До 60-річчя НСЖУ: Звичайне щастя Віктора Собура

Так дивно сплітаються долі… Особисто мені не довелося бути знайомою з Віктором Іллічем Собурем, який свого часу був редактором нашої газети, але я чимало чула про нього  як про талановитого журналіста, який,  безумовно,  був обдарованим фахівцем і відмінно володів влучним словом. Та головне, він не міг уявити свого життя без журналістики. Навіть маючи за плечима технічну професію та зробивши непогану кар’єру, він не зміг встояти і врешті решт наважився змінити все у своєму житті. Так буває тільки тоді, коли людина справді знаходить своє призначення. І саме в цьому й полягає таке звичайне щастя.

Отже наша розповідь про просту і між тим  надзвичайну людину. Народився Віктор Ілліч  в 1935 році у Ростовській області, а вже в 1940-му його родина переїхала в Україну. Після служби в армії, він отримує технічну освіту, працює в Нікополі на Південнотрубному заводі  підручним вальцювальника, інженером, начальником дільниці. І раптом у його житті з’являється журналістика. Після закінчення філологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету з 1971 року він працює кореспондентом «Нікопольської правди», з 1976-го  – власкором обласної газети «Зоря», а в 1993-му році стає редактором газети «Електрометалург» на Нікопольському заводі феросплавів,  де  працює до самої пенсії. Пішов з життя Віктор Ілліч 2 лютого 2009 року на 74-му році, залишивши по собі чимало добрих справ.

– Родом він був з маленького хутірця, що загубився в Ростовській області, потім сім’я переїхала в Херсонську область, – згадує про нього колишній редактор газети «Електрометалург», член НСЖУ Валентина Прийменко. – У найстрашніші воєнні голодні роки він залишався під опікою матері-трудівниці. З дитинства захоплювався книгами, добре закінчив середню школу, потім військове авіатехнічне училище, служив в Хабаровському краї і … писав вірші.Так сталося, що де б не працював Віктор Ілліч, але захоплення друкованим словом не покидало його ніколи. Його життя і перо відрізнялися відкритістю, прямотою та  безкомпромісністю. Він був твердою, переконаною людиною, не мав звички ховатися за чужу спину, умів постояти за свою позицію і за людей.

Понад тридцять років Віктор  Собур присвятив нелегкій, але цікавій журналістській справі. Герої його статей і нарисів сумлінно трудились на заводах і в радгоспах, на шахтах і у лікувальних закладах, добивались вагомих результатів у праці, виховували дітей, часом помилялися, шукали  вирішення житейських проблем,  –  одним словом, творили сучасність. Для нас сьогоднішніх – то вже минувшина, про яку ми можемо дізнатись, поринувши в архіви газет.  Запропоновані тут  публікації  Віктора Собура  засвідчують: так писати  на виробничу тему – легко, доступно, зрозуміло і разом з тим докладно, професійно міг  тільки  фахівець, який знає   «предмет» зсередини.  А  в матеріалах на історичну тематику  постає людина небайдужа, допитлива,  яка докопується до деталей, прагне якнайширше розкрити тему, послужити збереженню  історичної пам’яті   і відродженню інтересу до  минувшини козацького краю.

«Твори зорянця Віктора Собура  цілком правомірно можна вважати відлунням незліченних походів усієї журналістської організації Дніпропетровщини, яку мені випала честь тоді очолювати, і водночас редагувати «Зорю», – знаходимо у спогадах колишнього голови  обласної організації  Спілки журналістів України, головного редактора газети «Зоря» Георгія Бурейка. – Пригадується, Віктор Ілліч увірвався до газети таким собі буревієм – з новими актуальними ідеями, самобутнім почерком, постійними пошуками найяскравіших фактів і подій. Добре вмів вихоплювати з тогодення  найбільш вагомі його спалахи, оперативно доносити їх до читача у вигляді статей, нарисів, кореспонденцій, фейлетонів, коротких повідомлень. Газетна палітра власного кореспондента  по Нікополю та двох сільських  районах часто опинялась у центрі уваги не тільки рядових передплатників, а й найвищих партійних радянських органів влади області. Серед інших власкорів Віктор Собур  виділявся  поміркованістю, чуйністю, незалежністю й принциповістю. Він ніколи не скочувався до пошуків сумнозвісних «смажених фактів». Його творчим кредо завжди були правдивість, безкомпромісність і, звичайно, читабельність. Він завжди щиро обирав об’єкти своїх розповідей, любив свою нелегку професію і пишався нею».

