Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Все ще частенько буваючи у своєму рідному Покровському районі, але не лише в ньому, а й у інших, переконуюся, що серед давніх жителів сільських населених пунктів багато хто досі пам’ятає гострі і завжди оригінально, цікаво та дотепно написані публікації Віктора Васильовича Цвіркуна, які друкувалися спочатку у тодішній районній газеті «Радянське слово», а згодом і в обласній «Зорі». Скажу відразу, що оскільки після закінчення середньої школи мені три роки довелося працювати в покровській районці, то з власних вражень знаю – в її редакції при кінці 60-х і на початку 70-х років минулого століття працювали не просто здібні і талановиті журналісти, а ще й наділені самобутніми вдачами та характерами. Хай мені вибачають численні колеги з інших редакцій районних газет нашої області, але у ті часи усі вони поступалися рівнем свого мислення та обдарування і особливо глибиною проникнення у теми. Не виходило жодного номера «Радянського слова», у якому б не було «центральної» публіцистично-дослідницької чи проблемної публікації – з аграрного виробництва, чи із суспільного життя або на теми моралі. Ще раз перепрошую, це, ясна річ, моя власна може й суб’єктивна думка, однак я в ній ні на йоту не сумніваюся. Уже згодом працюючи в обласній і республіканській пресі, так чи інакше стежив за районними газетами Дніпропетровщини і не міг не пишатися своїм «Радянським словом». З ним, як на мене, тоді могла конкурувати хіба що нікопольська «Південна зоря».
Отож у покровській редакції буквально за півроку до того, як я сюди потрапив, справді підібрався непересічний колектив журналістів. Кого не візьми – особистість із власними переконаннями, поглядами, принципами та цінностями. І кожного у районі поважали і шанували, в тому числі керівники установ, колгоспів та підприємств, та й загалом «рядові» читачі та передплатники газети.
За великим рахунком, я б мав почати з Павла Лазаровича Кісенка – журналіста, котрий ледь не півстоліття відпрацював заступником редактора «Радянського слова». Сьогодні мало хто згадує, що за часів Микити Хрущова сільські райони у нас були укрупнені, як тоді говорили, і Покровський тимчасово не існував, а входив до складу сусіднього Васильківського. То Павло Лазарович виконував обов’язки власного кореспондента васильківської районки у Покровському. Я ж буквально з 8 класу почав дописувати в районку Васильківки, і Кісенко в прямому розумінні взяв наді мною шефство. Це він мене повчав, що «журналістика в Радянському Союзі виконує дуже важливу роль, і працювати в ній не лише почесно, але й відповідально». А ще переконував, що професія газетяра – це професія неодмінно сміливих, чесних, принципових і порядних людей. Якщо на факультеті журналістики Київського університету нам, студентам, не забували нагадувати, що журналісти – «бійці Комуністичної партії» і «літописці побудови комунізму в Радянському Союзі», то Павло Лазарович
намагався мені ще зі шкільних літ прищепити розуміння, що «для журналістів найважливіше палко відстоювати і захищати інтереси простих людей».
До речі, коли Покровський район відновили і тут знову почала виходити своя газета, редагувати її повернувся Михайло Сергійович Завгородній – також доволі неординарна і самобутня людина. Він вважав, що «і така маленька низова газета, як районна, має бути моральним лідером та авторитетом для населення району і воднораз порадником для всіх керівників та спеціалістів передусім сільськогосподарського виробництва». Аби «нікого не залишати у спокою і нікому не давати як задовольнятися та обмежуватися посередніми успіхами, так і спочивати на лаврах».
