Вітаємо з ювілеєм Олену Десятерик!

Сьогодні маємо фантастичну ювілярку! І ця надзвичайність вимірюється не лише силою дати. Дев’яносто! А й силою духу. Досі в строю!

ТРИМАТИ СПИНУ ПРЯМО ВОНИ ЗДАТНІ…

Олена Дмитрівна Десятерик родом з Івано-Франківщини. У 16 з половиною років пішла працювати коректором, щоб мати за що поїхати в обласний центр на вступні іспити. Закінчила російське відділення історико-філологічного факультету Станіславського педінституту (нині Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника). За направленням вчителювала в Узбекистані. Повернувшись додому, працювала в рідному виші, в лабораторії мовознавства, згодом старшим коректором у «Прикарпатській правді».

У Дніпропетровськ переїхала до чоловіка (Валентин Десятерик багато років був режисер обласного телебачення). Із травня 1965-го й до сьогоднішнього дня – в обласній газеті «Зоря».

…Ми зустрілися з Оленою Дмитрівною в редакції на початку 2024-го. Приводом стала ще одна важлива подія – 40 років її рубриці «Шукаю долю». Поговоривши, вийшли на вулицю. Я подивилася їй услід. Дніпровською набережною йшла струнка елегантна жінка, у вовняному напівпальті, в капелюшку, у хвацько підкочених джинсах і черевичках на підборах. Ішла впевнено і навіть трохи поспішаючи. Вважайте, що ця віршована присвята написана з натури…

Такі жінки десь ходять по Парижу
І набережною ще у нас в Дніпрі.
Вони не прагнуть слави чи престижу,
Їх не цікавлять лестощі дрібні.

І кажуть про таких – самодостатні,
Того їм досить, що несуть в собі.
Тримати спину прямо вони здатні
Й нерадісній всміхатися добі.

Такі жінки ще носять капелюшки
І модно шалики пов’язують м’які.
В душі вони ще юні Попелюшки,
Хоч не зізнаються ні вам, ані собі.

Коли зустрінете у цю осінню пору
Ту пані, не питайте, скільки літ.
Спитайте, як вдається на підборах
Їй все життя невтомно цокотіть…

Тетяна КОЛЯДИНСЬКА,
працювала в газетах «Зоря» (1978-1991), «Наше місто»,
ІА «Укрінформ», в газеті «Голос України».

НЕПІДВЛАДНА РОКАМ

Лєна Десятерик для нас, ветеранів нашої «Зорі», не лише приклад творчого довголіття, а й взірець жінки, яка непідвладна рокам. Енергійної, стрункої, красивої. Чи то наслідки способу життя, чи то генетична спадковість. Колись наш редактор, Петро Євдокимович Орлик, сказав: «По Олені Дмитрівні можна судити, куди дісталася татаро-монгольська навала». А що? Можливо, азіатська стриманість, покладена на слов’янську душу, сформувала у Лєни здатність неординарно оцінювати факти, події, явища.

Якось ми з нею поїхали в Апостолівський район, щоб розповісти на нашій жіночій сторінці «Зорянка» про господарство, яким керували жінки – Олена Логвин, директор радгоспу, Людмила Валевська, парторг, і голова сільради (на жаль, не можу згадати прізвища). Цей «матріархат» створив справжнє сонячне містечко, у якому дбали про те, щоб полегшити жінкам працю на виробництві і зберегти час для особистого життя, для сім’ї. Лєна тоді сказала: «Подивись, над усім цим панує головне досягнення життя – радість. Про це шумлять навіть верби над ставком». Наш матеріал так і називався «Швидко ростуть верби».

Цікавий творчий дует склався у Лєни з Марією Нежиборець. На літучках завше хвалили їхній доробок, а фотокор Юра Боловін відгукнувся так: «Молодець Десятиборець! Добре написав!»

Лєна колись давно зробила дуже велику послугу мені і моїй сім’ї. Мій чоловік, вчений фізик, повернувся з далекого відрядження скрючений радикулітом. У цей час із Кривого Рогу надійшла сумна звістка: померла його сестра. Вона пройшла нелегкий життєвий шлях: під час війни була вивезена до Німеччини, після перемоги з відзнакою закінчила інститут, життя начебто налагоджувалося, але ті роки далися взнаки. Їх у сім’ї було шестеро. Та з цією сестрою у мого чоловіка були найдушевніші зв’язки, і він дуже хотів попрощатися з нею. Часу було обмаль. Я поділилася з Лєною цією проблемою. Вона мала тісні службові контакти з облДАЇ. Зателефонувала начальнику, той зглянувся на проблему і виділив транспорт: машина з проблисковими маячками домчала нас за 50 хвилин (замість трьох годин)…

У ті часи рідко хто читав зарубіжні газети чи журнали. Лєна читала польську «Кобєту». Усі знають популярний нині магазин «Єва». Лєна поправляє: «Ева!» (Мабуть, назва від Евеліни). Я прислухалась до неї. Її зауваження завжди слушні і аргументовані. Вона ретельно перевіряла інформацію, яка йшла до друку, – бо газеті люди вірили. І до блиску шліфувала кожне слово, – бо по газеті люди вчили мову!

