Талант бути справжньою людиною

Це було наче вчора. Тоді, 1 вересня 1965 року, на нашому першому зібранні студентів-першокурсників українського відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету, що розташовувався в будівлі на вулиці Шевченка, ми вперше зустрілися і познайомилися з Асею Боговик, тендітною дівчинкою із Сухачівки – передмістя обласного центру. Багатьох із нас вразили її врода, чарівні очі, довга чорна коса і щира посмішка, що запам’яталися на все життя. Але тоді ніхто із нас, зовсім юних і наївних, щасливих і радісних від вступу до університету, навіть і гадки не мав, що вже скоро нас вразить зовсім інше – її талант бути справжньою людиною.

Людиною щедрої душі, сильної волі і духу. Вразить її шляхетність, любов до рідної землі, жертовність, непримиренність до несправедливості, працелюбність, здатність переборювати труднощі і незгоди.

Життя – це справді дивовижна мить, як яскравий сонячний спалах на світанні, як сполох блискавиці й відлуння грому, як сяйво барвистої веселки, але це ще й найдовший політ у невідомість. Бо ж недарма кажуть у народі, що життя прожити – не поле перейти. Але Асі замість рівнинного поля довелося долати високі гори, ті божевільні бескиди з бурхливими ріками сліз та страждань, пустелі під палючим сонцем пекельного болю втрат найрідніших людей, туги і пекельних мук.

На її нелегку жіночу долю випало стільки трагічного і драматичного, світлого, і радісного, що вистачило б не на одне життя.

Із усього пережитого нею і нами, її друзями-однокурсниками, мабуть, найщасливішим, радісним, світлим і романтичним, було студентське життя. У вирі пізнання всього нового, в бажанні найкраще оволодіти знаннями, як в калейдоскопі, пролітали роки. Ми не раз бували в гостинному домі Боговиків, відзначаючи різні свята і дні народження, приїжджаючи відпочивати на дніпровські острови. Добре знали її батька Миколу Семеновича, електрослюсаря заводу металоконструкцій, Меланію Миколаївну, вчительку молодших класів Сухачівської середньої школи №103, молодшого брата Віктора. Ці прості і щирі, добрі і працьовиті люди залишилися в моїй пам’яті на все життя.

Ще на першому курсі, всього після кількох днів навчань, нас відразу направили збирати овочі на Криворіжжя, яке сьогодні вороги так нещадно знищують своїми ракетами, бомбами і снарядами. Наш однокурсник Семен Ковальчук, який був найстаршим із нас, і вже відслужив в армії та встиг попрацювати в Магдалинівській районній газеті, став для нас, вчорашніх школярів, другом, порадником і наставником. А для Асі він згодом, вже після закінчення університету, стане ще й коханим чоловіком. Тоді тут, на Криворіжжі, зародилося їх світле, чисте і ніжне почуття.
Навчаючись на другому курсі, Семен Ковальчук очолив літературну студію «Гарт», яка працювала в університеті. В ній брали участь в основному студенти нашого факультету, що писали вірші і прозу, критичні статті, захоплювалися літературою, поезією, мистецтвом. Тоді Ася разом із нами організовувала вечори творчості, дискусії на літературно-мистецькі теми, долучалася до випуску рукописної газети «Гарт». Студії «Гарт» судилося стати справжнім калиновим островом українськості в тодішньому русифікованому Дніпропетровську. Безперечно, що участь в роботі студії значною мірою вплинула на вибір багатьма студійцями, в тому числі й Асею, подальшої професійної діяльності. Багато із них згодом дійсно стали відомими поетами і письменниками, журналістами, вченими, керівниками видавництв і телерадіоорганізацій.

Після закінчення університету Ася Боговик вийшла заміж за Семена Ковальчука, якого ще на четвертому курсі голова обласного комітету телерадіомовлення Петро Зіновійович Шаповал особисто запросив на посаду редактора сільськогосподарської редакції.
Свою трудову діяльність Ася розпочала в Діївській дитячій бібліотеці, а через два роки перейшла працювати на обласне радіо молодшим редактором редакції новин.

Тут, на обласному радіо, по-справжньому розкрився і розквітнув її непересічний журналістський талант та організаторські здібності. Таїсія Миколаївна Ковальчук багато зробила для становлення і розвитку обласного радіомовлення в роки нашої незалежності. Очолюючи творче об’єднання художніх програм, свої головні зусилля вона та її колеги спрямували на глибинне осмислення культурного надбання нашого народу, формування шанобливого ставлення до його історії, мови, звичаїв, традицій.

В 90-ті роки минулого століття, на зорі нашої незалежності, обласне радіо дістало нове дихання. Радіожурналістика поринула у вир бурхливого життя, сміливо підіймала і висвітлювала нагальні та найболючіші політичні, соціально-культурні і мистецькі проблеми. Прямий зв’язок із слухачами, відверті і гострі дискусії в студії стали повсякденною та усталеною нормою діяльності творчого об’єднання художніх програм.

Тут працювали однокурсниця Таїсії Миколаївни поетеса Наталка Нікуліна та радіожурналістка Наталія Старюк. Їх трьох, таких різних за характером, але глибоко обдарованих жінок, об’єднував палкий патріотизм, щира любов до України, тремтливе ставлення до надбань народної творчості. Коли говорять про людей, які ладні перевернути гори, то це саме про них. Бо вони справді перевертали їх разом – ті гори забуття, зневаги, байдужості і почасти ворожого ставлення до української мови і культури. Ці жінки навіть створили одну спільну програму «Три поради», яку вели щоразу втрьох, і завжди намагалися порадити своїм радіослухачам – дописувачам обов’язково щось корисне і конче необхідне у складних життєвих ситуаціях, знайти їм друзів-однодумців, розрадити у скруті.

