майже тринадцять років обласну організацію Спілки журналістів України.

Отак у буденних, зігріваючих душу досягненнях, а, бувало, й прикрих невдачах, пощастило тримати кермо видання двадцять чотири роки. Стільки, до речі, не вдавалось встояти на доволі гарячому і часом дуже хиткому редакторсько-капітанському містку жодному з моїх попередників.

Спасибі громадськості і державі, яка несподівано високо оцінила мій особистий внесок в роботу, нагородивши званням заслуженого журналіста України, орденами «Знак пошани» та «За заслуги» 111 ст., багатьма медалями, пам’ятними іменними подарунками.  І ще – зустрічами з цікавими людьми, від  відомих державотворців і політиків до Папи Римського Павла 11- у Ватикані.

Опинившись на пенсійному узбіччі, продовжував, як моглося, посилати до світла «ЗОРІ», що стала навіки рідною, власні творчі іскорки. За порівняно короткий строк після мене тричі змінювались її головні редактори. І  кожного з них сердечно вітав з почесною посадою, кожному без найменших у подібних випадках ревнощів чи й заздрощів щиро зичив належної відповідальності перед передплатниками, а значить, і подальшого підвищення популярності газети.

Ті ж самі заповітні побажання адресую новій молодій команді керівників і впевнений: все те, чого не вдалось здійснити нам вагомого, доброго, зумієте досягти ви, наші наступники й спадкоємці!

Залишаючи цей подеколи нелегкий, та все ж прекрасний світ, гадаю, не відмовите і в останньому зверненні до всіх, хто мене ще не встиг забути. Ми з вами йшли разом чверть майже віку. І радість, і горе ділили на всіх. Ніхто не міг збити  нас з пантелику, хоч мали на серці і совість, і гріх…Спасибі вам, друзі, за довготерпіння, за ваш щиросердий останній уклін. Хай вічними будуть всі цінності спільні – зорянські традиції  всіх поколінь. Я жив серед тих, хто на щедрість багаті, та випало й недругів часом тримать. До них вже не маю ні зла, ні симпатій. І знаю: таких поміж вас не було і нема…

Старався, як міг. Та чимало накоїв: крутився безтямно, палав. І згорів. Ось чому, – найперше! – міцного здоров’я бажаю всім вам. Лишаю у спадщину (в цім теж є потреба) любов, поцілунки, обійми палкі. Хай сяє над кожним з вас чистеє небо! Прощайте назавжди! На віки віків!!!

Г.С. Бурейко