Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
До Дня ветерана журналістики Дніпропетровської області журналісти підготували матеріали про наших шанованих колег. Пропонуємо їх до вашої уваги.
* * *
Журналістика з людським обличчям, яку ми втрачаємо
Не кожне друковане видання доживає до такого віку, як ця рубрика в дніпровській «Зорі». Самій «Зорі» навесні 2024-го виповнилося 107, а рубриці «Де ти, моя доле?» — сорок! «Експеримент», який міг закінчитися вже на першій публікації, відновився і набрав сили завдяки читачам. Причому, народившись в епоху стаціонарних телефонів і лінотипного набору, рубрика залишається популярною і з настанням комп’ютерних часів – в добу Інтернету і сучасних гаджетів. І не лише серед людей старшого віку, а й серед молодих і високоосвічених. Вона виявилася не тільки цікавою, а й необхідною.
Із Оленою Дмитрівною Десятерик, колишньою завідувачкою відділу листів, незмінною ведучою цієї рубрики-довгожительки веде розмову відома журналістка з Дніпра Тетяна Колядинська.
Матеріал був опублікований у часописі «Український інформаційний простір».
ЕКСПЕРИМЕНТ ВИЯВИВСЯ ДОВГОВІЧНИМ
В останньому грудневому номері за 1983 рік у жіночій сторінці «Зорянка» під рубрикою «Особисте» вона опублікувала листа від такого собі Миколи з Межівського району під заголовком «Є у мене друг…». Чоловік просив газету знайти подругу – «тільки не дуже сердиту» – для свого друга, який після смерті матері зостався геть самотнім. Листа опублікувала, а сама поїхала на три тижні до Києва на якісь курси. Повернувшись, побачила на столі гору листів, порахувала – їх було 122 і всі для Миколи. Георгій Семенович Бурейко, головний редактор (світла йому пам’ять!), викликав її у кабінет і стурбовано запитав: «Ви бачили, що у вас на столі? А що, як усі ті жінки приїдуть до редакції?.. Зробимо так. Внизу стоїть «Волга», відвезіть усе тому чоловікові. І більше таких експериментів повторювати не слід!»
Ступивши у Миколин двір, Олена Дмитрівна одразу зрозуміла, що мова не про друга, а про самого Миколу. Після тих відвідин час від часу він давав про себе знати. Зустрічей з авторками листів у нього було не так уже й багато, але пари йому не знайшлося. Пізніше звертався в редакцію по допомогу у якихось скрутних ситуаціях – допомагали.
А тим часом читачі не давали спокою, питали про Миколу і просили надрукувати й їхні історії. Так тривало до літа, коли у двері відділу листів постукав стрункий чоловік в елегантному костюмі. Це був Іван Карпенко із села Хороше Петропавлівського району. «Справа, – сказав він, – делікатна, але мені нічого приховувати – дуже хочу знайти дружину». Цього разу редактора не треба було довго вмовляти. Чи то зорянська пошта навернула його до цього рішення, чи, можливо, вплинуло ще й те, що прохач був сином відомої на Дніпропетровщині народної поетеси Фросини Андріївни Карпенко. Та й самому йому було чим похвалитися: учасник бойових дій – у 14 років став зв’язковим партизанського загону, працював художнім керівником і кіномеханіком у місцевому Будинку культури і, забігаючи наперед, скажу, що віддав культурі села 56 років. Після його публікації знову злива листів, і в тому потоці Іван, сам удівець, знайшов Тетяну Точиліну з Комісарівки П’ятихатського району – на двадцять років молодшу вдову з чотирма дітьми. Старші Тетянині дочки вже вчилися у Дніпрі, а молодші син і доня пішли до школи в Хорошому. «Зоря» ще не раз писала про цю родину. Коли у липні 2022-го Олена Дмитрівна зідзвонювалася з Карпенками, Іван Федорович об’їжджав на своєму «жужику» милі серцю місця, мав уже не тільки внуків, а й правнуків і в листопаді готувався святкувати своє 95-ліття.
Отак, з легкої його руки, від липня 1984-го почався регулярний випуск «Особистого». На той час газета була органом обкому партії, і подібна тема не віталася. Навіть не всі колеги розуміли, для чого «Зорі» такі публікації: «Газета – не сваха!» Але тепер уже за рубрику заступався головний редактор – і на критику згори не зважав, й іронічні випади колег не підтримував. Активно за неї голосували й читачі: і листами, і відгуками. Під час «Днів «Зорі» у колгоспах на запитання «Що найбільше подобається в газеті?», як правило, відповідали: «Особисте». Згодом рубрика вийшла межі «Зорянки» і зайняла чималеньку площу – сторінку А-3 і не раз за ці роки поміняла назву: «Шукаю пару», «Шукаю долю», «Де ти бродиш, моя доле?» і нарешті – «Де ти, моя доле?».
