Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Віч-на-віч зустрівся я і познайомився з Борисом Матющенком доволі пізно. Так вийшло: добрячих два десятка років читав публікації Матющенка, власкора у місті Дніпродзержинську (нині Кам’янське), спершу в «Зорі», а потім і в «Днепровской правде». Чи навпаки, бо сьогодні уже й не пригадую достеменно, у якій послідовності він працював у цих провідних на ті часи обласних виданнях. Головне ж бо інше: Борис належав до тих, чиї виступи на шпальтах «Зорі» та «Днепровки» я обов’язково читав. Оскільки вони були завжди на актуальні теми, написані небайдужим пером, пристрасно і в разі потреби войовничо та безкомпромісно. Тобто я дійсно багацько літ поспіль знав прізвище Бориса Олександровича, не пропускав його статті й кореспонденції – завжди помітні, переважно критичні або полемічні, а особисто знайомий з ним не був. Суто заочна у мене була до нього повага.
А потім настала пам’ятна і славнозвісна для журналістів мого покоління перебудова та гласність Михайла Горбачова, і Дніпродзержинськ завирував як мало яке інше промислове місто в Україні бурхливими мітингами і протестами городян, спричиненими передусім загрозливою там екологічною ситуацією. Але не тільки. Може, й не першими в масштабах України дніпродзержинці по суті повстали й супроти міського комітету компартії, але, як то кажуть, і не другими. Пікетували його приміщення та домагалися відставки тодішнього першого секретаря. Скінчилося усе це тим, що славне місто чавуну і сталі, отож лицарів гарячої металургійної галузі, які вважалися елітою радянського робітничого класу, на вперше «некерованих» виборах до Верховної Ради СРСР обрали несподіваного нового лідера Сергія Конєва. Який потім не забариться рідний Дніпродзержинськ обізвати «батьківщиною застою».
Так от, редколегія газети «Радянська Україна» – органу ЦК Компартії України, у якій я працював тоді, – вирішила дати серію репортажів із Дніпродзержинська. Максимально об’єктивних, але й максимально, як висловлювався редактор «Радянки» Володимир Сіробаба, вільних від традиційної досі комуністичної риторики. І я зачастив на безкінечні «демократичні» дніпродзержинські події, а також у тамтешні трудові колективи, усілякі громадські організації, в тому числі й ті, які виникали на хвилях неоднозначних перипетій. Досі пам’ятаю заголовок своєї першої публікації з «повсталого» міста – «Ми довго мовчки відступали».
Одного дня вранці за попередньою домовленістю приїхав на зустріч з директором Придніпровського хімзаводу Юрієм Коровіним, а він мене питає, чи не заперечуватиму, якщо до нашої розмови приєднається мій колега Борис Матющенко. Звісна річ, що ні, відповідаю, – навпаки, залюбки познайомлюся нарешті з ним. А в другій половині того ж дня зустрівся з Борисом на мітингу, який зібрав не менше п’яти тисяч чоловік на центральному проспекті, що називався тоді проспектом Леніна. На цьому мітингу до людей чи не вперше вийшов діючий на той момент компартійний лідер міста, і було схоже, що радості з цього він не мав. Але зараз про інше: нам з Борисом Олександровичем одного дня вистачило, щоб відчути, наче ми давним-давно знайомі і по духу, поглядах і настроях близькі. Після ж, особливо тоді, як Матющенко перебрався на постійне проживання у Дніпропетровськ-Дніпро, ми заприятелювали, спілкувалися доволі часто-густо і були дійсно однодумцями у багатьох і багатьох випадках та ситуаціях, про які обом доводилося писати у своїх газетах.
Скажімо, нас звело разом свавілля, яке чинив на зорі земельно-аграрної реформи у Чумаках Дніпропетровського району директор роздержавленого радгоспу Олександр Ніколаєв. Окрема й особлива сторінка – це наша спільна з Борисом боротьба за честь, гідність і навіть волю призначеного в Петриківці Президентом Віктором Ющенком голови районної державної адміністрації Петра Лісного. На нього, непокірного і впертого прихильника гасла, що злодії мають сидіти у тюрмах, вчинила безпрецедентну атаку дійсно не на життя, а на смерть тодішня правоохоронна зграя нечестивців на чолі з прокурором області Володимиром Шубою. Але все це тут я пригадую винятково задля того, аби засвідчити, що Борис Олександрович був журналістом-багнетом, борцем з несправедливістю, беззаконням і свавіллям, які з перших років української незалежності, на жаль, набирали обертів. А Матющенко не міг миритися з усіма кривдами і недоліками, як колись у нас казали, ще з радянських часів, працюючи у тодішній радянсько-партійній пресі. Тобто поза сумнівом належав до газетярів, які складали на Дніпропетровщині їхній передовий і шанований читачами загін. Але чи завжди ми гідно цінували й визнавали таких колег?
