Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Як Франція реагує на сучасні інформаційні загрози, включаючи дезінформацію та пропаганду, та яка роль у цьому процесі відведена медіаграмотності? Із якими професійними виклики журналісти стикаються сьогодні, а також який вплив мають медіа на суспільство та політику? Про це і не тільки – в інтерв’ю Валентини Дмитрової, віцепрезидентки Колегії експертів з інформаційно-комунікаційних наук, викладачки кафедри інформації та комунікації технологічного інституту Університету Жана Мулена Ліон 3 (Jean Moulin University Lyon 3).
Публікацію для сайту Академії викладачів журналістики підготувала дніпровська журналістка, асистентка кафедри журналістики Університету митної справи та фінансів, членкиня НСЖУ Ірина Авраменко.
Як у Франції формувалося розуміння важливості критичного мислення — розповідає Валентина Димитрова.
Валентина Димитрова викладає на кафедрі інформації та комунікації технологічного інституту Університету Жана Мулена Ліон 3 (Jean Moulin University Lyon 3). У цьому виші вона також обіймає посаду віцепрезидентки Колегії експертів з інформаційно-комунікаційних наук. Валентина входить до Ліонської дослідницької групи в галузі інформації та комунікації (ELICO), яка об’єднує переважно викладачів-дослідників із шести вишів, що діють на території Ліону та Сент-Етьєну. В ELICO Валентина аналізує соціально-політичні та комунікаційні аспекти медіа і цифрових технологій та датафікації суспільства, зокрема цифрову культуру і грамотність даних.
З JTA дослідниця поділилася, як Франція реагує на зовнішні інформаційні загрози та яка роль у цьому процесі відведена медіаграмотності.
Історичні корені медіаграмотності у Франції
В Україні з темою медіаграмотності грунтовно почали працювати з 2000-х років. Однак за межами експертного середовища важливість медійної та цифрової грамотності осягнули сповна тільки з початком війни. А як у Франції з цим справи?
У Франції перші уроки медіаграмотності включили у шкільну програму ще в 1970-х роках (тоді йшлося про вміння читати пресу, виховання критичного мислення). Це сталося у зв’язку з тогочасними процесами у французькій освіті:
- Насамперед після «травневих подій» 1968 року — коли студентські бунти вилилися в широкомасштабну соціальну кризу — у Франції усвідомили важливість адаптації освіти до викликів сучасного світу.
- У 1973 році в середніх школах створили Центри документації та інформації, де вивчалися поняття інформації. Пізніше запровадили навчальні програми з підготовки викладачів-документознавців для цих центрів.
- Впливала на ці процеси і ЮНЕСКО, зокрема через Грюнвальдську декларацію з медіаграмотності (1982), яка закликала розробляти комплексні програми на всіх рівнях освіти.
- У 1983-му для просування та підтримки медіаосвіти в початковій та середній школі Ален Саварі (Alain Savary), тодішній міністр освіти, створив Центр зв’язку між освітою та засобами масової інформації (CLEMI). Центр [працює досі]: розробляє інструменти для роботи з медіа на уроках та надає поради щодо інформаційного права.
- У 1989 році у французьких школах ввели Тиждень преси та медіа, який відтоді проводиться щороку. Тобто поступово відбувся перехід від споживання медіа до медіаосвіти.
Необхідність критично мислити при споживанні медіа у Франції усвідомили ще раніше. Наприклад, у 1920-х роках існували кіноклуби, які просвіщали людей щодо нового на той час медіа.
А взагалі традиція мислити критично бере початок з 18 століття, з епохи Просвітництва та Французької революції. Розвиток преси, який розпочався наприкінці 17 століття, теж був частиною цього руху. Адже Просвітництво було засноване на ідеї, що кожна людина має змогу брати участь в дискусіях, піддавати сумніву авторитети.
З проголошенням Декларації прав людини і громадянина (1789) свобода думки та висловлювання поглядів стають однією з перших політичних свобод і однією з фундаментальних свобод кожної людини. Вони йдуть пліч-о-пліч зі свободою преси, свободою об’єднань, свободою зібрань і свободою демонстрацій. Звідти йде розуміння важливості суспільної думки.
Згідно з французькою концепцією громадянства, громадянин — це людина, яка критично мислить, критично сприймає світ і своє оточення, розуміє різницю між надійним і ненадійним джерелом інформації. Спадок Просвітництва та Французької революції подається в школі через призму громадянина, його прав і свобод, місця в суспільстві. Це необхідно, щоб пояснити, що таке держава, чому громадськість має бути відокремлена від першої та чому громадянське суспільство повинно бути інформаційно озброєним, мати важелі впливу, відстоювати свої інтереси.
До речі, нещодавня доповідь урядової комісії з протидії дезінформації називається «Просвітництво в цифрову епоху».
Інформація як стратегічний ресурс
Після інфодемії під час ковіду та вторгнення Росії в Україну чи вживала Франція додаткових заходів, аби зміцнити інформаційну стійкість суспільства?
Франція у своїй політиці орієнтується на ЄС, оскільки входить до цього союзу. Так країна ратифікувала:
- рекомендації ЄС, пов’язані з «вихованням ставлення до медіа», зокрема рекомендацію Європейської комісії від 2009 року, що дає визначення медіаграмотності;
- європейську директиву 2018 року, яка регулює аудіовізуальні медіапослуги та вимагає від держав-членів розвивати медіаграмотність.
Медіаграмотністю у Франції займаються в школах, медіа, різних громадських і асоціативних структурах.
Звісно, у зв’язку з цифровізацією концепцію медіаграмотності довелося змінювати. А ще низка внутрішніх та зовнішніх чинників підштовхували переосмислювати роль виховання ставлення до медіа та інформації.
Так Франції довелося реагувати на небезпеку, пов’язану із тероризмом. Теракти 2015 року, зокрема в редакції сатиричного журналу Charlie Hebdo, показали, наскільки широку аудиторію у французькому суспільстві мають теорії змови.
До того ж з 2011-го до 2016 року приблизно 1 500 осіб виїхали з Франції до Сирії на заклик джихадистської пропаганди. Цих людей, переважно молодь, вербували для терористичних угруповань через соціальні мережі. У цьому контексті медійна та інформаційна освіта також має на меті запобігти будь-яким формам маніпуляції та радикалізації учнів, розвиваючи їхні критичні здібності.
Під час президентської виборчої кампанії у 2017-му телеканал Russia Today France і радіо Sputnik кілька разів поширювали неправдиву інформацію про кандидата Еманюеля Макрона. Наступного року у Франції ухвалили закон проти маніпулювання інформацією, відомий як «закон про боротьбу з фейковими новинами». Він також сприяє підтримці освітніх, журналістських та дослідницьких програм з медіаграмотності.
Інформація — це стратегічний ресурс не лише для медіа і громадян, а й для армії. Тому у 2021 році Франція створила урядову агенцію Viginum, яка займається охороною Франції від зовнішніх цифрових втручань (саме Viginum викрила російську спецоперацію Portal Kombat, у межах якої мережа російських сайтів поширювала на Заході кремлівську пропаганду про війну в Україні — авт.). Ця структура приєднана до Міністерства оборони й національної безпеки.
Часто на університетських заходах, круглих столах з інформаційної безпеки та медіаграмотності можна зустріти як представників цієї організації, так і журналістів, редакторів, фактчекерів. Адже безпекове та медійне поле перетинаються: цифрові атаки, дезінформація проходять через медійні канали та цифрові платформи. Наприклад, у 2023 році Viginum виявила масштабну російську дезінформаційну кампанію, націлену на сайти французьких медіа та держструктур. Російські виконавці підробили вебсторінки газет Le Monde, Le Parisien, 20 Minutes, сайту Міністерства закордонних справ Франції, [а потім поширювали посилання на фейкові матеріали у соцмережах — ред.]. URL-адреси підробок ледь відрізнялися від адрес оригіналів.
Фейки, пов’язані з ковідом, та повномасштабне вторгнення Росії в Україну суттєво загострило проблему дезінформації. І французьке керівництво, і президент Макрон тримають на контролі це питання.
Навчання медіаграмотності
З якого віку у французьких школярів розпочинаються уроки з медіаграмотності?
З початкової школи. Шкільні програми розбиті за тематикою (коли дитина підростає, перелік тем розширюється). За впровадження програм з виховання ставлення до медіа у середній школі відповідають вчителі-документалісти. Здається, в Україні такої посади немає.
У Франції в кожній школі є центр інформації та документації. Це більше, ніж бібліотека: тут викладачі та учні можуть знайти інформацію на будь-яку тему, почитати пресу на паперовому чи цифровому носії.
Якщо у школі немає предмета «інформаційно-комунікаційні технології», деякі теми з виховання ставлення до медіа та інформації можуть взяти до себе вчителі інформатики, географії або історії, якщо у них є відповідні знання.
До речі, в мене щойно завершився дослідницький проєкт AdoPrivacy про те, як молодь в середній школі споживає цифровий контент та дбає при цьому про конфіденційність своїх даних та своє приватне життя. Більшість опитаних вчителів вказує, що їм бракує знань з тематик, передбачених освітніми програмами, та часу на підвищення кваліфікації з медіаграмотності. І це проблема.
Педагогічні підходи часто зводяться до оцінки ризиків, що викликає почуття провини й не завжди допомагає учням зрозуміти їхні права як неповнолітніх.
Чи можна сказати, що у виші приходить молодь, яка вже має базові знання з медіаграмотності?
Студентам першого та другого курсу я викладаю цифрову культуру. Ми працюємо вже на більш серйозному рівні, ніж в школах. Знання, які отримують студенти, безпосередньо пов’язані з їхнім майбутнім фахом у сфері інформації та комунікації.
Такі курси [як цифрова культура] зазвичай прикладні: студенти влаштовують дискусії та дебати або працюють над власними проєктами з медіаграмотності, опитуючи знайомих чи фахівців і створюючи креативний контент, наприклад, відеоматеріали, прототипи цифрових застосунків чи настільні ігри.
У французьких гуманітарних вишах, як правило, завжди є якийсь факультатив, який стосується медіаграмотності. А в технічних вишах приділяють меншу увагу цій темі, критичне мислення тут розвивають через навчання наукового методу або методу доказу в науці. Хоча у цих вишах можуть бути курси, які дозволяють дізнатися, що відбувається у світі, — на кшталт «Загальної культури» чи «Аналізу медіа».
Світовий медіатренд — штучний інтелект. Ми в Україні спостерігаємо, що його взяли на озброєння не тільки деякі студенти, але й російські пропагандисти. Як викладачка та фахівчиня з цифрової культури, чи вважаєте Ви, що використання ШІ несе певні загрози?
ШІ не є чимось новим: він існує з 1950-х років. Але в останні роки, особливо з прогресом генеративного ШІ, він демократизувався.
Франція заявила, що розвиватиме свою технологію ШІ й тренуватиме її на своїх даних, щоб конкурувати з США та Китаєм. Держава надає великі кошти на розробки.
ШІ популярний, в тому числі серед студентів. Звісно, треба регулювати його використання. Тому ми в нашому університеті запровадили курси з грамотного використання ШІ: пояснюємо, як працює ШІ, чому його результатам не завжди варто довіряти.
У нас також є програми, які перевіряють письмові роботи на плагіат і використання ШІ. Тому студенти повинні вказати, як і для чого застосовували інструменти ШІ. Якщо мова про магістерську роботу чи дисертацію, то потрібно навіть вказувати промт, який ви ввели, аби отримати цей результат. Це допомагає оцінити рефлексивність студентів та їхню здатність зайняти критичну позицію щодо ШІ. До слова, у нас місяць тому одну дисертацію з французької літератури не допустили до захисту, бо там виявили високий відсоток використання ШІ.
А ось пропаганда як продукт ШІ насамперед цікавить фактчекерів. Вони відстежують різноманітні маніпуляції у малюнках, фото, відео. У вишах поки що бракує курсів, присвячених саме пропаганді та дезінформації.
Виклики, пов’язані із соцмережами та російською пропагандою
В Україні сьогодні триває дискусія, що деякі соцмережі — насамперед TikTok та Telegram — варто регулювати або заборонити через їхні загрози нацбезпеці та слабку модерацію, яка уможливлює поширення небезпечного контенту. На які виклики, пов’язані із соцмережами, звертає увагу Франція?
Соцмережі та й загалом цифрові платформи створюють нові виклики для поширення інформації: йдеться і про фейки, і про пропагандистський контент, і про мову ворожнечі. А ще будь-які цифрові сервіси базуються на тих даних, які ми їм залишаємо. Наприклад, соцмережа BeReal, що дуже популярна серед студентів, надсилає користувачу сповіщення будь-коли, і у того є дві хвилини, аби зробити фото «тут та зараз» та опублікувати його в застосунку.
Саме в оприлюдненні особистих даних Франція бачить велику проблему. Захист приватного життя є фундаментальною свободою, яка лежить в основі верховенства права і демократії. Окрім того, недотримання безпеки даних уможливлює як маніпулювання політичною думкою, так і економічний шантаж. Для дітей це ризик зіткнення з насильницьким, шахрайським контентом, булінгом.
А щодо російської дезінформації?
Франція вважається країною, де російський вплив через культуру особливо відчутний — тут захоплювалися Достоєвським, російським балетом. Коли Україна стала вільною державою, колишній президент Франції Валері Жискар д’Естен навіть сказав: «Це якби оголосили незалежність нашого регіону Рона-Альпи». Звісно, таке сприйняття нашої самостійності сьогодні неактуальне. Але це показує, що Україну знали століттями лише через Росію.
Увага до України проявлялася несистематично — через окремі події, як-от Помаранчева революція (як її висвітлювала французька преса, я вивчала у своїй дисертації).
Коли стався Євромайдан, погляди європейців на деякий час повернулися до України. На жаль, АТО й анексія Криму не привернули, як на мене, належної уваги [французьких] медійників. У суспільстві тоді були широко розповсюджені російські наративи про праворадикальні сили на Майдані.
У 2022 році широкомасштабне вторгнення та його висвітлення у медіа через наратив міждержавної агресії та війни з людським обличчям змінили громадську думку. Соціологічні опитування 2023 року вказували на готовність французів надавати підтримку Україні, зокрема гуманітарну, однак не військову.
Російські наративи про Третю світову чи ядерну загрозу регулярно обговорювалися в медіа та суспільстві, а економічні санкції проти Росії розглядалися часто з точки зору споживчих інтересів. Наприклад, як бути без російського газу? Чи буде дорожчим газ з інших країн?
У публічних дискусіях французи дотримуються принципу плюралізму. Вони вважають, що потрібно почути всіх: і жертв, і катів. І це дуже глибоке філософське питання: а чи справді треба всіх слухати?
На жаль, у французькому медіаполі досі можна побачити людей, які просувають антиукраїнські повідомлення. Наприклад, Олександр Макогонов (речник російського посольства у Франції — авт.) — його ще називають голосом Москви у Франції — багато з’являвся у французькому інформаційному просторі на початку війни, повторюючи офіційну пропаганду Кремля.
Тобто необхідність боротьби з російською пропагандою є. Ця проблема серйозно сприймається і на рівні Міністерства оборони, і на рівні журналістів-фактчекерів, які доводять, що Росія маніпулює суспільною думкою. Сьогодні багато французьких журналістів роблять чудову роботу, їздять в Україну, привозять відеоматеріали, пишуть книги, виступають перед широким загалом. Але чи достатньо цих зусиль, щоб достукатися до широкого загалу, який продовжує захоплюватися Росією, російською культурою і не сприймає україно-російські відносини через призму колоніалізму та імперіалізму?
І це попри те, що тема колоніалізму для французів чутлива. Франція має власне колоніальне минуле, яке вона продовжує переосмислювати. Але вживати цей термін щодо російсько-українських відносин вважають недоречним. Наприклад, питання, як писати назву столиці України — Kiev чи Kyiv — ще не вирішене в медійному полі. Французькі ЗМІ часто послуговуються російським варіантом, за винятком газети Libération, яка, як і більшість англомовних видань, вирішила використовувати українську версію.
З якими кремлівськими наративами Ви найчастіше стикаєтеся у Франції?
Найрозповсюдженіший наратив стосується НАТО, адже у Франції альянс дуже непопулярний. Це один з політичних дискурсів, що проходять крізь роки. Альянс для французів — це насамперед США. Ще Шарль де Голль мріяв про Європу для європейців — від Атлантики до Уралу — та вийшов з інтегрованої системи оборони НАТО, залишаючись членом політичного альянсу.
Тому, коли починаються розмови про зброю / іншу допомогу для України, то часто звучить, що це війна між Америкою та Росією.
Російська дезінформація успішно спекулює на антиамериканізмі. Це, мабуть, основний наратив, який доводиться спростовувати навіть у повсякденних розмовах.
А як щодо наукового середовища?
Наукова спільнота мобілізувалася на початку вторгнення, аби організувати круглі столи щодо ситуації насамперед для широкого загалу. Найчастіше їх ініціювали науковці, що мали особисті зв’язки з Україною. У березні 2022-го я взяла участь в п’ятьох таких заходах, один з них ініціювали студенти.
Французи часто кажуть: ти ж науковець, маєш бути нейтральним! Нейтралітету в таких питаннях [як вторгнення однієї країни в іншу] для мене не існує. Тому що є величезні людські втрати, є понівечена країна, і на це просто не можна закривати очі.
Є принаймні дві концепції зобов’язань дослідників у соціальних науках. Перша ґрунтується на розрізненні позицій дослідника, експерта та інтелектуала, тоді як друга допускає, що ці позиції переплітаються. На своєму особистому шляху я дослідниця, але також і людина, яка має власну позицію, побудовану на відповідальності.
Франція прийняла українських науковців через програму PAUSE, спрямовану на підтримку дослідників і митців, які більше не можуть продовжувати свою діяльність у країні через війну, політичні переслідування, цензуру тощо. За цією ж програмою у Францію почали приїжджати російські науковці, що у вигнанні. Чи всі вони критичні до Кремля? На жаль, більшість уникає цих тем.
Окрім того, ізраїльсько-палестинський конфлікт витіснив на другий план Україну зі шпальт газет.
З одного боку, широкомасштабне вторгнення Росії в Україну стало для французів сумним приводом відкрити для себе нарешті Україну, її культуру та ідентичність. І рівень симпатії та цікавості до країни суттєво зріс. З іншого — російська агресія в інфополі показала вразливість демократичних режимів та підкреслила необхідність медіаграмотності для збереження критичного мислення та зміцнення нашої інтелектуальної обороноздатності.
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інтеграція медіаграмотності в освітні програми з журналістики», що реалізується ГО «Український інститут медіа та комунікації» за підтримки Програми розвитку ООН та за фінансування уряду Японії. Думки висловлені в інтерв’ю не обов’язково відображають позицію ПРООН або інших агенцій ООН та уряду Японії.
Ірина АВРАМЕНКО.