СТО ТИСЯЧ ЗА ЗНАЙОМСТВО
У буремні дев’яності над рубрикою нависла економічна загроза, – галопуюча інфляція змушувала шукати найменшу можливість заробітку, щоб вижити. Публікації вирішили зробити платними. Олена Дмитрівна показує мені повідомлення від 17 лютого 1996 року: щоб надрукувати свого листа під рубрикою «Шукаю пару», треба було переказати на рахунок редакції (або заплатити готівкою) чотири тисячі карбованців, а за відгук на чиюсь публікацію, який редакція зобов’язувалася переслати адресату, – сто тисяч!
– Читаю зараз і очам не вірю! – каже Олена Дмитрівна. – Правда, у вересні того ж року, коли ввели в обіг національну валюту, ми просили вже три гривні.
А в 2011-му рубрика ненадовго зникла з газетних шпальт.
– Я, звичайно, це помітила, – каже Олена Дмитрівна, – але подумала, що то через брак місця. Як з’ясувалося, її хотіли зняти назовсім. «Зоря» тоді вже була газетою облради, і, в надії збільшити тираж і передплату, взялися, так би мовити, міняти формат. Керував цим процесом новопризначений голова наглядової ради газети Сергій Чернявський, який вирішив, що у переформатоване видання ця рубрика не «вписується», оскільки «тема інтиму і сексу», згідно з дослідженнями читацьких уподобань, на останньому місці. Читачі не погодилися з таким рішенням: писали, дзвонили, а хтось і гроші за передплату вимагав повернути, бо, мовляв, спеціально передплатив суботній номер, щоб читати цю сторінку. Через два тижні рубрику вернули на місце.
Було, що дописувачі не тільки пару шукали. Багато сімейних людей написали самотній жінці, яка просила газету знайти когось, до кого вона прихилилася б на старості. Молоді подружжя не приховували: свого житла чекати довго, охоче переїхали б і доглядали. Інші пропонували забрати до себе: «Якщо не зможете приїхати автобусом чи поїздом, то я приїду й заберу. Як не сподобається в мене, то відвезу додому. Від Вас нічого не потрібно, в мене все є, і з Вами можу поділитися. М. Шацька, Нікопольський район». І читачі це оцінили: «Чую, у нашому селі схвально говорять, що, мовляв, і стареньким, недужим помагають, щоб і такі не лишалися без підтримки» (26.10.86)
ХУСТИНА ЧИ КОРОНА?
У читацьких сповідях нерідко йдеться про буденні клопоти: про земельні паї, пенсії, а також про стосунки батьків, дітей, онуків. Про вчинки добрі й недобрі, на яких можна повчитися. «Поважаю тих, написала вчителька М. Романюха з Криничанського району, хто без опитування сторонніх мас рішає свою долю при вашій, Зорянко, допомозі. І розповіла таку історію: «Недавно мене запитали: «Чом не випишете собі чоловіка?» – «Звідки?» – з гумором поцікавилася я. – «З газети. Он Оксана виписала, – відповідають. – Він приїде до неї». Справді, він їхав. Їхав з добрим наміром. Та на вокзалі, питаючи дорогу, зустрівся з Оксаниними односельцями, які нараяли йому… І він поїхав назад. А Оксана? Ходить у передовиках, і здоров’ю її можна позаздрити». (26.10.86)
Буває, що й перепалки між сторонами спалахують на сторінках. Віктор М., 59 років, із Дніпровського району поскаржився, що майже всі жінки, які пишуть і друкуються в рубриці і з якими він спілкувався, сім’ю створювати не готові. Бо для цього одного бажання мало – треба ще й потрудитися: від чогось відмовитися, чимось пожертвувати, а щось і прийняти. А вони, мовляв, нічого міняти не збираються ні у звичках, ні у характері, натомість від чоловіка вимагають: міняйся, пристосовуйся до мене, королеви! Усіх жінок, які йому написали і з якими уже мав першу зустріч, на другу просив прийти без косметики і в хустині. Якщо хустки нема, готовий купити і подарувати. «І що? Жодна на другу зустріч не прийшла! Я гадаю, що «корона» заважає пов’язати хустину, – пише чоловік. – А мені королева-самозванка не потрібна. Як я її покохаю і все у нас буде добре, то я сам зроблю з неї королеву». І аргументує свою позицію так: «В усіх народів світу, в усіх релігіях жінка – це жертовність, покірність, смирення, бажання віддавати, а не брати. Чоловік хоче бачити біля себе жінку, а не такого ж чоловіка. Жіночки, благаю вас: будьте жінками, дружинами, а не партнерками своєму чоловікові!» (27.12.23)
Валентина М., 59 років, із Дніпра погодилася прийти на побачення у хустині. А натомість, припустивши, що автор допису – чоловік інтелігентний, шляхетний, не має обвислого животика, із чудовою спортивною статурою, прекрасний співрозмовник, інтелектуал, має власний бізнес, зажадала побачити його на зустрічі в костюмі від котрогось із відомих дизайнерів… (24.01.24)
«Я РІДКО КОЛИ БАЧУ ТАКІ ЩАСЛИВІ ПАРИ!»
