Сергій Томіленко: «У воєнний час правда не виживає сама по собі — її щодня треба захищати»

До четвертої річниці повномасштабного вторгнення Росії відомий британський аналітичний центр Foreign Policy Centre (Лондон) опублікував колонку голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка про те, як за чотири роки війни змінилася робота українських журналістів.

Foreign Policy Centre — незалежний дослідницький центр у Великій Британії, який спеціалізується на питаннях міжнародної політики, безпеки, демократії та свободи слова. У своїх публікаціях він аналізує ключові глобальні виклики для європейської та світової безпеки.

У колонці «Four Years On: Journalism Under Drones, Beyond Blackouts» йдеться про нову реальність української журналістики — постійну загрозу дронів, масштабні блекаути, інформаційний вакуум у прифронтових регіонах, роль друкованої преси під обстрілами, а також про значення міжнародної підтримки для збереження незалежних медіа. Окрему увагу автор приділяє людському виміру журналістської роботи під час війни та діяльності мережі Центрів журналістської солідарності.

Публікуємо українську версію колонки.

ЧОТИРИ РОКИ ПОТОМУ: ЖУРНАЛІСТИКА ПІД ДРОНАМИ, ПОПРИ БЛЕКАУТИ

Foreign Policy Centre

Через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення Росії характер війни змінився — і разом із ним змінилася щоденна робота журналістів.

Ракети й далі вражають міста. Артилерія продовжує руйнувати житлові квартали. Але дедалі більше саме постійна, монотонна, тривожна присутність дронів у небі над містами й селами визначає нинішній етап війни.

Shahed-и низько пролітають над житловими районами вночі. FPV-дрони полюють на транспорт поблизу лінії фронту. Розвідувальні безпілотники стежать за рухом навіть далеко від передової.

Для українських журналістів це означає нову професійну реальність. Небезпека більше не епізодична — вона стала фоновою. Вона постійно присутня. Вона буквально нависає.

Водночас Україна переживає одну з найважчих зим із 2022 року. Атаки на енергетичну інфраструктуру спричинили масштабні та тривалі відключення електроенергії. У багатьох районах міста залишалися без тепла за мінусових температур. Разом зі світлом часто зникає й мобільний зв’язок та інтернет.

І все ж журналістика триває.

Не тому, що це легко.
Не тому, що це безпечно.
А тому, що це необхідно.

Репортажі під дронами

Останніми місяцями протоколи безпеки для журналістів знову змінилися. Репортери, які працюють у прифронтових регіонах, дедалі частіше використовують детектори дронів — невеликі портативні пристрої, що попереджають про наближення безпілотників.

Нещодавно я розмовляв із українським фіксером, який працює з міжнародними кореспондентами в зонах підвищеного ризику. Він щодня носить із собою такий детектор. Одного разу пристрій зафіксував активність дронів поруч, і невдовзі почався обстріл.

Пізніше, вже після цього інциденту, він тихо попросив мене не описувати подробиці публічно, не вказувати його прізвище.

«Будь ласка, — сказав він, — я не хочу, щоб моя дружина хвилювалася».

У цьому короткому реченні — весь людський вимір за сухою статистикою.

Ми часто говоримо цифрами: скільки журналістів убито, поранено, затримано, взято в полон. Ці цифри важливі. Але за кожною з них — сім’я, щоденний розрахунок ризику і свідоме професійне рішення продовжувати роботу.

Російська армія не розрізняє цивільні та медійні цілі. Автомобілі з написом «PRESS» потрапляють під обстріли. Редакції зазнають руйнувань. На окупованих територіях журналісти стикаються з викраденнями, катуваннями та незаконними утриманнями.

Попри це українські репортери продовжують документувати воєнні злочини, перевіряти інформацію і надавати контекст у середовищі, перенасиченому дезінформацією та пропагандою.

Сувора зима і ризик інформаційного вакууму

Ця зима стала випробуванням нового масштабу. Блекаути для України не новина, але їхня частота й непередбачуваність зросли.

У деяких районах великих міст електроенергія подається за хитким графіком — три години є, сім годин немає. У прифронтових регіонах графіка часто немає взагалі.

Для журналістики електрика — це не зручність. Це можливість:

• завантажити відео й фото,
• підтвердити інформацію,
• оперативно попередити про ракетну небезпеку,
• перевірити чутки,
• спростувати фейки.

Коли зникає світло, зникає й зв’язок. LTE може показувати повну шкалу сигналу, але нічого не відкривається. Журналісти працюють з автомобілів, сходових клітин, заправок, тимчасових коворкінгів.

