Професія ≠ Я: як журналістам не злитися з професійною роллю й зберегти себе?

Саме таку непросту, але важливу тему обговорювали у Дніпрі учасники чергової підтримуючої зустрічі, організованої Дніпровським центром журналістської солідарності НСЖУ. Розібратися в цьому питанні й зрозуміти, як знайти баланс між професією та власним життям, допомагав психолог, тренер ГО «ГОЛОС ПРО» Олександр Макуха.

– Ми вже говорили під час попередніх зустрічей про емоційне вигорання і про чужий біль. А сьогодні – про найскладніше: як журналістам не розчинитися у професії повністю. Як залишити місце собі – тому, хто існує поза роллю, – підкреслила Наталя Назарова, координаторка Дніпровського центру журналістської солідарності НСЖУ.

Хто я? Здавалося б, доволі просте питання. Але саме воно стало ключем до розмови, яка змусила кожного зазирнути всередину себе.

«Хто я?» – і в колі одразу пролунали відповіді: «журналістка», «фотограф», «українець», «поетеса», «викладач»…

– Ми маємо багато ролей, але всередині всіх цих «масок» є справжнє Я – те, що залишається незмінним, – зауважив Олександр Макуха. – Та якщо людина занурюється лише в одну роль, наприклад, професійну, вона поступово відкидає інші. Навіть ту, яка, як остання матрьошка, ховається глибоко в нас.

Якщо ти – лише заручник ролі свої професії, – хто ти, коли ця роль зникає? Аби наблизитися до цієї відповіді, під час вправи «Дві лінзи спілкування» учасники в парах розмовляли одне з одним спочатку як журналісти, а потім – як звичайні люди. Різниця виявилася вражаючою.

– Коли я питала як журналістка, я думала лише про те, як з цього зробити матеріал. А коли як людина – з’явилася теплота, щирість, особисті питання, – поділилася одна з учасниць.

Коли журналіст залишається в професійній ролі навіть у побуті, зникає живе спілкування, втрачається емпатія, а життя звужується до одного виміру – роботи. І будь-який професійний провал сприймається як крах особистості. Тренер порівняв таке злиття з «монолітом»: якщо в ньому з’являється тріщина – руйнується все. Але якщо життя тримається на кількох опорах, воно набагато стійкіше.

Саме тому учасники створювали власну модель «чотирьох опор» – професії, соціальних зв’язків, фізичного здоров’я та особистих інтересів. У вправі «Коло цінностей» кожен малював коло, ділячи його на сегменти, і оцінював, скільки місця в житті займає кожна з опор. Більшість учасників побачили: професія займає левову частку життя, залишаючи інші сфери майже порожніми.

– Якщо стіл стоїть лише на одній ніжці – довго не втримається. Те саме з нашим життям. Нам потрібні інші точки опори: близькі люди, тіло, хобі. Бо сила – не в жорсткості ролі, а в гнучкості, – наголосив тренер.

Ще одна вправа – «Двері ролі» – допомогла учасникам уявити момент виходу з професійної сфери. Хтось описував легку арку, обплетену квітами – вихід простий і природний. Інші бачили масивні дубові двері, які треба штовхати двома руками. А дехто зізнався чесно: дверей немає взагалі. Робота настільки поглинула, що виходу просто не існує.

Тоді кожен назвав три речі, які робить для себе, коли залишає роботу позаду: вигулює собаку, йде на шопінг, дивиться фільми, грає на фортепіано. Або просто мовчить. За словами тренера, саме ці прості, майже непомітні дії стають «емоційним перемикачем» – ритуалом, який повертає нас до самих себе.

– Мозку потрібен сигнал: зараз я не працюю. Це може бути чашка кави, закритий ноутбук, улюблена пісня чи навіть жест рукою. Головне – відчути, що ви знову у власному тілі, у моменті, не в новинній стрічці, – порадив тренер.

Наприкінці зустрічі учасники повернулися до питання, з якого все почалося: «Хто я?». Після кількох годин рефлексії відповіді стали глибшими – не лише «журналіст», а й «людина, яка любить життя», «мати», «друг», «той, хто цінує спокій».

Ролі нікуди не зникли. Але з’явилося щось важливіше – розуміння, що за ними є хтось справжній. Хтось, хто існував до професії. І залишиться після.

Та знайти до нього дорогу – не розкіш, а необхідність. Особливо тоді, коли світ навколо вимагає від нас бути сильними, швидкими, незламними.

Ми часто чекаємо, що обставини зміняться, і тоді стане легше. Але справжній вихід – у здатності знайти баланс уже зараз. А справжня сила – у здатності зупинитися і почути себе.

 

Подія відбулася в межах проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів у галузі психічного здоров’я та профілактики вигоряння для громадянського суспільства в Україні» спільно з AramintagUG та Офіс Дій.

Ліана Охрименко, інформаційна служба Дніпровського ЦЖС
Фото Віктора Качанова