Зоя НІКОЛЬНИКОВА,
кореспондент, заввідділом науки, культури і шкіл в газеті «Зоря» (1968-1991),
редактор газети «Пульс» Дніпровського медуніверситету (1992-2018).

ВОНА НЕ МОГЛА ЗУПИНИТИСЯ У СВОЄМУ ПРАГНЕННІ ДОСКОНАЛОСТІ

З Оленою Десятерик початок стосунків був не дуже приємним для мене. Ми працювали у різних відділах, і якось вона вибігла у редакційний коридор з газетою в руках і голосно обурювалася, бо там було написано «з біллю» замість «з болем». Адже «біль» в українській мові чоловічого роду. Статтю готувала я, і з соромом у цьому призналася. Правда, то був і гарний урок для мене. Невдовзі мене перевели до Олени у відділ інформації, і я відразу попросила її розмовляти зі мною тільки українською і взагалі «взяти шефство», адже моє знання мови обмежувалося лише шкільною програмою. Олена охоче погодилася, невдовзі я вже почувалася набагато впевненішою. Мої матеріали, які спочатку доводилося неодноразово передруковувати через численні правки, ставали дедалі чистішими. Іноді здавалося, що наставниця моя вже надто прискіплива, адже цілком можливо було сказати і так, як написала я, але Олена не могла зупинитися у своєму прагненні досконалості. Я зрозуміла її перфекціонізм, бо вона так само правила і свого коханого чоловіка, який писав у «Зорю» театральні рецензії, найкращі у місті, ми пишалися таким автором. Вона так само правила і свої власні матеріали, роблячи з них «цукерочки». Олена була еталон мови, і що працювала саме у «Зорі» – то наше щастя.

З нею завжди цікаво, бо вона дуже оригінальна людина, зі своїм світобаченням. Колись вони утрьох – Зоя Нікольникова, Марія Нежиборець та Олена Десятерик – придумали жіночу сторінку «Зорянка» і вели її досить довго. Але коли вже й сторінки не було, Олена не полишала своєї рубрики «Особисте» (потім «Шукаю долю»).

Нібито звичайна тема знайомств була популярною деякий час у багатьох виданнях, але так, як вела її Олена, не вів ніхто. Недаремно листи приходили мішками. Вона дуже обережно, тактовно переписувала їх, намагаючись не віддалятися від оригіналу. Рубрика протрималася більше сорока років, існує й досі, хоча скільки Олена натерпілася через неї, скільки всякого наслухалася, не раз її намагалися закрити, та люди не дали. Це, звичайно, унікальний випадок.

Олена, про яку ніхто не скаже, який поважний ювілей вона зустрічає, завжди елегантна, дуже рухлива, привітна, усміхнена. Багато енергії і часу вона віддавала роботі, і вдома, де на неї чекали коханий чоловік і двоє синів, теж мала чимало обов’язків. Мені завжди приємно бачити, як сини ставляться до матері, називають її «мамусею», радяться, допомагають, хоч живуть далеко від неї, але завжди поруч у скрутну хвилину.

Тетяна АБРАМОВА,
оглядач із питань науки і культури в газетах «Зоря» (70-80-ті роки),
«Наше місто» (1991-2005), багатолітній головний редактор
інформаційно-аналітичного культурологічного часопису «Театр плюс».

«Я Б І ДОСІ БУВ УДІВЦЕМ, ЯКБИ НЕ ВАША ОЛЕНА»

Івану Федоровичу, сину відомої в Україні народної поетеси Фросини Андріївни Карпенко, на той час було 84 роки. Я приїхала у село Хороше Петропавлівського району, бо Олена Дмитрівна запропонувала зробити цікавий матеріал для її сторінки. «30 років шлюбу Карпенків», – сказала вона. – Давай дізнаємося, як їм живеться разом, що відбулося в їхньому житті за ці роки.