«Це просто диво!» – услід за своїми дописувачами, яким вона допомогла зустрітися, – каже Олена Десятерик. Анатолій і Валентина Святенки обоє писали в «Зорю»: він – жінкам, вона – чоловікам, але марно. Аж поки її публікація не потрапила на очі Анатолієві. Надіслав відгук, а невдовзі запросив до себе, у село Вільне Криничанського району, на своє 66-річчя. Вона приїхала і додому вже не вернулася. Свій дім у Софіївському районі лишила дочці і трьом внукам. У Анатолія також донька, двоє внуків, згодом і правнучка з’явилася. Валентина, відпрацювавши 20 років провідницею на залізниці, стала господарювати на землі. «Як устигаємо? А в нас є трактор, косарка, культиватор – усе, що треба! Я дуже щаслива зі своїм чоловіком. Знаєте, навіть написала десять пісень. І ще писатиму…» (15.05.19)
«Я рідко коли бачу такі щасливі пари!» – призналася секретар Чернеччинської сільради з Магдалинівського району, яка реєструвала шлюб Тетяни і Павла Прилипків. – На шлюбній церемонії наречені здебільшого сковані, а ці просто сяяли». Коли Тетяна чекала відгуків на свою публікацію, їй наснилося, що чорнявий парубок переводить її через річку. А вдень надійшов лист від Павла. Невдовзі вона вже їхала з Дніпра у Чернеччину, він упізнав її ще в автобусі… (31.12.99)
Жодної статистики у Олени Дмитрівни немає. Багато років вела вона книги обліку листів, але вони загубилися під час переїздів редакції. Та й порахувати, скільки самотніх людей знайшли одне одного, неможливо, бо далеко не всі дають про це знати.
– Спочатку ображалася, що не повідомляють, – зізнається Олена Дмитрівна, – а тепер не ображаюся, бо поважаю приватність.
Тому кожна вісточка про створену сім’ю – це «душевний щедрий дарунок».
«…Захотілось мені нагадати Вам, Оленко, про часи, як ми хвилювалися за долю найменшого сина, надто він був сором’язливий з дівчатами. Ми зі старшою дочкою звернули тоді синову увагу на лист однієї дівчини. Дівчина відізвалась. Недовго й переписувались.
І ось уже їхньому старшому синові 12 років… Мій син і невістка виявилися люблячими, дбайливими батьками величенької сімейки: всього у них шестеро діток. Допомагає їм невістчина мама, моя сваха, яку вони привезли з Васильківського району. В сім’ї злагода. Вважаю, що в наш нелегкий час це немало. Любов Шаламай. Вербки, Павлоградський район».
Олена Дмитрівна одразу знайшла в архіві ту публікацію 20-річної Ольги Н. і поїхала у Вербки. Подружжя Шаламаїв згадувало, що осінь і зиму переписувалися, навесні 22-річний Іван приїхав у Павлівку до Ольги, а вже наступного дня повіз знайомити її зі своїми батьками. Іван багато якої роботи знає, у селі він – скора технічна допомога. І слюсар, і будівельник, і груби кладе, і від діда ковальське ремесло перейняв. Тільки двом дітям, Арсенієві та Дмитрові, імена зі словника вибрали, Валерій, Тимофій та Ірина названі на честь діда, прадіда й прабабці. Найменшому дісталося татове ім’я. В очікуванні малого Іванка чоловік зарані відвіз дружину в лікарню, бо п’яту дитину довелося вдома самому приймати… (1.07.15)
ЗАВЖДИ РАЗОМ – ЧИ ЦВЯХИ ЗАБИВАЛИ, ЧИ ВАРЕНИКИ ВАРИЛИ…
Не варто сподіватися, що всі пари щасливі. І не дивина, якщо не вжилися й розлучилися. Але буває, що запитання «чому не розлучилися?» висить у повітрі і однозначної відповіді на нього немає.