Отже, пропоную вам поринути у світ Віктора Собура, щоб відчути дух того часу, уявити, про що мріялось, як працювалось і творилось…

Анна ЧАПЛИГІНА,

редактор газети «Електрометалург», член НСЖУ. 

НАЧИНКА ДЛЯ  «ФИРМЕННЫХ ПИРОГОВ»

Чтобы идти в ногу со временем, надо опере­жать его хотя бы на полшага. А для этого надо сконцентрировать внимание на таких направлениях, как экономное расходование энергоресур­сов, повышение качества продукции и внедрение безотходных технологий.

Говорят, к хорошему быстро привыкаешь. Действительно, еще недавно завод не справлялся с плановыми заданиями и, казалось, не было ника­ких возможностей исправить положение. Находи­лись и обоснования спада: ухудшение минералоги­ческого состава руды в Никопольском марганце­вом бассейне, износ технологического оборудова­ния и еще много других причин, которые, по мне­нию недальновидных начальников, могли быть оп­равданием их вины.

Как никопольские электрометаллурги решают вопросы ускорения, хочу показать на таком приме­ре.

В заводоуправлении встретились по пути на партийно-хозяйственный актив плавильщик пер­вого цеха Е.Г.Федотов и агломератчик В.В. Ря­занцев. Как и в первый день знакомства с пред­приятием, они подошли к большой, на всю стену карте-стенду страны и, поочередно включая тумб­леры «ферросплавы»,  «электрофлюсы» и  «электрод­ная масса», проследили взглядом, как в самых от­даленных точках Советского Союза, куда поступа­ет продукция завода, зажигаются лампочки.

– Скажи, Владимир Васильевич,  долго еще ты будешь вместо «пирогов» выдавать нам пыль? – вроде бы по-дружески, но с иронией в голосе спро­сил Федотов товарища. – Неужели тебе не понятно, что на таком агломерате мы угробим плавильные печи?

Оба не первый год на заводе, пользуются за­служенной славой мастеров своего дела, обоим ед­ва за тридцать, поддерживают между собой дру­жеские отношения. Но когда заводят речь  о про­изводственных недочетах, начинают обмениваться колкостями. Почему так получается, они, наверное, и сами не могут ответить. Пожалуй, за этим скрывают внутреннюю неудовлетворенность. По­этому и Рязанцев ответил товарищу в таком же тоне:

– Скоро я смогу только посочувствовать тебе, Евгений Георгиевич, потому что ты лишишься возможности упражняться в насмешках над агломератчиками.

– Неужели нашли начинку для своих «фирмен­ных пирогов»? – прищурив в улыбке глаза, про­должал допытываться Федотов.

Что ему на это ответишь? Не однажды каза­лось, что разгадка технологии изготовления офлю­сованного агломерата близка, но каждый раз вы­нуждены были начинать все сначала. А недоволь­ство Федотова и других плавильщиков можно по­нять. Новая продукция в плавильных печах пока что рассыпается в пыль. Это не дает возможности получить качественный ферромарганец, который требуют сталеплавильные предприятия страны, приводит к аварийному выходу из строя оборудо­вания. Раскаленные до двух тысяч градусов газы, не имея свободного выхода из-под электродов пе­чи, образуют свищи, то есть, прорываясь через за­пекшуюся пыль, как плазменным резаком, режут металлические конструкции.

А товарищу ответил совершенно серьезно:

– Думаю, Женя, ждать осталось меньше.

На чем основывал уверенность? Да и разве от него одного зависит решение проблемы? Наука много лет ищет пути внедрения такой технологии, но результатов пока никаких.

Хотя почему – никаких?

Рязанцеву припомнился разговор с главным инженером завода Б.Ф. Величко. Когда после оче­редной неудачной партии агломерата Рязанцев в сердцах высказал нелицеприятные слова в адрес заводских инженеров и ученых проектного инсти­тута, добавив при этом, что он эту неудачу пред­сказывал, Борис Федорович резко остановил его:

– Надо не прорицать, а искать. – На этот раз обычно сдержанный «главный» был резок. – Даже отрицательные результаты экспериментов для нас очень важны, потому что дают возможность ис­ключить из поиска эти варианты.

Вариантов было много. Проводились опыты по спеканию офлюсованного агломерата на дроблен­ном известняке, на обожженном доломите. Спека­ли низкоосновный агломерат на ракушнике. Но при выплавке ферромарганца все эти виды агло­мерата эффекта не дали.

