Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
З ним важко було товаришувати… У редакцію «Прапора юності» я потрапив у неповні 24 роки, і хоч до цього відпрацював уже три роки в Покровській районній газеті, в обласній молодіжці чи не кожного творчого працівника сприймав за корифея, у якого багато ще треба було мені вчитися. Чого тільки варті такі різні, але обоє обдаровані і креативні, як зараз би сказали, наділені оригінальними людськими та професійними якостями, як достоту відомий поет Ігор Пуппо і завідувачка відділом учнівської молоді Тетяна Чуприна! Це я вже не кажу про тодішнього редактора «Прапора юності» Володимира Кузьмінецького, котрий і запросив мене в редакцію.
Одначе в першу чергу тісно спілкуватися доводилося з новими і трохи старшими за віком колегами у відділі комсомольського життя, куди я й потрапив. З його завідуючим Василем Ковалюком та кореспондентами-завсекторами Віктором Нікітченком і Володимиром Кулєшовим. Вони разом і поодинці у моїй пам’яті і суто творчій біографії залишили глибокий і незабутній, а також корисний слід, що не раз згодом був мені у нагоді і пригоді. І все ж мушу признаватися, що найбільше враження уже тоді справив на мене і потім не полишав вражати Вітя Нікітченко. Віктор Петрович або й просто Петрович, як з роками багато хто його почав величати. Ми стали з ним друзями, і досьогодні я не шкодую, що близько знався з ним. Не зважаючи на те, що товаришувати з Віктором було нелегко. Навіть важко і ризиковано. Бо він був прямим у взаєминах і оцінках з усіма без будь-яких винятків, говорив не криючись про кожного і про найближчого товариша те, що думав і як думав. Особливо у тих випадках, коли хтось з-поміж нас дозволяв собі не кращі вчинки. Малодушності Петрович не приймав, а непорядність, тим паче підлість чи й елементарну та ніби безневинну хитрість ненавидів. Говорив прямо у вічі, якщо вважав, що ти «проколовся, дорогенький». Та й поводив себе Вітя Нікітченко незалежно і гордо, з почуттям власної гідності та знаючи собі ціну. Причому, демонстрував це поруч з найпихатішими тоді місцевими «метрами» чи й «вождями» та усілякими діячами. Мовляв, я сам по собі теж чогось вартий і нічим не гірший від вас. Через це Петрович для багатьох також був не вельми зручним у взаєминах та стосунках, і близько контактувати з ним не в усіх виходило і не всі зважувалися. Якщо хочете, то й остерігалися.
Власне, про Нікітченка дійсно можна писати щось на зразок нарису чи спогадів. Цікава була б публікація. Приміром, Віктор Петрович мав не лише гостре перо, в чому не сумнівалася наша обласна організація Спілки журналістів, а ще був людиною з рушницею – успішним мисливцем, якого шанувала вся обласна громада тих, хто над усе полюбляв і полювати на дичину, і дбати та турбуватися про неї. Повідомлю єдиний факт: за свою мисливську кар’єру він тільки особисто застрелив тридцять з лишком диких кабанів. Не випадково Вітя Нікітченко доволі рано став почесним мисливцем України, раніше, ніж заслуженим журналістом, хоч про це й мало хто знав з його колег. Та я про все це зараз написав тільки як передмову до історії суто чоловічого, синівського вчинку Віктора Петровича, який одного разу й послужив мені для написання документальної новели «Лебеді материнства». Ніколи не думав і не гадав, що Вікторів вчинок надихне мене несподівано на бентежні, зворушливі прози, а ось так вийшло. То цю новелу і пропоную у книгу про наших незабутніх колег, які відійшли за межу вічності.
Неправда, наче справжні друзі тільки ті, котрі з дитинства або юності. Чомусь побутує думка, що пізніше нажиті приятелі не можуть бути істинними. А для мене надійний та авторитетний товариш – це колега, з яким життя звело у зрілому віці. Він також був журналістом. І мав багато винятково прекрасних рис, за які я його щиро шанував. Може, як брата. А майже тридцять літ тому Віктор Петрович зробив настільки по-чоловічому гідний вчинок, що я заповажав його ще більше.
Народився Віктор напередодні минулої війни. Виростила, виховала і вивчила його мати, оскільки батько з фронту не повернувся. На старість мати залишилася зовсім сама у майже знелюдненому селі Токмацького району Запорізької області, де залишалося п’ятеро одиноких, як билини, душ, і нікого більше. Ні магазину, ні пошти. А Віктор Петрович нівроку жив у Дніпрі. Мав трикімнатну квартиру, ясна річ, дружину і дорослу дочку – студентку медичного інституту. Працював в області кореспондентом солідної київської газети. Тому й вирішив забрати стару та немічну матір до себе додому. Але дружина раптом запротестувала. Ноги твоєї матері у нашому помешканні не буде, і квит. Або я, або вона – вибирай. Цілий рік Віктор Петрович намагався переконати дружину, що який же він син, коли рідна мати самотньою страждає в нікудишній хаті у спорожнілому селі. Не допомогло. Ні в яку не погодилася дружина.
