Вишиванка в моєму житті

Час від часу перегладаючи сімейні альбоми моїх батьків, звернула увагу, що на шкільних світлинах (а моя мама Міля Миколаївна Боговик понад сорок років вчителювала в молодших класах Сухачівської 103-ї школи), датованих 1930-1940–1950-ми роками, ще можна побачити учнів у вишитих сорочках. Вишиванки в молодості мали і моя мама та її рідні сестри, і подруги. Бувало, поки мама в школі, тато на роботі, відкривала ще зосім малою шафу для одягу, діставала мамину вишиту сорочку, взувала її туфлі на високих підборах і красувалася перед дзеркалом, попри те, що у вишиванці, буквально, «тонула», як і в модельних черевиках. Треба було рости і рости до цього вбрання.

І коли вже пішла в школу, потім до вузу, то в скромному гардеробі вже не було власної вишитої сорочки, бо в роки посиленої «совєтизації» носіння такого одягу піддавалося обструкції і прирівнювалося до «українського буржуазного націоналізму». В студентські роки (1965-1970 р.р.) якщо і бачила вишиту блузку, то тільки на одній своїй однокурсниці Наталці Нікуліній – відмінниці в навчанні і початкуючій талановитій поетесі.

На нашому українському відділенні історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету (нині Національного імені Олеся Гончара) серед однокурсників – 45-ти дівчат і п’ятьох хлопців – Наталку Нікуліну око вирізняло практично миттєво: тендітна світловолоса юнка з косою навколо голови, спокійна, виважена мова, ясний погляд гарних світло-сірих, інколи ніжно–голубих очей, одягнута ніби й по-міському (а ми ж у більшості з села і міську моду лише починали опановувати), але все ж зовсім не схоже на ту певну стильову стандартність, масовість, що, як правило, визначає юрбу. Її вже тоді енциклопедичний розум, глибокі знання з літератури і мови, зокрема, однокурсники оцінили одразу і часто користувалися її допомогою. Наталя ніколи не відмовляла в ній. Звичайно ж, однокурсниці не залишалися байдужими і до її одягу, бо майже щодня бачили на лекціях в чомусь іншому, що було і до лиця їй і скромно, але зі смаком виготовлене. Особливо вона полюбляла вдягати вишиті блузки і сукенки. І завжди ділилася схемами узорів, які подобалися дівчатам. Ділилася і рецептами приготування різноманітної їжі, що ставало в нагоді однокурсницям, котрі жили в гуртожитку і частенько, бувало, в надголодь.

Шити, в’язати, вишивати, кулінарним секретам Наталя вчилася у своєї бабусі Вікторії Зимбалевської, котра в дівоцтві вчилася оперному співу у петербурзі, але через проблеми з зором так і не вийшла на велику сцену. Вишивала Наталка сукні і блузки, а ще рушники «хрестиком» (його ще називають болгарським), гладдю, мережкою, використовуючи геометричні й рослинні орнаменти з перевагою червоного кольору, жовтого чи зеленого, як це характерно для старовинної вишивки Придніпров’я та « білим по білому» подібно до сорочок Полтавщини. Залюбленість у народну вишивку вилилася в Наталки Нікуліної в оці поетичні рядки:

ХХХ

І вишивались рушники…
І «дерево життя» черлено квітло
На полотнянім тлі,
такому в колір,
як сіль цуркА –
немов солоний грунт
та й гнав солону кров у жили
галузистому тому древу.
Рушник часів Шевченка…

В усі часи, ба, навіть і найтяжчі,
розцвічувавсь рушник
важкою кров’ю серця,
черленим цвітом мрій,
і чорний пагін туги
все ж не прохромлював
бруньок надії.
У передрік голодомору
ще вишивались рушники…
І рік воєнний
позначений дівочим рушником.
Що це, народе мій, –
нестримне життєлюбство
чи просто незнищенний ген краси,
що процвіта й над урвищами смерті?
Народе-загадко!
Дивуюсь і молюсь,
й над розпочатим рушником схиляюсь.