Дело в том, что заложенная проектным инсти­тутом при строительстве завода технология полу­чения офлюсованного агломерата себя не оправда­ла. Поэтому и после сооружения в 1973 году агло­фабрики продолжали добавлять сырой известняк непосредственно в шихту при загрузке плавильных печей. И хотя этот испытанный за много лет метод позволял работать стабильно,  получать за­данное качество продукции, остановиться на нем было бы не по-хозяйски. И вот почему. Выплавка тонны ферромарганца на офлюсованном агломе­рате дает экономию 200 киловатт-часов электроэнергии, или 40 миллионов киловатт-часов в год. За счет сэкономленного сможет работать почти семь месяцев Никопольский краностроительный завод. Как говорится, игра стоит свеч.

Поиском увлеклись многие специалисты и ря­довые труженики, но производить эксперименты по спеканию, как тут говорят, «фирменных пиро­гов» начальник аглоцеха Мангатов чаще всего по­ручает смене Рязанцева. Хотя он самый молодой среди старших агломератчиков, но схватывает но­вое быстрее других. Правда, характером крутоват, берет под сомнение распоряжения начальства, мол, насколько новое лучше прежнего. Зато можно быть спокойным за любое дело, если им занимает­ся Рязанцев. Каждый процесс новой технологии он вел сам от начала до конца, хотя перед этим вы­сказывал свое несогласие с теми или другими ме­роприятиями. Но каждый раз, когда не получались желаемые результаты, искренне сокрушался, как будто во всем его личная вина.

И вот, казалось, улыбнулась удача. Совместно с ДМетИ заводские специалисты разработали техно­логию спекания высокоосновного агломерата на ракушечнике. Правда, требовалось практически отработать процесс получения новой продукции на агломашинах. А это для агломератчиков, скажем прямо, дело зряшное, поскольку производитель­ность оборудования упала на треть. И хотя люди понимали, что потери в аглоцехе с лихвой окупят­ся в целом по заводу, слышались недовольные го­лоса, рабочие предлагали  «старшому» объясниться с руководством.

Перед началом смены Рязанцев зашел к Мангатову.

 – Если будем так работать и дальше, Владимир Михайлович, то рабочие останутся без заработка, а цех – без плана, – как всегда, без лишних преди­словий сказал старший агломератчик.

– Выход ищем, но сам знаешь – без третьей нитки подачи шихты вряд ли можно поправить положение, – начал объяснять ситуацию начальник цеха. – А ты что предлагаешь?

– Необходимо до минимума свести горячие простои, – подошел к схеме цеха Рязанцев. – Я не­сколько раз предлагал механикам усовершенствовать вибрационные узлы грохотов, потому что наибольшие потери продукции мы несем из-за их поломок.

– Механики мне докладывали о твоих предло­жениях, Володя, но это вряд ли даст желаемый эффект, надо искать более надежное решение. Возможно,  даже заменить грохот.

– Это не лучший выход: чуть передашь коксика – будут гореть транспортерные ленты, – завол­новался Рязанцев. – Может, удлинить агломаши­ны?

– А ты давай топлива в норме, тогда и лента не будет гореть, – стоял на своем Мангатов. – Что же касается второго предложения – будем думать вместе.

Через несколько дней, придя на работу, Рязан­цев узнал, что на первой машине снимают грохот. Понял: идти к Мангатову бесполезно,  но в раздевалке не стерпел, высказал перед товарищами свое неудовлетворение. Кое-кто поддержал его, но еди­нодушия не было. Некоторые тоже считали, что окончательное суждение можно выносить только после получения практических результатов.

Реконструкция в цехе шла полным ходом. На­шли применение и некоторые рационализаторские предложения Рязанцева, значительно сократившие простои оборудования. Но отработка технологии производства офлюсованного агломерата продол­жалась: на герметических плавильных печах его качество пока что не удовлетворяло.

После праздничного концерта, на котором как участник художественной самодеятельности спел несколько песен, Рязанцев поспешил домой. Жена уже пришла с работы (она трудится в том же цехе машинистом грейферного крана на шихтовом дворе)  и кормила детей.

– Готовься, Володя, печь «фирменные пироги», – сказала мужу. – Сегодня всю смену грузила для вас руду первого сорта.

Действительно, Наташа не ошиблась. К началу смены возле агломашины собрались специалисты цеха и завода, обсуждали новый состав компонен­тов агломерата. Присоединился к ним и он. Обид­но только, что окончательные результаты будут из­вестны позже. Но под конец смены не вытерпел, позвонил Федотову:

– Ну как работает новая начинка?