Таїсія Ковальчук однією із перших в Україні започаткувала програму «З далекого краю», в якій розповідала про українську діаспору на теренах колишнього Радянського Союзу, в США, Канаді, Аргентині та в багатьох європейських і азіатських країнах. Вона створила і вела народознавчу програму «Джерела», авторські літературно-мистецьку програму «Береги» та пізнавальну програму «Стежки–мережки», які були вельми популярними серед радіослухачів. Як і їх спільна з Наталією Старюк програма «Зерня слова», сповнена любові, поваги та шанобливого ставлення до рідного слова.

Робота на обласному радіо була справді зоряним часом Таїсії Миколаївни Ковальчук. І все це при тому, що доля була немилосердною до неї. Першим тяжким ударом була втрата молодшого брата Віктора, який помер від серцевого нападу у свої юні 19 років. А вже через одинадцять років спільного щасливого сімейного життя, як грім серед ясного неба, пролунала звістка про трагічну смерть її чоловіка Семена Ковальчука. Це був дійсно страшний, несподіваний, і, здавалося, непоправний і незборимий удар.

Та залишившись із двома малими дітьми Лесею і Олексієм на руках, вона не зламалася, не впала у відчай, а знайшла в собі сили витримати цей виклик жорстокої долі. Як не було важко, вона виховала і поставила на ноги своїх дітей. Вісімнадцятилітнім юнаком прийшов на обласне радіо її син Олексій. Він невипадково називає себе «дитям обласного радіо, бо воно йому, як і його батькам, дало путівку в життя. Тут він працював відповідальним секретарем, а згодом став одним із засновників газети «Вісті Придніпров’я». Сьогодні Олексій Ковальчук очолює обласну організацію Національної спілки журналістів України. Донька Леся живе і працює в США.

Вийшовши на пенсію, Таїсія Миколаївна багато років працювала над підготовкою до друку творчого доробку, а також щоденників та листів Семена Ковальчука. Завдячуючи їй, а також сину Олексію та доньці Олесі, вийшла книга під назвою «Поверніть мені мене». Це насправді унікальне видання – сповідь-одкровення, спогади і часопис бентежної доби більш як піввікової давнини. Сьогодні з висоти прожитих літ, все більше розумієш, скільки доброго і корисного зміг би зробити на рідній землі наш незабутній Семен Ковальчук.

А скільки сил та енергії Таїсія Ковальчук доклала до видання книжки «Знамення калини» своєї подруги-однокурсниці і колеги поетеси Наталки Нікуліної, яка трагічно пішла із життя в 1997 році, напередодні свого 50-річчя від дня народження. Поет Абрам Кацнельсон назвав її однією «із найталановитіших українських поетес», яка «своїм інтелектом і чистотою моральних принципів була гідною спадкоємницею Великої Лесі».

Нестримні роки добром, вдячністю, радісними спогадами оживають в нашій пам’яті. Нині ми відзначаємо ювілей Таїсії Миколаївни Ковальчук. Відзначаємо у важкий і драматичний час. Знову імперська російська кровожерна і хижа орда суне на наші тихі води і ясні зорі. Щоб знищити нашу волю, нашу державність, нашу мову і культуру. Знищити нас самих. Знищити як націю, як народ.

Колись наш товариш, тоді ще зовсім молодий поет Михайло Романушко написав: «Рожевим чоботом світання ступлю на чорне горло ночі». Кажуть, що найтемніша ніч завжди буває перед світанням. Скільки таких ночей було в нашій трагічній і звитяжній українській історії. Тепер вона випала і на нашу долю. Але ми вистоїмо і переможемо. Бо це наша земля. Іншої у нас не має. Бо весь вільний світ і Бог, і правда з нами.

Дорога наша Таїсіє Миколаївно, нехай яскраве сонце людської доброти, щирості і щедрості, відданості і любові ваших рідних і близьких, друзів і колег, ще багато років зігріває своїм теплом ваше серце, а сині зорі мудрості, гармонії і творчого натхнення світять вам ясно і вказують шлях. Щастям, здоров’ям і радістю хай квітує ваше життя, а любов, злагода і добробут оберігають вашу родину.

З роси і води, з калини і барвінку.

Станіслав Повод,
заслужений журналіст України,
генеральний директор Дніпропетровської
державної телерадіокомпанії 1995-2004 рр

Таїсії Ковальчук, всім моїм
друзям-однокурсникам і нашим
мудрим педагогам і викладачам.

Гнітило страхом почорніле сонце
Посеред лютої й безжальної зими,
Де ми в пустелі скрижаніло-сонній
Брели у безгоміння вічної пітьми.

Був рятівним для нас від зледеніння
Крик білих сов в безмежжі крижанім.
Там сніг, як квіт із ніжного пагіння,
Жбурляли віхоли в шаленстві неземнім.

Скажений вітрюган, пронизуючи наскрізь,
Збивав із ніг і замітав сліди.
Він гнав, немов ясир, нещадно нас крізь
Жахіття і тортури зимної орди.

А угорі крізь дрантя хуртовини,
Яка мела, гасала й вила без кінця,
Далекі зорі, наче кетяги калини,
Нам зігрівали замерзаючі серця.

І в наших жилах закипала сила,
І воскресали стихлі голоси,
І за плечима виростали крила,
Щоб ми тримались й за межею сил.

Та десь в безодні льодової холоднечі,
Уже насправді, а не в наших снах,
Трощились русла зледенілих течій,
Скресала й дихала омріяна весна.

Станіслав Повод.