У багатьох прифронтових громадах друковані газети залишаються життєво необхідними.

Для міжнародної аудиторії це може здаватися несподіваним. Але там, де світло нестабільне, а інтернет переривається, саме місцева газета часто є найбільш доступним і перевіреним джерелом інформації.

Газети у Херсоні, Запоріжжі, Сумах, Харкові продовжують виходити під обстрілами. Доставка здійснюється через райони, які регулярно атакуються або перебувають під наглядом дронів. Рекламні доходи скоротилися, витрати зросли, частину співробітників мобілізовано.

Але вони продовжують працювати, бо розуміють: якщо інформаційний простір руйнується — його миттєво заповнює дезінформація.

Російська пропаганда швидко адаптується. Вона використовує блекаути й невизначеність, поширює фейкові повідомлення через Telegram-канали та анонімні акаунти, намагається підірвати довіру й посіяти хаос.

Журналістика на місцях — це протиотрута.

Під час ракетних атак перевірені повідомлення рятують життя.
Під час евакуацій точна інформація запобігає паніці.
На деокупованих територіях місцеві медіа допомагають відновлювати довіру між людьми.

Це не теорія. Це щоденна практика.

Роль Центрів журналістської солідарності

Одним із найважливіших рішень після 2022 року стало створення та розвиток мережі Центрів журналістської солідарності, які координує НСЖУ разом із міжнародними партнерами.

Київ, Львів, Івано-Франківськ, Дніпро, Запоріжжя, Харків — ці Центри стали безпечними просторами для журналістів. Вони надають:

• захисне спорядження,
• стабільні робочі місця зі світлом та інтернетом,
• аварійне живлення й доступ до Starlink,
• психологічну та юридичну підтримку,
• допомогу міжнародним кореспондентам.

Під час найважчих тижнів цієї зими ці Центри знову стали точками опори. Коли редакції залишалися без світла, журналісти працювали тут. Коли не було можливості зарядити техніку — обладнання передавалося один одному. Коли накопичувалася травма — розмова ставала підтримкою.

Ці Центри — не лише про технічну допомогу.
Вони — про солідарність.
Про нову модель підтримки свободи преси в умовах війни.

Людська ціна продовжується

Ми не можемо говорити про ці роки, не визнаючи людську ціну.

Українські журналісти досі перебувають у російському полоні. Дехто зник безвісти. Їхні родини живуть у стані постійного очікування.

Нещодавно я зустрівся із сестрою журналістки з Мелітополя, яка залишається в російському ув’язненні. Її голос не був сповнений гніву. У ньому звучала втома — тиха, виснажлива втома очікування і невідомості.

Боротьба за свободу преси — це не лише про інституції. Вона глибоко особиста.

Чому світ не може відвернутися

Міжнародна втома — реальність. Новини змінюються. З’являються нові кризи. Але Україна залишається фронтом демократичної стійкості в Європі.

Якщо агресія призведе до замовчування незалежних медіа в Україні, це стане сигналом, що насильство здатне знищити правду.

Кожна редакція, яка працює в прифронтовому місті, — це доказ того, що демократичні цінності витримують навіть під обстрілами.

Підтримка української журналістики — це не благодійність. Це інвестиція в європейську безпеку та інформаційну стійкість.

Що потрібно зараз

Потрібні не складні рішення, а сталі зобов’язання.

Локальні та регіональні медіа потребують передбачуваного фінансування. Журналісти — особливо біля фронту — потребують довгострокової підтримки фізичної та психологічної безпеки. Журналісти в полоні потребують постійної міжнародної уваги.

Дезінформація не зупиняється на кордонах. Протидія їй потребує транскордонної співпраці. Прифронтова газета в Запоріжжі чи Херсоні стратегічно важлива не менше, ніж національний мовник.

Понад стійкість

«Стійкість» — слово, яке часто звучить у ці роки.
Українці стійкі. Українські журналісти стійкі.

Але стійкість не варто романтизувати.

Журналісти не мріють працювати під дронами.
Редактори не мріють планувати випуск газети під артилерійськими ударами.
Фіксери не мріють щодня рахувати ризики, щоб уберегти родину від тривоги.

Мрія проста:
працювати безпечно,
говорити правду,
служити своїм громадам.

Поки цей день не настав — робота триває.

У воєнний час правда не виживає сама.
Вона потребує тих, хто щодня готовий її захищати.
І українські журналісти щодня роблять цей вибір.