Шосте червня – як другий день народження

Я в професійній журналістиці вже рік, але святкувати День журналіста мені все ще незвично. Це особливий день, особливе свято.

Лише шкода, що настрій зараз не зовсім святковий. Хоч на вулицях міста нас вже зустрічають спекотні літні промінчики, в душі прохолодно, зимово. Напевно, більшість з нас просто не помітила, як підкралось літо, не помітила, як пролетіли три весняні місяці.

Й хоч ми не в тилу, але весь цей час ми знаходимося на нашому особистому інформаційному фронті: попереджаємо про ворожі атаки, розвінчуємо небезпечні фейки, кричимо правду перед очима всього світу, постійно не даємо забути, заради чого зараз бореться кожен із нас.

У журналістику я потрапила не випадково. Це був усвідомлений вибір, про який я жодного разу не пошкодувала. Щоправда, в моєму журналістському шляху трішки порушена хронологія: спочатку – перша прескарта й вступ до Національного союзу журналістів України, потім – перша постійна робота й тільки через місяць буде перший диплом. Проте я вже зараз можу з впевненістю сказати, що знаходжусь на своєму місці, у своїй тарілці, яка до чортиків мені подобається.

Журналістика – це не просто професія. Це те, чим ти живеш, чим ти дихаєш. За майже рік роботи журналістом у мене були моторошні аварії й гучні гуляння, масштабні пожежі й урочисті відкриття відновлених парків, велелюдні мітинги й немовлята-рекордсмени, регулярні розмови з правоохоронцями й дзвінки від схвильованих містян. Графік роботи 24/7, хронічні недосипання й обід як між іншим. Було багато чого – й поганого, й хорошого. Зараз журналістика вже не та, якою була рік тому. І навряд чи знову стане колишньою. Ми вже не станемо колишніми. Тепер для кожного українця світ сприймається через призму війни. Медіасвіт теж змінився. Й хоч далеко не з приємних причин, але все ж приємно, наскільки активним він став. Наскільки активними, згуртованими й безстрашними стали журналісти.

Колись хтось із великих сказав: «Журналістика – це мистецтво пояснювати іншим те, чого сам не розумієш». У сьогоднішніх реаліях ця фраза набула зовсім іншого сенсу. Ми справді пояснюємо те, чого не розуміємо. Чого не розуміємо в 21 столітті: жорстокості, ненависті, безжалісного посягання на чуже; методів, які аж ніяк не виправдовують цілей; цілей, які є лишень чиєюсь хворою фантазією.

І хоч цьогорічне свято з присмаком суму, хоч цьогорічний День журналіста, як і всі інші понад сто днів боротьби за право на свободу, затьмарила війна, все ж таки ми святкуємо. Святкуємо нашу незламність, силу духу, нашу безмежну любов до ніжного українського слова та найдивовижнішої країни в світі.
Зі святом, досвідчені колеги! Зі святом, майбутні медіазубастики! Зі святом всіх тих, без кого журналістика була б неможливою – всіх, хто довіряє нам і продовжує читати / слухати / дивитися нас кожного дня! Скоро святкуватимемо ще й перемогу. Все буде Україна!

Ніколь Савченко