До 60-річчя НСЖУ: Любов і пам’ять

Він так і не став старим: не на те були закроєні його риси — трохи хлоп’ячі, відкриті, сонячні; не на те працювала його уява: мимобіжне спостереження спалахувало ґронами свіжих асоціацій, спогадів, воістину авангардових видив, подібних хіба до феєрій «Амаркорда» Фелліні. Разом колись ми читали сценарій цього кіношедевра в журналі «Искусство кино», разом дивилися «Амаркорд» у кінозалі. Ота пора щоденного «разом» тривала для мене 15 літ, доки ми працювали на обласному телебаченні, в редакції літературно-драматичних програм. І саме те «разом» сформувало і «зарядило» мене як людину, як сценаристку — на все життя.

Режисером художніх телепрограм Валентин Григорович працював 48 років, здобувши найґрунтовнішу освіту, акторську і режисерську, у столичному інституті ім. Карпенка-Карого. То була яскрава пора шістдесятництва, що за кілька років хрущовської «відлиги» посіяла в душах творчої молоді зерна незалежного мислення, невтайної любові до України, гострого чуття справедливості і спасенно-стоїчної іронічності. І все це про Валентина Десятерика, яким він у 60-х роках постав на нашому ТБ і яким лишився до скону.

На той час, у 60-х, чорно-білі екрани показували передачі місцевої телестудії безперервно, майже цілодобово і тільки в живому ефірі. Передавали новини, ставили численні власні вистави. У них брали участь чи не всі колеги з телевізійного цеху.

Пригадую, як іще десятикласницею захоплено дивилася ті вистави, особливо гумористичні, де вподобала була одного актора —з широкою усмішкою, у строкатому матроському тільничку. Хто він? Невідомо: титри писати не встигали у невпинному плині видовищ. Натоді я вже знала популярних радянських кіноакторів, але то все було ген далеко, а тут такий самий талановитий десь поблизу, на вулиці Телевізійній… Минуло кілька років навчання і пошуків себе, що зрештою привели мене до тієї омріяної установи, «де знімають кіно і ставлять вистави». У священному тремі сходжу на другий поверх і бачу: назустріч простує… той самий актор, у тій самій «морявочці» (тоді була мода на них). Сторопіла, збентежилася, зраділа: таки він!

І лиш у ці дні скорботи 2019-го випало мені вперше побачити фотокартку з родинного альбому  Десятериків — робочий момент зйомок: та ж таки вистава. В. Г. у смугастому тільничку щось собі метикує: мить — і мовить дотепне слово. Так мій спогад першого знайомства озвався видимим відлунням у дні прощання.

Він був інтелектуал, «професійний читач» (як сам себе звав) і, звісно, глядач, майстер аналітичних театральних рецензій.  Його роздуми про вистави ніколи не відзначалися рекламною компліментарністю, тож незрідка це завдавало йому клопотів. І взагалі все його буття у професії, у місті «чавуну і сталі» та «камінних господарів» з обкому та облліту — не було легке й комфортне. Хоча годі було не визнати його фахових здобутків та людських чеснот (а може, саме через те), люди з панівних кіл воліли їх «не помічати». Так само, втім, як і надто зосереджені на власних польотах молоді колеги. І я не впевнена, що комусь із них відомий, наприклад, той факт, що режисер Валентин Десятерик уперше в країні втілив на телеекрані вистави за драмами Лесі Українки «На полі крові» та «Адвокат Маркіян». Уперше! І про це написано в монографії, виданій у вже незалежній Україні. А пречудові ті вистави за участі ще молодих В. Баєнка, М. Стороженка, Л. Кушкової вийшли в ефір ще тоді, коли не було відеозапису, коли все діялося тут-і-тепер, а тому влучало в саме серце. І то ж сталося півстоліття тому, коли філософські драми Лесі Українки ще, м’яко кажучи, не рекомендувалося друкувати, читати, а тим більше екранізувати.

Непоцінований? Незреалізований? Великою мірою так, але хіба на наших теренах. Між тим, ледь постав був у Дніпрі Федір Стригун, видатний актор і художній керівник львівських заньківчан (під час воістину вікопомних гастролей на початку 2000-х), як запитав: «А де б я міг побачити Валентина Десятерика?» Так само Валентина Заболотна, відомий у світах театрознавець, онука А. Бучми, відвідуючи наше місто як співголова журі «Січеславни», мала Десятерика  за порадника, за втілений камертон безкомпромісної щирості й влучності в оцінках.

Він жив ніби у двох світах: перший понад Дніпром, другий понад Оріллю. Той світ так і звався: Могилів. Може, ще й те так зблизило нас, попри вікову різницю, що на телестудію я потрапила просто з цього села, де трохи повчителювала і спрагло «вдихнула» в себе тамтешні слівця, інтонації, перекази. Про село, де народився голодного 1933-го, де перетривав війну, спізнав колгоспного рабства, В. Г. розказував без жодної ностальгії («не називаю її раєм»). І водночас Могилів — то був він сам, по-козацькому соковитий у слові, до сліз сповідальний у співі, то гострий і розгонистий — навідліг, то співчутливий і порадний, бо ж «усі ми люди». Синові Валентина і Олени Десятериків Дмитрові, журналісту й мистецтвознавцеві з газети «День», завдячуємо тим, що лишилися нам занотовані спогади В. Г. про  Могилів, до болю рідне його село.  Це його неповторний «амаркорд» (італійською — «люблю і згадую»).

Сини Дмитро і Максим нині мешкають у Києві, але відстань до Дніпра ніколи не видавалася їм завеликою: адже батьківська домівка — це магніт, який прискорює рух до роду. Онука Дарина згадуватиме дідові слова, обличчя, усмішку, як одкровення.

А я всім розповідаю про одне наше відрядження на Приорілля. Готували кінонарис про петриківське малювання. У пошуках кадрів зі старим вітряком подались аж до Могилева, «на Старе село». Ходимо, роздивляємося, а назустріч дідусь. Щойно глянув на нашого режисера — говорить: «А чи не Григорія Десятерика ти син?» Отже, не змінився! А мав же на ту пору вже вік поважний, що когось згинає, когось знеособлює. Його ж Господь утримав у подобі сивого юнака, перед яким аж до останніх днів стелилася дорога пізнання.

У котрійсь з недавніх наших телефонних розмов В. Г. мовив — не так скрушно, як наче з пильним зацікавленням: «Оце ж недовго мені лишилося, а я так-таки й не знаю, що при тому робити, як відходиш, що казати».

Любов підказує нам слова — і перші, й останні. А пам’ять тих, хто лишився, оприявнює все невимовне у кадрах спогадів, у вдячному «амаркорді».

Наталія СТАРЮК,

член Національної спілки

 журналістів України