Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Чим далі плине час, тим відчутніше усвідомлюєш незамінність цієї неординарної людини. Адже вона поєднала в собі різні життєві покликання: історик, краєзнавець, вчитель, журналіст, громадський діяч…
Окрім усього, Павло Михайлович залишив по собі пам’ять як людина, яка по-справжньому любила свій рідний край, неповторну Україну. Могутній інтелект, знання історії до тонкощів та широке коло інтересів ставили його на один щабель зі знаними людьми краю та держави. Він знався з академіком Петром Толочком, співцем скіфського краю Борисом Мозолевським, Святішим Патріархом Київським і всієї Руси -України владикою Філаретом – предстоятелем Української православної церкви Київського Патріархату…
Розповідав про наш край президентам, прем’єрам, кандидатам на ці посади, депутатам, закордонним гостям, численним делегаціям…
Особливо Павло Михайлович переймався дітьми. Його знаменитий потертий шкіряний портфель завжди був готовий відкритися і представити для наочності рукописи, малюнки, картини, схеми, карти… Більшість малюнків і карт він виготовив власноруч і видрукував за власний кошт. Все його життя було покладене на вівтар просвітництва, прищеплення любові до землі, де народилися і де згодилися.
Я завжди дивувався його працездатності в такому поважному віці. Якщо пообіцяв матеріал чи то статтю для газети, розіб’ється, а зробить вчасно. Кожен його допис – це копітка наукова робота. Понад тисячу його заміток і кореспонденцій були надруковані в центральних, обласних, міських і регіональних газетах, спеціалізованих журналах. Саме це стало приводом для прийняття Павла Богуша до лав Національної спілки журналістів України. Членський квиток та прес-карту члена НСЖУ йому особисто вручив голова журналістської спілки І.Ф. Лубченко під час перебування на Нікопольщині.
Спадок Павла Богуша більш ніж помітний. Він написав та видав близько 20 книжок і брошур з історії Нікопольщини, про перебування в нашому краї видатних людей. Шанувальниками його роботи та спонсорами видань були О. І. Куценко, Б. Ф. Величко, О. І Фельдман, В. С. Куцін, Ю. Т. Тихонов, С. Т. Науменко та інші.
Саме завдяки дослідженням Павла Михайловича ми дізналися про перебування на нашій землі Т. Шевченка, Д. Яворницького, О. Довженка, Б. Мозолевського, С. Прокоф’єва, І. Рєпіна…
Саме Павлу Богушу належала ініціатива відродження козацтва та козацької спадщини. За його клопотанням встановлено пам’ятні плити на місцях колишніх Запорозьких Січей. Він брав безпосередню участь у створенні художніх і документальних фільмів, був гідом і консультантом по місцях Запорозьких Січей. Багато сил вклав у створення двадцятисерійного телефільму Віктора Веретеннікова «Запороги». Він був частим гостем на місцевих телеканалах. Кожен його виступ був своєрідним екскурсом у глиб віків, у славетну історію рідного краю.
Пригадується його 80-річний ювілей. Пройнялися непідробним інтересом, як говорив сам Павло Богуш, «до моєї скромної персони» чимало знаних людей міста та району, керівники органів влади, підприємств та установ. До Палацу урочистих подій було запрошено чимало гостей, колег, соратників. Усім було що сказати ювіляру. Були серед запрошених і ті, хто забезпечив проведення урочистостей. Як не згадати О. І. Фельдмана, який профінансував роботи з оздоблення будинку № 16 на вул. Севастопольській, в якому проживав П. Богуш. Були зроблені тротуар, огорожа, побілені стіни, пофарбовані віконні рами, двері, карнизи… А потім він повіз Павла Михайловича до крамниці. Придбав костюм, сорочку, краватку, взуття – адже у щоденних клопотах історику було не до вбрання…Після уваги, якою оточили ювіляра, він – начебто напівжартома– сказав мені: «Хочеться жити! Беру зобов’язання прожити сто років».
На превеликий жаль, не судилося. Коли зібралися відзначити чергову річницю від дня народження Павла Михайловича, побачили, що він хворий. Наступного дня його відвезли до лікарні. О. Фельдман виділив кошти на лікування. Згасав Вчитель (так ми про себе його називали) з кожним днем. Хвороба не відступала. Після дня народження він прожив усього тиждень. 24 березня 2003 року Павло Михайлович відійшов у інший світ.
Сьогодні сумно говорити про те, як розпорядилася спадком Павла Богуша його невеличка рідня. Спочатку вони написали заяви на ім’я мера міста: мовляв, все – будинок і те, що в ньому – передається у власність територіальної громади. А згодом, коли ці заяви у коридорах міської влади якимось дивним чином загубилися (!), почалася судова тяганина за спадщину. Всесильний чиновник і в цьому питанні проявив бездушність і халатність. Перевагу у долі спадку взяла зайва миска супу, яку подала небіжчикові одна зі сторін, що сперечалися. А думалось, що у будинку на Севастопольській, 16 відчинить колись двері філіал міського музею. Це було б справедливо і по-людськи.
Разом із Павлом Михайловичем, здається,відійшов у минувшину цілий період історії краю. Він навчив нас шанувати та цінувати те, що залишили нам пращури. Його слова «Люби і знай свій рідний край» матеріалізовані. Іменем Павла Михайловича Богуша названі міська та обласна премії для журналістів, засновані ВНЦ «Трубосталь». За поданням правління Нікопольського осередку НСЖУ на будівлі школи № 20 міста встановлена меморіальна дошка історику, краєзнавцю, вчителю та журналісту Павлу Михайловичу Богушу. З ініціативи спільчан одна з вулиць Нікополя носить його ім’я.
Журналісти, друзі та товариші П. М. Богуша продовжують справу, якій присвятив він усе своє життя. Нині нам усім, хто знав цю людину, не вистачає богушевого ентузіазму, безкомпромісності, наполегливості та оптимізму. Пам’ятаймо Павла Михайловича. Він того вартий!