(Наталка Нікуліна, збірка вибраного «Знамення калини», Дніпропетровськ, «Січ», 2000 р.)

Справді бо, через віки й тисячоліття озивається «той незнищенний ген краси», що процвітає й нині в наших душах – українська художня вишивка, яка ввібрала в себе життєві радощі й печалі нашого народу. Слово «вишивка» грецькою мовою означає «космос». Українці ж завжди відчували магічний зв’язок з небом і матінкою-землею, рослинним і тваринним світом і перекладали відчуте і пережите, зокрема, на біле полотно – символічне життєве поле, на якому снувалося прядиво життя. Вишиваючи сорочки червоним, бо то – любов, і чорним – то журба, тим самим вишивали життя, призначене долею рідній людині.

В нашому народі вишивалися найрізноманітніші художні і вжиткові, в тому числі, речі і в «передрік голодомору… І рік воєнний…» (за Наталкою Нікуліною). Цей незнищенний ген краси озвався в душі зовсім тоді ще молоденької Неоніли Стрільчук, котра відбувала заслання в сталінських таборах, звинувачена у зв’язках з українськими повстанцями.

НЕОНІЛУ ПАВЛІВНУ – маму відомої режисерки Дніпропетровського обласного державного радіо Галини Савченко – в побуті звали, сказати б, більш по-домашньому: мама Ніна, бабуся Ніна, тьотя Ніна. Колись ми з чоловіком Семеном Ковальчуком гостювали у своєї колеги Галини Олексіївни і там один лише раз я побачила її маму. В пам’яті зберігся образ тихої, мовчазної, мудрої жінки. А в перших роках незалежної держави Україна Ніни Павлівни, після тяжкої хвороби, не стало. Залишилися після неї вишиті українські строї – жіночі й чоловічі. І коли Галина показувала речі, вишиті її мамою, їхня краса вражала: сорочка – вишиванка, спідниця, запаска, пояс, чоловіча сорочка. Потому Галина Савченко розповіла, що її мама Ніна Павлівна Стрільчук навчилася вишивати в таборах ГУЛАГУ. Родом з Рівненщини, приблизно 1920–го року народження (уточнити дати нема у кого, вже і моєї колеги Галини Олексіївни немає живої), Неоніла Стрільчук була зв’язковою Української Повстанської Армії, втрапила до рук енкаведистів – кадебістів і після допитів і катувань її відправили в табори ГУЛАГУ на 10 років. Вдома залишилася донька Галя, 1939 року народження. ЇЇ батько, створивши нову сім’ю, забрав доньку до себе і вона виховувалась в новій татковій родині, доки рідна мама не звільнилася зі сталінських таборів. А молода жінка Ніна Стрільчук, зв’язкова УПА, вчилася у своїх посестер, в тому числі, й вишивати вкраїнські взори. Донька Галя згадувала мамині розповіді, як раділи ув’язнені жінки, коли вдавалося з риб’ячих кісток виточити голку, щоб щось зшити чи вишивати на маленьких клаптиках тканини, які теж важко було віднайти в табірних умовах.

Але ж шукали, переховували від наглядачів, берегли, як найдорожчий скарб. Отак Ніна Павлівна і навчилася української вишивки в сталінських застінках, а вже на волі всю душу вкладала у своє вишивання. Від своєї однокурсниці Тамари Завгородньої (в дівоцтві Пустовіт) дізналася, що після звільнення Неоніли Павлівни Стрільчук з ув’язнення радянська влада не дозволила їй повернутися до рідних місць (і це було правилом стосовно всіх, хто брав участь в українській визвольній боротьбі), тому оселилася вона на Миколаївщині, у містечку Вознесенську, і свою доньку було покликано від батька – мачухи до рідної неньки. Там Галина (тоді Стрільчук) зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Савченком – науковцем і письменником. Сама ж вона закінчила Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, працювала у Дніпропетровському українському музично–драматичному театрі імені Шевченка, але режисерська робота на нашому обласному радіо припала молодій актрисі до душі. Не одне десятиліття віддала талановита колега обласному радіоефіру, стала Заслуженим працівником культури України і не одне покоління журналістів з вдячністю згадує творчу колегу Галину Савченко.

