Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Завершуємо розгляд вищеназваної теми, як і обіцяли, правовою консультацією для колег-журналістів та представників громадськості, які не дають спуску владі за її помилки та різні пакості в своїх дописах, щодо оціночних суджень при розгляді в судах сфабрикованих справ, ініційованих ображеними на критику представниками влади та ін.
Попередню і загальносвітову історію цього ганебного явища в певній мірі ми розглянули в якості другої теми на прикладі позовів до нашого колеги – журналіста Вячеслава ДОЦЕНКО минулої середи на 84-му засіданні дискусійного клубу ДОО НСЖУ – перше в нинішньому році. Дивіться раніше.
У цій добірці розміщені без коментарів лише найбільш важливі, на наш погляд, тези законодавчих та інших правових рішень щодо оціночних суджень. Вивчайте їх, аналізуйте та використовуйте, щоб ваші позиції були непохитними в суді за позовом влади чи іншої публічної особи, якщо виникне така необхідність.
Перепрошуємо за повтори в різних варіантах, але ж, як кажуть в народі, повторення мати вчення. Буков тут багато, тому, якщо для когось ці знання неактуальні, просто пропустіть.
Розпочнемо з головних документів в цій царині:
ДЕКЛАРАЦІЯ КОМІТЕТУ МІНІСТРІВ РАДИ ЄВРОПИ ПРО СВОБОДУ ПОЛІТИЧНИХ ДЕБАТІВ У ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ (2022 р.) проголошує, що політичні і публічні особи, апелюючи до довіри громадськості, погодилися «виставити» себе на обговорення і підлягають ретельному громадському контролю й потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації. Та й Верховний Суд України у Постанові від 22.05.19 р. у справі № 757/2307/17-ц підкреслив, що вони повинні бути готовими до підвищеного рівня критики, зокрема у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства їхньою діяльністю та/або особистим життям.
* * *
Публічними фігурами, як декларує Резолюція № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
* * *
У Декларації Комітету Міністрів Ради Європи про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2002 року у ст. ст. 3, 4, 6 зазначається, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися “виставити” себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції.
У зв`язку із цим межа допустимої критики стосовно політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкривають свої слова і вчинки для ретельної уваги всього суспільства, повинні це усвідомлювати і мають виявляти більшу терпимість. Цей фактор закріплений у Постанові ВС від 22.05.2019 р. у справі № 757/22307/17-ц.
* * *
Публічні особи, державні службовці повинні бути готовими до підвищеного рівня критики, зокрема у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства й підвищеної зацікавленості суспільства їхньою діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар’єру публічної особи, погодилися на таку увагу.
(Постанова Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц).
* * *
Свобода журналістських висловлювань припускає певний ступінь перебільшення чи навіть провокації. Це зазначив Європейський суд з прав людини у справі «Перна проти Італії».
* * *
У п.41 (а) рішення ЄСПЛ від 10 серпня 2006 р. справи «Ляшко проти України» говориться, що стаття 10 Конвенції застосовується не тільки до “інформації” чи “ідей”, які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі, чи як малозначущі, але й до тих,які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство» (справи ЕСПЛ «Джерсільд проти Данії», «Яновський проти Польщі», «Нільсен та Джонсенс проти Норвегії» та ін.).
* * *
У п.41 (а) рішення ЄСПЛ від 10 серпня 2006 р. справи «Ляшко проти України» говориться, що стаття 10 Конвенції застосовується не тільки до “інформації” чи “ідей”, які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі, чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство» (справи ЕСПЛ «Джерсільд проти Данії», «Яновський проти Польщі», «Нільсен та Джонсенс проти Норвегії» та ін.).
* * *
Межа допустимої критики стосовно політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкривають свої слова і вчинки для ретельної уваги всього суспільства, повинні це усвідомлювати і мають виявляти більшу терпимість. Цей фактор закріплений у Постанові ВС від 22.05.2019 р. у справі № 757/22307/17-ц.
* * *
Європейський суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода також охоплює можливі звернення до рівня перебільшення чи навіть провокації (справа Перна проти Італії). Саме тому національна межа́ розуміння окреслюється інтересом демократичного суспільства у наданні можливості пресі виконувати належну їй по праву роль “сторожового собаки суспільства” (справа «Торгейр Торгейрсон проти Ісландії»).
* * *
Європейський суд у п. 3 рішення у справі «Гіульфер Предескупроти Румунії»зазначив, якщо про особу поширена інформація, яка викликає у суспільства великий інтерес, вона повинна бути розцінена судами як оціночне судження.
* * *
ВСУ колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 761/32924/19-ц теж наголосив, що твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів.
* * *
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
* * *
ЄСПЛ у справі «Торгейр Торгейрсон проти Ісландії» задекларував, що поширення суспільно значущої інформації є завданням преси. «Інакше чи здатна була б преса відігравати цю життєво важливу роль «вартового пса демократії».
* * *
Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
* * *
Відповідно до ч. 1 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Як роз`яснено п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Пункт 18 постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009р.