При цій нагоді не можу не згадати несподіваний для тих років випадок, коли Михайло Сергійович Завгородній приніс із засідання бюро райкому партії листа рядових колгоспників, якщо мене пам’ять не підводить, колгоспу імені Кірова з Романок. Його вони написали і надіслали в райком компартії. Люди жалілися на голову свого колгоспу. Більше того – гнівалися, обурювалися його поведінкою, «замашками, грубощами». Скарга була дійсно серйозна і обґрунтована, у селян уривався терпець. А закінчувався лист колгоспників словами: «Якщо райком не вживе належних заходів, ми змушені будемо звернутися в газету «Радянське слово». Крапка! Ви зрозуміли? Газета була і не могла тоді не бути органом райкому партії, отож ходила, якщо так можна сказати, під ним, а рядові люди в районі сприймали газету інакше. Для них «Радянське слово» було вище над райкомом, який, на їхню думку, мусив також боятися критики в газеті. Ясно, що ми всі тоді посміялися над цим, однак редактор Завгородній знайшов за потрібне зауважити: «Це висока оцінка нашій з вами роботі, товариші, якою ми повинні не лише пишатися, але й дорожити та виправдовувати її й далі».
Так що навздогін можна сміливо твердити – то зовсім не випадково, що крім Віктора Цвіркуна, згодом ще один працівник покровської районки, а саме Микола Петрович Яковенко (на жаль, також покійний) став власним кореспондентом іншої обласної газети – «Днепровской правды». Тобто залишаючись жити у своєму районі, власкор переходив ніби в опозицію і до місцевого райкому, і до райкомів двох-трьох сусідніх районів, опонував місцевим діячам буквально усіх калібрів. Як-не-як обласні друковані видання були органами обкому, і усі райкоми в області «ходили під ним».
АЛЕ ЦЯ МОЯ розповідь сьогодні затіяна в першу чергу задля того, щоб добрим словом згадати Віктора Васильовича Цвіркуна, який у «Радянському слові» обіймав посаду завідуючого відділом сільського господарства, а в цей відділ мене, зеленого випускника середньої шкоди, і взяли літпрацівником. Отож під орудою Віктора Васильовича я проходив свої перші університети журналістського ремесла. Уже потім вчитимуся на факультеті журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка – до речі, заочно. І коли декан факультету Дмитро Михайлович Прилюк, який був керівником моєї дипломної роботи, вручав мені диплом, то сказав буквально таке: «Я розумію, що ми не вчили вас добре писати, але надіюся, що й не заважали вам вчитися». А я тоді враз і подумав, що це дійсно так: знання університет дав неабиякі, однак вчили мене добре писати і Павло Лазарович Кісенко, і Михайло Сергійович Завгородній, а в першу чергу Віктор Васильович Цвіркун. Уже хоч би тому, що сам Віктор Васильович писав неординарно, притаманним тільки йому особисто небайдужим, дотепним, навіть іскрометним стилем. Його публікації завжди були густо й доречно пересипані прислів’ями і приповідками, а особливо цитатами з української класики і всієї світової художньої літератури. Начитаний він був настільки, що я навряд чи зміг його у цьому перевершити, хоч старався і намагався усе життя.
Уже коли Віктор Васильович працював власкором «Зорі», то її читачі не випадково з нетерпінням чекали на газетних шпальтах публікації, під яким стояло прізвище Цвіркуна. Складалося враження, що він завжди писав лише на злободенні чи гострі теми. Навіть традиційні умів подавати так, неначе вони ним уперше відкриті і осмислені. Свіжо, по-своєму і головне – пропустивши крізь своє серце та свою душу.
