Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
У газеті «Придніпровська магістраль» протягом 1970-1990-х років постійно з’являлися різножанрові матеріали за підписом Василя Білогіра. Найчастіше то були нариси, проблемні статті, фейлетони, навіть оповідання та новели. На фоні інших вони вирізнялися особливою манерою написання, вишуканим стилем, актуальністю і, що важливо, були читабельні. Далеко не всі знали, що їх автор – редактор газети Василь Ковалюк.
Чому Василь Митрофанович так підписував свої твори? Пояснюється просто: він народився у селі Кащенці Білогірського району на Хмельниччині. Тож назву малої батьківщини закарбував у псевдонімі.
На редакторську посаду у «Придніпровську магістраль» Ковалюк прийшов після роботи заввідділом газети «Прапор юності» у 1973 році і залишався на цьому посту до останнього дня свого життя – 14 січня 2000 року. То – ціла епоха в історії «держави у державі», як напівжартома називали залізницю: тут, крім солідної виробничої бази, були власні заклади торгівлі, медицини, культури, освіти, відпочинку, структури внутрішніх справ, транспортної прокуратури тощо.
Своє дітище Василь Митрофанович створював з нуля – видання газети свого часу було призупинене. Знову підшукував журналістські кадри, фахівців-позаштатників, розширював робкорівську мережу. Із часом «Прима», як скорочено називали дорожню газету, виросла зі звичайної багатотиражки до Всеукраїнського транспортного тижневика, а її головний редактор став заслуженим журналістом України та почесним залізничником.
Під керівництвом досвідченого редактора мені пощастило працювати два десятиліття (1980-2000). То були і роки так званого застою, зміна, як у калейдоскопі, генсеків партії, горбачовська перебудова і боротьба за незалежність України, нелегкі дев’яності. З точки зору журналістської діяльності, на мій погляд, найцікавішими стали кінець 1980-х – початок 1990-х років, коли після інформаційної задухи повіяв свіжий вітер перемін і ми відчули свободу слова.
Василь Ковалюк із 1978 року – член Спілки письменників. Перед вступом до цієї творчої організації випустив збірку новел «Спалахи» (1972) та повість «Дума про трьох братів» (1977). Паралельно із журналістською діяльністю активно займався літературною і в наступні роки. У його доробку – десяток україномовних книг. Починав із коротких жанрів, поступово опанував більші (повісті) і потім перейшов до романів («Крута верста», «Розп’яття», «Престол»), хоча новели писав до кінця днів своїх і часто публікував у пресі.
Напружено працював Василь Митрофанович над художніми творами і на роботі, і вдома, в теплий період – на дачі за житловим масивом Ігрень. Творчості сприяла і дружина – Валентина Георгіївна, яка працювала вчителем фізики, а потім завучем у СШ № 43 на житловому масиві Сонячний. Вони мали сина Вадима, а згодом двох онучок.
За натурою Ковалюк був домосідом. У червні 1987 року я повернувся з Кавказу, за відпустку побувавши у багатьох містах: Адлер, Сочі, Гагри, Новий Афон, Сухумі, Батумі, Горі, Тбілісі, Орджонікідзе, Нальчик та інших, навіть на вершині вічномерзлої гори Ельбрус. У попередні роки ж відвідав Сахалін, Прибалтику, Заполяр’я, двічі Середню Азію, Центральну Росію… Тож щедро ділився і на цей раз спогадами із колегами. Василь Митрофанович, уважно слухаючи, привселюдно вигукнув: «Як я тобі заздрю!». Відразу не второпавши, поцікавився: «Чому?». «Що ти багато їздиш, багато бачиш», – відповів Ковалюк. «Так у вас же більші можливості: я фотокор, ви – редактор, можете мандрувати навіть комфортніше!» – мовив шефу. «Так я не люблю… їздити», – якось ніяково відповів він.
І все ж, його творам притаманна злободенність, насиченість цікавими фактами, деталями. Звідки це у домосіда? Ковалюк був прекрасним слухачем: уважно ставився до всіх відвідувачів, які часто приходили до редакції зі своїми радощами і болями, перечитував численні листи. Серед гостей редакції були не тільки залізничники, а й відомі письменники та поети: Сергій Бурлаков, Володимир Сіренко, Ганна Шепітько, Олександр Твердохліб та багато інших.