І от Віктор одного божого ранку зателефонував мені і несподівано сказав:
– Добридень, а я уже твій сусід. Заходь…
Так я дізнався – про це Віктор загодя нікому і словом не обмовився, – що він справив новосілля неподалік від мого дому на житловому масиві Перемога. Тоді ще були радянські часи, і Віктор, авторитетний журналіст, зміг добитися нової двокімнатної квартири. Для себе і для рідної матері. Зрозуміли? Він зробив свій вибір – залишив сім’ю і забрав до себе матусю. Отак і жив з тих пір з нею. Мати біля нього мов посвіжіла. Уже майже 90 років їй було, а трималася. Віктор сам незабаром вийшов на пенсію. Видав три книжки документальної прози. Чи були у нього інші жінки? Певна річ, що були. Та я кожній кажу, говорив якось Віктор Петрович мені, що коли згодна порати й доглядати мою стареньку неньку, бодай жити в одній квартирі з нею, – приходь і живи. Жодна не погодилася. Не потрібен, мовляв, їм його клопіт.
– Я й не сім’ю свою покинув, аби догодувати матір, а тільки свою нерозумну і непоступливу дружину, – розповідав Віктор. – З дочкою і зятем підтримую близькі родинні стосунки. Вони у мене лікарі, обоє хороші і все правильно розуміють – не цураються мене. Внучка над усе любить діда. А дружина, котра так і не вийшла заміж, живе з дітьми та стала мені як чужа. У неї своє життя, у мене своє. Я своїм не страждаю й не гидую, бо воно моє. На своє й не скаржуся …
Нелегко, скажу я вам, Віктору жилося. Він сам і куховарив, і прибирав, сам і прав. Одначе на долю справді не нарікав. Нікому не жалівся. Вважав, що інакше і не повинно бути з людиною, синівський обов’язок для якої святий. З наших колег навіть мало хто знав, які випробування перепали йому. Зустрічаєш Віктора Петровича – враження, що оптиміст, у котрого все гаразд і чи не краще від усіх інших. А, мабуть, так воно й було. Колись молоді пари обов’язково жили з батьками, доглядаючи їх до смерті. Ото були дійсно повні родини, у яких зберігалися і передавалися кращі традиції добра і приязні, поваги до старших від покоління до покоління. Але сьогодні, на жаль, трапляється й інакше – престарілих батьків не хочуть забирати до себе. Тому вчинок мого приятеля Віктора Петровича, як на мене, був тотожний самопожертві. Дуже й дуже благородний.
І він, як я згодом переконався, не поодинокий. Якось у січні, коли несподівано вдарили морози та накидало снігу і автобуси перестали ходити, мусив я з міста Миргорода у Дніпропетровськ вертатися потягом. На залізничній станції Ромодан ледве не три години чекав до його відправлення. У залі очікування опинився поряд з літнім чоловіком, середнім на зріст та уже явно не міцним на здоров’я, котрий кутався не в надто теплий одяг. Назвався цей чоловік Михайлом, і ми розговорилися. Багато цікавого про його життя довелося почути мені. Народився Михайло на Полтавщині у Лубенському районі. У великому і розкиданому, розтягнутому селі – довжиною більше п’ятнадцяти кілометрів. Був у юності Михайло у ньому завклубом. Але потім трудився і шахтарем на Донбасі. Та, як одружився, перебрався на батьківщину дружини – у село Кірове Долинського району Кіровоградської області. Там осів назавжди, працював будівельником у колгоспі. Народилося у нього аж три сини. Отож все гаразд і жодних проблем?
Поки говорили ми з ним про таке-сяке, не міг я не звертати уваги на його таки благеньку одягачку і добряче стоптані валянки-чуні на ногах. Михайло це помітив.
– Не дивуйтеся, – раптом сказав, – бо я оце після вісімнадцятилітньої розлуки не так, як планувалося, наче повертаюся додому. Все моє добро сини вантажною машиною вивезли ще восени на Кіровоградщину у Кірове. Обіцяли пізніше забрати й мене, та дороги снігом замело, а я морозів сам уже не перенесу. Правда, до кого вертаюся – до синів чи до рідної жінки, хто з них прийме мене, – до пуття і не відаю. Як буде, так і буде…
Майже аналогічна історія. Вісімнадцять років тому на Полтавщині залишилася сама і почала нездужати Михайлова рідна матуся. Було, як він розповідає, два варіанти. Або Михайло з дружиною переїздять до матері, або матір вони перевозять до себе. Та дружина нежданно-негадано наїжачилася: і я не поїду на твою Лубенщину, і матір твою до нас не вези. Хто з нею тут буде панькатися? Ніякі вмовляння та аргументи не подіяли. Тоді Михайло і вчинив те, що вчинив: сам перебрався до матері. Сини уже були, каже, дорослими, якраз поженилися – «вони мене зрозуміли». А жінка, сподівався, схаменеться і рано чи пізно приїде слідом. Коли ні, не приїхала ні слідом, ні через рік, ні через два і три. Навіть в гості не навідувалася. Михайла ж у рідному селі знову взяли завклубом. Отак він і дожив там з матір’ю до своїх 69 літ. Щоб за молодичками чи вдовичками волочився, так не волочився – совісно, каже, було. Що про мене подумають у рідному селі? Втім, була жінка, яку Михайло не проти був узяти за дружину, але вона чесно відмовилася. Сказала, що няньчити його матір не зможе. А була навіть молодичка, котра аж підстрибувала, так за Михайла хотіла заміж, та тут уже Михайло її не захотів.
