Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Я не люблю нещасних, я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
Ліна Костенко.
Борис Олександрович Матющенко (1937-2016) народився в Києві. Ріс на Чернігівщині. Вчився на хуторі Купченки, у селах Прачі та Шаповалівка Борзнянського району Чернігівської області, в Києві та Дніпропетровську. Після середньої школи чотири роки працював на «Південмаші» слюсарем-складальником залпових артсистем і ракети «8К-63». Після закінчення філологічного факультету Дніпропетровського державного університету спочатку вчителював у Червоноіванівській школі-інтернаті Криничанського району, а потім перекваліфікувався на журналіста. Спершу працював у вузівській багатотиражці Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, потім – в обласній газеті «Зоря» кореспондентом відділу листів і масової роботи. У міській газеті «Дзержинець» (Дніпродзержинськ, нині Кам’янське) завідував відділом, став власкором газети «Зоря» у Дніпродзержинську і сусідніх районах. Перейшов до обласної газети «Днепровская правда», працював власкором низки київських видань. Помер у листопаді 2016 року.
…Вперше побачив його у Кам’янському в редакції міської газети «Дзержинець», де я працював після університету в 1980-83 роках. Він прийшов до редакції трохи пізніше за мене.
Високий, красивий, елегантний, ідейний. Останнє дуже важливе. Борис Олександрович мав погляди. Типовий шістдесятник. Часто був категоричний, міг помилятися, але не лукавив, у мене на очах ставав із ідейного комуніста ідейним патріотом України. Попри різницю у віці (старший на 21 рік) ми швидко заприязнилися. Виявилося: мали в Дніпрі й скромні помешкання неподалік один від одного (в районі тупика трамваю №8). Тож часто прогулювалися разом, ведучи безкінечні розмови.
У журналістиці Борис Олександрович був боєць. Їхав за листом читача у найвіддаленіше село і привозив статтю, де гаряче обстоював скривджену людину. Він ніколи не уникав гострих кутів, незручних висновків, непростих тем. Не секрет: далеко не кожен журналіст любить братися за конфліктні теми, занурюватися в непрості людські взаємини. Це ж потребує великих затрат часу, нервів, необхідність приставати на той чи інший бік у конфлікті. За своїм темпераментом Борис Матющенко ніколи не уникав цих гострих ситуацій.
Коли в часи перебудови і особливої газетярської дошкульності з’явилися перші судові позови на журналістів і редакції в цілому, Борис теж боляче обпікався, набивав шишки, набирався досвіду, але гостроти не уникав. Він міцно заприятелював з Володимиром Зіновійовичем Лисенком, юристом з обласних профспілок, самотужки проходив юридичний лікнеп і відтак міг не боятися судів, до критичних виступів готувався ґрунтовно.
У наших мандрах Україною влітку 2007-го пригадую, як змінилося його обличчя, коли він почув про арешт добре йому знайомого голови Петриківської райдержадміністрації Петра Лісного, якого кинули за грати за звинуваченням в отриманні хабара. Насправді все було зовсім по-іншому: той відмовлявся носити регулярні «підношення» обласному прокурору, за що й поплатився. Борис Матющенко довгий час захищав Лісного у, здавалося б, безнадійних обставинах. Про все це дуже зворушливо згадував сам П. Лісний у день похорону незабутнього Бориса Олександровича.
…Мій старший колега був гарним оповідачем, співрозмовником, багато читав і, як колишній педагог, мав хист прочитане цікаво переповісти. Їздили часто до моря – скажімо, у 1986-му, після Чорнобиля, ми відпочивали на мисі Сотера поблизу Алушти. Борис Олександрович був різкуватий – він одразу встановив «чергування по палаті»: треба було по черзі робити вологе прибирання в будиночку. Я спершу опирався – приїхав же до моря відпочивати, а не орудувати ганчіркою. Та все ж здався перед його потужним натиском. Він любив чистоту і охайність. Потім я дізнався: таким до маніакальності педантичним щодо порядку і чистоти був Іван Тургенєв.