У нього був ще один оригінальний спосіб відбору найцікавішого: кожен працівник редакції, повернувшись із відрядження і звітуючись, щиро ділився про побачене і почуте. Коли вражень набиралося багато, редактор обривав на півслові і говорив: «Ну все, треба працювати, потім докажеш». Відправивши підлеглого до свого кабінету, він нашвидкуруч робив помітки найважливішого із почутого.
«Придніпровська магістраль» виходила російською мовою. Вона свого часу стала «кузнею кадрів» для багатьох місцевих та центральних органів: тут трудилися Володимир Єфремов, Сергій Кравченко, Дмитро Зуєв, Олександр Чаплигін, Костянтин Спіцький, В’ячеслав Спірін, Ігор Іваняков, Сергій Калаптур, Юрій Швайко та інші (на жаль, декого вже немає на цьому світі).
Під кінець «перебудови» визріла надія отримати власну державність. Щоб прискорити процес, я запропонував перевести видання газети на українську, у крайньому разі зробити її двомовною. Василь Митрофанович погодився на другий варіант, оскільки тоді ще в ДІІТІ, залізничних технікумах, училищах викладання велося лише російською. До того ж, враховували і специфіку регіону, де проходила Придніпровська залізниця, особливо Крим. Перші публікації українською спочатку здивували читачів, а згодом у декого проявився шовіністичний спротив: «Якщо не припините публікувати матеріали українською, то не будемо передплачувати газету». Особливо на таке намагалися не реагувати, бо «Прима» користувалася популярністю і її наклад інколи конкурував з багатьма солідними виданнями.
Варто нагадати, що тоді Україна вже впевненими кроками рухалася до своєї Незалежності. Після проголошення Декларації про державний суверенітет Верховною Радою 16 липня 1990 року у ЗМІ широко обговорювався цей документ. У Кремлі не на жарт перелякалися, і почався могутній пресинг, щоб всіляко не допустити волевиявлення народу.
Про ті буремні роки дозволю собі дещо процитувати із нарису «Спроба Кремля затягнути аркан» у власній книзі «Січеславщина козацька. Учора, сьогодні, завтра» (2013, с.79-80):
«Протягом трьох днів – з 19 по 21 серпня 1991 року – самозваний Державний комітет із надзвичайного стану в СРСР намагався грубо задушити перші паростки демократії. На власному прикладі покажу, що могло б статися.
Мого головного редактора, письменника Василя Ковалюка вранці 19 серпня, у понеділок, терміново викликали у партком управління Придніпровської залізниці. Поки він піднімався з першого на другий поверх і йшов коридором, сім високопоставлених чиновників-ортодоксів почергово спиняли його і нахабно запитували російською мовою майже одне і те ж: «Ковтонюк ще працює у тебе? А чого ти його не вигнав?».
Безумовно, багатьом керівникам і чиновникам управління моя активність у таких організаціях, як Товариство української мови «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка, РУХ, Комітет порятунку Дніпра та малих річок, образно кажучи, була, як кістка поперед горла. Лише для того, щоб на залізничних вокзалах, починаючи із головного – дніпропетровського, зазвучала в оголошеннях українська мова, довелося немало «попити їхньої крові» – підготувати щонайменше три критичних виступи в газеті та й ще вимагати з них, чого не виконують того, що зобов’язані зробити. Сюди ще можна приплюсувати численні гострі газетні матеріали з інших питань національного відродження, екологічних, економічних тощо.
Після розмови у парткомі Василь Митрофанович прийшов у редакцію весь блідий і зібрав колектив. «У Москві – переворот. Поки Горбачов відпочиває у Криму, група партійної верхівки вирішила запровадити надзвичайний стан», – хвилюючись повідомив редактор.
Я вже збирався на випуск чергового номера газети, але редактор, на вимогу парткому, замінив мене іншим працівником – щоб я, не дай Боже, не зробив чогось непередбачуваного, насамперед, не втиснув у газету якогось заклику до опору. Правда, Леонід Кравчук, який на той момент зайняв дійсно чітку громадянську позицію і, будучи Головою Верховної Ради УРСР, відстояв думку, що надзвичайний стан у нашій республіці вводити не потрібно. Смілива позиція України стала чи не вирішальною і вплинула на ситуацію по всьому Союзу.