* * *
Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова ВС від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц)
* * *
Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
* * *
Відповідно до частини 2 статті 30 Закону України «Про інформацію», оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. У постанові Верховного Суду від 09.10.2023 року у справі № 523/19505/21 викладено висновок про те, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вони фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночним судженням, а не констатації фактів. Судження – це те ж саме, що й думка висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напрямку, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночним судженням, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом – це передумова плюралізму поглядів.
* * *
Будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика оцінка вчинків вираження власних думок щодо якості виконуваних публічних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту. Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 17.08.2023 року у справі № 759/16306/21-ц. У постанові Верховного Суду від 20.05.2020 року у справі № 758/12586/15 зазначено, що право на недоторканість ділової репутації та честь ї гідність публічної особи підлягають захисту лише у випадках, коли політичний, державний або громадський діяч доведе, що інформація поширена з «явним злим умислом», тобто з нехтуванням питання про їх правдивість чи не правдивість, а не з метою доведення до громадськості тверджень про наміри і позиції політичних лідерів, інших публічних осіб.
* * *
У рішенні у справі «Ляшко проти України» (Lyashkov. Ukraine) заява № 21040/02 п. 1, 2 від 10.08.2006) Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) зазначив, що свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 Конвенції застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». При цьому, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права.
* * *
Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини (справи Лінгенса, Де Гаєс і Гійзельс, Гудвіна, Прагер і Обершлік) свобода вираження поглядів, гарантована п. 1 ст. 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання п. 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе. Більше того, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (Lingens, cited above, p. 28, п. 46). У рішенні ЄСПЛ у справі «Сіреджук проти України» ((Siredzhuk v. Ukraine) заява № 16901/03 від 21.01.2016 п. 81) нагадав, що критерії необхідності в демократичному суспільстві вимагає встановлення того, чи відповідало втручання «нагальній суспільній потребі» чи було це втручання пропорційним переслідуваній легітимній меті та, чи були доводи, надані національним органами на його виправдання відповідними та достатніми. Завданням Суду при виконання своєї наглядової функції полягає не в тому, що підмінити собою компетентні національні суди, а в тому, щоб переглянути чи застосовували національні органи влади стандарти, які б відповідали принципам, втіленим у статті 10 Конвенції, та чи покладались вони у цьому контексті на належну оцінку відповідних фактів. З аналізу вказаних рішень вбачається, що Європейський суд з прав людини вважає порушенням статті 10 Конвенції з прав людини задоволення національними судами позовів публічних діячів про спростування поширеної проти них інформації та заборони поширення такої інформації, оскільки ступінь публічності, якого набули дії особи, ступінь її участі у публічній дискусії обумовлюють ступінь її толерантності, який вона повинна виявляти стосовно критики. У зв`язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Крім того, чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень, тому що вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків, не можуть бути предметом судового захисту, оскільки, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів, не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а особи, які є публічними фігурами, мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики (висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25.01.2023 року у справі № 761/33563/20 та від 10.01.2024 року у справі № 761/21058/21).
* * *
Преса відіграє істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, її обов`язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов`язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на неї покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості (частина перша та друга статті 30 Закону України « Про інформацію»).
* * *
Вираження особою суб`єктивної думки у формі коментаря на публікацію, відеосюжет тощо не є твердженням про факт, висловленим особисто цією особою, а є оцінкою отриманої інформації та власними висновками, що ґрунтуються на такій інформації. Особисте трактування отриманої з інших джерел інформації в формі коментаря є оціночним судженням, а не твердженням, тому не може бути ані спростоване, ані підтверджене (постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц, від 29 березня 2023 року у справі №201/10970/21). Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду. Так, оціночні судження повинні мати в основі певний (мінімальний) набір фактів, за наявності яких вони не повинні розглядатися як зловживання, зокрема, судження повинні містити: 1) посилання на факти, що вважаються загальновідомими, або 2) підтвердження висловлювання будь-яким джерелом, або ж 3) посилання на незалежне дослідження.
* * *
У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз`яснено, що при поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати, зокрема рекомендації, що містяться в Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність приватного життя. У зазначеній Резолюції визначено, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). Зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. Верховний Суд зауважив, що поширення (розміщення) фото у соціальній мережі в Інтернеті без обмеження кола користувачів, які можуть переглядати це фото, є публічним показом фото, яке здійснює ця особа самостійно. Тож використання таких фото є правомірним, адже попереднє поширення (розміщення) у соціальній мережі було публічним і за згодою особи, яка своїми діями зробила таку інформацію відкритою. У випадку, якщо фото були відкриті лише для певного кола користувачів, то публічного розповсюдження таких фото не було, а отже, їх використання без згоди особи є неправомірним (постанова Верховного Суду від 19.07.2023 року у справі № 214/11028/21).
* * *
П.18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 року дійсно роз`яснено, що згідно з положеннями статті 277 ЦК (435-15) і статті 10 ЦПК (1618-15) обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Також роз`яснено, що позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
За дорученням членів дискусійного клубу ДОО НСЖУ
підготував Вадим КЛИМЕНТЬЄВ.