І от я тут, у невеличкій теплій хаті Івана Федоровича та Тетяни Іванівни.

– Листів було так багато, що й не знав, що з ними робити. Почав відбирати по почерку. Акуратний, рівний – можна знайомитися, воно й у житті порядок буде, – розповідав Іван Федорович.

А один лист зацікавив його не вправною каліграфією, а відвертістю. Писала Тетяна з П’ятихаток. Вдова, 35 років, четверо дітей. Зачепила ця відвертість. Пішов до мами радитись.

– Жінка чесно про себе написала, – сказала синові мудра Фросина Андріївна. – Такій можна довіритись, а що четверо дітей – не біда. Казочки буду для них складати.

Переїхала Тетяна на Петропавлівщину і жодного разу не пошкодувала.

– Живемо, – казала, – у злагоді, свекруха у мене була золота. Словом, спасибі «Зорі».

– Аби не Олена, – додав Іван Федорович, – я, мабуть, так і залишився б удівцем.

Валентина КОРДЮКОВА,
власний кореспондент «Зорі» (1974-2017)

ДЯКУЮ ЗА ПРИЧЕТНІСТЬ ДО ПРЕКРАСНОЇ СПРАВИ – НЕСТИ ЛЮДЯМ ХОЧА Б КРИХІТКУ НАДІЇ

Після майже 20-річної армійської служби у далекому вже 1991 році я за рівного був прийнятий до зорянської когорти. Випадково, а може й знаково, першим макетом газетної сторінки для мене стала тоді тематична добірка «Зорянка». Опікувалася нею (спершу хотів написати «її редагувала») Олена Дмитрівна Десятерик. Чому змінив наголос, стане зрозуміло нижче.

Відтоді, сповнених щирості та близьких серцю читачів шпальт «Зорянки» мені довелося макетувати та супроводжувати до друку, без перебільшення, не одну сотню. Спершу дивувало невпинне старання Олени Дмитрівни огранити до блиску діаманту кожне слово та кожен рядок, які вже й так були ювелірно бездоганними. Спершу це її копітке чаклування, відверто скажу, сприймалося на рівні спротиву, коли йшлося про графік здачі номера в друкарню. Але згодом усвідомив свою, нехай дотичну, причетність до й справді прекрасної справи – нести людям добро та хоча б крихітку надії.

Серед рубрик «Зорянки» чи не найпомітнішою була «Шукаю долю». Оленка (так позаочі в редакції називали Олену Дмитрівну, на що вона аж ніяк не ображалася і згодом під цим псевдонімом почала друкувати свої публікації в «Зорянці») відкинула геть формат стандартних оголошень на кшталт «стать, вік, зріст, вага, звички, уподобання і т. д.», якими рясніли тогочасні видання. Про популярність зорянської рубрики і авторитет її ведучої найкрасномовніше свідчить всього один факт – чи не найбільше листів з редакційної пошти адресувалися Десятерик. Це й спонукало Оленку переконати головного редактора Георгія Семеновича Бурейка в нагальній потребі виділяти для «Шукаю долю» окрему шпальту.

Не всім дописувачам з різних причин пощастило знайти свою половинку. Але треба було бачити нашу Оленку, коли отримала запрошення відсвяткувати десятиліття щасливого шлюбу від подружжя, якому знайшла долю. Ним вона хвалилася колегам чи не у всіх редакційних кабінетах.

Найголовніше з почерпнутого журналісткою Оленою Десятерик на довгій творчій ниві – святий обов’язок теплим і правдивим словом сповна віддячувати звичайним та скромним людям, дати мудру пораду, підставити, коли треба, плече. Йому не зраджує й сьогодні. Для шпальт «Шукаю долю» й досі відводиться почесне місце на сторінках часопису «Зоря».

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ,
заступник відповідального секретаря, відповідальний секретар «Зорі» (1991-2005)

ВОНА НАРОДИЛАСЯ ОПТИМІСТКОЮ

Тишу раптом порушив стук у двері. Трудовий день завершився, але комусь із колег не вистачило часу, щоб закінчити справи. Запитую «хто?», і своїм тихим голосом мені відповідає Олександр Григорович Зобенко, заступник редактора. «Алло Михайлівно, та ви ж справжня виучениця Олени Дмитрівни, – каже він. – Я щойно з відпустки, і мені потрапив на очі прочитаний вами оригінал. Приємно здивований його граматичною чистотою. Ви повністю оволоділи прийомами літературної правки Олени Дмитрівни! А вона у нас – неперевершений борець із помилками».