А ще ми якось жили в готелі Ялтинської кіностудії на самому Полікурівському пагорбі над морем. Від пляжу підніматися вгору повз могили Ханжонкова і Руданського йому було непросто (мав з дитинства хворобу серця), але він був вольовий і казав: «Нічого, Коля, через кілька днів я увійду в норму…». І не жалів себе, піднімався… Хоч можна було чекати тролейбуса. І справді, море і повітря робили дива – він відходив, свіжішав і ставав бадьорим. Оглядаючи подумки наш Крим і останні п’ять років без Криму, я часто згадую, що «щастя – це відсутність нещастя»…
Нині живемо без Бориса Олександровича і без Криму. До болю шкода їх обох. Як для Хемінгуея Париж, так для нас Крим був «святом, яке завжди з тобою»…
Року Божого 1999-го фермер Заболотний дозволив нам пожити в просторому елінгу коло самісінького моря біля санаторію «Ай-Петрі» (неподалік від підйомника на гору Ай-Петрі). Жовтень того року видався напрочуд теплим, ми охоче купалися і багато ходили пішки південним берегом. Від Сімеїза до Ялти. Це тоді ми суцільно пройшли всі Гаспри, Кореїзи, Місхори, Марати, Алупки… Хіба що в парку Чаїр, де «распускаются розы», нам сказали «Зась!». А так з ним можна було пройти будь-куди! Перешкод він не знав.
На дачі графині Паніної в Гаспрі, де Толстого провідував Чехов і де вони увічнилися на фото на веранді, я придумав ось що: ми з Борисом Олександровичем теж проникли на ту веранду, з особливими кахлями під ногами (вони й на знімку Чехова з Толстим), і на тому ж місці увічнили себе… Є таке фото. Борис Олександрович почувався молодим душею і на таке безвинне «хуліганство» охоче приставав.
Тоді ми ще не мали мобілок (не знаю – добре це чи погано), і він дуже переживав, що його тодішній київський редактор Микола Пуговиця не знайде його. Я просив відтермінувати від’їзд (у Криму стояла чудова погода), але він дорожив роботою і реноме. І ми від’їхали з відчуттям легкого голоду від недобраного тепла і моря. Іронія полягала в тому, що Пуговиця його не розшукував і цілком можна було затриматися ще.
Він, як і я, любив Крим, завше цікавився його історією. Чудово пам’ятаю розмови з татаркою зі Старого Криму, яка відпочивала в Сотері. Татари ще масово не поверталися до Криму, і Борис Олександрович засипав нашу випадкову знайому запитаннями про депортацію, а на пляжі часу на це мали доволі. Повторюю, стояв лише 1986 рік, і на перебудову ще тільки заповідалося.
Та були у нього дві особисті святині – рідний хутір Купченки на Чернігівщині і Мама на тому хуторі.
Ніколи я не стрічав людини, яка б так палко любила свій хутір, малу батьківщину. Вона гоїла його душевні й фізичні рани. Там ягодами і свіжим молоком він якось цілком вилікував шлункову хворобу. Ми разом їздили в сусідню Забілівщину, ми знали, де Шевченко чекав Кулішевого весілля (звісно, у Віктора Забіли!), ми обійшли всі музеї Борзни, гостювали на Кулішевому хуторі Мотронівка, коли він мав лише могили Пантелеймона Куліша, його жінки Ганни Барвінок та її брата Василя Білозерського. На наших очах завдяки Івану Плющу виріс новий невпізнанний хутір Куліша. Ми всим цим жили завдяки Борису Олександровичу, ніби йшлося про наших родичів. Та вони – Шевченко, Куліш, Забіла – ставали дедалі рідніші нам, бо ж тут неподалік жили, любили, пили й творили. Були живі люди, і як їх було не полюбити? Бо ми й себе вважали живими. А живий до живого…
З хутора Купченки якось на День незалежності «кущами» (себто через ліс!) ми з Борисом Олександровичем рушили на Адамівку – рідне село колеги-журналіста Сергія Довгаля. Подолавши десяток кілометрів, його самого не застали, зате батьки частували нас, як рідних, заради свята…
На хуторі Купченки я вперше побачив кладовище у лісі. Там, серед рідних, восени 2016-го додалася і могила Бориса Олександровича. Бо де б він не жив, куди б не заносила його доля, там, на хуторі, була столиця його дитинства, голодного, повоєнного і найдорожчого. Куди стреміла його душа, зрештою, привезли й тіло…
Тішуся, що мої друзі з часом ставали і його друзями. Так було, зокрема, у випадку з останнім лоцманом Дніпра Григорієм Омельченком, котрий теж був правдошукачем, і це дуже споріднювало їх. Ми часто завалювалися в гості до останнього лоцмана в його привітну хату на краю міста – на вулиці Яснополянській у Лоцманській Кам’янці. І не було кінця нашим розмовам, здобреним чудовим домашнім вином Григорія Микитовича, – той після завершення війни повернувся з Болгарії з виноградними лозами і з часом наділив виноградом усю свою вулицю!
