
Як розпитати про пережите, не завдавши співрозмовникові додаткового болю? Які реакції мають підказати журналістові, що час зупинити інтерв’ю? Чи означає згода на розмову, що всі подробиці можна оприлюднити? І як медійникам подбати про власний психологічний стан, якщо вони регулярно працюють із чутливими історіями?
Розмови з військовими, ветеранами, звільненими з полону, а також із тими, хто пережив поранення чи втрату близьких, потребують особливої уважності. Необережне запитання може повернути співрозмовника до болісних спогадів, а надмірна деталізація – посилити психологічне навантаження на героя й тих, хто читатиме або дивитиметься матеріал. Водночас регулярна робота з такими історіями може впливати і на самих медійників.
Про це поговорили з Оленою Мудрою, лікаркою-психіатринею, психотерапевткою, та Наталією Темченко, магістранткою спеціальності «Кризова та реабілітаційна психологія» Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара.
Розповідь про травму не завжди допомагає її прожити
Публічне інтерв’ю про пережиту травматичну подію може по-різному впливати на людину. За словами Олени Мудрої, багато залежить від того, скільки часу минуло після події, чи отримував співрозмовник психологічну допомогу та в якому стані перебуває зараз.
«Не кожен, хто пережив навіть важкий воєнний досвід, обов’язково матиме ПТСР – це теж треба розуміти», – наголошує фахівчиня.
Особливої обережності потребують розмови з тими, хто нещодавно повернувся із зони бойових дій або не отримував психологічної допомоги після пережитого. Запитання про безпосередні подробиці травматичної події можуть спровокувати сильну емоційну реакцію. Через це психотерапевтка радить попередньо з’ясувати готовність до розмови та потреби співрозмовника.
Журналістська розмова суттєво відрізняється від психотерапевтичної. Під час терапії пережите проговорюють у спеціально створених умовах і за допомогою фахівця. Журналістське інтерв’ю має іншу мету, тому саме по собі не є способом психологічного опрацювання травми.
«Ми говоримо про розповідання журналісту, а це все ж таки відрізняється від якоїсь лікувальної розповіді тому ж психотерапевту, – пояснює Олена Мудра. – Це різне. Відповідно, журналіст може задавати такі питання, які можуть, ненавмисно, але з дуже високою ймовірністю травмувати».
На важливості попередньої підготовки наголошує і Наталія Темченко. За її словами, значення має не лише час, що минув після події, а й готовність співрозмовника повертатися до спогадів.
«Попередньо треба погодити, чи можна такі питання задавати, чи готова людина відповідати, як вона себе почуває зараз і чи може вона на них відповідати», – говорить магістрантка.
Додатковим емоційним навантаженням може бути публічність розмови: присутність камери, відеозапис або велика кількість слухачів. Через це згоду на інтерв’ю не варто сприймати як автоматичну згоду обговорювати всі подробиці пережитого. Якщо співрозмовник не готовий говорити або йому важко згадувати подію, не слід наполягати: розмову можна відкласти чи перейти до іншої теми.
Коли співрозмовникові стає некомфортно: що має насторожити журналіста
Універсального способу визначити стан співрозмовника немає, тому журналістові важливо стежити не лише за змістом відповідей, а й за реакцією під час розмови. Сигналами, що тему варто зупинити або змінити, можуть бути пряма відмова відповідати, прохання не ставити певних запитань, тривале мовчання, плач, помітне сильне хвилювання або ситуація, коли співрозмовник уже не може продовжувати відповідь.
Лікарка-психіатриня радить також зважати на невербальну поведінку та тон спілкування. Водночас окремий жест чи емоція не дають журналістові підстав робити психологічні висновки або встановлювати діагноз. Важливо оцінювати загальну реакцію та, за сумніву, прямо й делікатно запитати, чи комфортно продовжувати розмову.
