Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Чи замислювалися ви, що залишається за лаштунками журналістських текстів – десятків і сотень історій про біль, тривогу, втрату та надію? У центрі кожної з них – людина, її шлях, переживання. Та поруч, часто маленьким підписом наприкінці, є автор – журналіст, який уважно вислухав, зрозумів і розповів цю історія світові. Людина з власними страхами, переживаннями та болем, яка нерідко забирає із собою чужі емоції, що часто залишаються поряд значно довше, ніж триває робота над матеріалом.
Про це і навіть більше говорили під час психологічного онлайн-тренінгу «Емоційний багаж журналіста: як зберігати емпатію і не нести чужий біль», організованого Дніпровським та Львівським центрами журналістської солідарності НСЖУ.
Разом із психологинею, журналісткою та медіаексперткою Наталією Войтович цього разу учасники зосередилися на тому, які емоції журналісти несуть із собою після інтерв’ю та як уникнути того, щоб чужі переживання ставали власним емоційним тягарем.
– Це вже четверта онлайн-зустріч у серії психологічних тренінгів для журналістів. Раніше ми говорили про емоційне вигорання, самоцінність, внутрішню підтримку та цифрову втому. Усі ці теми об’єднує спільна мета – допомогти медійникам зберігати професійну стійкість, не втрачаючи себе, – зазначила координаторка Дніпровського центру журналістської солідарності НСЖУ Наталя Назарова. – Сьогодні продовжили цю розмову, звернувшись до теми, яка часто залишається «за кадром» журналістської роботи, – як зберігати емпатію, не переносячи чужий біль у власне життя.
Черговий тренінг розпочався зі звичної вправи з метафоричними картками. Учасники уявляли свій емоційний стан у вигляді багажу. Для когось це була хаотично складена валіза, для когось – дорога, що символізувала очікування змін, а хтось обрав ваги як образ внутрішньої рівноваги. Обговорюючи його складові, майже всі підтвердили, що відчувають втому. Чимало говорили й про тривогу, яка для когось триває вже кілька років після вимушеного виїзду з окупованої території, для інших – пов’язана з невизначеністю на роботі або постійним очікуванням нових викликів.
– Коли ви востаннє чесно відповідали собі на запитання: «Що я зараз відчуваю?» або «Чого мені зараз хочеться?» – звернулася до учасників тренерка.
Виявилося, що за останній тиждень майже ніхто над цим і не замислювався. Цікавий парадокс, враховуючи, що журналісти ставлять питання щодня. Тим не менш, психологиня порадила наприкінці дня знаходити час для короткої внутрішньої розмови із собою. Адже іноді за цими словами приховані звичайні потреби – відпочити, побути в тиші чи банально отримати підтримку тощо.
Поговорили і про емоції й почуття, що залишаються після складних розмов. Психологиня пояснила це через метафору клейкої стрічки: якщо після кожної історії не поставити внутрішню крапку, нові переживання накладаються одне на одне, наче дрібні шматочки, що прилипають до липкої поверхні. З часом їх стає так багато, що психіка вже не витримує.
Але ж як не відчувати, коли емпатія – це майже невід’ємна складова професії? Саме вона чимало допомагає почути героя, поставити правильні запитання й скласти отриманий досвід в суцільну історію. Заразом, попри те, що ми можемо співпереживати, ми не маємо жити чужими емоціями.
– Почути чужий біль – не означає зробити його своїм, – наголосила психологиня. – Я бачу твої переживання. Я чую тебе. Я намагаюся зрозуміти. Але я – це я!
Історія героя має залишатися в робочому просторі, в робочих стосунках. І хоча нині трапляється багато непередбачуваних ситуацій, не варто забувати і про себе. Що більше ми несемо чужого болю в свій дім, тим більше він впливає на нас, наш стан, й навіть наших рідних. Тому слід залишати «роботу на роботі», в чому можуть допомогти навіть маленькі ритуали: чашка чаю, книга, прогулянка чи свідомі думки «я йду додому, робота завершилась».
Не менш важливою темою була вторинна травматизація. Адже журналіст може переживати травматичну подію не лише під час репортажу, а й повторно – монтуючи відео, переглядаючи кадри чи знову перечитуючи травматичний текст.
– Якщо миємо руки після бруду, то чому не дбаємо про психіку після важких історій? – зауважила Наталія Войтович.
Способи можуть бути різними: прогулянки, фізична активність, розмови з близькими, творчість чи будь-яке заняття, що допомагає переключити увагу й завершити емоційний контакт із важкою історією.
Та одним із найважчих випробувань для журналіста стає відчуття безсилля.
– Ми не можемо врятувати всіх, – підкреслила тренерка. – Якщо ви зробили все, що було у ваших силах, – немає підстав продовжувати звинувачувати себе.
Наприкінці тренінгу учасники виконали вправу «Моє – не моє». На аркуші вони розділяли відповідальність журналіста й те, що виходить за межі професійної ролі. Так, якісний матеріал, перевірка фактів, етичне ставлення до героя є зоною відповідальності журналіста. Натомість рішення, які людина ухвалює після інтерв’ю, її подальше життя чи можливість допомогти абсолютно всім – ні.
– Якщо корабель розрахований на сто пасажирів, він не може взяти більше. Інакше потонуть усі, – пояснила тренерка.
Так само і журналіст не здатен урятувати кожного. Його завдання – розповісти історію, дотриматися професійних стандартів і зробити все, що лежить в межах його професійної відповідальності. Усвідомлення цієї межі допомагає не втратити найцінніше – здатність співпереживати, не втрачаючи самого себе.
Подія відбулась в межах проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів у галузі психічного здоров’я та профілактики вигоряння для громадянського суспільства в Україні» спільно з Araminta gUG та Офіс Дій.
Ліана Охрименко, Дніпровський ЦЖС
