Ми з тобою, Саша! Були й залишаємося

Як боляче! Як тільки боляче! Аж сльоза біжить…

Ще декілька днів тому, передзвонюючи один одному по телефону, ми привітно здоровкалися, щиросердно бажали один одному виключно хороших новин і подій. І ось гірка-гірка новина: Олександра Дем’яновича Давидова поруч уже немає, він уже на небесах.

Як тяжко говорити: він був! Але він не тільки був. Він же й залишається. В нашій пам’яті. В наших спогадах. В нашому доброму слові про нього.

Як тільки прекрасно сказав про нього наш колега Станіслав Іванович Шведун. Вслухайтеся у ці слова:

Ярчайшая звезда скатилась с небосклона –
От Бога журналист, светлейший человек:
Учитель, брат и друг, для молодых – икона,
Прописан он теперь в сердцах друзей навек!

Все правильно, Слава: прописаний. Прописаний у наших серцях. І вже назавжди.

…Олександр Давидов.

Просто – Саша. Так спілкувалися.

Мені пощастило писати про нього у ряді видань. Згадаю ось цей короткий уривок з нарису «Человек, не знающий возраста», який друкувався у моїй книзі «Жить и помнить…». (Ці «Юбилейные заметки: с улыбкой и всерьёз» було написано після того, як ми досить урочисто відзначали його 75-річчя).

«Давыдов – это же ведь Давыдов! Это человек, не знающий возраста! Не позови на юбилей – вряд ли бы и догадался кто, что именно столько уже нацокали ему календарные часики!..»

А так справді й було: вигляд у нього був тоді ого-го ще який молодецький!

А щодо особистої творчості? Зачерпну ще одну пригорщу все з отого ж нарисового колодязя: «Один лишь факт: почти два десятка книг, изданных юбиляром за многие и многие годы журналистской деятельности, самое яркое тому подтверждение. В общем, не иссякает копилка творчества, а, как и положено ей, пополняется».

І це також правда. Як і інші факти. «Кто, к примеру, все эти годы возглавляет областной «Журфонд»? Кто-кто?.. Тоже мне вопросик, понимаешь… Давыдов! Кто же ещё? Притом, с самого первого дня его создания. И нормально возглавляет, поделом, без особых спотыканий!»

І як підсумок: «В общем, все эти и усилия, и творческие высоты, и повседневное служение Королеве Журналистике – очень серьёзные его персональные жизненные вехи».

Знову все це суща правда. Висоти! Віхи! Це те, чого, без усякого перебільшення, завжди досягав Олександр Дем’янович.

…Позаторік, у вересні 2022 року, ми смикали його за вуха вже 85 разів. Солідна дата! І як такій не поклонитися? Тоді, на цьому ювілейному зібранні, я вручив йому віршоване привітання, в якому були ось такі рядки:

Здоров’ячка, шановний!
Та побільше!
І щастя хай ступає на поріг.
Й щоб на душі –
Усе й усе світліше,
Й щоб у житті –
Ще ого-го що зміг!
Усе це правильно.
Так і повинно бути.
Давидов – це не просто ювіляр.
Давидов – це завжди і ніжно, й круто.
А прадід! –
Це найвищий гонорар!

Прадід! Він досяг цієї висоти! Чим особливо гордився.

Там же, в цьому привітанні, були й такі ось побажання:

Нових тобі висот! –
Життєвих, творчих.
Хай тільки радість стукає в вікно.
Спокійними хай будуть дні і ночі.
Й насправді,
А не в доброму кіно.

Згодом це привітання увійшло до моєї книги «Серце на долоні», присвячену ріднокраю і його людям. Цю книгу встиг потримати в руках Олександр Дем’янович. А ось книга «Пам’ять! Її не можна за поріг…», де я найтеплішими словами згадую Олександра Дем’яновича, лише виходить. Ця книга своєрідне дослідження Дніпропетровської обласної літературної премії імені Миколи Шутя, яка існувала у нас у 1964-1968 роках. Олександр Давидов був її першим лауреатом в номінації «Журналістика». Отримав нагороду в 1964 році. До речі, саме тоді ми й познайомилися, а далі всі наступні шість десятиліть підтримували досить тісні дружні зв’язки. Коли ця книга вийде друком, вручу її його родині. Про це пообіцяв його рідним, коли ми з ним прощалися.

…Олександр Давидов був самобутньою людиною, імена таких людей повинні залишатися в нашій пам’яті. Звідси дещо для роздумів.

Про Олександра Дем’яновича є чимало різних розповідей. І недавніх, і тим, яким уже, як кажуть, роки й роки. От і зібрати б усе це разом. І видати книгу спогадів про цю прекрасну людину. Хтось (є й така добра надія) напише про нього вже після того, як він відійшов за Межу Вічності. І це буде дуже справедливо: імена таких журналістів повинні залишатися, як в нашій пам’яті, так і в історії.

Можливо, варто подумати й над тим, щоб заснувати нову обласну журналістську премію, названу його іменем.

Ось такий уклін цій талановитій і справедливій людині.

…Ми з тобою, Саша! Були й залишаємося.

Олександр ПІЛЬОНОВ.