“Ми це згадуватимемо завжди”

За вікном темінь. Короткий листопадовий день. У кабінеті радіо я і Настя Мандрика. Ми працюємо над п’єсою за твором Марини Єщенко “Дівчина з села”. Хочемо зробити радіослухачам і авторці приємність: обрамити новелу притаманними їй звуками.

За спиною Насті на стіні вже мерехтять новорічні ліхтарики. Поблизу мене горить свічка Світла Миру, привезена “Скіфами” Юрієм Галецьким і Наталею Скакун. Час від часу ми відриваємося від комп’ютерів і дивимося на полум’я. Воно стрибає то вверх, то вниз, як і наше натхнення. Потроху підбираємо необхідні звуки: скрип підлоги, шерхіт, стук каблуків, гальма колес,- все що допоможе слухачу бути там , всередині твору і відчувати рухи героїв.

– Ти знаєш, ми це завжди згадуватимемо, – тихо говорить Настя і дивиться мені в очі.

Я мовчу, трохи здивована її думками поза межами п’єси, і відповідаю:

– Коли будемо бабусями і не зможемо ходити на радіо?

Вона заливисто сміється, і трохи сумно продовжує роботу. Мабуть, хотіла почути не це.

Раптом до нашої сутінкової кімнати забігає продюсерка Оксана Цибуля, завжди усміхнена красуня:

– Ну як, дівчата? Коли будемо слухати новий звук? І про що він? Мені цікаво знати! – ми завжди зважали на її думку, бо вона підмічала такі деталі, які покращували результат.

Ми з Настею “виходимо” із своєї затишної робочої бульбашки і ділимося з Оксаною своїми напрацюваннями. Щебечемо – і на серці теж світяться ліхтарики…

Це, справді, була спільна радійна творчість. Хай вона не розривала рейтинги і не майоріла купою дописів, але вона дарувала якусь душевність, настрій, благоденство. Все, що має дарувати справжнє радіо.

Цей давній файл із моєї голови випав напередодні Дня працівників радіо, телебачення і зв’язку. Адже листопадове свято – для сьогоднішніх і колишніх зв’язківців, телевізійників і радійців. Тим більше, час не стирає добрих споминів про роботу і людей, які були поруч із тобою.

Приміром, Оксана завжди була лідеркою і приносила до редакції гарні новини, вона вміла легко підштовхнути до втілення ідеї і нагородити радісним “саме так”. Неперевершеною режисеркою була Настя. Коли я проявляла невдоволення музичним фрагментом, терпляче шукала інший. І знаю, лаяла мене подумки, але коли завершували роботу, вигукували від щастя разом! До речі, саме Настя Мандрика і навчила мене працювати зі звуком.

Саша Сохач – теж радійний геній. Він міг перетворити чиєсь шепотіння на голос народного артиста, чим викликав несподіваний подив колег, і скромно на те усміхався. Ніколи не забуду, як працювали з ним над аудіогідом для Садиби Дмитра Яворницького. Тоді унікальності до спільного “знаменника” додали продюсер Влад Зінкевич і очільниця Садиби Яна Тимошенко.

Виявляється, все просто чудово, коли акцентуєш свою увагу на творчих здібностях колег і не звертаєш увагу на підкилимні ігри.

У нас була чудова радіокоманда: заслужений журналіст і захисник України Віктор Ожогін, досвідчена продюсерка Оксана Цибуля, завжди на сторожі менеджер Антон Веселов, голосова богиня Раїса Басова, новинарки Світлана Угнівенко і Мальвіна Карпенко, екозахисниця Ілона Шевченко, режисери Анастасія Мандрика і Олександр Сохач, інженери видачі ефіру – Наталя Назор, Дмитро Полєвой, Микола Ніколішин.

І це не запізнілий пост вдячності за міцну “спайку”, це просто мирні спогади до свята…

Наразі ми всі в різних площинах, – і це теж недарма! Інша команда подарувала мені впевненість у силах і “вручила” нове натхнення, без якого, як відомо, не обійдешся у творчій професії. Але 16 листопада я, сподіваюся, як і решта моїх колег, відкоркую пляшку сухого, де в келисі вільно гойдатимуться усі сказані зараз теплі слова, і вип’ю до денця за те, що ці спогади є…

Журналістка Вікторія Сидоренко.