Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Перші спогади про нього сягають у моє раннє дитинство. Це кінець 40-х – початок 50-х років минулого століття. Жили ми тоді у селі. Батько загинув на фронті, а мамі з нами, трьома дітьми, було не до того. У ті ж таки 50-ті село радіофікували.
А до цього часу привілеєм кількох сільських винахідників, у тому числі й нашого старшого брата Михайла (справжнього вундеркінда) було детекторне радіо. Його одночасно могла слухати лише одна людина – через навушники. Згодом Міша модернізував те радіо . Він якось там клав навушники в тарілку (звичайну, чи ні – цього вже й не знаю) і тоді радіо могли слухати кілька осіб, які стояли навколо.
Брату було цікаво дізнатися, як сприйматиме таку новину старше покоління, і він запросив до хати діда Мар’яненка. Сусідові було тоді близько 90 років. Дідусь здивовано дивився на ту чудернацьку тарілку, озирався навколо і, не побачивши більше нікого, як закричить несамовито: «Сатана!» – та стрімголов просто вилетів із хати.
А наша бабуся, мамина мама, ставилася до радіоприймача з недовірою, мовляв: «Як же йому можна вірити, як те радіо щодня бреше. Оце каже: «Останні вісті», а саме знову продовжує говорити. І так щодня».
Можливо, тому дротове радіо, яке було майже у кожній оселі, в народі називали «брехунцем».
Наша мама особливо любила слухати передачі «Театр перед мікрофоном», що було їй більш-менш доступно зимовими вечорами, та декламації віршів Т.Г.Шевченка, частину з яких уже й сама знала напам’ять.
Мені ж на все життя запам’яталися його позивні – мелодія на шевченківське «Реве та стогне Дніпр широкий». А що музику на слова Т.Г.Шевченка написав Данило Крижанівський – мабуть, знали лише одиниці.
Впевнена, що радіо, яке зазвичай було проведене на кухню, у населення довгий час мало перевагу навіть перед телебаченням, бо одночасно можна було й куховарити, і слухати різні радіопередачі.
До речі, трохи зупинюся на історії дротового мовлення у тодішньому Дніпродзержинську.
Перші радіотрансляційні приймачі (радіоточки) з’явилися у мешканців міста наприкінці 30-х років минулого століття, коли спеціалісти Харківського тресту по будівництву радіовузлів у приміщенні лютеранської церкви (це в районі нинішньої поліклініки металургів) змонтували підсилювальну станцію потужністю 1 кВт та було збудовано комплекс лінійних споруд.
До початку 1941 року весь державний житловий фонд був радіофікований. Прокладанню ж ліній дротового мовлення в приватному секторі завадила війна. Після визволення міста від окупантів лінійні та станційні споруди були не лише відновлені й розширені.
Мережа підсилювальних станцій збільшилась до 8 одиниць. Управління їхньою роботою здійснювалось із центрального радіовузла із застосуванням автоматики.
Наприкінці 70-х – початку 80-х років підсилювальні станції були обладнані передатчиками і радіослухачі змогли приймати не лише першу загальну радіопрограму, але й ще дві інших – «Маяк» і «Промінь». Лінії продовжували будувати одночасно із зростанням житлового фонду міста.
Для порівняння зазначу, міська телефонна мережа бере відлік із 1901 року, коли в приватному будинку на вулиці Гімназичній (пізніше – проспект Пеліна) встановили ручний телефонний комутатор на 100 номерів, а до Катеринослава побудували повітряну стовпову телефонну лінію.
Як позначилося радіо на моїй професійній роботі? Особливу роль для мене мало саме місцеве радіомовлення, коли понад 40 років працювала у двох музеях нашого міста (хоча частенько виступала і на Дніпропетровському обласному радіо, а два рази – на Всеукраїнському, на відомому Хрещатику, 26).
Завжди поспішала на роботу в музей зранку чи бути там ввечері, щоб не пропустити наше, місцеве радіомовлення.
Однаково цінувала як чиїсь повідомлення про події в місті, так і розповіді про багатьох знаних людей, після чого або сама проводила пошукову роботу, або доручала іншим співробітникам музею.
З іншого боку, доволі часто виступала на радіо з музейними новинами: чи про цікаві історичні знахідки, чи про важливі віхи в історії міста або окремих його мешканців, чи про пройдені музейні заходи. Останні зазвичай допомагали збирати немалі аудиторії справжніх поціновувачів історії рідного краю.
Уважно слідкувала і за обласним радіомовленням.
Починалися мої зв’язки з місцевим радіо (це на початку 70-х років минулого століття), коли відповідальним керівником була Валентина Іванівна Коротєєва. Потім її змінив Плешков Андрій Миронович – колишній військовий. Невипадково він найчастіше готував виступи про ветеранів 2-ї світової війни. Багаторічним редактором Дніпродзержинського радіо був Анатолій Петрович Литвин, якому, пам’ятаю, особливо до вподоби була тема «Культура». Та найбільше я співпрацювала із радіокореспондентом Леонідом Григоровичем Бройтманом, якого цінувала і щиро поважала як тоді, так і дотепер.
Про нашу плідну співпрацю секретар Кам’янської міської організації Спілки журналістів України Л.Г.Бройтман розповідав навіть цьогоріч на тематичному заході, присвяченому Дню журналістів. Спасибі, шановний, за добру пам’ять. Прийміть мої щирі побажання успіхів у нинішній діяльності!
А всіх колишніх і нинішніх радійників – зі 100-річчям Українського радіо!
Ніна Олександрівна Циганок,
колишня позаштатна кореспондентка Дніпродзержинського радіо,
директорка музею історії міста в 1983-2000 рр.,
довічний стипендіат міськвиконкому,
членкиня президії Кам’янської міської ради ветеранів.