Навіть Назар Павлович, наш літредактор, визнавав, що може пропустити одну-дві помилочки, але тільки не Олена Дмитрівна, яка на той час була літпрацівник відділу, а я з Назаром Павловичем трудилася в секретаріаті.

Олена Десятерик привнесла в «Зорю» свій стиль, почерк і любов до правильної фрази. Дуже скоро колектив зрозумів: газеті пощастило на талановитого українського журналіста, і це засвідчують кілька десятиліть її роботи в «Зорі». До кожної життєвої історії, яку приносила пошта, у неї, можна сказати, трепетне ставлення. Може, тому її розповіді такі живі і достовірні, а відгуки людей – сердечні і відверті. А скільки у тих конвертах вдячності!

Таланти батьків успадкували вже дорослі сини. За сімейною традицією обидва приїздили до них на день народження, щоправда, зараз їдуть тільки до матері, – батько, Валентин Десятерик, який працював режисером обласного телебачення, кілька років тому через хворобу пішов із життя.

Олена Дмитрівна – добра порадниця і консультант, людина, яка вміє переконувати. Хай вона буде такою для нас і надалі. Бажаю їй міцного здоров’я і щастя, а оптимісткою вона народилася.

Алла ТУРАНСЬКА,
у газеті «Зоря» пройшла шлях від коректора до літературного редактора (1962-2002)

«СЬОГОДНІ ЧЕРГУЄ ОЛЕНА!»

У видавництві, де верстали і друкували «Зорю», так і говорили: «Олена!». Не «Олена Дмитрівна» чи «Олена Десятерик». Просто «Олена». Шанобливо.
Я не випадково додала до заголовка знак оклику. Бо коли випусковим редактором на верстку чергового номера приходила Олена Дмитрівна Десятерик, цю подію сприймали по-різному. У лінотипістів і складачів (ми тоді говорили «верстальників») був легкий шок, бо вже наперед знали: день видасться напруженим, нервовим. Доведеться не раз і не два перенабирати і переверстувати речення, абзаци, заголовки, підзаголовки…

А ось ми, коректори, раділи. Ну і нехай звіряти-перечитувати по кілька разів. Зате після чергування Олени Дмитрівни додому йшли спокійні. Я не пам’ятаю, щоб у номері, підписаному нею, проскочила хоч би маленька помилочка. А за пропущені помилки, принаймні граматичні, нам, коректорам, ой як діставалося на горіхи.

За чистотою мови в «Зорі» стежили строго. Чи то коротенька інформація, чи велика стаття – їх вичитували автор, завідувач відділу, літредактор, відповідальний секретар, заступник головного редактора, головний редактор. А коли верстався номер і чергувала Олена Дмитрівна, здавалося, що такого контролю наче й не було. Майже всю газету правили-переправляли, переверстували й перечитували… Бо черговий редактор Десятерик, неперевершений знавець української мови, завжди прагне досконалості. До слова, вона безжально правила й себе, навіть уже після неодноразової вичитки до верстки.

Пам’ятаю, заходила до її кабінету зі словниками, довідниками.

– Олено Дмитрівно, можна ж і так сказати. Навіщо правити?

– Танечко, – чула у відповідь, – мова жива, у цьому контексті краще виправити.
На все життя запам’ятала ці слова: «мова жива»!

Чимало років коректором у «Зорі» працювала моя мама. Віком старша за нинішню ювілярку, вона високо її цінувала й поважала, завжди казала: «Олена Дмитрівна – чудова, справедлива, мудра й обдарована людина. Прислухайся до її порад, учися в неї».

Так, я вважаю Олену Дмитрівну своєю вчителькою: завжди мала слушні відповіді на питання не тільки мовні, а й життєві. Мені пощастило навіть працювати з нею в одному кабінеті. Це був золотий час безцінної практики в газетній справі, час спілкування з розумною і порядною людиною, справжньою мовознавицею, чий внесок у чистоту мови «Зорі» величезний.

Тетяна ЧОРНОБИЛЬСЬКА,
у газеті Зоря» – обліковець листів, коректор (1974–1992),
літературний редактор (2000–2013)

У ЦЬОМУ МОЛОДІСТЬ ЇЇ ДУХУ

Мені пощастило. З Оленою Десятерик я розділяв службовий кабінет дюжину чи й більше років. Не секрет, обласна газета «Зоря» звикла бути партійним рупором і коливалася разом з лінією партії, яка була при владі. Але нам з Оленою Дмитрівною було на це начхати. Мене рятувало те, що вона сповідувала такі ж україноцентричні погляди, що й я. З нею можна було обговорювати будь-яку тему з української історії, літератури чи мистецтва. А це було в недавні часи, коли, наприклад, завліт одного з театрів не знала таких імен, як Ліна Костенко чи Ольга Сумська, бо щиро вважала що все найцікавіше відбувається в москві.