– Волнуешься? – услышал в трубке насмешли­вый голос Евгения. – Так тебе и надо, мучитель мой.  А вообще, претензий пока не имею.

Был повод поволноваться и Федотову. Кроме того, что во время этой плавки на печи присутст­вовали главный инженер завода, другие специали­сты – все с нетерпением ожидали результатов, – испытывалась и автоматическая система управле­ния технологическими процессами АСУ ТП. Правда, с помощью ЭВМ вели только электриче­ский режим. Другие свои действия плавильщик мог сверять с показаниями на дисплее компьюте­ра. Все это исключало наименьшую возможность ошибки.

Но настоящую радость испытали только через несколько дней. Когда вскрыли печь для выполне­ния капитального ремонта, на колошнике обнару­жили уже не пыль, как раньше, а крупицы нераз­рушенного агломерата. Это было то, к чему шли почти тринадцать лет. Наконец-то агломератчики нашли нужную начинку для «фирменных пирогов».

«Зоря». 24 березня 1990 року.

 

МОВИТЬ СИВА ДАВНИНА

 

Той, хто прочитав твори археолога і пись­менника, кандидата історичних наук Б.М. Мозолевського, зокрема, книжку «Скіфський степ», знайде багато цікавого для пізнання рідного краю. Матеріалом для книги послужи­ли розкопки автором скіфських курганів, особливо Товстої могили в 1971 році неподалік міста Орджонікідзе, в якій було знайдено всесвітньо відому золоту пектораль. Цей ше­девр скіфської культури нині прикрашає всі підручники з історії нашої країни.

І от нова зустріч з історією. Нині Борис Миколайович очолює Орджонікідзевську ек­спедицію інституту археології АН УРСР, яка проводить охоронні дослідження курганів ви­щої скіфської знаті – так званих царських у зоні спорудження зрошувальної системи на землях колгоспу імені Куйбишева Апостолівського району Дніпропетровської області.

Що являє собою об’єкт дослідження? Високе степове плато, порізане витоками неглибоких ба­лок. На кожному вододілі розташовані групи курганів – на площі близько трьох квадратних кіло­метрів розміщено п’ятдесят пам’яток різних ар­хеологічних епох від початку доби бронзи до середньовіччя.

Більше половини курганів належить до скіфського часу. Найбільші з них Бабина і Водяна могили висотою 8 та 6,5 метра, насипані над похованнями вищої скіфської знаті. На час нашої зустрічі тільки-но закінчили дослідження Бабиної могили, розкопками якої керував археолог С.В.Полін, і весь колектив невеликої експедиції пе­ребував під враженням великого успіху.

Названий курган використовували для похо­вання чотири рази. Спочатку під ним було похова­но  «царицю», потім  «царя», згодом іншу його дру­жину і  «царевича». Курган двічі оточено могутнім кам’яним панцирем і глибоким ровом.

На жаль, всі гробниці зазнали нищівного погра­бування. Перший раз грабіжники проникли сюди в давнину. Вдруге – ймовірно в минулому столітті, після того, як місцеве населення дізналось, що в кургані ще збереглось золото. Та, незважаючи на це, виявлено цінні матеріали для реконструкції культури Скіфії  IV століття до нашої ери.

Б.М.Мозолевський дістає скарби. Два комп­лекти бронзових прикрас пересувних храмів: навершшя від кутів храмів, велика кількість різної форми платівок, що прикрашали стрічки, розві­шані на стінах. Залишки зброї – списи і стріли, які в основному належали слугам, а не можновлад­цеві. Золоті оздоби вбрання – платівки, підвіски, намисто і дві великі деталі від жіночого головного убору: стрічка з припаяними 18 тоненькими стоя­ками, до кожного з яких на кілечку прикріплено амфороподібну підвіску, і велика ажурна платівка із зображенням Великої Богині – володарки звірів.

На плечах Богині поміщено голови оленів, тіло яких переходить у рослинні завитки. А її фігура ніби виростає із квітки. Це одна з небагатьох зна­хідок, по яких можна простежити вбрання скіф’янок. На Богині довга до землі сукня у рясних складках, наверху коротка свитка з косими борта­ми, підперезана ремінцем.

В одному з довгих підземних переходів Баби­ної могили збереглися не пограбованими два кін­ські поховання. Саме прикраси вуздечок коней, що супроводжували царя,  являють собою най­більшу цінність серед речей, виявлених у кургані. Всі ремені оздоблено срібними з позолотою бляха­ми, виготовленими античними майстрами. На них зображено грецькі божества, пристосовані до скіфської ідеології. Тут крилата Ніка, Велика Боги­ня, – мати богів. Портретні зображення молодого і змужнілого Геракла, сцени, що передають його по­двиги.

