Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Їдучи на зйомку до однієї з прифронтових громад, Анастасія Потапенко з «Суспільного Запоріжжя» обов’язково бере з собою детектор дронів. Не тому, що він сам по собі може врятувати життя – такого захисту він не дає. Але дозволяє зорієнтуватися, наскільки небезпечна ситуація в конкретну хвилину, і ухвалити рішення: продовжувати роботу чи терміново шукати укриття.
Застосування таких пристроїв – лише одна із десятків практичних порад, якими поділилися учасники онлайн-конференції «Безпека журналістів під час війни. Досвід українських медійників», яку 19 серпня організували Національна спілка журналістів України та мережа Центрів журналістської солідарності. У заході взяли участь 80 медійників з усієї України, а фейсбук-трансляція дозволила долучитися ще ширшому колу колег.
Бронежилет стає мішенню
У перші місяці повномасштабної війни журналісти ще вірили, що яскраві написи «PRESS» на касках і бронежилетах можуть їх захистити. Сьогодні ця ілюзія розвіялася остаточно.
«Окупантам, відверто кажучи, на них начхати, хто носить бронежилет – ми, кореспонденти, чи військові. Вони не розрізняють, вони бачать людину в бронежилеті – і вважають її своєю ціллю», – пояснює Анастасія Потапенко. Тому команда «Суспільного Запоріжжя» виробила нове правило: за можливості маскувати бронежилети, накидаючи поверх них звичайний одяг.
Проте, сам бронежилет і далі залишається необхідним. Руслана Богдан, пресофіцерка 57-ї бригади, пам’ятає випадки, коли журналісти, прибувши на позиції, знімали бронежилет. Пресофіцерка таку поведінку коментує доволі жорстко: «Якщо зі мною щось станеться, моя родина отримає 15 мільйонів, а мій чоловік матиме можливість демобілізуватися. Якщо щось станеться з цивільним, чи він впевнений, що його родичі будуть так само забезпечені?»
Артем Листопад, який працює для польського та литовського телебачення на Харківщині та Донеччині, підтверджує: природа загроз кардинально змінилася. «Якщо раніше відстань польоту в 10 кілометрів для FPV-дронів – це було щось значне, то сьогодні 30 кілометрів нікого не дивує», – каже він. І додає головне правило сучасного воєнкора: «Найкращий журналіст – це живий журналіст».
Війна змусила переосмислити організацію роботи цілих редакцій. В’ячеслав Мавричев, шеф-редактор «Суспільного Харків», розповів, як його команда повністю відмовилася від роботи в офісі з перших днів вторгнення.
«Ми розуміємо, що в Харкові, де підлітний час ракети становить менше хвилини, фізично буде неможливо відреагувати, якщо на редакцію буде летіти ракета», – пояснює він. Натомість журналісти працюють з дому, створивши мережу «корпунктів» по всьому місту. Це дозволяє швидше реагувати на події і зменшує ризики.
Ще одне нововведення – перехід на «one-man-band журналістику», коли репортер одночасно є «цілим оркестром» – і пише, і знімає відео, і фотографує. «Чим менше людей у групі, тим менше ми наражаємо на ризики нашу команду», – додає Мавричев.
Юрій Шевченко з Павлоградської телерадіокомпанії підкреслює: найголовніший ресурс у таких умовах – це люди, готові працювати попри все. «Навіть у таких обставинах головною цінністю залишаються люди, колектив, коли вони чітко розуміють, що саме потрібно робити», – каже він.
Етика і психологія війни: коли сенсація коштує життя
Богдана Лясківська з «РБК-Україна», яка торік стала офіцером запасу ЗСУ, щоб краще розуміти специфіку висвітлення війни, наголошує на нових етичних викликах. «Кожен наш матеріал – це наша відповідальність за життя тих, хто залишається на тих позиціях», – попереджає вона колег. Часто доводиться вибирати між ексклюзивним кадром і безпекою військових. Навіть одне маленьке дерево у кадрі може дати ворогу зрозуміти локацію і призвести до обстрілу позиції після виходу матеріалу.
Світлана Залізецька з «РІА Південь» (раніше «РІА Мелітополь») знає про це не з теорії. Її редакція евакуювалася з окупованого Мелітополя і тепер працює в Запоріжжі, але й далі висвітлює життя на тимчасово окупованих територіях. «Якщо людина не хоче називати своє прізвище, показувати своє обличчя, то в жодному разі її не змушувати. Тому що навіть якщо вона виїхала, в неї можуть бути родичі в окупації, і до них прийдуть з обшуками тільки через те, що десь побачили цю людину», – ділиться досвідом Світлана.
Артем Дубина з пресслужби «Азову», який провів майже два з половиною роки у російському полоні, у своєму виступі багато уваги приділив емоційній складовій і психологічному травматизму під час роботи журналіста на війні: «Коли ти спілкуєшся з хлопцями, береш у них інтерв’ю, висвітлюєш їхні героїчні вчинки, а потім дізнаєшся, що когось із них уже не стало – ти розумієш, якою ціною дається ця перемога».
Ганна Черненко – воєнний репортер “24 каналу” і координаторка Харківського центру журналістської солідарності наголошує: якщо у 2022-2023 роках журналістів доводилося переконувати звертатися по психологічну допомогу, то зараз запит на неї зріс кардинально. «Ми вже усвідомили необхідність такої підтримки», – каже вона.
Симптоми професійного вигорання у воєнних умовах можуть бути несподіваними: зростання цинічності, знецінення власної роботи, запитання до себе: «Кому я допоміг за всі ці роки?» Ганна радить колегам бути уважними до себе, аналізувати свій стан і не боятися брати паузи у роботі.
Досвід, що стає світовим стандартом
Віктор Ожогін, ветеран Національної гвардії, який після демобілізації повернувся до журналістики, підкреслює унікальність українського досвіду: «Досвіду, який у нас набувають журналісти під час війни, немає у Західної Європи, немає у всього світу. Такої війни за життя цього покоління ще не було на планеті».
І цей досвід уже виходить за межі України. Як розповів голова НСЖУ Сергій Томіленко, українські протоколи підтримки журналістів під час війни тепер застосовуються у секторі Газа: «Саме за українськими протоколами буквально днями було відкрито третій центр медіасолідарності у секторі Газа». Фактично, в нових зонах воєнних конфліктів міжнародна спільнота розглядає досвід Центрів журналістської солідарності НСЖУ – про нього на конференції докладно розповіла перша секретар НСЖУ Ліна Кущ – як найефективніший для надання швидкої допомоги журналістам у біді.
У роботі конференції взяли участь також спікери – журналіст «24 каналу» Іван Магуряк, головна редакторка газети «Голос Гуляйпілля» Тетяна Велика, журналістка газети «Ворскла» Оксана Ковальова, працівник пресслужби 24-тої окремої механізованої бригади імені короля Данила Костянтин Мельников, пресофіцерка 44-ої механізованої бригади ЗСУ Анастасія Шевченко, пресофіцерка 31-ої бригади ім. Олександра Радієвського Національної гвардії України Ольга Вільхова, пресофіцер 5-ої Слобожанської бригади Національної гвардії України Дмитро Брук.
Жахлива статистика: за роки війни Україна втратила принаймні 127 журналістів, ще 30 перебувають у полоні. Але українська журналістська спільнота не лише вижила – вона виробила унікальні стандарти роботи, які тепер стають взірцем для колег з усього світу.