Олена Десятерик наділена дивовижною пам’яттю, якій ніколи не давала закисати. Коли я став збирати матеріал про першого секретаря Дніпропетровського обкому Антона Гайового, вона тут же згадала, що йому на початку 1960-х років був присвячений фейлетон в «Известиях» Аджубея «Дом с мезонином». Вона передплачувала найкрутіші українські видання і щоразу ділилася зі мною найрезонанснішими публікаціями.

Будучи «матір’ю» однієї з найпопулярніших зорянських рубрик «Шукаю долю», знала чи не всіх дописувачів, яких їй завдяки газеті вдалося одружити. Якщо щось треба уточнити, під рукою були гросбухи за різні роки, де старанно фіксувалися автори листів.

За першим фахом у газеті Олена Дмитрівна була літредактор. Українською мовою володіє бездоганно, деякі її уроки я затямив назавше. І мене тепер дратує, приміром, коли я чую «з одного боку і з іншого», а треба вживати «з одного боку і з другого», бо боків тільки два… Або треба казати, що «він (або вона) був літредактор», а не «літредактором», бо це питома українська форма («Еней був парубок моторний»). Це все я теж запам’ятав завдяки її нагадуванням.

Користуючись сусідством із блискучим редактором, у випадках, коли хотілося, щоб стаття моя була бездоганна, просив Олену Дмитрівну відредагувати її. І що ж? Я, випускник української філології, щоразу бачив, скільки невправностей і мовного недбальства допускаю. Олена Дмитрівна редагує старанно і безжально. З твоєї статті пір’я летить в усі боки… Часто мені як автору хотілося кинутися на захист свого понівеченого тексту, але здебільшого визнавав: рацію мала таки вона.

Маю лише одну претензію до Олени Дмитрівни. Десятки разів я припрошував її на свої лекції чи презентації моїх книжок у бібліотеках, а вона, може, раз чи півтора відгукнулася на мої слізні запрошення.

Я також вчився у Олени Дмитрівни відповідальності перед словом. Вона щоразу перевіряла листи телефоном перед тим, як надрукувати. Не терпіла газетярської халтури, а по виході свіжого номера за звичкою літредактора пильно перечитувала деякі тексти і виділяла ручкою мовні чи змістові нісенітниці. На жаль, у щоденній газетній суєті їх годі уникнути.

Якось при мені вона аргументовано переконувала старого відвідувача, що йому не варто відмовлятися від своєї частки в будинку на користь падчерки, бо їй відомі десятки прикладів, коли в таких випадках просто виганяли з хати на вулицю. Старий прислухався.

Колись «Зорю» засипали листами різного змісту, та у нас на очах люди припинили писати листи в конвертах будь-кому. І тільки в рубрику Олени Десятерик досі пишуть листи в конвертах. Вона в цих листах знаходить щось соціально вагоме й намагається завше зберегти запах і смак народної мови. І хоч сама довго завідувала відділом листів, з успіхом вела екологічну сторінку в «Зорі», зізнавалася: редагування мовних текстів – то її найлюбіша стихія.

Заради публікацій свого сина, талановитого кінорецензента Дмитра Десятерика, передплачувала київську газету «День» і щоразу ділилася зі мною найпомітнішими публікаціями різних авторів.

Була у нас ще одна обопільна оборудка: Олена Дмитрівна, перевіряючи правдивість існування дописувачів у газету, обґрунтовано перестраховувалася регулярними дзвінками до адресного столу, з яким мала давній контакт. Напросився у друзі адресного столу через неї і я. А потім ця «лавочка» закрилася, і нам перестали телефоном давати будь-які довідки. Але тут вирвався вперед я. В Інтернеті тоді з’явилася база даних: «Украина: все жители», якою я радо користався. Олена Дмитрівна часто просила мене перевірити адресу тієї чи іншої людини. Зрідка там значилися й телефони.

Тішуся, що Олена Дмитрівна не втрачає інтересу до життя, не живе минулим, а намагається крокувати в ногу з непростим часом. У цьому молодість її духу. Лебединого вам віку і журавлиного крику!

Микола ЧАБАН,
письменник-краєзнавець, заслужений журналіст України.
Працював у «Зорі» в 1989-2018 роках.