Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Аліна Федаш працює операційною медсестрою в багатопрофільній лікарні у Дніпрі. Вона не так давно обрала цей шлях – десь півтора року тому, але вже не уявляє свого життя без цієї справи. Робота в лікарні, зізнається, буває важкою, виснажливою, як фізично, так і морально, але кожен день у медичному закладі доводив, що це того варте.
Саме там, у лікарні, розпочалася їхня історія. Під час нічної зміни Сергія привезли з фронту із пораненням у коліно – куля пошкодила зв’язки та меніск. Шанси на повноцінне відновлення були 50 на 50, та чоловік не втрачав духу. Операція і реабілітація таки допомогли стати на ноги.
«Сергій був дуже добрим і чуйним, і попри усе пережите та побачене на фронті (він був кулеметником снайперського взводу) – не втрачав цих якостей. Сергій наповнював світлом мою душу, – згадує Аліна. – Наші розмови тривали годинами, він знаходив у собі сили і жартувати, і підтримувати мене, навіть тоді, коли сам страждав від болю».
Втрата
Той чорний день Аліна пам’ятає, наче все сталося учора. 30 квітня 2024 року вони повинні були одружитися, натомість вона отримала страшну звістку: Сергій загинув під час важкого бою на Донецькому напрямку, військовий отримав смертельне поранення в голову.
«Ми так довго чекали, коли одружимося, усе було готове, обручки, я вже знала, в якій сукні буду, обрали, де зареєструємо наш шлюб. Я не могла дочекатися, коли нарешті стану дружиною Воїна, мужнього та хороброго. Моє кохання до нього було настільки велике, що не існує слів, які можуть описати це почуття», – з болем у голосі розповідає дівчина.
Сергій скоро мав приїхати у відпустку, тож Аліна поспішала усе підготувати якнайкраще, її серце тріпотіло від передчуття свята. Вечір, дзвінок від нього – чудовий настрій, вони розмовляли, сміялися… І раптом, коли вона прийшла в душ, її охопила невимовна паніка. Серце забилося швидше, страх прийшов раптово. Вона не могла зрозуміти, що відбувається.
«Я взяла телефон і не побачила дзвінка від нього. Писала, дзвонила, але Сергій не відповідав, – згадує Аліна. – Щось було не так. Почала дзвонити його друзям, до військової частини, але ніде не було відповіді. Тільки потім його побратим сказав, що вони викликані на термінове завдання. Я відчула, що щось сталося…».
Аж на другий день подзвонила його мама: «Аліно, донечко, наш Сергій загинув на завданні…»
«Як загинув?! Мамо, це помилка, не може бути!!!”
Дівчина відмовлялася вірити в почуте. Крик, сльози, страшенний біль, її руки тремтіли. А коли вона знову намагалася набрати номер Сергія, телефон був уже поза мережею. Величезну порожнечу в серці, яка давила все сильніше, здавалося, ніщо вже не зможе заповнити.
«Коли я приїхала на опізнання, до останнього сподівалася, що це помилка. Не міг бути він! Відкрили чорний пакет… я побачила його. Мого Сергія. Його густу бороду, одяг, який я йому подарувала, і так багато крові. Я кричала, торкалася його обличчя, шукала татуювання на руці. Я не могла повірити, але коли побачила його тату, моє серце розірвалося остаточно. Я не могла стояти, і тільки кричала, плакала. Це був він… і я втратила його, – розповідає Аліна з болем, який неможливо витримати. – Я поховала своє кохання, і це залишило назавжди слід у моєму серці…»
Як підтримати тих, хто втратив
Час не лікує. Їй казали: «Ти молода, ще знайдеш кохання». Але такі слова лише завдавали болю.
«Не варто казати, що все наладиться. Не варто тягнути на прогулянки чи розповідати про свої проблеми. Треба просто бути поруч. Слухати, бути другом, психологом, аби не дати людині відчуття самотності. Дати виплакати біль, дати час», – ділиться дівчина, яка втратила коханого.
Аліна звернулася також до психолога. Після діагностування депресії вона пройшла курс антидепресантів. Та найбільша підтримка була саме від близьких: «Мене дуже підтримали рідні. Вони поважали мій біль і допомагали не зануритися у відчай. Найбільше – мама. Кожного разу, коли я була готова здатися, вона надавала мені сили йти далі, рухатися вперед».
Ставлення до медіа та вплив пропаганди
У силу своєї професії Аліна часто розмовляє із пораненими військовими, які на війні втратили побратимів. Слухаючи їх, медсестра почала замислюватися над тим, як медіа висвітлюють війну: «Я більше бачу новин про фронт, про збори коштів, та, на жаль, дуже мало говорять про тих, кого ми втратили. А це так важливо – пам’ятати їх. Потрібно не лише відстежувати перебіг подій, а й вшановувати загиблих».
Зараз, зізнається, майже не читає новини: «Я слідкую лише за дописами стабілізаційних пунктів, куди привозять поранених військових, і за медичними форумами, де є потреба в медиках. Можливо, довіра до більшості медіа зменшилась і через те, що ті, у гонитві за аудиторією, часто вони випускають новини з гарно підібраними словами, аби привернути увагу людей». Але все ж таки трапляються повідомлення, які зачіпають її: «Щось емоційне, що відкладається не тільки в думках, а й у серці».
Щодо впливу дезінформації, пригадує, траплялися випадки, коли знайомі вірили російським пропагандистським вкидам та фейкам, які розповсюджують телеграм-канали: «На це я зазвичай висловлювала їм свою думку, не нав’язуючи, та радила подивитися ту ж інформацію у «Білому списку медіа» (список прозорих та відповідальних медіа). І у декого позиція таки змінилася».
Майбутнє має бути
На думку Аліни спілкування із тими, у кого війна забрала близьких, потребує особливої делікатності. А показна безтурботність і легковажні поради можуть емоційно ранити. «Той, хто не втратив, ніколи не зрозуміє, як це», – говорить вона.
З часом Аліна зрозуміла, що має дивитися уперед із більшою мотивацією. Вона зазначає: «Я пройшла пекло, але стала сильнішою. В майбутньому я буду реалізована, міцно стоятиму на ногах. Я буду щаслива, бо варта цього».
Дівчина вірить, що війна закінчиться, і країна зможе жити під мирним небом. Та головне – завжди пам’ятати тих, хто віддав життя за свободу України.
Валерія Поцелуйко,
студентка 4 курсу спеціальності “Журналістика”
Університету митної справи та фінансів.