«Мене називають матір’ю Терезою» – так Валентина написала про себе у листі до газети з проханням знайти їй пару. Власне, це і є її відповіддю на те запитання.
Коли переїжджала до чоловіка, не знала, що він занадто любить горілку. Але не злякалася, вірила, що допоможе побороти цю згубну пристрасть. Жили на дві пенсії – її та його матері. Потім сталася пожежа: свекруха загинула, а чоловік потрапив у лікарню. Розгрібала згарище, порала город, їздила до лікарні. Та виживати на одну пенсію було нереально. Запропонувала йому переїхати до себе в район. Обоє влаштувалися на роботу. Однак він там не затримався. Але вона була рада, що чоловік господарює вдома. «Вертаюся з роботи – в хаті тепло, все пороблено. Надіялась: він зрозуміє, що можна жити без горілки». Прожили разом вісім років. Двічі рятували його в лікарні. 28 листопада 2019-го йому виповнилося 62, а 30-го він помер.
«Хочеться на цілий світ кричати до тих, хто дружить з горілкою: «Усю не переп’єте, не занапащайте своє життя! Воно прекрасне!»
«Оленко, що вибрала була собі такого чоловіка – на те воля Божа. Я з батьком моїх дітей 30 літ прожила, як у Бога за пазухою. Діти мене не покидають. Є четверо внучат і правнучка». (26.02.20)
Чимало Оленчиних дописувачів (зазвичай вони називають її Оленкою) залишаються в її орбіті на довгі роки. І про родину Біликів із Новомосковська вона не раз писала. А три роки тому прилетіла печальна звістка:
«…Хочу по жіночому виплакатись і поскаржитися на Василя. Покинув мене. Покинув назавжди. Так тихенько, з усмішкою на обличчі.
Ніколи не лишав саму, ми завжди були поруч – що б не робили: чи цвяхи забивали, чи вареники варили… Помітив, що я шкарпетки натягаю догори п’ятами, тому що на п’яті була дірка, – поїхав купити мені шкарпетки. Ще й на піцу все купив, планували на суботу й неділю приготувати. Сів на ліжко. Попросив чаю, тихенько приліг. І тиша… Ці десять років пролетіли так миттєво, ми були щасливі… Василь завжди казав: «Коли ти біля мене, мені нічого не страшно». А я звикла жити під його опікою, він був мені, як мама, тато, друг і коханий чоловік». (29.12.20)
У КОНВЕРТІ – НАДІЙНІШЕ!
Олена Дмитрівна і досі просить надсилати листи у конвертах. Але це не означає, що пишуть їй в основному пенсіонери, для яких така комунікація звична й зручніша. Є серед авторів чимало і молодих людей, і високоосвічених.
«Євген Т. з Дніпра, 35 років, працюю у виші, вища економічна освіта, скінчив аспірантуру і докторантуру. Вчився у музичній школі по класу гітари.. Стрункий, русявий, люблю їздити на велосипеді, подорожувати».
«Сергій П. з Дніпра (про нього пише мама Зінаїда П.), 33 роки, жонатий не був, закінчив університет, має роботу, стабільний дохід. Не п’є, не курить. Ніби все є для життя, а з особистим не таланить. Здається, він на все це махнув рукою, змирився…»
А Олександр В. з Дніпровського району ось так пояснив своє рішення звернутися до газети: «Мені більше до вподоби такі прості способи знайомств, як оце в зорянській рубриці, або через приятелів і добрих людей. Бо в сучасному світі Інтернету забагато брехні». (Усі три публікації за 26.02.20)
33-річному Анатолію Ю. з Київської області Інтернет допоміг знайти «Зорю» з такою потрібною йому рубрикою. «Але не рідну людину, – пише він і сподівається, що газета допоможе в цьому. – Живу в Богуславі у приватному будинку. Готовий на переїзд».
«ПО ЖИТТЮ Я БОЄЦЬ!»
У публікаціях останніх двох років зазвучала нова нотка, написана війною.
Степан Т., 53 роки, на пенсії, має власний дім у великому селі, де є школа, лікарня, пошта, дитячий садок, крамниці, церква, тримає трьох дійних корів. Обіцяє прихистити жінку з дітьми, якій ніде жити, і усиновити її дітей.