Після того, як «путч» ганебно провалився, почали повсюдно створювати комісії для розбору тих, хто намагався підтримати його організаторів. На засіданні однієї із них при Дніпропетровській обласній раді за участю представників Верховної Ради УРСР із власної ініціативи і на прохання мого головного редактора побував і я. На В.М. Ковалюка надійшла анонімка (від того, хто давно вже мітив у редакторське крісло) – що він опублікував у газеті офіційні матеріали Державного комітету із надзвичайного стану в СРСР (хоч поруч був і виступ Л.М.Кравчука у Верховній Раді УРСР). До речі, тоді ці документи опублікували практично всі газети України (за винятком, здається, двох на всю республіку).
Я, як член правління обласної організації ТУМ «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка та правління Крайової організації РУХу, що мали тоді вагу у суспільстві, аргументовано захистив редактора, надавши комісії численні свої газетні матеріали, що були надруковані завдяки йому, і навіть такі, які б ніколи не вийшли у світ в інших дніпропетровських виданнях.
Робив це із чистою совістю і вдячністю «шефу» за те, що він не раз підставляв своє плече, коли наді мною згущалися хмари, і мені неодноразово прямо в очі заявляли: «Ми зберемо 200 підписів комуністів управління і направимо твоєму редактору, щоб він тебе вигнав із роботи». Ковалюк, відстоював мене не тільки перед управлінськими, а й навіть перед обкомівськими працівниками, мотивуючи тим, що він сам послав мене в саму гущу громадського життя, бо ми – журналісти і повинні знати все, що діється навколо. Зрозуміло, що ніхто нікуди не посилав, а я сам, за покликом душі, влився у цей бурхливий потік, але Василь Митрофанович цінував мене як фахівця, який, без перебільшення, працював за трьох, і як український письменник він добре розумів всі тонкощі моєї душі. Незважаючи на деякі розбіжності у наших поглядах, я вдячний цій людині, якої вже немає в живих, за його підтримку у такі нелегкі для України часи.
У ті дні мені стало відомо, що, якби ввели надзвичайний стан, я був би дев’ятим у списку (по Дніпропетровську), над ким зависла сокира можливих репресій. Тепер тішусь, що потрапив хоч у першу «десятку».
Згадався ще один яскравий епізод. У вересні 1989 року напередодні Установчого з’їзду Народного Руху України (тоді ще – за перебудову), делегатом якого мене обрали одностайно на обласній конференції при таємному голосуванні, у нашу редакцію завітав інструктор Дніпропетровського обкому Компартії України Яблонський. Зібрали відкриті партійні збори, на яких центральною фігурою для обговорення став я, безпартійний (принципово!) фотокореспондент. Коли у мій бік полетіли осині слова з вуст колеги-примівця, ортодоксального комуніста, що, мовляв, Ковтонюк вступив у Товариство шанувальників української мови, в Рух, підтримує «зелених», редактор не витримав і різко обірвав виступаючого: «Про що говориш? Якби зараз був 37-й рік, то що – Ковтонюка до стінки?» Цей його виступ був поворотним у обговоренні, і більше ніхто не побажав лити бруд, навіть представник обкому.
Василь Митрофанович всіляко підтримував відродження українського Слова, вболівав за збереження Природи. На сторінках «Прими» друкували багато матеріалів на екологічну тематику. Навіть був період, коли випускали щомісячний додаток спільно з обласним комітетом охорони навколишнього середовища. Окрім того, у Києві Спілка письменників України ініціювала створення Комітету захисту Дніпра та малих річок, а в нашому регіоні таку структуру доручили організувати Василю Ковалюку. Сюди ввійшли депутати різних рівнів, вчені, екологи та інші фахівці. До роботи у секторі гласності були залучені небайдужі журналісти. Хлинув бурхливий потік матеріалів, спрямованих на те, щоб зупинити руйнацію фортеці Кодак внаслідок кар’єрного добування граніту, щоб зберегти дніпровські плавні, щоб зупинити забруднення повітря, води, землі, надр, у тому числі радіаційне, та інші.
Згадую ті часи і мого редактора з теплом на душі – ми робили спільну справу, розуміли і підтримували один одного.
Борис КОВТОНЮК,
член НСЖУ з 1981 року.
