До 60-річчя НСЖУ: Лірична проза віршів Тараненка

Хліб… Про глибокий життєдайний зміст цього слова, як і про  любов, написано й переписано силу-силенну віршів, пісень, статей і книг.  Не обійшов цих тем і Олександр Тараненко, бо ще змалку в нього вселилася божа іскра і хлібороба, і поета, і великого життєлюба. Здавалось би, вилетівши з хліборобського гнізда, що в Червоній Кам’янці поблизу Олександрії, забуде він, ставши жителем великих промислових міст Кам’янського, а потім і Дніпра, широкі хліборобські степові розгони, і сільські мальовничі вулички з вишневими садами, і тихоплинні малі річечки зі ставковими плесами. Але ж ні! Чисту любов до свого краю проніс через усе своє життя. Проніс, ні на мить не зупиняючись на  перепочинок. Причому віддавався сповна тій справі, яку дарувала доля. Навіть працюючи в секторі преси колишнього обкому партії, був помічником і наставником для всіх редакторів газет, радіо й телебачення (за що його трохи згодом недолюблювали нові демократи). Але й тоді  у віршах світилася любов до села, до хліба, до рідної природи. Поет Сергій Бурлаков сказав про це високим стилем – що    його, Олександра Тараненка, поетика  дослухається до теплих мелодій стиглого колосу і яскравих заграв соняшникових світань, у ній живе могутній дух всеплодющої землі…

До речі, працюючи і в обкомі, і вже потім у газеті, Олександр Андрійович не раз і не два  відстоював журналістів. Схожий випадок був і зі мною, що зблизило нас у  подальшому. Було це у 1990-му, коли я працював у газеті «Дніпровська зоря» Дніпропетровського району і під час виборчої кампанії до Верховної Ради  збирав матеріал про зловживання  службовим становищем тодішнього першого секретаря райкому Анатолія Бровка. Говорив  на цю тему і з чиновником виконкому. А той, аби вислужитися,  написав на мене доповідну першому. Тож негайно зібрали бюро райкому, куди без будь-яких пояснень викликали мене і редактора Володимира  Холода.  Через брак серйозних  доказів розправи над рядовим комуністом не відбулося, хоча залишатися в редакції означало наражати себе на подальше переслідування.

Про ситуацію стало відомо (ми на той час уже були знайомі) Олександру Тараненку. Він порекомендував мені переїхати   в Синельникове і очолити  там міськрайонну газету,  де була  вакансія. А згодом запропонував працювати  в апараті «Зорі» власним кореспондентом.  Отакий слід у моїй долі лишив Олександр Андрійович. Він  мав багато різних нагород, включаючи звання заслуженого  працівника культури України. Але найвища йому відзнака –  був людиною високого гуманістичного ґатунку.

…Ще до розформування компартії Тараненку пощастило перейти на творчу роботу – першим заступником головного редактора обласної журналістської колиски – газети «Зоря». Причому пощастило не тільки йому, а й газеті, яка найбільш прихильно серед інших видань ставилася до  села. То був зоряний час Тараненка. Можна без перебільшення сказати, що Олександра Андрійовича знали в кожному селі Дніпропетровщини насамперед як автора  ліричних віршів, сатиричних і гумористичних етюдів, гуморесок, усмішок, бувальщин,  які були опубліковані не тільки в газеті, а й видані в двох десятках книг.

За службовою посадою Тараненко опікувався організацією роботи власкорівського корпусу. А ще й досить часто організовував редакційні зустрічі з селянами в  глибинках.  Вони так і називалися –  «Зорянські зустрічі».  Цвяхом програми завжди були виступи поета-журналіста. Звісно, найкраще сприймався гумор і сатира. Ось тільки деякі заголовки тих сатир: «За українське сало», «Кумпартія»,  «Чому в нашому житті  у тюрмі сидять не ті», «Нардеп в електричці».