Якщо герой плаче, замовкає або демонструє сильне хвилювання, Олена Мудра радить спокійно відреагувати й бути готовим завершити інтерв’ю. Вона розрізняє припинення запису та припинення спілкування: журналіст може запропонувати води, запитати, чи потрібна допомога, або, попередньо запитавши дозволу, побути поруч.
«Ви можете так і сказати, що ми на цьому частину інтерв’ю завершуємо, і можете вже далі якісь слова від себе сказати, слова як певної підтримки чи вдячності», – пояснює фахівчиня.
Водночас не варто пропонувати співрозмовникові просто зробити коротку перерву, заспокоїтися і за кілька хвилин повернутися до травматичної теми. Якщо реакція сильна, продовжувати розпитування не потрібно. Завдання журналіста в такій ситуації – не проводити терапію, а поважати межі героя та не посилювати його стан.
Згода на інтерв’ю не означає згоди на кожну деталь
Погодившись на розмову, співрозмовник не обов’язково готовий відповідати на всі запитання або докладно відтворювати найболючіші епізоди, тому до початку інтерв’ю варто пояснити його тему й формат, попередити про чутливі запитання та з’ясувати, на що саме співрозмовник готовий відповідати. Під час розмови ця готовність може змінитися і журналіст має це враховувати.
Коментарі фахівчинь не означають, що будь-яку історію про травматичний досвід потрібно приховувати, однак вони дають орієнтири, коли редакції варто переглянути зміст або формат матеріалу. Насамперед це ситуації, коли герой не готовий говорити, просить зупинитися або демонструє сильну емоційну реакцію. У такому випадку не варто використовувати отримані раніше відповіді як підставу продовжувати розпитування. Можна відкласти публікацію, прибрати подробиці, які людина не хоче розкривати, або змінити акцент матеріалу. Якщо без цих деталей історія втрачає суспільну цінність і тримається лише на драматизмі, редакції варто відмовитися від такої публікації.
Інша підстава змінити або відкласти публікацію – ризик для безпеки. Психотерапевтка наголошує, що розмови з військовослужбовцями, які досі перебувають на службі, не мають розкривати їхнє актуальне місце перебування, логістичні маршрути та інші чутливі подробиці. Інформація, яку повідомив ветеран, також може становити небезпеку для побратимів, якщо хтось із них досі служить або перебуває в полоні. Такі деталі потрібно перевіряти й не публікувати, якщо вони можуть зашкодити.
Важливо також оцінити, чи справді травматичні подробиці потрібні для розуміння історії. Олена Мудра застерігає від публікації незаблюрених фотографій, особливо якщо на них зображені діти, та провокативних заголовків, які маніпулюють емоціями аудиторії. Якщо деталь не лише посилює шоковий ефект, але не додає суспільно важливої інформації, від неї варто відмовитися.
Отже, згода на інтерв’ю не звільняє редакцію від відповідальності за те, як саме буде використана розказана історія.
Військові мають різний досвід – універсального підходу немає
Окремої уваги потребує спілкування з військовослужбовцями та ветеранами. Олена Мудра наголошує, що не можна застосовувати однаковий підхід до всіх, хто має військовий досвід. Служба в тилу, ампутація, втрата побратимів або повернення з полону – різні обставини, які можуть по-різному впливати на емоційний стан і готовність до розмови.
Говорячи про військових, журналістові важливо не зводити співрозмовника до психологічного діагнозу. Самостійно визначати, чи має військовослужбовець посттравматичний стресовий розлад або інше порушення, журналіст не уповноважений.
«Головна задача хорошого журналіста – висвітлити і описати чи допомогти військовослужбовцю якомога краще описати, що, на його думку, з ним відбувається, якщо ця людина хоче, звичайно, таким ділитися», – пояснює психотерапевтка.