– Вироби належать до кращих зразків грецької теревтики, будь-коли виявлених у скіфських кур­ганах, – говорить Борис Миколайович. – Вони мо­жуть сперечатися з такими відомими шедеврами скіфської культури, як славнозвісна пектораль  із Товстої могили, чаша з Гайманової, скарби Воро­незького кургану тощо.

– Як потрапив Геракл на прикраси скіфських коней? – запитую Б.М.Мозолевського.

– Сталось це не випадково, – пояснює вчений.- Згідно з однією із скіфських легенд,  їхній народ походив від Геракла і напівдіви-напівзмії дочки Борисфена (Дніпра). Згодом Геракл став одним із верховних божеств скіфського пантеону, що стояв поруч з Великою Богинею – володаркою звірів.

Як вважає Б.М. Мозолевський, це спостере­ження наводить на думку, що під курганом було поховано одного із скіфських жерців. На користь такого висновку дослідник наводить ще два фак­ти: відсутність у кургані важкої зброї, яка супроводила поховання воїнів і царів, та срібні прикра­си коней – білий колір завжди був кольором слуг бога.

Досі скіфські царські поховання були відомі виключно на вузькій території навколо Кам’янсько-Нікопольської переправи. За останні два роки експедиції пощастило розкрити три нові великі зосередження курганів цього типу – одне на Миколаївщині і два в передгір’ях Криму. Коли зга­дати, що Скіфія за Переказами Геродота поділялась на три царства, є всі підстави гадати: три названих зосередження і належать кожному із скіфських царств.

– Отже все, що ми знали про Скіфію досі, – го­ворить Б.М.Мозолевський, – це знання лише про одне з тих царств. Як бачите, нагальність дослідження відкритих двох курганних груп зовсім не перебільшена.

– Яким чином могло статися, що відкриті вами групи курганів царського типу досі були невідомі? – запитую.

– Як не дивно, донедавна жоден археолог із певністю не міг відрізнити візуально кургану скіфського від кургану іншої доби. Нам вдалось виявити цілий ряд ознак, за якими дуже просто навіть здалеку це зробити. У нинішньому році я й дав згоду очолити скіфський відділ археології. Найближчим часом збираюсь видати дві нові мо­нографії, підготувати докторську дисертацію.

У складі нинішньої експедиції працюють та­кож співробітники Інституту археології АН УРСР В.М. Левченко, Г.І. Лисенко, М.Ш. Петковський, А.П. Хилибок та С.І. Круц.  Їм допомагають шахтарі-пенсіонери Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату Д.Я. Бондаренко, І.М. Маляренко, В.П. Цикін та Й.Д. Криль. Зараз ек­спедиція досліджує курган, що має назву Водяна могила, і сподівається, що в історію Скіфії буде вписано нові сторінки.

«Зоря». 20 серпня 1986 року.

 

КОЗАЦЬКА ДАВНИНА ПРОСИТЬСЯ В СЬОГОДЕННЯ

 

Буваючи у відрядженнях за межами Нікополя, де постійно знаходжусь, іноді чую захоплені вигуки:

– Вам пощастило, живете в колисці запорозь­кого козацтва.

Стосовно щастя – краще помовчу. Енергетич­ний комплекс запорозьких ДРЕС і АЕС – за кілька кілометрів від міста, породжує кислотні дощі, створює радіаційну загрозу навколишньому сере­довищу, особливо Каховському водоймищу, котре й без того перетворилося на калюжу від неочищених промислових стоків по всій течії Дніпра, не викликає особливого захоплення. А коли нагадують про  «козацьку колиску», то взагалі псується настрій.

І є від чого. Якби не поцікавився в спеціальній літературі, то й не знав би, що з восьми запорозь­ких січей п’ять було на Нікопольщині. Це – Буцько-Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Базавлуцька і Нова Січ. Сьогодні тут одна ме­моріальна дошка на честь Микитинської Січі та пам’ятник Богдану Хмельницькому, який не­обізнана з історією краю людина може сприйняти як звичайний прояв шани до гетьмана.