Борис Олександрович був вельми чутливий і на народне слово, цінував влучний вислів, дослухався до мовної стихії. Риси – зовсім не зайві журналістові. Це ж, здається, у нього на Чернігівщині ми якось почули з народних уст: «Грім минув, а підгромки жирують…». Як добре сказано! Це коли яскраві спалахи грози дедалі меншають і помалу вщухають…
На мені Борис Олександрович відпрацьовував свої усні оповідки. А я щоразу заохочував його все це довірити паперові. Потім він видасть дві книжечки, а третя у нас буде спільна. Про неї я ще згадаю.
На своїй книжці «У жорнах голодоморів» (2004) Борис Олександрович напише: «Моєму натхненникові Миколі Чабану , без спонукань якого цієї книжечки не було б. Будьмо! 25. 10. 2004». На другій книжці «Остюки» (2007) стоїть такий його автограф: «Хрещеному батькові цієї невеличкої книжечки, дорогому другу Миколі Петровичу Чабану з вдячністю за спонукання до письменства і побажанням щастя-долі. Борис Матющенко. 3 червня 2007».
Його «Остюки» – це щемкі мініатюри, скалки пам’яті (а пам’ять мав чудову!), подібні до «Окрушин» Ірини Вільде чи «Камешков на ладони» Володимира Солоухіна. В «Остюках» він помістив ще й щоденник свого молодшого брата Віктора, котрий теж мав літературний хист. У братів були непрості взаємини. Віктора я бачив вже наприкінці його життя на хуторі коло мами, до якої він повернувся з Кишинева. Старший брат бував до нього часом занадто вимогливий, але, бач, посмертно видрукував братові щоденники. Ніби тим спокутував якісь свої гріхи перед ним.
Книжки Бориса Матющенка – це твори про наболіле, вистраждане, плід передуманого ночами. А у книзі про голодомор, окрім архівних матеріалів, він щедро використав як джерело публікації обласної газети «Зоря» страшних 1932-33 років, творчо переосмисливши друкований там офіційний матеріал.
У своїх поглядах Борис Олександрович був прямий, непотайний, чистосердний. Це часом шкодило йому. Та іншим бути не міг. Дехто з друзів знав, як легко було його вивести з рівноваги, «роздраконити», коли обличчя наливалося кров’ю. Повторюю, дехто з приятелів навіть використовував його «легкозаймистість» з насмішкою. Мені ж це було дико і ставало шкода Бориса Олександровича, якого часом легко було спровокувати на «викид адреналіну».
Коли спалахнула Помаранчева революція, Матющенко не роздумуючи подався на Майдан і провів у Києві пізньої осені 2004 року мало не тиждень, повернувся і розповідав, чого в першу чергу потребують на Майдані. Слухати його було ніяково – виходило, ми, молодші проти нього, відсиджуємося вдома. То ми з поетесою Лесею Степовичкою теж знялися з місця і подалися до Києва, де робилася революція, де в самому повітрі була розлита ейфорія свободи. Як і Борис Матющенко, ночували у його кума, безвідмовного В’ячеслава Ковтуна, з яким Борис познайомився, працюючи в редакції кам’янської газети.
Взагалі він був багатий на друзів, приятелів, знайомих – часто до цього кола приєднувалися люди, на захист яких він безкомпромісно ставав як журналіст-правдолюб.