Для військового, який щойно повернувся з бойових дій, фахівчиня окремо підкреслює важливість підтримки, поваги та вдячності. За її словами, таким співрозмовникам важливо відчувати розуміння й знати, що їхній досвід і зусилля не були марними. Водночас журналістові слід пам’ятати про особисті межі співрозмовника й не вимагати від нього розповідати більше, ніж він готовий».
Травматичні історії впливають і на аудиторію
Психологічне навантаження від матеріалів про війну можуть відчувати не лише безпосередні герої. Читання або перегляд історій про загибель, поранення, полон і насильство може впливати й на тих, хто сам не був учасником цих подій.
За словами Олени Мудрої, реакція залежить від індивідуальної чутливості та особистих обставин. Наприклад, перегляд таких матеріалів може бути особливо важким для тих, чиї рідні воюють, загинули або перебувають у полоні.
Фахівчиня також використовує поняття «травма спостерігача» – стан, який може виникати в тих, хто регулярно стає свідком чужого горя. Це стосується, зокрема, лікарів, рятувальників, психотерапевтів і журналістів. Для цивільних, які споживають такий контент, можливими наслідками можуть бути підвищена тривожність та емоційне виснаження.
Через це психотерапевтка радить дотримуватися інформаційної гігієни й не перевантажувати себе новинами про травматичні події, особливо якщо їх багато протягом короткого часу. Відповідальність медіа – зважати на те, як подано матеріал, і не додавати до нього зайвих шокових деталей.
Як журналісту подбати про власне психологічне здоров’я
Регулярна робота з історіями про смерть, поранення, втрати та інші наслідки війни може позначатися на психологічному стані медійників. Журналіст постійно слухає чужі переживання, опрацьовує важку інформацію та іноді мимоволі переносить почуте на власне життя.
Олена Мудра радить тим, хто регулярно працює з травматичними темами, не відкладати звернення по психологічну допомогу, брати регулярні відпустки та мати окреме від роботи життя.
«Обов’язково потрібно мати якесь ще окреме життя, абсолютно не пов’язане з цією тематикою. Це теж дуже важливо», – наголошує вона.
Серед ознак, які можуть свідчити про потребу в професійній психологічній допомозі, фахівчиня називає постійну апатію, тривожність, панічні атаки, порушення сну, зміни апетиту, підвищену дратівливість і втому, яка не минає навіть після достатнього відпочинку.
Звернути увагу варто також на хронічний біль, погіршення стосунків із рідними та друзями й ангедонію – втрату здатності отримувати задоволення від занять, які раніше приносили радість.
Колеги можуть помітити зміни в поведінці журналіста: він починає менше спілкуватися, віддаляється від колективу, стає байдужим до того, що раніше любив, не може зосередитися на роботі або, навпаки, демонструє спалахи неконтрольованої агресії. Ще одна можлива ознака сильного вигорання – раптово цинічне ставлення до всього навколо.
«Це теж свідчить про сильне вигорання, і це теж такий дзвіночок, на який треба звернути увагу», – зазначає психотерапевтка.
Фахівчиня наголошує: турбота про власний психологічний стан має бути регулярною, а не лише реакцією на кризу. Журналістам важливо знаходити час для відпочинку, спілкування з близькими та занять, які допомагають відновлюватися.
Саме тому психологічна підтримка всередині медіаспільноти має бути системною. Вже другий рік поспіль Дніпровський центр журналістської солідарності НСЖУ щомісяця проводить офлайн- та онлайн-заходи, присвячені підтримці ментального здоров’я журналістів і профілактиці професійного вигорання.
Можливість говорити про психологічні труднощі, отримувати фахові поради та ділитися досвідом із колегами – важлива складова професійної стійкості. Журналіст, який щодня розповідає про чужі травми, також потребує підтримки. Уміння дбати про себе – не слабкість і не відступ від професійних обов’язків, а необхідна умова роботи з чутливими історіями.
Марія Янчук, магістрантка спеціальності «Медіакомунцікації» ДНУ ім. Олеся Гончара
Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів