У кабінеті журналістики нашого факультету, що у жовтому корпусі на бульварі Тараса Шевченка, було чимало підшивок газет: від республіканських – до районних. Тож перед лекціями ми, студенти, занурювалися у різні періодичні видання, так би мовити, теоретичні знання підкріплювали практикою, а точніше – вчилися у майстрів пера, як треба писати. З-поміж тих підшивок була й молодіжна газета «Прапор юності» (орган Дніпропетровського обкому ЛКСМ України), до якої я прикипіла. Звісно, читала й іншу періодику, але «Прапор юності» потрапляв до моїх рук чи не найчастіше. Чому саме ця газета припала мені до душі? Мабуть, через те, що вона виділялася своїм креативним змістом, версткою, мовою, ілюстрацією. Серед молодіжок України, та й СРСР, вона вважалася однією з кращих. Отож, коли на третьому курсі треба було вибирати видання для проходження журналістської практики, я без вагань попросилася у «Прапор юності». Сюди ж згодилася їхати і моя одногрупниця Наталка Шапличенко, з якою, до слова, п’ять років мешкали у одній кімнаті в гуртожитку. Наталка, так би мовити, їхала додому, адже родом вона з Нікополя. Я ж із Рівненщини, і для мене степове сонячне Придніпров’я було, до певної міри, ще й географічним відкриттям. Адже досі тут ніколи не бувала.
Отож, 1 серпня 1975 року приїхали ми до Дніпропетровська й прямо з вокзалу подалися на вулицю Осінню, у видавництво «Зоря», на восьмому поверсі якого була редакція газети «Прапор юності». Оговтавшись, несміло й тремтячи, наче стояли перед аудиторією, де мали складати непростий іспит, переступили поріг кабінету редактора Володимира Васильовича Кузьмінецького. З-за широкого столу, заваленого рукописами й правленими газетними шпальтами, до нас підвівся невисокого зросту худорлявий чоловік у великих окулярах. Привітався й приємно посміхнувся, мовляв, не бійтеся, дівчата, все буде добре, позаяк либонь одразу прочитав переляк на наших обличчях. І запропонував сісти біля його столу. Почав розпитувати про навчання, про сесію, про Київ, про те, якою тематикою хотіли б зайнятися на практиці у газеті. Я обрала сільську, те, що ближче моїй селянській душі, Наталка – робітничу, адже до вступу в університет працювала на Нікопольському трубопрокатному заводі, заробляла трудовий стаж, без якого тоді на факультет журналістики дорога була закрита. У мене за плечима – також два роки праці: у міжколгоспбуді і в редакції острозької районки.
– Зрозуміло, – мовив, посміхаючись, редактор. – Тоді зробимо так: Валентина піде до Василя Грушки, у відділ сільської молоді, а Наталка – до Федора Орішечка. Згодні?
Ми кивнули у відповідь головами й перезирнулися, мовляв, це що – розіграш? Неначе у якийсь сад потрапили. Прізвища, погодьтеся, такі незвичні – промовисті, колоритні. Насправді, за ними були дуже приємні, доброзичливі і талановиті молоді журналісти.
Василь Васильович Грушка відразу ввів мене у курс справ: дав почитати підшивку «Прапора юності», щоб зорієнтувалася, про що буду писати, й запропонував підготувати добірку інформацій про заготівлю кормів для худоби. Поклав переді мною телефонний довідник, папір, а сам подався у цех, де верстався свіжий номер газети. Того дня він був за випускового редактора. Не роздумуючи, взялася до роботи: до вечора поклала на його стіл кілька інформацій про те, як у районах області комсомольці заготовляють сінаж і силос. Поки він читав і редагував, тремтіла від хвилювання…
– Молодець, для першого разу ставлю тобі… «5»! – мовив мій наставник.
Я полегшено зітхнула: бойове хрещення пройшла успішно. У моїй заліковці були майже всі «відмінно» і ось – ще одна гарна оцінка. Радості словами не передати!…
Василь Васильович виявися дуже добрий, порядний, толерантний, напрочуд скромний, і навіть трохи сором’язливий, як на мене, чоловік. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Пізніше дізналася, що він не був байдужий до поезії і навіть вірші писав. Цей талант, зрештою, можна було помітити у його газетних матеріалах.
Два місяці моєї журналістської практики пролетіли так швидко, що не зогледілася, як вересень підкотився до фінішу. Кожен мій ранок починався з телефонних дзвінків й оперативної інформації, готувала до друку листи читачів, а також встигла побувати у відрядженнях у Магдалинівському, Дніпропетровському і Царичанському районах, звідки привезла замітки, кореспонденції, зарисовки, нарис. Байдикувати було просто ніколи. Це тішило і мене, і мого керівника практики. Часто чула похвалу з його вуст, що дуже підбадьорювало таке жовтороте журналя, як я.
Редактор Володимир Васильович Кузьмінецький також був задоволений моїми матеріалами. Треба сказати, коли редагував їх, то нерідко погоджував зі мною свої правки. То була прекрасна наука для журналіста-початківця: тут тобі морфологія і синтаксис, граматика і стилістика, жанрові особливості. І все так доступно, зрозуміло.
На початку вересня приїхав перевіряти проходження нашої практики професор факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка В.А.Рубан, й редактор покликав мене до свого кабінету. Підсумовуючи розмову з професором, він сказав: «Нехай Валентина закінчує університет, і ми заберемо її до себе на роботу». Що воно, зрештою, й сталося. Окрилена його словами, працювала, не покладаючи рук, з радістю і натхненням: видала на-гора чимало матеріалів, й заробила непоганий гонорар. До закінчення практики лишалося днів десять, а я виконала всю її програму. То ж повернулася додому раніше – й подалася на тиждень у туристичні мандри в Ригу і Таллінн. Щедрим і незабутнім було тогорічне моє «прапорянське» літо.
Навчання на факультеті цікаве й насичене – не зогледілася, як воно добігало свого кінця. Взимку на п’ятому курсі ми мали пройти переддипломну практику, так би мовити, вже прицілитися, зорієнтуватися, де могли б працювати після університету. Не роздумуючи, подалася у «Прапор юності». Звісно ж, у відділ сільської молоді, до Василя Грушки. І знову з головою поринула у сільську тематику. Залюбки їздила у відрядження, коли треба було, підміняла свого керівника на планірках, була на летючках. Він мені довіряв – і я з того дуже тішилася. З Василем, та й загалом у молодіжному колективі, легко, цікаво й весело було працювати. Навесні, перед захистом диплома, отримала запрошення на роботу у «Прапор юності» – Володимир Васильович Кузьмінецький дотримав свого слово. А інакше і не могло бути. Він був людиною слова і честі. А ще – неабиякий професіонал, ерудований (справжня ходяча енциклопедія), турботливий і добрий, наче батько.У нього багато чого можна було повчитися. Таких редакторів треба ще пошукати. Мені пощастило працювати під мудрим керівництвом хороших людей.
На превеликий жаль, після закінчення університету творча співпраця з Василем Грушкою у «Прапорі юності» була недовгою: у вересні 1977-го він раптово помер. Причому так безглуздо – від банального отруєння котлетою. У нього тільки син народився… Отож, у відділі сільської молоді я лишилася одна. Згодом сіла за Василів робочий стіл. Маю сказати, що це для мене було дуже непросто, відповідально, адже особливого досвіду ще не мала. Хвалити Бога, поруч стояв стіл Федора Орішечка, котрий, до певної міри, замінив мені Василя Васильовича: радилася в усьому з ним, тим паче, що Федір ось-ось мав заочно закінчити агрономічний факультет сільгоспінституту. Подружилася з його дружиною, друкаркою нашої редакції Валентиною, з його синочками Андрієм й Олексієм. Та недовго ми ділили один кабінет: за якийсь рік Федора покликали у газету «Зоря», у відділ сільського господарства. Раділа такому кар’єрному росту колеги. Він не зазнався, не загордився, як інколи буває з людьми. За потреби могла завше звертатися до нього за порадою, підказкою. Приємно було чути з його вуст відгуки на мої публікації. Невдовзі Федір вступив до партійної школи й готувався до навчання у Києві. Розпитував мене про столицю: де варто побувати, що подивитися. Але цьому не судилося збутися: як і Василь Грушка, Федір раптово помер…Такими молодими, у розквіті творчих і людських сил, на злеті пішли до вирію мої колеги. Печально та сумно й нині про це писати.