І тільки тепер я дозволю собі відкрити одну хитрість, яку уподобав Віктор Васильович і передав її мені. Це стосовно цитат-посилань на вислови з художньої класики, а також стосовно використання афоризмів та крилатих фраз великих людей. Зазвичай чи не всі наші колеги, аби розкрити ті чи інші теми, спочатку наводять широко відомі фрази авторів минулих часів. Щоб потім, опираючись на них, викладати й власні судження, спостереження, висновки. Таким чином засвідчують, що не дарма вони так думають і пишуть – он що великі люди раніше про це говорили! А Цвіркун навпаки – попереду розвивав свої міркування з приводу того, про що писав, рядочками викладав філософію й пафос власних тлумачень, а вже потім на підтвердження своїх писань посилався на крилаті вислови великих людей чи відомих героїв класичної літератури. І виходило так, що читачам нічого іншого не залишалося, як визнати, наскільки автор публікації розумний – ось і знамениті в минулому особистості з ним згодні! Публікації Віктора Васильовича, залишаючись прозорими та зрозумілими, доступними, але завжди насичені влучними висловами, народними жартами або ж літературними цитатами, свідчили, що їхній автор – високоінтелектуальна і ерудована людина, наділена аналітичним і дослідницьким розумом. Однією чи двома фразами, короткими, а швидше щільними і стислими абзацами Віктор Цвіркун висловлював усе, що хотів сказати і донести читачам та задля чого свій «город городив». І проблемні його статті, і звичайні критичні кореспонденції, і репортажі про різні події з місць, тим паче нариси чи фейлетони читалися і сприймалися як невеличкі художні твори – оповідання, новели, етюди. Особливість і складність власкорівської реальності – «багатоверстатність», ти маєш бути майстром на всі руки. Хто працює безпосередньо в редакції – тобто в апараті, як казали самі газетярі, – то переважно спеціалізуються на жанрах. Одні – проблемісти, другі – нарисовці, треті – репортери, четверті – фейлетоністи. А ось власкору зі свого регіону треба бути готовим готувати і проблемні статті на економічні теми, і нариси про славнозвісних людей свого краю, і гострі фейлетони чи цікаві і пізнавальні репортажі. Віктор Васильович справлявся блискуче з цією місією.
Він був із тих, хто першим умів почути, побачити й дослідити актуальну тему. Або розкопати приховану та небажану правду, яку багато хто охоче обминав десятою дорогою. Цвіркун, навпаки, правду і справедливість вважав за найголовніше для журналіста. Їх він сповідав і відстоював кожним своїм рядком у газеті. А ще він ніколи не втрачав інтересу до того, що та як відбувалося у нашому житті навкруги. І не лишався байдужим у тих випадках, коли відбувалося щось недобре або й негідне, помилкове чи й потворне.
Тут знову не можу змовчати ще про одну науку, яку дістав від нього. Власне, почалося з того, що в редакції покровської районної газети редактор Михайло Завгородній повчав мене: «Коли пишете, Миколо Миколайовичу, про якісь негаразди, скажімо, у агротехніці вирощування хліба чи інших культур, то маєте бути на голову вище від колгоспного агронома». Себто мушу вивчати, глибоко освоювати й агрономію, інакше не буде у мене права практикуючим агрономам тикати межи очі їхніми недоліками. А Віктор Цвіркун, у присутності якого все це говорив мені Михайло Завгородній, після, махнувши рукою, втішав: «Та ти, Миколо, викинь його науку з голови, не забивай її зайвим. Агрономію мають знати агрономи, а зооінженерію зооінженери – їх для цього в сільгоспінститутах п’ять років учать».
– А наше діло трохи інше, – підводив риску Віктор Васильович. – Коли той же агроном напартачить з агротехнікою, мусимо дошкульно написати про це так, щоб йому гикалося до нових віників. І щоб раз та назавжди зарікся так вляпатися…
Я ж подумавши-поміркувавши, в якийсь момент змислив, що не зайве і знати бодай на елементарному рівні те, про що доводиться писати, але й писати про недбальство треба так, щоб порушники запам’ятали надовго. Одне одному не заважатиме. І не нашкодить – навпаки, працюватиме на результат виступу газети. Згодом вибрав зручний момент і сказав про це Цвіркуну. І Віктор Васильович погодився: «Воно то справді треба знати добре усе, за що збираєшся комусь докоряти». А все тому, що Цвіркун і сам розбирався у багатьох премудростях та тонкощах настільки, що мало хто з колгоспних керівників і спеціалістів міг спіймати його на неуцтві. Пригадую, одного разу у якості власкора республіканської «Радянської України» приїхав я у Межівський район, а перший секретар райкому партії Василь Сухий і говорить мені:
– Це ж ви з Цвіркуном із одного гнізда? З Покровського? У наш район не треба присилати перевіряючих, ревізорів та контролерів з обкому чи з інших обласних інстанцій. Досить приїзду кореспондента «Зорі» Цвіркуна. Він гори переверне, купи гною перетрусить, а докопається до всього і недоліки виверне усі до одного – нічого від нього не сховаєш…
Межівський перший секретар як у воду дивився. Він і нагадав мені ще один урок, який я отримав, працюючи в редакції районної газети в Покровському. Сьогодні це, мабуть, викличе здивування й усмішку, а у ті далекі радянські часи місцеві газети зобов’язані були практикувати і такий «жанр», як рейди. Точніше – рейдові перевірки. Журналісти ніби у підмогу собі брали спеціалістів, а також рядових трудівників і разом з ними перевіряли, приміром, як у тому або іншому колгоспі готуються до зимівлі худоби. Чи відремонтували й побілили належним чином ферми, чи вдосталь заготовили для худоби кормів? На перший раз Віктор Васильович поїхав разом зі мною проводити такий рейд – з метою подати практичний урок. Поїхали ми, досі пам’ятаю, висвітлювати у газеті зимівлю, як тоді говорили, громадського тваринництва у колгоспі «Степова комуна». Був такий найменший у районі, який не робив у ньому ніякої погоди, а тому ніколи у передовиках і не ходив. Першим ділом завітали у свинарник. Йдемо вздовж так званих станків, у яких утримувався молодняк на відгодівлі. Попереду дріботить жінка – завфермою – і розказує, що «поправляються кнурці і свинки не зовсім щоб задовільно, але ми і макухою їх годуємо, і дерть запарюємо». Позаду «замикаючим» покірно крокує голова колгоспу і піддакує: таки так, «з кормами не зовсім удосталь, та справді і дерть, і макуху даємо». Віктор Васильович раптом зупиняється, обертається і пильно дивиться голові в очі. Далі мовчки відчиняє станок зі свинями, заходить у нього, хоч там поміст не прибирався від гною не менше тижня, нахиляється, бере в руки засохлий послід поросят, розминає його пальцями – в голови колгоспу і завідуючої свинофермою від здивування очі на лоба полізли. А Цвіркун розгинає пальці, долоню з розім’ятим послідом тиче голові під носа і промовляє: «І ви кажете, що оці свині їли запарену дерть і макуху? Покажіть їх присутність, але не в раціоні на папері, а в цьому гної! Де вони? Та ці свині зроду макухи не нюхали, не те щоб куштували!» У голови колгоспу та завфермою і мову відібрало. Крити їм було нічим…
…Останній раз я бачився з Віктором Васильовичем, коли він відмічав свій 80-річний ювілей. Вийшовши на пенсію, Цвіркун врешті-решті зміг реалізувати свою давню мрію – вволю рибалити на Вовчій та ставках. Тому я йому й бажав, щоб велика і мала риба ловилася на його гачки, як колись ловилися теми для виступів у пресі. Ще Цвіркун лише у пенсійному віці зміг завести й пасіку. Звідси моє друге побажання було, щоб його бджоли ще довго і багато збирали з сотень, тисяч і мільйонів квіточок нектар та переробляли на цілющий мед, як увесь свій творчий вік Віктор Васильович старанно збирав по краплинах факти життя-буття сільського населення і вибудовував з них свої незабутні публікації. Сьогодні ж, коли, якби був досі живим, Віктор Цвіркун готувався б відмічати 90-літній ювілей, я не можу не сказати про нього головне: його журналістська діяльність – це ціла епоха не лише в історії окремо взятого Покровського краю, а й усієї нашої Дніпропетровщини. Дякуючи саме таким журналістам, як Віктор Васильович, довго, дуже довго наше покоління пам’ятатиме і своїм нащадкам розповідатиме про такі засоби масової інформації, як друковані газети. Котрі зараз, схоже, разом з нами відмирають і відлітають у вирій та забуття, мінімум виходять з масового вжитку. Та ні ж, не згинуть, не забудуться і не загубляться газети в історії нашого народу, задля якого невтомно трудився і такий бойовий літописець-журналіст, як Віктор Васильович Цвіркун.
Микола НЕЧИПОРЕНКО,
заслужений журналіст України.