По всій області в Тараненка було не десятки – сотні справжніх шанувальників його  творчості і друзів. Та найбільш заслуговує на увагу спілкування «Зорі»  з ТОВ «Зоря» Покровського району. У Маломихайлівці, Гаврилівці та  Великомихайлівці газету читали в кожній другій хаті. Якось генеральний директор товариства Анатолій Пучка запросив нас перед початком зустрічі з колективом відвідати хлібне поле. Ми виїхали в рукотворний пшеничний простір, де аж очам було боляче від цього золотавого   пейзажу. За придорожніми обкосами стіною стояла вона – пшениця – українська полів цариця.

«Напевне дасть по вісімдесят центнерів на круг», – кинув прагматичну репліку вдоволений господар. На мить запанувала якась неповторно-урочиста мить мовчання. Тоді Олександр Андрійович тихо, мов побоюючись порушити тишу хлібного степу, підійшов до  колосистої стіни, став на коліна й пригорнув до чола налите важке колосся. Неквапом піднявся, і всі тихо, як після молитви, пішли до машини…

Саме завдяки такому  щирому й пізнавально-продуктивному спілкуванню газета знаходила собі справжніх друзів. До речі, на такі колективні діалоги часто їздили з нами композитори Ігор Тищенко, Петро Клименко, котрі свого часу написали чимало пісень на вірші Тараненка. А ще в різні роки вони разом проводили творчі вечори не тільки в театрах обласного центру, а й на виїздах у містах Придніпров’я. Публікації Олександра Тараненка були про  справжніх хліборобів, таких як   Анатолій Вуйчицький, Олександр Ніколаєв, Олександр Пархоменко, Іван Копичай, Володимир Лижник. Їм були присвячені й  вірші у збірці «Друзі хороші  мої». Тепла лірика цієї книжки торкнулася  й колег-журналістів віршем  «Товариші мої власкори»:

Вас пізнають у кожній хаті,

Хто причастився від «Зорі».

Людськими долями багаті

Подвижники-газетярі.

Золотошукачі, агенти,

Невидимі герої дня.

Вас просто звуть – кореспонденти,

Й немає вищого звання.

Глибин життя незмінні свідки,

Чарівники палких рядків.

Ви, як відділення розвідки,

Що добува нам «язиків».

Хай друзів буде ціле море,

Та знову вас я оберу.

Із вами я пішов би в гори,

Мої колеги по перу.

Власкори газети мали більш тісний зв’язок із читачами. Один із них –  Микола Яковчук –  згадував, що частенько розповідали Тараненку цікаві  історії, а  невдовзі вже  чули їх у його віршах. Будучи власкорівським куратором, він притримувався з нами доброзичливого тону в спілкуванні. Тому й ладилась робота на творчій «кухні», тому й газета мала гарний тираж.

Олександр Андрійович дуже уболівав за газету. Якось ми  відпочивали в кримському Коктебелі. Одного разу після дегустації у фірмовому магазині місцевих виноробів треба було зателефонувати в редакцію. А сигналу мобільного зв’язку (то були тільки перші телепровісники), на жаль, не було.   Тараненко пішов з екскурсією аж на гору Волошина, звідки й поспілкувався з секретаріатом.

 …Ще одним «коником» поета-журналіста була ветеранська тема,  яка з часом переросла у створення газети «Ветеран Придніпров’я» у складі багатолистої «Зорі». Разом з обласною ветеранською організацією позаштатний кореспондентський актив інформував про те, чим і як живуть  колишні фронтовики. Причому газета виходила регулярно і мала високий рейтинг не лише в межах області, про що свідчили численні відзнаки і нагороди.

У Олександра Андрійовича  було дві дати народження: одна справжня, друга –  за паспортом.  Народився він 11 листопада 1940 року, але  під час пожежі всі документи  згоріли, і вже у післявоєнний час  виписали нові  – для зручності дату народження вказали  1 січня  1941-го. 25 грудня 2013-го  Олександра Тараненка не стало.  У рідному селі на Кіровоградщині пишаються своїм земляком і  бережуть пам’ять про цю талановиту і світлу людину. Вулиця, на якій пройшло дитинство поета, перейменовано на його честь.

Олександр СВЯТИНА,

власкор «Зорі» (1991-2010р.)