Валентина А., 64 роки, втікачка з Донеччини, вдова без шкідливих звичок, має пай і авто. «Не шукаю багатства і вигоди, шукаю чоловіка для створення дружної сім’ї». (17.01.24)
Світлана Н., 72 роки: «Хотіла раніше послати цей лист, але не пощастило, – після обстрілу Кривого Рогу 22 вересня права рука була в гіпсі. Не могла нічого робити, навіть мусила обстригти волосся, бо не вдавалося розчесатися. Гіпс уже зняли, і ось аж тепер пишу. В нас сьогодні нема світла, то пішла до кав’ярні, зарядила телефон.
Проживаю у двокімнатній квартирі, маю вищу освіту, працювала в школі. Дочка й син далеко від мене, а я сама і сама. Всі три внучки тепер у Польщі. Найстарша має вищу освіту, працює. А ті вчаться. Дуже сподіваюся на відгук такого ж самотнього».
Тетяна С., 64 роки: «Власний дім у райцентрі, газ, вода, свердловина. Люблю варити, пекти, поратися на городі. Є сушарка для садовини. Ще потроху, в міру сил, волонтерю – надсилаю нашим захисникам городину, домашню випічку, зараз, правда, рідше, бо здорожчали тарифи на електрику. Маю електродуховку 3,2 кВт, то встаю рано, доки дешевий нічний тариф, навіть город улітку поливаю вранці, до сьомої години. Роздайбіда, всіх мені жаль. Тільки мене життя не жаліє. По життю я боєць, але ось, пишучи, чогось розчулилась…» (Усі чотири публікації за 24.01.24)
А ось несподівана вісточка з міста Вормс у Німеччині:
«Шановна пані Олено, шлю вітання вам з відстані 2,5 тисячі кілометрів. Саме такою відстанню вимірюється зараз наше кохання, що народилося сім з половиною років тому завдяки Вашій рубриці в газеті «Зоря». Саме тоді відгукнувся на мій лист Юрій, відтоді і аж до самого початку повномасштабного вторгнення ми, а згодом і наша донечка Улянка були завжди разом…»
Юрій друкувався не раз, а Лесю умовила звернутися до газети мама. Йому було 49, їй 37. На її публікацію у березні 2016-го (писала, що любить читати, обожнює театр) не міг не звернути увагу Юрій Дірявко, кандидат історичних наук, шанувальник театру, тренер із шахів. А у вересні вже й повінчалися. Леся Скорик викладала українську мову на безкоштовних курсах у міській бібліотеці, а також вчила мови волонтерів із організації «Допомога Дніпра», готувала до ЗНО дітей переселенців і воїнів АТО. Для обох цей шлюб – перший.
«…У Вормсі, де ми знайшли притулок, разом із нашими земляками організували український хор, активно волонтеримо, збираємо допомогу Україні, – пише Леся. – Ясна річ, дуже сумуємо за Батьківщиною, за татом Юрієм, за власною домівкою, за дідусем та обома бабусями. Мріємо про повернення».
Олена Десятерик упевнена: рубрика живе так довго, бо це те, що близьке людині, – ОСОБИСТЕ! А одна із її дописувачок так пояснила своє прагнення вже у літньому віці знайти свою долю: «Насамперед потрібне розуміння, іноді нас не розуміють навіть найближчі, рідні люди. На їхню думку, ми вже віджили своє. А ми ще живі, нам хочеться бути комусь потрібними!»
ДОВІДКОВО: Десятерик Олена Дмитрівна народилася 16 листопада 1935 року в селі Ляхівці (нині Підгір’я) на Івано-Франківщині. У 16 з половиною років пішла працювати, щоб мати за що поїхати в обласний центр на вступні іспити. Була коректором у богорадчанській районній газеті, потім у чернелицькій. У 1953-му вступила на російське відділення історико-філологічного факультету Станіславського педінституту (нині Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника). Після закінчення за направленням вчителювала у Кашкадар’їнській області Узбекистану. Повернувшись на Івано-Франківщину, працювала в рідному виші, в лабораторії мовознавства, згодом старшим коректором у «Прикарпатській правді».
У 1962 році переїхала у Дніпропетровськ (нині Дніпро) до чоловіка (Валентин Десятерик багато років працював режисером на обласному телебаченні, уже покійний). Із травня 1965-го й до сьогоднішнього дня – в обласній газеті «Зоря». Була літредакторкою, кореспонденткою, заввідділом, досі веде започатковану сорок років тому рубрику «Особисте», що тепер називається «Де ти, моя доле?» Має двох синів, які пішли по стопах батьків: Дмитро – журналіст, кінокритик, Максим працює в сфері кіновиробництва.
Тетяна КОЛЯДИНСЬКА.