Аби знавці козацької старовини не звинувати­ли мене в спрощенні ситуації, відзначу, що інтерес до цього періоду історії українського народу зро­стає. Зокрема, місцеве Товариство української мо­ви імені Т. Шевченка веде певну роботу для пропа­ганди минулого серед молоді. В школах створюють­ся загони, яким дають імена славних кошових. Подією для школярів стало свято козацької слави, яке шанувальники української мови влаштували біля могили кошового отамана Івана Сірка.

Бережуть, примножують традиції козацької громади в колгоспах імені Горького, імені Крейсе­ра «Аврора», імені Орджонікідзе, де в місцевих музеях створили відповідні експозиції. Священним місцем стала могила Івана Сірка поблизу села Капулівки. Сюди приїздять численні екскурсії, а мо­лодята після реєстрації шлюбу покладають квіти.

Є цінні експонати в міському історико-краєзнавчому музеї. Зокрема, макет Нової Січі, яка існувала неподалік  нинішнього села Покровського в 1734 – 1775 роках.

Але всі ті речі в спеціальних зібраннях, вони практично не потрапляють на очі більшості жи­телів, не кажучи про приїжджих. У місті і районі не знайшли коштів, аби пошити для двохсот юних учасників свята козацької слави костюми.

Тобто яскравий приклад життєстверджувальної сили козацької вольниці, яка двісті років була загадкою для інших народів, сьогодні на Нікопольщині нічим особливим не на­гадує про себе. Навіть могилу легендарного кошо­вого Івана Сірка після перепоховання, коли виник­ла загроза підтоплення її дніпровою водою, пере­несли на кількасот метрів і не встановили вказівний знак, щоб бачили люди, проїжджаючи трасою Кіровоград – Запоріжжя.

Років десять тому, під’їжджаючи до села Верхній Рогачик в Херсонській області, був приємно вражений видовищем, яке відкрилось очам. Між двома пагорбами, на березі колишньої річки, розташувався … козацький дозор. Курінь, бричка, коні, що паслись неподалік, три козаки. Один – на вежі, двоє пораються по господарству, схожість з уже знайомим козацьким побутом з відомих картин була настільки разюча, що не вірилось, що все те з фанери, дерева й очерету.

Не меншим був мій подив, коли під час зустрічі з колишнім однокашником – головою місцевого колгоспу Миколою Діденком – взнав, що саме він був ініціатором створення цієї панорами, переконав правління виділити на це гроші. І як він засмутився, коли дізнався, що в тій місцині ніколи не жили запорозькі козаки, а хазяйнували турки.

Згадав цей випадок у зв’язку з наближенням 500-річчя запорозького козацтва, 310-річчя від дня смерті І. Д. Сірка, 300-річчя від дня народ­ження останнього кошового отамана Нової Січі – П. І. Калнишевського. Ці дати збіглися на початок серпня нинішнього року, але підготовка до них обмежується розмовами.

Правда, за розпорядженням голови облвикон­кому створено комісію для  визначення стану пам’ятки історії – могили Івана Сірка. Очолила комісію завідуюча відділом охорони пам’яток Дні­пропетровського історичного музею імені Д.І.Яворницького Р. Ф. Овчаренко. Комісія повинна була до 10 травня цього року перевірити і визна­чити стан пам’ятника, внести конкретні пропо­зиції для його схоронності.

З приводу цього йдуть дебати серед краєзнав­ців: яким би хотіли бачити пам’ятник кошовому отаману? Пропонується неподалік від поховання нагорнути могилу козацької слави з хрестом, спо­рудити вежу, човен тощо.

Багато пропозицій щодо цього у нікополь­ського краєзнавця П. М. Богуша. Він вважає, що треба збудувати усипальницю для Івана Сірка в Капулівці або Нікополі, куди покласти й череп отамана після повернення його з антропологічних досліджень. Про це слід турбуватись не тільки гро­мадськості, але й міській та районній Радам на­родних депутатів.

Пропонується організувати в селі Покровському музей козацтва, створити там осередок всесо­юзного і міжнародного туризму. Встановити ме­моріальні дошки на місці всіх січей …

Що й казати, пропозиції розумні. Треба робити все, аби на землях колишніх козачих поселень відродилась атрибутика тих часів, щоб зустрічалась вона тут на кожному кроці: в архітектурі будівель, у назвах закладів культури, громадсько­го харчування, в оформленні вулиць, стадіонів то­що. Хочеться вірити, що на Нікопольщині більша­тиме шанувальників старовини, особливо серед керівників колгоспів і підприємств, які ділом дове­дуть, що вони за відродження славної сторінки нашої історії – запорозького козацтва.

«Зоря», З червня 1990 р.