Якось одного вечора я засидівся у помешканні Бориса Матющенка. Він уже був пенсіонером, і ми заговорили про пенсійні діла, які хвилювали уже і мене. Борис Олександрович дістав свою Трудову книжку, і я несподівано дізнався надто, як на мене, дивний факт у його житті. Після закінчення філфаку університету Борис дістав направлення вчителювати у школі-інтернаті одного з сіл Криничанського району. То був спеціалізований інтернат, який мав власне підсобне господарство для харчових потреб – утримував корів та свиней. Ціла ферма була, як розповідав Борис Олександрович. Ще не одружений, він жив разом з таким же молодим колегою-вчителем фізкультури в гуртожитку для вихованців інтернату.
– Одного вечора раптом здійнялася буря, що ламала і вивертала з корінням дерева, – розповідав Матющенко, – за нею, як з відра, полилася злива, далі – грім і блискавки, гроза. А ми з ровесником-фізкультурником одні на весь інтернат і підсобне господарство. Мало того, що учні перелякалися, а ферму почало затоплювати, так у неї ще й поцілила блискавка, і вона спалахнула вогнем…
Коротше, саме Борис та його колега-фізкультурник змогли заспокоїти дітвору, а старших учнів організувати на порятунок від вірної загибелі свиней та корів. І їм вдалося з найменшими втратами зберегти поголів’я худоби, вигнати її з палаючого приміщення. За це обом хлопцям наказом директора інтернату оголосили особливу подяку. Із занесенням у Трудову книжку. Хто пам’ятає ще недавні трудові книжки, той знає, що у них був спеціальний розділ – подяки, відзнаки і нагородження за зразкову і успішну працю та трудову діяльність. То уявіть собі, що у Трудовій книжці Бориса Олександровича подяка за мужній вчинок під час стихійного лиха стала не просто першою у його житті, але й… останньою.
За два чи три роки пристрасть до журналістики взяла гору, і Матющенко перейшов працювати у пресу. З тих пір він набивав синці і мав чимало геть неприємних сутичок, конфліктів та непорозумінь, виступаючи з критичними публікаціями. Він заступався за людей, захищав їх від негідників і зловмисників, яких вистачало завжди. Йому були вдячні ті, кому він допомагав домогтися правди. Він порушував актуальні у різні часи теми і друкував матеріали, які робили розголос на всю область. Він дозволяв собі писати й про те, що не подобалося грізним компартійним діячам в обкомі, не кажучи про міськкоми чи райкоми, котрим доводилося реагувати на сміливі й принципові виступи власного кореспондента обласних газет. Але за весь цей час, отож за всю його журналістську кар’єру, так і не знайшлося випадку чи нагоди, аби відзначити нелегкий і часом справді звитяжний труд газетяра. Хоч серед читачів він явно користувався значно вищим авторитетом, ніж багато (даруйте, нікого не хочу образити) інших його колег.
Важко сказати, чому так сталося. Журналісти мого покоління, з котрими Борис працював пліч-о-пліч, пам’ятають, що характером Боря був не подарунок. Він ні перед ким не гнувся і нікому не кланявся, завжди поводився незалежно. А це далеко не всім, у тому числі й керівникам редакцій, подобалося. Чи, може, це така невдячна доля власних кореспондентів, яким доводиться працювати у відриві від колективів своїх редакцій, тому там не завжди про них згадують? Особливо тоді, коли треба відзначати за успіхи в роботі чи заохочувати подяками і нагородами.
Але все корисне і правдиве (а його було багацько!), написане Матющенком за роки його творчої біографії, не вирубати й сокирою. Тому вважаю справедливим – винести посмертну подяку Борису Олександровичу за те, що був він такий серед нас і в історії дніпропетровської журналістики.
Микола НЕЧИПОРЕНКО