…Як це не банально, але сили він черпав на рідній йому борзнянській землі. Він так часто кликав мене на Чернігівщину, що одного разу я не витримав, махнув рукою і поїхав разом з ним через Бахмач на його хутір. Відтоді і сам захворів Чернігівщиною, небагатою, неефектною, некрикливою, але з багатющою історією і унікальними людьми. Проте багато на своїх двох сходити у нас не виходило. Тому якось я познайомив Бориса Олександровича з кандидатом геологічних наук, поетом і просто чудовою людиною Юрієм Демидовичем Шковирею (у квітні 2019 року і він відлетів у засвіти, й душеньки їхні стрінуться десь там – на небесах). Він мав «Жигулі», і ми стали у складчину їздити втрьох Чернігівщиною. Потім приєднався до нас київський професор історії Юрій Мицик, до речі, автор передмов до книжок Бориса Матющенка. Відтак їздили вчотирьох. Потім сталося диво – наші мандрівки став фінансувати підприємець і патріот Андрій Яловий. Ми об’їздили всеньку Україну. І Борис Олександрович запропонував нам спільно видати книжку «Забутою Україною», до якої всі ми написали нариси. До видання спричинився син Юрія Шковири – Андрій Юрійович, спасибі йому.
Пригадується й анекдотичне. В машині всі захлиналися від емоцій. Поговорити любили Матющенко, Мицик і аз, грішний. Мовчки слухали Шковира і водій. Але часом комусь із них уривався терпець і він вибухав голосно і потужно:
– Та припиніть же цей кагал, коли ніхто нікого не чує!..
Зрештою цього холодного душу вистачало ненадовго. Вітер мандрів п’янив і все повторювалося знов.
Остання спільна поїздка нашого велемовного коша мала місце влітку 2008-го. Тоді ми перетнули всю Бєларусь – через Гомельщину, Могильовщину і Вітебщину доїхали під литовські кордони. Планували на зворотному шляху оглянути Мінщину, Гродненщину, Брестчину. Та не судилося. У Бориса Олександровича у Браславі стався мікроінсульт, і ми мусили чимскоріш повертатися до Дніпра.
Зрештою, він відійшов від хвороби і ще декілька разів виривався на Полтавщину, Чернігівщину. Бо був невситимий на враження, на відкриття України, і нам так добре подорожувалося в колі однодумців і однопочуттєвців. Мали спільні інтереси, відкривали материк «Україна», згадуючи позачасового Євгена Плужника:
Хай чужина комусь вбирає очі,
Нехай про неї навіть мріє хтось
(До переміни місць такі охочі
Всі ті, кому в житті не повелось).
Для мене ж досить – певне, до загину –
Кількох губерень чи округ тепер,
Що на землі становлять Україну –
УСРР.
Бо що мені та слава галаслива
Про всі дива за тридев’ять морів,
Коли я досі і малого дива –
Землі своєї ще не зрозумів!
Підсвідомо це був епіграф до наших подорожей. Ми прагнули того малого дива – збагнути свою землю.
Неспокійний Борис Матющенко став душею книжки «Забутою Україною», яка витримала два видання. Він усе збирав докупи, редагував, при тому ламалися списи і точилися гарячі дискусії.
У нас і дачі були по сусідству, над Дніпром. Високі, мов господар, сливи в його саду тягнуться в небо, до зорь. Бориса нагадують. Осиротіли вони. Пусткою городу гнітять. Сумно мені йти в бік його дачі – нема Бориса, нема його сусідів Федосійовича, колег з «Днепровской правды» Бедринця, веселуна Жори Нікітюка, з яким ми писали для редакторів наперед «болванки» звітів з першотравневих демонстрацій, а потім на самій демонстрації стежили, чи все ми правильно там понаписували… Яким дивним радянським маразмом це дихає. Але люди на демонстраціях були веселі, і демонстрації їм ніби були потрібні – вони їх «гріли» в прямому і переносному значенні, але відійшли разом з епохою, яка їх породила. Нічого не повернути. І їхньої «Днепровки» давно немає. Прикро. Шкода. Заспівати ні з ким. Молодь народних пісень не знає.
…Защемить часом серце без Бориса, без його неповторного темпераменту, гостинності і лише йому притаманних людських чеснот, і бальзамом на душу стають рядки Жуковського:
О милых спутниках, которые наш свет
Своим сопутствием для нас животворили,
Не говори с тоской: их нет;
Но с благодарностию были.
Микола ЧАБАН.