Озираючись на пройдене й прожите, можу констатувати, що у моїй журналістській долі було немало добрих людей – редакторів, колег по перу, яких досі згадую з любов’ю і вдячністю. Починалася моя стежка у журналістику у районці, знаю, як працювати у центральній дитячій, молодіжній, міській пресі, на пенсію вийшла з Національного агентства УКРІНФОРМ. Хтось, з ким працювала у періодичному чи щоденному виданні, залишив у душі більш помітний слід, хтось – менший. Але не втомлююся дякувати Богу і долі, що вони були у моєму житті. Володимира Васильовича Кузьмінецького я колись назвала хрещеним батьком у моїй журналістиці. Він справді був таким для мене. І, мабуть, не лише для мене. Пригадую, якось я захворіла, й прийшла на роботу з високою температурою, бо ж треба було здати в номер матеріал. Зайшла до його кабінету у справі, та й сіла скраєчку на стілець біля дверей. Мала таку звичку. Він глянув не мене, посміхнувся і мовив:
– Валю, ти мене боїшся?..
Я зніяковіла, засоромилася, й мої щоки ще більше взялися рум’янцем.
– Сідай ближче, – й зібрався говорити про мій матеріал. – Стривай, ти що захворіла? Отакої. Негайно додому лікуватися. Ти думаєш, якщо твої тато й мама десь далеко, то можна нехтувати здоров’ям.
Не могла не виконати наказ редактора. Загалом не пригадую, щоб редактор колись за щось мене сварив. Так, були помилки, промахи, у кого їх не буває у роботі, але на мене в редакції НІКОЛИ не кричали. Просто по-доброму, по-батьківськи пояснювали, де я не допрацювала. За це щиро вдячна своєму Вчителеві, Наставнику, Батьку Хрещеному Володимиру Васильовичу Кузьмінецькому. То ж коли зібралася заміж у 1982 році, прийшла у «Днепровскую правду», де він був тоді редактором, запросити його на своє весілля до Києва саме як хрещеного батька. На жаль, не зміг розділити мою радість. Колеги з «Прапора юності» приїхали.
Володимир Васильович умів слухати і розуміти людей, умів бути вимогливим, серйозним і веселим, жартівником. Допомагав залюбки людям. Мій однокурсник Василь Чуб за направленням поїхав працювати у Запоріжжя, та згодом одружився на дівчині із Дніпропетровська й переїхав жити до неї. Треба було знайти роботу. Спробувала йому допомогти, тим паче, що у «Прапорі юності» була вакансія. Редактор вислухав мене й пожартував: «А ти, бува, не закохувалася у нього, що так розхвалюєш?» Я одразу засоромилася й почервоніла. А він продовжив жартувати: «Коли людина червоніє, то ще має совість. А закохуватися, Валю, треба. У коханні людина розкривається. Ось я так нарозкривався, що досі закритися не можу».
Одного разу Володимир Васильович приїхав до столиці у редакторських справах і мав нагоду познайомитися з моїм чоловіком. Тоді він сказав йому: «Передайте Валі, що вона залишила по собі хорошу пам’ять». То для мене була найвища оцінка моїх професійних і людських рис. Тепер я цитую ці слова, адресуючи їх йому самому: «Володимир Васильович Кузьмінецький залишив по собі хорошу пам’ять у моєму серці». Зрештою, як і Василь Грушка, Федір Орішечок, Тетяна Чуприна, Наталя Ігнатьєва, Олександр Чаплигін, Василь Чуб, з ким працювала пліч-о пліч, з ким пройшла моя перша журналістська п’ятирічка у редакції газети «Прапор юності». На жаль, не встигла подякувати їм при житті. Така вже доля. Спочивайте з Богом, колеги-журналісти.
Валентина ХОМЕНЧУК,
кореспондент «Прапора юності» 1977-1982 рр.
На світлинах: Наш перший день практики у «Прапорі юності»; ювілей «Прапора юності».