Пригадую, як на початку 1990-х в наше місто приїхала з концертом Капела бандуристів імені Тараса Шевченка (з 1949 р.) з Детройта (США) і на той час вже із світовим визнанням. Саме тоді наша родина придбала вишиті Неонілою Павлівною Стрільчук українські строї: сорочку, спідницю, хвартух, пояс-крайку. Виступали бандуристи на сцені театру опери та балету. Ажіотаж був надзвичайний, добутий на концерт квиток був ніби перепусткою в щасливі миті єднання з бандурною музикою та співом. Виступ закордонного колективу в тільки нещодавно роками «закритому» для іноземців місті – була подія неабияка! Не було й мови, щоби не записати репортаж з цього концерту для слухачів обласного радіо. Тож підготувати програму з непересічної події сприйняла, як свою почесну місію. Придбане українське вбрання, яке вдягнула на цей концерт, було, як на мене, дуже доречне. Хоча поки добиралася із житлового масиву «Перемога» до оперного театру, а потім і в самій залі перехоплювала на собі різні погляди – і схвальні, а більше незичливі, бо совкова ментальність ще брала верх у суспільній свідомості. Але мені вже було не до того, хто і як мене оцінює. Запис концерту Капели бандуристів імені Тараса Шевченка із Детройта, овації за кожен виконаний твір, інтерв’ю після виступу – все це налаштовувало на творчий лад. І репортаж з цього незабутнього концерту теж вдався, про що засвідчили численні листи – відгуки наших слухачів.

Саме ж вишите вбрання було, власне, придбане для доньки і дуже їй личило. А першу вишиванку для неї було придбано в Яремчі, куди пощастило з’їздити на екскурсію в 1986 році. Потому вже вона з чоловіком подарували мені кілька вишиванок, придбаних на виставці-ярмарку, яку постійно організовує в різних штатах українська діаспора Америки. А коли з’явилися онуки, то вже вишиті сорочечки надсилала їм з України – рідної землі їхнього роду. І в 2022 році теж передала онукам і родичам вишиванки, придбані в « Українській світлиці» в Дніпрі. В цих вишиванках вони збирають кошти для ЗСУ й гуманітарну допомогу на своєму житловому масиві, відправляючи все в Україну, з упевненістю, що Перемогу над російським агресором відзначать вже у Києві.

Я ж щороку, на Всесвітній День вишиванки, навіть перебуваючи вдома, знову і знову дістаю вишиту сорочку і вдягаю на себе, як це роблю і в інші святкові дні. Вишиванка, власне, присутня в моєму житті з дитячих літ: мамина сорочка, придбана нею ще в дівоцтві, як придане майбутньої нареченої, татова, доньчина, вишиванки даровані онукам, і мої власні – святкові і буденні. Із маминих спогадів знаю, як їй – молоденькій вчительці початкової школи Мілі Миколаївні Боговик ( Швець) під час німецької окупації довелося переховувати від грабіжників своє весільне придане, а серед нього і розкішну вишиту сорочку в печерах Сухачівських круч. Збережена вишиванка потім ще не раз послужила аматорам народного театру, котрі ставили на сцені місцевого клубу українські класичні п’єси і завжди просили у Мілі Миколаївни її вишиту сорочку для виступів, в чому вона ніколи не відмовляла. І мені в дитинстві і нині завжди приємно вдягнути мамину вишиванку, яка ніби додає при цьому сил і настрою.

Таїса Ковальчук – радіожурналістка, член НСЖУ, м. Дніпро, 16 травня 2023 р.