Мелодія щирих сердець

Від «риби» до «гімну»

Не обов’язково бути «чистим» поетом, щоб народити пісню: спеціально обирати тему, виношувати задум. Головне – бути поетичною натурою. І тоді за певних обставин серце саме підкаже слова і спарує рядок до рядка. Особисто на мене і мій стан душі особливо впливала і впливає весна. Ще наприкінці шістдесятих років минулого століття під час строкової служби на Полярному Уралі через коротенький віршик про зелену берізку доля на все життя звела мене з відомим літератором Вадимом Лєтовим. Отож так мусило статися, що опинившись в середині вісімдесятих років у Магдалинівці в якості редактора районної газети, змусив повернути себе у світ поетичного слова. Пригадую той літній вечір, коли зустрілися з тодішнім директором місцевої музичної школи Анатолієм Талашем на мосту через річку Чаплинку. Поспішаю на всенішне чергування до районної ради, а назустріч замріяний Анатолій Іванович: «Щось трапилося?» – запитую.

– Написав пісню про Магдалинівщину, а слів ще немає. Якби хтось склав, тільки щоб обов’язково там звучало «Край Магдалинівський»! Ось послухай!

Анатолій нахиляється до мене і починає щось намугикувати. З першого разу запам’ятати це неможливо. Але рятує «риба» (коли добираються будь-які слова, аби зберегти музичний ритм). Під наспівування автора я формулюю про себе абиякий текст: «Сонце сіло за Чаплинку, – дівка в річку впала!». Тепер під цей ритм складів, наголосів написати хороші поетичні рядки. Чи вийде?

У приміщенні районної ради вже майже немає нікого. Я сідаю за стіл чергового, кладу перед собою аркуш паперу і беру ручку. З чого почати? Ми з дружиною Надією, теж журналісткою, приїхали у Магдалинівку за власною ініціативою. Хоч перспективнішими видавалися промислові міста Кривий Ріг або ж Кам’янське. Тут у нас народився синок Олексійчик. Тут за першої нагоди їхали помилуватися чудовою річечкою Оріллю, тут дорога до Котівки, Гупалівки, Першотравенки пролягла серед золотистих хлібних полів. Хоч степ – не Київ, але прив’язалися до цієї краси дуже потужно! Отож перші рядки випірнули, ніби з нічого: «В серце запали так вулиці Київські, та не зміліли мої почуття»…

Слова лягали на папір, я порівнював їх з «рибою», добирав до потрібного ритму. Десь години через півтори справу було закінчено. Я набрав домашній телефон Анатолія Івановича і почувши звідти знайомий голос, піднесено відрапортував: «Все готове!». Однак того вечора ми не зустрілися: директор музичної школи, талановита людина, композитор і батько трьох дітей поспішав до сараю за багатоквартирним будинком …годувати і доїти корову. Домашню! І додати тут нічого. Влада ніколи належно не шанувала інтелігенціюю.

Таким було життя…

Слова до мелодії «притерли» у музичній школі вже наступного дня. Все склалося. А через день чи через два у районному будинку культури відбувся концерт місцевих талантів. Саме тоді вперше прозвучала пісня «Край Магдалинівський». Коли А.І.Талаш завершив спів і піднявся від роялю, переповнений зал вибухнув оваціями. Автор мелодії, ніяковіючи, вклонявся, а я чомусь сподівався, що на середину сцени покличуть і мене, як того, хто написав слова. Та ведучі і сам композитор, гадаю, просто розгубилися. Але це таке… Головне – пісня «Край Магдалинівський» пішла у люди. Більше того, її почали навіть називати гімном тепер уже колишнього району. Вона заслужено знайшла своє місце у книжці «Світанок на крилах».

Мине кілька років. Анатолій Талаш з дружиною Ламарою і дітьми виїде до Канади. Нас з дружиною Надією запросять працювати у Київському виданні. І зовсім несподівано по телефону обізветься А.І.Талаш, який приїхав на Дніпропетровщину погостювати і вирішив виступити з концертом у Магдалинівці. Ми з дружиною поїхали. Читали зі сцени вірші і співали пісню, яка для багатьох стала «своєю»!

Леонід Безуглий.

* * *

Батьківська пристань

Слова Л.М. Безуглого, музика А.І. Талаша

В серце запали так вулиці київські, –
Та не зміліли мої почуття, –
Знову і знову зове Край Магдалинівський,
Вірна, надійна така стежина в життя!

Тихі під берегом плеса орільські,
Скупані в золоті хлібні поля,-
Як не любити тебе, Край Магдалинівський,
Славна, пісенна моя, козацька земля!

Перше кохання та милу дружину,
Я серед друзів своїх пострічав,
Ніжну, мов квіт, синьооку, єдину,
Щиро й назавжди її покохав!

Тут не забудуться пристані батьківські,
Сину під зорями все розповім! –
Буду любити тебе, Край Магдалинівський,
Буду усюди твоїм, тільки твоїм!

* * *

Біла вуаль

Біла вуаль в листопадовім інеї,
Білі тривоги, турботи, печаль,-
Очі такі, аж до безтяму синії,-
Наче ще вчора тебе зустрічав,
Наче роками на скроні не віяло,-
В погляді подив, як скінчений біг:
«Здрастуй!», – лише і промовив несміло я,-
Більше сказати нічого не зміг!
Все закружляло в весільному вихорі,-
Музика, сльози і присмаки трав…
Віхола біла у пізньому докорі,-
Так, як тебе я, ніхто не кохав!