Черговий онлайн-воркшоп на тему «Стійкість. Як впоратися з почуттям провини?» від міжнародної експертки Ханни Сторм, присвячений психологічній стійкості та психічному здоров’ю під час війни, організувала Національна спілка журналістів України спільно з Комітетом захисту журналістів (Нью-Йорк). Цього разу говорили про те, як працювати з травматичними наслідками журналістської діяльності, про методи протидії онлайн-цькуванням та атакам, а також як управляти почуттям провини.
В умовах війни журналісти доволі часто стикаються з психологічними наслідками професійної діяльності. Вигорання, гіперпильність, нав’язливі спогади, тривожність, почуття провини – ці та інші симптоми, що виникають внаслідок травматичного досвіду, значно ускладнюють виконання журналістської роботи.
Такий вплив є не просто частиною професії, до якої можна адаптуватися чи ігнорувати заради ефективної праці, а серйозною загрозою для психічного здоров’я. Ми говоримо про те, як писати та говорити на чутливі теми, яку лексику коректно використовувати, як поводитися з героями історій, які ми, журналісти, розповідаємо. Проте, варто розуміти, що за кожним текстом є доповідач. Не робот, що генерує матеріали на будь-який запит, а звичайна людина, яка безпосередньо відчуває на собі вплив подій сьогодення. Людина, яка, пропри особистий біль, продовжує стійко виконувати професійні обов’язки. Та чи варто говорити про це, якщо людина свідомо обрала такий шлях? Так, завжди.
На жаль, у суспільстві побутує думка, що медійники, як носії важливої місії, мають бути «загартованими» й спроможними нести слово й думку в народ за будь-яких обставин. Щобільше, питання ментального здоров’я все ще стикається зі стигмою, незважаючи на зусилля, спрямовані на його нормалізацію. Однак, саме такий підхід є шкідливим як в загальному розумінні, так і в контексті журналістської діяльності. Ігнорування симптомів, їх приховування та накопичення може спричинити серйозні негативні наслідки, наприклад, розвиток посттравматичного стресового розладу (ПТСР) або хронічного вигорання.
Травматизація і стрес, з якими стикаються журналісти, не повинні замовчуватись. Тож з огляду на проблему, сьогодні все більше медіа й організацій впроваджують програми психологічної підтримки, проводять вебінари та тренінги з емоційної саморегуляції тощо.
— Часом розмова про психічне здоров’я вважається табуйованою. Але говорити про свій травматичний досвід – нормально. Це не прояв слабкості. Адже лише коли ми приймаємо факт існування травми та говоримо про неї, ми можемо зрозуміти, що з цим робити, – наголосила міжнародна експертка Ханна Сторм.
Варто зазначити, що навіть якщо журналіст не отримує травматичний досвід безпосередньо, контакт з інформацією про людський біль та страждання зумовлюють вікарну травму (або травму свідка, вторинну травматизацію), інтенсивність стресових реакцій якої може бути не меншою за ті, що спричинені наслідками прямої травматизації.
Аби зменшити ризик вторинної травматизації, експертка радить правильно організовувати процес роботи з чутливим контентом: обмежувати спостереження (за часом, розміром чи звуком), робити паузи й давати собі час на відпочинок, нагадувати собі про ціль роботи, враховувати формат та обставини, можливість делегувати тощо.
Часто журналісти також стають жертвами онлайн-переслідувань та атак. На відміну від кібербулінгу з боку індивіда та/або групи індивідів, які мають певні фізичні, психологічні, адміністративні та інші переваги над жертвою, які покладаються у мотиви цькувань, журналісти стикаються з агресією в інтернеті, пов’язаною з темами, які вони викривають. Так злочинці намагаються змусити журналістів мовчати, спотворити репутацію, нав’язати власні наративи, зменшити кількість думок та поглядів тощо.
— Треба розуміти, що подібні атаки не спрямовані на журналіста через те, що він поганий. Навпаки, важливість журналістської роботи, яка набула більших масштабів з моменту повномасштабного вторгнення, є проблемою для людей, які хочуть зупинити українські наративи. Саме вона й обумовлює мотиви скоєних злочинів, – зауважила Ханна Сторм.
Воркшоп став для учасників не лише джерелом важливої інформації, але й нагадуванням, що вони не одні у своїх переживаннях і завжди можуть отримати підтримку. Адже журналісти, які ризикують своїм ментальним здоров’ям, висвітлюючи правду, потребують розуміння та підтримки не менше, ніж герої, історії яких вони розповідають. Головне –пам’ятати, що визнання своїх травм і готовність шукати допомогу є важливим кроком на шляху до зцілення, якого не варто цуратись. Бо це аж ніяк не прояв слабкості.
Ліана ОХРИМЕНКО