– А торік восени моя мама померла, – розповідав далі. – То на похорон дружина прибула. Подивився я на неї, подивився, і аж злякався. Бо збагнув, що стала вона мені як не рідна. Чужа жінка і квит. Воно ж бо вісімнадцять років порізно – це багато. Це половина сімейного повноцінного життя. Тому й сказав я їй та синам з невістками, що добро забирайте, а я ще залишуся. Ще поживу сам у маминій хаті. Знайшов причину – спадщину оформити. Сини пообіцяли забрати мене пізніше. І забрали б, я в цьому не сумніваюся, у кожного по автомобілю, та хто знав, що стільки снігу всипле. Подзвонили: «Якщо щось, так їдь сам, не замерзай там, батьку». Дрова у мене ще були, міг би грітися, але скінчилися припаси картоплі і капусти. Тому й рушив оце наче як додому. Козу, яку тримав, щоб давала молоко, зарізав, але м’ясо віддав сусіду. Не довезу, сил немає, задихаюся, ноги не несуть уже…
– І не шкодуєте, що так склалося? – Вихопилося у мене.
– Ніколи не шкодував раніше, не шкодую і зараз, – твердо мовив Михайло. – Перед матір’ю, царство їй небесне, чесно виконав свій обов’язок, а це, я думаю, головне в житті кожного справжнього сина…
Моралі на користь подібних вчинків писати я не збираюся. Тільки знаю, що вони дійсно достойні високих слів. Життя саме це підтверджує часом незбагненно дивним і хвилюючим чином. Як і сталося у випадку з моїм приятелем Віктором Петровичем. Якось його дочка і зять придбали собі «дачу» за містом. За Дніпром, зауважте, бо це суттєвий, як зрозумієте далі, момент. Невеличку, але гарну і затишну, з садом і мініатюрним будиночком. Зайшли і угледіли на стіні в рамочці давній-давній геть вицвілий малюнок акварельними фарбами – два лебеді на воді. Колись такі лебеді були в моді на домашніх килимах у спальних кімнатах – з них явно і перемальовані. І явно зовсім невмілою дитячою рукою. Тому й зворушливими вийшли. З підписом, зробленим колись також ще дитячим почерком, – «Мамині гуси-лебеді».
– Малюнок дістався мені від попереднього власника дачі, – пояснив той, у кого діти Віктора Петровича купували. – Він художник і архітектор, і саме цей малюнок чомусь обрав для свого заміського гніздечка. Аж дивно, слово честі. Ніякої цінності дитяча мазня не варта, а ось для художника, казав, зворушлива. То в мене не піднялася рука викидати. Шкода стало знімати. Щось хвилююче, сокровенне у малюнку дійсно є. Я теж розгледів. Хай висить і у вас, – попросив насамкінець. – Добре?
Потім дочка і зять повезли Віктора Петровича показувати йому своє придбання. Зайшов Віктор в будиночок і, вражений, отетерів. Дух перехопило йому, набігли раптом сльози.
– Як він уцілів і звідки тут взявся? – Вигукнув, показуючи на малюнок.
На очах не менш спантеличених та здивованих дочки і зятя зняв малюнок і зазирнув на його зворотній бік. «Упізнав, не помилився», – посміхнувся. І показав дітям, що там, на звороті, було написано. А написано на звороті було таке: «Малюнок Віктора Нікітченка. Токмацький район Запорізької області. 1952 рік».
Мій приятель докладав усіх зусиль, аби знайти архітектора – першого власника дачі. Щоби дізнатися, чому його, Вікторів, дитячий малюнок припав тому чоловікові до вподоби. Та головне – як він до нього потрапив зі школи у далекому запорізькому селі, де, наскільки Віктор зміг пригадати, вчителька взяла колись у нього малюнок «на конкурс». Чи потрапив він тоді у район або й в область на конкурс, Вітя-школяр так і не дізнався. Архітектор, як з’ясувалося, давно помер, його рідні нічого пояснити не могли. Отак таємниця залишилася. Одначе, яка ж то таємниця, якщо дитиною Віктор Нікітченко намалював те, що витязь української поезії Василь Симоненко пізніше назвав «Лебедями материнства»? Нагадаю: «Мріють крилами з туману лебеді рожеві, сиплять ночі у лимани зорі сургучеві – заглядає в шибу казка сивими очима, материнська добра ласка в неї за плечима”. І далі: «Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати”.
Микола НЕЧИПОРЕНКО,
заслужений журналіст України.
